Цензор.НЕТ

30.12.17 14:25

Пам'яті справжнього офіцера

Це околиці Шахтарська на світлині. Початок серпня 2014-го. 25-та бригада проривається з оточення, у якому перебувала п'ять днів під постійними обстрілами з Градів, танків та мінометів.

Монументальне фото. Він нього тягнеться аромат якоїсь непохитної, незламної мужності нашого солдата. У ньому - вся сутність українського воїна з обпаленою сонцем та вогнем душею, який приймав участь у написанні сторінок нашої історїї того страшного літа.

Його прізвище повністю його характеризувало, він дійсно був золотим. Він, як ніхто інший, вмів дарувати тепло, нести надію та створювати атмосферу затишку, вибиратися з найтяжчих життєвих ситуацій, міцніти духом. Його золоті руки творили дива, він робив усе для збереження життів побратимів.

Це був справжній офіцер та десантник, і його більше немає.

Юрій Анатолійович Золотарьов народився 11.02.1983 року у Києві, у родині військовослужбовців. Через те, що батька хлопця часто перекидали служити до іншого місця, його рідні змінювали місце проживання. Починаючи з 1994 року мешкали у Дніпрі.

1991 року почав начання у школі № 5 міста Умань Черкаської області, але два роки по тому перейшов спочатку до школи №142 у Дніпрі, а останні два роки отримував шкільну освіту у школі №134.

2000 року Юрій Анатолійович вступив до Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії Сумського державного університету, який закінчив 2004 року, отримавши фах "спеціаліст військового управління" за спеціальністю "бойове застосування та управління діями підрозділів Сухопутних військ".

У нього не було однієї улюбленої справи, він захоплювався дуже багатьма речами: від кулінарії до малювання. Напрочуд гарно у нього виходило реконструювати зразки історичні зброї та створювати повноцінні експозиції.

Спочатку два роки Юрій Анатолійович виконував обов’язки заступника командира батареї з виховної роботи та офіцера - психолога у складі 25-ї окремої повітряно - десантної бригади, а з 2010 і до початку війни перебував на посаді командира 3-го взводу, офіцера - вихователя в Ліцеї з посиленою військово - фізичною підготовкою.

Юрій навчав молодих курсантів мистецтву виживання, та як треба цінувати саме життя. Він навчав їх, як максимально ефективно зберегти свого побратима, як бути обережними, як з найменшою шкодою для себе проходити крізь важкі випробування, як переборювати біль, як обирати пріоритети серед розмаїття спокус, як правильно ставити цілі та йти до них.

Він вдосконалював їх, працюючи з кожним, мов з необробленим діамантом, намагаючись зробити з цього діаманту безцінну коштовність, сяючу та неймовірно красиву.

23.03.2014 року був призваний у першу хвилю мобілізації. За кілька днів у складі 2-ї роти 1-го повітряно - десантного батальйону чоловік був доправлений до міста Амвросіївка Донецької області.

Протягом 2014 - 2015 років, виконуючи обов’язки заступника командира роти з виховної роботи, він пройшов найгарячіші місця військових зіткнень у Донецькій та Луганській областях: Амвросіївка, Зеленопілля, Дебальцеве, Шахтарськ, Савур-Могила, Нижня Кринка, Кам’янка, Зайцеве.

Найгірше було у Шахтарську. 30 липня 2014 року, при спробі узяти місто штурмом, загинув його ліцеїст - випускник та гарний друг, старший солдат 25-ки Ростислав Нікітін. Наступного дня Юрій Андрійович зателефонував своїй дружині, і півгодини не міг вимовити жодного слова, аж поки не повідомив її про трагедію.

30 хвилин офіцер мовчав у слухавку. 30 нескінченно довгих хвилин.

У березні 2015-го був демобілізований та повернувся до роботи у Ліцей на посаду офіцера - вихователя та викладача вогневої підготовки, але війна все не закінчувалась, і гинули наші солдати, гинули по всій лінії фронту, тому у вересні 2016 року Юрій прийняв рішення повернутись до рідної бригади, щоб знову передавати бійцям свої знання та намагатись вберегти їх від смерті.

Старший лейтенант, заступник командира по роботі з особовим складом 1-ї роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітряно - десантної бригади.

Якщо у когось промайне думка, що з такою посадою він відсижувався по штабах - це велика помилка. Коли на нулі була його рота, Юрій Анатолійович також увесь час перебував на передовій. І як завжди, зі своїми обов'язками він впорався на всі сто.

Не дивлячись на те, що перед ним вже були не курсанти, а воїни, всі вони настільки глибоко поважали свого замполіта, що невідривно слухали його лекції чи просто поради щодо самозбереження, необхідності звертати увагу на найдрібніші деталі, як правильно займати позиції та як контролювати сектори, на які розбивалися ділянки місцевості.

21 грудня він мав їхати додому. Вже були зібрані речі, але за день до виїзду, у зоні відповідальності окремого тактичного угруповування "Донецьк" почався мінометний обстріл наших позицій. Старший лейтенант супроводжував бійців у безпечне місце, коли неподалік впала міна. Він отримав вкрай важке осколкове поранення у голову та негайно був евакуйований до лікарні імені Мечникова.

Чотири доби лікарі билися з темрявою за його життя, але програли. 24 грудня Юрій Анатолійович помер.

Похований 26 грудня на Алеї Героїв Краснопільського кладовища міста Дніпро. У нього залишились батьки, двоє братів, дружина та син.

Солдати гинуть заради того, щоб у всієї іншої частини країни, що простягається на захід від нульових позицій, продовжувалось життя.

Солдати падають на землю задля того, щоб решта населення щоденно крокувала у своїх справах, не замислюючись над тим, яке це щастя - ходити вільно, не перебуваючи у напруженому очікуванні осколка або снайперської кулі.

Солдати, сержанти, офіцери, які колись були викладачами, слюсарами, автомеханіками та юристами. Якщо будете святкувати - підійміть на їх честь келихи. Це шана та подяка мужності та самопожертві загиблих українських воїнів, ми зобов'язані цим людям всім.

Приділіть трохи свого часу тим, хто його більше не має.



Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику