Цензор.НЕТ

30.11.18 13:54

Іменем народу України

референдум,1991

Справжня єдність між державою та суспільством досягається не стресовою мобілізацією в часи загрози. Вона створюється постійною участю громадян в управлінні державою. Дата першого і єдиного справжнього всеукраїнського референдуму є хорошим приводом про це нагадати. Настав час дістати з шухляди тему референдуму.

За 27 років незалежності в Україні відбулося два національних референдуми: 1 грудня 1991 року і 16 квітня 2000-го. Це в п’ять разів менше, ніж відбулося у Швейцарії протягом лише цього року. Причому "повноцінним" українським референдумом був лише перший. Зміни, за які народ проголосував у 2000 році, так і не були внесені в Конституцію Верховною Радою, хоча рішеннями Конституційного суду було підтверджено, що результати волевиявлення не потребують додаткових узгоджень парламентом і мають силу закону.

Як сьогодні держава і деякі політики ставляться до референдуму? Багато хто використовує це питання для власних політичних маніпуляцій. Дехто у владних кабінетах сприймає референдум як "примху народовладдя", на яку можна не зважати. В цьому проявляється існуючий розрив між державою і суспільством. Цей розрив не новий, в різних масштабах він існував протягом всієї новітньої історії. Сьогодні він став особливо наочним. Можливо, тому, що суспільство сильно подорослішало за роки війни, а представники держави досі намагаються "разводить людей як котят", тільки озброївшись більш патріотичною та сучасною риторикою.

1 грудня 1991 року відбулася велика подія, яка, втім, завжди знаходиться в тіні іншого дня – 24 серпня, коли було проголошено Акт незалежності України. Цікаво, що символічна гегемонія держави над людьми простежуються навіть тут. Державним святом є день, коли Верховна Рада прийняла рішення про незалежність, а не день, коли це рішення підтримав народ. Не люди, а орган держави знову є первинним.

90% українців, які взяли участь у грудневому референдумі, сказали незалежності "так". Я був одним із них. Тоді ще навіть не підозрюючи, що за декілька років буду обраний депутатом, виявлюсь одним із розробників Конституції, стану комендантом наступної революції і на власні очі побачу, як з року у рік держава та суспільство будуть дрейфувати одне від одного.

Робота в органах держави не змінила мого переконання в тому, що немає іншої політики, крім політики діалогу з суспільством. Будь-які дії влади мають бути спочатку "замовлені" громадянами. Національні і місцеві референдуми є прекрасним інструментом спільної політичної діяльності, співпричетності людей до важливих рішень. Інакше ми отримуємо поточну ситуацію відчуження, в якій держава і суспільство ставляться одне до одного з недовірою та роздратуванням.

Грудневий референдум став відповіддю на питання, якою є роль суспільства в управлінні державою. Вона є вирішальною. Недарма слово "республіка" перекладається саме як "спільна справа" або "справа громади". Ніщо не мобілізує суспільство краще, ніж відчуття важливості своїх рішень і дій, усвідомлення того причинно-наслідкового зв’язку, який з’являється з кожним прийнятим рішенням.

Але без відповідних інституцій та механізмів "республіка" перетворюється на імітацію. Сьогодні ми знаємо, що процедури не справжні, що нас намагаються використовувати на догоду власним інтересам, а тому не віримо державі навіть в ключових питаннях. Наприклад, чого більше у запровадженому воєнному стані – реальної необхідності чи передвиборчої технології? Влада так часто кричала "вовки", що ніхто не хоче знову відчути себе ошуканим. У ситуації зовнішньої загрози такий розрив загрожує катастрофою. Суспільство вже один раз врятувало свою розгублену державу – в 2014 році – перейнявши на себе її функції на початку війни. Але представники держави, здається, зробили з цього протилежний висновок. І замість вдячності ще сильніше вирішили сісти на людям шию.

Результати голосування 1 грудня 1991 року пізнавально розглядати також крізь призму референдуму за збереження СРСР, який відбувся у березні цього ж року. Тоді 70% українців висловилися за те, щоб зберегти Союз. І трохи більше, ніж за півроку, майже одностайно обрали незалежність, поховавши ідею нової радянської конфедерації.

Така політична мінливість могла би видатися дивною, якщо б не подія, яка, вірогідно, стала поворотною в той рік. Серпневий путч у Москві, абревіатура ГКЧП, яка заполонила ефіри, дні напруги і спротиву. Саме цей кількаденний тоталітарний "ренесанс" наочно показав, що розмови про нову союзну конституцію, рівність націй і тому подібне є лише ситуативними поступками імперії, і будь-яка відлига може в будь-який момент завершитися під танками Таманської чи Кантемирівської дивізії.

Саме це відвернуло українців від Москви та її кривавого імперського проекту, для якого люди є лише витратним матеріалом. В один момент стало очевидно, що загальнолюдські цінності ніколи не були – і не будуть – для російських імперців чимось важливим. А відтак, залишатися в Союзі означало приректи себе на чергове коло страждань. Спостерігаючи те, як поводить себе Росія сьогодні, ми бачимо правоту своїх тодішніх висновків.

Рішення українського грудневого референдуму були, в тому числі, і свідченням того, як змінюється громадська думка в нових обставинах, як суспільство відчуває свої потреби й інтереси, як мобілізується свідомість людей. Якою б значною не була роль Верховної Ради у проголошенні незалежності, але депутати зробили це після того, як путч був вже придушений і можна було не боятися того, що відповідати за свої рішення доведеться під дулами автоматів. Всі хотіли бути героями, а не ув’язненими. І в цьому сила прямої демократії перед представницькою, тому що 28 804 071 громадян, які підтримали незалежність на референдумі, це зовсім не те саме, що 346 депутатів.

Рішення референдуму було доленосним і безпрецедентним актом національної єдності. Переважна більшість українців підтримала незалежність в усіх регіонах держави. І водночас воно породило багато явищ і викликів, яких раніше просто не існувало: конкуренція в політиці, економіці, питання щодо права власності, конкуренція в інформаційному полі, мінливість майбутнього, відсутність будь-яких гарантій завтрашнього дня, різні погляди в самому суспільстві на розвиток держави "після незалежності". Передовиця "Правди" раптом перестала бути єдиною безсумнівною істиною і поводирем, відтепер діяти треба було самим.

Невдало і невчасно сформовані відповіді на ці виклики і призвели врешті до того, що Україна має так мало успіхів і так багато проблем. Референдуми ніби відклали в шухляду. Так поводяться з небезпечними предметами, які дорослі ховають від дітей. Більше ніколи, крім невдалої спроби внести зміни до Конституції у 2000 році, політики не вдавалися до цього інструменту. Ні тоді, коли визначали зовнішньополітичний курс держави, ні тоді, коли приймали рішення по ядерній зброї, ні щодо приватизації, ні в інших моментах. Наслідком цього і стала та відчуженість українців від дій влади, яка сьогодні перетворилася на тотальний розрив.

Ми могли би уникнути багатьох проблем, якщо б механізм загальнонаціональних і місцевих референдумів частіше використовувався для вирішення ключових питань життя держави.

Єдність між державою та суспільством не з’являється завдяки рішенням згори. Вона є результатом спільної праці та постійної участі громадян в державному управлінні. Державна влада в демократичній країні не є чимось "зовнішнім" по відношенню до громадян. Якщо вона стає такою, то перетворюється на окупаційний режим. Українське суспільство вже один раз врятувало свою державу і дало їй шанс змінитися. Другого шансу може не бути.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику