Цензор.НЕТ

29.12.18 21:50

Російськомовна література - це в першу чергу російська література

Російськомовна література - це в першу чергу російська література

Не можу не представити вашій увазі контроверсійне і разом з тим надзвичайно цікаве інтерв'ю з людиною, яку особисто знаю дуже давно - волонтером, літератором, а в нещодавньому минулому - громадським діячем і журналістом Богданом Ковальчуком.

Богдан Ковальчук — український письменник, відомий головним чином завдяки своїм коротким оповіданням і поетичній творчості. Окрім участі в сучасному літературному процесі, він ось уже який рік поспіль займається волонтерською діяльністю в лавах громадської організації «Координаційний Центр Допомоги». За цей період він дістав чимало волонтерських нагород.

Слід відзначити, що це — далеко не перший досвід участі Богдана Олександровича в громадському житті Києва, та й всієї України: на початку 2010-х він заснував рух «Покоління Майдану» (світоглядна позиція ініціативи ґрунтувалася на ідеалах Помаранчевої революції), а також був головним редактором низки електронних ЗМІ.

Наразі він, за його власними словами, відійшов від політики, залишившись у ній винятково стороннім спостерігачем. Утім, за роки діяльності письменник зробив певні висновки — про українську літературу та громадське життя, про волонтерство і політику, про майбутнє України й ті кроки, що потрібно здійснити кожному з нас...

Богдане, як так сталося, що ви залишили журналістику?

Дуже просто — вона перейшла в Інтернет.

Від самого початку свідомого життя я полюбляв писати тексти. Пригадується, в дитинстві брав олівці, кілька аркушів стандартного альбомного формату та канцелярські скріпки. Створював «енциклопедії» для тата, мами та бабусі: скріплював скріпкою, оздоблював обкладинку, а всередині розписував усе, що мені, п’яти- чи шестирічному, було відомо про акул, про космос, про літаки, про мотоцикли або ще про щось такеньке. І з цією дитячою любов’ю до писання текстів я в уже «дорослому» віці потрапив до редакції газети «Молодь України», де розпочав кар’єру журналіста.

Мені випало починати працювати у час, коли Інтернет-журналістика, активно розвиваючись в Україні, витісняла друковану пресу. То був 2008-й. Щиро кажучи, спершу я робив певні кроки в напрямку електронних ЗМІ, навіть заснував і певний час координував діяльність чотирьох онлайн-видань, але згодом покинув цю справу остаточно. Я — переконаний газетяр, люблю великі, докладні, доведені мало не до досконалості журналістські матеріали на дві-три шпальти, а не короткі новини з сумнівних джерел, зліплені непрофесійними журналістами нашвидкуруч у гонитві за оперативністю.

А що, на вашу думку, не так із Інтернет-журналістикою?

Я не кажу, що з нею щось не так. В Україні — дійсно, вона, думаю, крокує хибним шляхом, але у світовому вимірі — з нею все гаразд.

Чи можна докладніше, що хибного в українській онлайн-журналістиці?

Від самого початку електронних ЗМІ в Україні як явища їхні керівники обрали хибний напрямок поступу. В ідеалі мало б бути так: у кожного видання існує щонайменше дві редакції, два окремих колективи — для друкованої та мережевої версій відповідно. Вони мали би працювати якщо не повністю незалежно одна від одної, то бодай «на правах широкої автономії». А тоді, скажімо, газета серед усіх своїх матеріалів друкує також по кілька перших абзаців матеріалу з електронної версії видання з приміткою: «Читайте далі на нашому Інтернет-ресурсі». Ну, а за доступ до новин на сайті видання мало б брати невелику платню — символічну, припустимо, гривень двадцять на місяць. Так само мала б чинити редакція онлайнової версії: два-три абзаци матеріалів із газети, хочете більше — біжіть до ятки, купляйте свіже число, воно вже в продажу!

А як у нас? Будь-яке Інтернет-видання женеться насамперед за кількістю переглядів, тому що основне джерело прибутків — реклама. Результати свідчать краще за будь-які слова: левова частка електронних ЗМІ просто-таки рясніє рекламою, причому переважно дуже надокучливою. І з нею ще доводиться боротися, щоби бодай побачити текст новини, яку ви хочете прочитати! Закривати всі ці вікна, вкладки, банери, що там іще — сумнівна насолода. Проте пересічний українець не вміє платити за роботу журналістів, і саме тому світова модель поширення електронної журналістики (із двома окремими редакціями та платним доступом до сайту — прим. авт.) в Україні була приречена на поразку від самого початку.

Отож, я не схильний закидати щось керівникам Інтернет-ЗМІ. Вони обрали нинішню модель роботи не тому, що так простіше, а тому, що звичних до «халяви» людей не перевиховаєш в один момент, тим більше після тривалого поневолення в складі СРСР та нав’язування моделі «Не вкрадеш — не проживеш».

Людей, зрозуміло, в їхніх звичках я також звинувачувати не можу. Просто є так, як є. А в казані, де варяться низькопробні фейки та непрофесійність, приправлена засиллям сумнівної реклами, мені як журналістові місця не знайшлося...

...і слава Богу?

Швидше«так». Не «ні» — точно.

Ви очолювали рух «Покоління Майдану». Розкажіть, будь ласка, коли це було, за що ви боролися, яких успіхів удалося досягти?

Це було дуже давно — в ранніх 2010-х. Якраз у той період я, крім громадської діяльності, займався також Інтернет-журналістикою. Ну, намагався, як ви розумієте.

«Покоління Майдану» стартувало як проект, покликаний опиратися цензурі у ЗМІ. Зібралися небайдужі люди, захотіли контролювати владу — так і почали працювати спільно. Уже пізніше долучалися до багатьох патріотичних акцій, заснували власні Інтернет-видання, працювали з чималенькою кількістю партнерів. Якщо дуже коротко, то «Покоління Майдану» змагало до зміцнення патріотичного духу в суспільстві та утвердження проукраїнської демократичної світоглядної позиції.

Згадувати тепер уже навіть і не хочеться. Сприймаю той період як пройдений етап — не через якісь там розчарування, а внаслідок особистісних трансформацій, що відбулися зі мною впродовж усіх цих років. Усе-таки слушно казав Григорій Савич (Сковорода, визначний український філософ — прим. авт.) про «сродну працю». Кожен мусить займатися тим, до чого дух лежить, а навіщо мені стрибати вище за власну голову та силкуватися «прижитися» в тусовці журналістів онлайнових ЗМІ? Так чи інакше почувався б там донорським органом, що його абияк присобачили пацієнтові в лікарні, аж ось він почав відмирати.

Навіть у відповідях на питання ви оперуєте метафорами. Наслідок роботи письменником?

Почну з того, що в Україні слова «робота» та «письменник» у симбіозі не передбачають отримання постійного і достатнього для життя прибутку. Маємо, звісно, кілька винятків, але вони тільки підтверджують правило. Можу розповісти історію, як я впродовж 7 місяців чекав на гонорар за 30-сторінкову повість і в результаті одержав своїх «чесно зароблені» 380 гривень. Було б 400 із гаком, але податки «від’їли».

Тоді не зовсім зрозуміло, чим ви керувалися, коли пішли з журналістики у письменство.

Просто зробив свідомий вибір. Мої однокурсники з Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка переважно встигли зробити блискучі кар’єри в онлайн-ЗМІ, тоді як я наразі займаюся літературою та волонтерством. Ні те, ні інше не годує. Доводиться ще працювати над кількома проектами, щоби банально вистачало на життя. Радію за успішних друзів, але сам маю іншу дорогу.

Розкажіть, будь ласка, чим ви займаєтеся нині. Як минає ваш звичайний день?

Минає, як у всіх: встав о 6:30, поїхав до Координаційного центру допомоги, де пропрацював до 17:00, далі додому, бо там чекають іще дві роботи. Перша — літературний альманах «Палісадник», заснований моєю чудовою знайомою з Одеси Еллою Леус, і в ньому я є випусковим редактором. Друга — написання рекламних текстів для різних груп у соцмережі та на сайти. Десь опісля 21:00 міняю діяльність — дописую книжку.

А що це буде за книжка?

Важко, мабуть, повірити, але пишу книжку на комп’ютерну тематику. Гуманітарій пише про компи — ви десь таке бачили? Вже маю «тверду» домовленість із одним видавництвом на її друк. Уже зовсім скоро — наприкінці січня прийдешнього року максимум — розповім про цю книжку докладніше, а поки боюся зурочити.

Ви — забобонна людина?

Аж ніяк, але зайва обережність горбів не наробить.

У чому полягає ваша діяльність в Координаційному центрі допомоги?

Та багато в чому. Я там відповідаю за вхідну-вихідну кореспонденцію, за організацію та проведення благодійних заходів, за наповнення веб-сайту та груп у соцмережах, за пошук потенційних партнерів, за фото- та відеозвіти, але у нас немає ієрархічної структури в класичному розумінні цього слова. Так, маємо керівника — Ольгу Мотінову, вимушену переселенку з Луганської області, яку я принагідно вітаю з Днем народження (27 грудня — прим. авт.), — але завдання між собою всі ми розподіляємо як одна команда. Працює тільки троє людей проти величезного загалу тих, хто потребує допомоги, тому всі учасники Координаційного центру — «мультиінструменталісти».

Що ви можете сказати про сучасний стан волонтерського руху в Україні?

Сказати можу чимало. Інше питання, чи захочуть це чути конкретні люди.

Волонтери відіграли, відіграють і ще довго відіграватимуть одну з чільних ролей у сучасному українському суспільстві. Причому це вже стосується не тільки забезпечення воїнів на передових позиціях матеріальними речами — тепер ми охоплюємо значно ширший спектр проблем.

Ольга Мотінова, голова громадської організації «Координаційний центр допомоги» — одна з тих людей, які щиро та до втрати пульсу прагнуть покращити життя інших. Дякую долі, що колись звела мене з нею, але насправді таких волонтерів є наразі якщо не меншість, то в кращому разі лише половина. Велика кількість тих, хто на початку, ймовірно, дійсно намагався допомогти армії, вже створили та напрацювали конкретні схеми отримання прибутків, через що їхнє волонтерство перетворилося на бізнес. Багато є й декларативних організацій — наявних тільки на папері «одноденок», що насправді не йдуть назустріч людям, а створюються з метою отримання тих же ґрантів, тієї ж спонсорської допомоги, тих же політичних дивідендів. Тощо, тощо, тощо.

Гріє душу усвідомлення, що вся наша діяльність не даремна. Так, рідко чуємо слова подяку від людей — ба більше, у нас переважно летять «гнилі помідори», коли щось не вдається, — хоча волонтерське гасло «Якщо не я, то хто?» надихає не вішати носа в будь-якій, навіть гранично критичній ситуації.

В якийсь момент ти починаєш дихати цим волонтерством, і діяльність обертається на стиль життя. Найкраща нагорода — поодинокі, зате щирі «Спасибі!».

Що у волонтерстві найскладніше?

Працювати з егоїстичними людьми, з «пристосуванцями», які використовують свій статус вимушеного переселенця з Донбасу або учасника АТО тільки для отримання матеріальної допомоги.

Як відрізнити таких пристосуванців від справді нужденних?

За роки роботи це вміння розвивається автоматично. «Прокачується», немов у комп’ютерній грі. Десь на рік-другий роботи вже вчишся зараховувати людину до тієї чи іншої групи, щойно вона перетне поріг Координаційного центру.

Розкажіть трохи про ті нагороди і відзнаки за волонтерство, якими справді пишаєтеся.

Маю кілька нагрудних знаків, в тому числі від однієї з бригад, що тривалий час перебуває на передових позиціях. Ми допомогли закупити та доправити шини для їхнього реанімобіля — вони вирішили подякувати нагрудним знаком із супровідним листом. Приємно.

Думаю, можу пишатися також відзнакою від волонтерського гурту «Євромайдан SOS», отриманою цього року в межах вручення всеукраїнської волонтерської премії. Вдячність — дуже важлива складова діяльності волонтера. Люди з «Євромайдан SOS» нам її висловили, за що їм глибоко вдячний.

Все-таки, ви насамперед письменник чи волонтер?

Якщо подумати, то насамперед я все-таки марач паперу.

Тоді поговоримо про літературу. Як давно ви займаєтеся творчістю і з чого все це починалося?

Не хочу тут рахувати дерева в лісі, тому що це питання вже ставили, і то неодноразово. Якщо дуже коротко, то в кінці 2016-го року мої друзі та рідні скинулися грішми та забезпечили мені незабутнє перебування у зимовій літературній школі в Карпатах, організованій Центром літературної освіти. Писав я й до цього, але у горнилі волонтерського повсякдення просто «забив» на літературу, адже бракувало часу. Після літшколи я знову пишу.

Яким роком датоване перше ваше опубліковане оповідання?

Чи то 2013-м, чи то 2014-м — уже й не згадаю.

Чи вдалося особисто вам досягти успіхів в українській літературі?

Мене знають як автора коротких оповідань і віршів, плюс як редактора та перекладача окремих риб в акваріумі сучасної української літератури. Мене ця роль поки що влаштовує. Чомусь у письмі мірилом «успішності» часто є публікація власної друкованої книги. Якщо керуватися саме таким підходом, то я поки що успіхів не досяг.

Натомість мої доробки раз поза раз з’являються у різних колективних збірках. Із останнього — «Теплі історії». Вона не одна, звісно: вже на початку прийдешнього року (2019-го — прим. авт.) вийде відразу кілька друкованих збірок, одна з них — дуже концептуальне поетичне видання. А ще є літературні часописи «Дніпро», «Дзвін», той-таки «Палісадник», врешті-решт.

Підсумую: я не Гемінвей, однак задніх не пасу точно. Як написано в моїй сторінці на «Facebook», десь там друкуюся і хтось там навіть це читає.

Кого з сучасних українських письменників ви можете сміливо назвати вартими уваги широких мас?

Та практично всіх! У нас у літпроцесі все добре, дарма що дехто так не думає. Переважна більшість знаних літераторів — талановиті люди, добрі письменники. Хоча навіть тут, здавалося б, у тій галузі, де всі мусили б мислити про «високе та прекрасне», не все гладенько: присутнє і кумівство, і хабарництво, і «куплені» премії, і «куплені» ж члени журі, що ці премії присуджують...

Ви можете назвати конкретні приклади, щоби не бути голослівним?

Я — маленька людина, котра не хоче великих проблем. Займаюся волонтерством, письменством, громадською діяльністю і при всьому цьому дуже не бажаю, щоби хтось мене в чомусь звинувачував. Лишуся осторонь усіх цих підкилимних ігор, причому і щодо літератури, і щодо волонтерства.

Тобто, імен-прізвищ не дочекаємося?

Ні, не дочекаєтеся.

А самі ви брали участь у літературних конкурсах?

Так, але швидко до них охолов. Єдина моя нагорода за літературу — відзнака лауреата премії короткої прози імені Григора Тютюнника, що її мені вручили цього року за твір, написаний у співавторстві з моїм чудовим другом і колегою Олександром Козинцем. Щоправда, був там іще альманах, де надрукували доробки переможців, і от у ньому мене «з переляку» охрестили Володимиром Ковальчуком. Я загалом п’ять разів попереджав організаторів про цю помилку, бо вона вигулькнула раніше — ще на етапі добору переможців, і саме звідти перекочувала в друковане видання. Обіцяли виправити, але в результаті я як був Володимиром, так і зостався. І от після цього, осягнувши ставлення організаторів до письменників та до їхньої праці, зарікся брати участь у подібних змаганнях.

Тією помилкою вас зачепили за живе?

Паскудно, коли одні люди не можуть об’єктивно оцінити працю інших. Якщо вже відсутнє таке нормальне деінде у світі явище, як авторський гонорар за текст, — будь ласка, виявіть трішки поваги до автора, до його твору, спроможіться просто перевірити його анкетні дані. Коли організатори конкурсу не завдають собі клопотів, висновки про престижність нагороди, про поважність загаданого альманаху та про загальний підхід до організації напрошуються самі собою.

«За живе» мене не зачепили. Щиро кажучи, я вже звик до цього совкового підходу, де людина людині — вовк. Із ним доводиться миритися кожного дня, і якщо на початку волонтерської діяльності я крадькома плекав віру в чужий альтруїзм, бажання хоч трішки покращити життя сторонньої людини, то під сьогодні вже встиг разів триста в своїх переконаннях розчаруватися. Але ж я рухаюся далі, не склав рук, правда?

Те саме доречне і в літературі. Наприклад, я переклав був цілу книжку авторства іншої людини, а її надрукували без жоднісінької згадки про мою участь. Ображатися? Та ні, звісно. Існує такий не зовсім цензурний вислів — «нас ї**ть, а ми міцнієм». От на нього варто спиратися в усьому: в літературі, у волонтерстві, бозна там іще в чому.

Тож ви все-таки не покинули літературних конкурсів?

Ні, якраз за конкурси забув і думати, принаймні на найближчі роки. Я не покинув літератури — ось до чого хилю.

Попри все, хотілося б почути, яких письменників ви рекомендуєте.

Ви все-таки хочете прізвищ? Нехай: Олександр Завара, Остап Українець, Євген Лір, Максим Кідрук, Сергій Пантюк, Олександр Косенко, Елла Леус, Олександра Малаш, Олександр Козинець, Аліса Гаврильченко — всі вони, а також десятки інших чудових авторів уже чекають на те, щоби бути прочитаними, і, смію запевнити, чекають небезпідставно!

Ви уникаєте називати прізвища Жадана, Андруховича, Прохаська та інших визнаних корифеїв сучасного українського літературного процесу. Із наведених прізвищ особисто я чув три...

Я не уникаю нікого називати, не варто перекручувати.

Те, що ви чули тільки кілька прізвищ, якраз і є красномовним свідченням згаданої раніше аксіоми: самою літературою ситий не будеш. Андруховича, Прохаська та Жадана читати варто, проте не треба уникати менш знаних імен, бо витанцьовується якась однобокість — так, наче всі інші перебувають «у затінку».

Можливо, менш відомі письменники просто не вміють себе подати?

Я ж не можу розписуватися за кожного окремо, правда? Не маю таких прав, та й бажання мені катма. Максим Кідрук, наприклад, доклав титанічних зусиль до формування власного іміджу, і завдяки цьому на виході одержав те, на що заслуговує, — визнання, захоплення своєю творчістю, другі, треті, п’яті тиражі нових книжок і так далі. Молодець!

У багатьох банально немає часу займатися самопросуванням.... Так, думаю, саме це і є головною причиною — брак часу. Потрібно встигати працювати, займатися купою справ, паралельно писати новий «маґнум опус» чи працювати над збіркою оповідань... Коли просувати себе? Серед ночі? Не випадає, бо вночі багато народу працює на других, третіх роботах. Шпарина літературних агенцій у нас узагалі порожніє, тому «добрий дядечко» не прийде до тебе в квартиру, не візьме за руку і не скаже: «Усьо, Ваську, беруся за тебе! За місяць будеш відомішим за Стівена Кінґа!».

Виправте мене, якщо я помиляюся: із ваших відповідей дехто може зробити висновок, що треба чекати на «доброго дядечка», а невідомість окремих письменників спричинена чим завгодно, тільки не їхнім власним небажанням розвиватися.

Що таке розвиток? Просування в маси? Знову ж, особисто я пишу для себе і для тієї маленької аудиторії читачів, які читають моє писиво. За інших я анічичирк.

Ні на кого, ні на що чекати не треба. На автора зненацька не зійде благословіння, щоби той сів і просто написав гарний твір. Узагалі, на моє переконання, письменство — найкраща журналістика, а волонтерство — досконала соціологія!

Чому так?

Література найперше має на меті показати всім людям, широкому загалові, як вони виглядають у сторонніх очах. Автор немовби закарбовує особливості доби, в якій живе, та конкретних осіб-героїв у пам’яті всього покоління. Текст — це не просто сукупність символів, часто він є розрізом суспільства в той чи інший момент його розвитку. Приміром, коли я кажу, що наразі людина людині — вовк, то цей самий висновок ви зможете зробити, прочитавши якесь із більшості моїх оповідань. Не в усіх, певна річ, адже у світі завше знайдеться місце для добрих справ, як для них відшукається місце і в текстах сучасних письменників. Отже, журналістська складова літературної діяльності — якнайповніше розповісти людям про них же.

Що ж до волонтерства, воно дозволяє на власні очі придивитися до суспільства, розгледіти, чим узагалі живуть люди. Отже, доброчинність дозволяє особисто мені писати більш реалістичні, достовірніші, так би мовити, тексти. Навіть більше — саме волонтерство дозволяє за певний час дуже чітко уявити собі значення поняття «пересічна людина» як такого. Повірте, коли ви кілька років поспіль спілкуєтеся в середньому з п’ятьма десятками незнайомих душ на добу, ваша підсвідомість обробляє цей потік інформації та врешті-решт формує у голові більш-менш чіткі соціологічні показники. Скажімо, такий-то відсоток людей довкола вживають нецензурну лексику, такий-то зловживає алкоголем... Усе в найкращих традиціях соціологічних служб!

До речі, про нецензурну лексику. Не секрет, що вона дедалі більше просочується в літературу. Як ставитися до такого явища?

Повторюся: письменник пише про те, що бачить, що спіткає особисто, що знає хоча б більш-менш. Якщо якийсь довільний чувак візьметься створювати великий роман про, наприклад, середньовіччя, неминуче припуститься багатьох прикрих помилок. Скільки разів ви бачили тексти, де який-небудь літературний герой гарцює в 30-кілограмових обладунках так легко, мовби вбраний у саме спіднє?

Так і тут — реалістичність над усе. Якщо автор чує довкола себе матюки, вони ж увійдуть до його творів. Він їх не вигадує, я підкреслюю жирною рискою, а лишень відтворює. Тому нарікати за матюччя в текстах варто не на письменника — на добу, в якій він живе.

А ви вживаєте нецензурну лексику в творчості? Чи є важелі, що дозволяють її уникнути?

Уявімо — чисто гіпотетично! — собі такого собі середньостатистичного киянина, що півжиття відкладав на новеньку іномарку і таки дозволив собі її купити — на схилі літ. І от цей колишній працівник заводу або офісу... підкресліть потрібне... він залишає новеньку автівку біля власного дому на вечір, а вранці бачить, що вандали познімали колеса, та й «для комплектності» повибивали всі вікна. Чи вигукне цей самий середньостатистичний киянин «Ой, лишенько!», а чи то накриє триповерховою лайкою? Радше друге.

Нецензурщини уникнути можна, але це відбувається коштом реалізму. Якщо згаданий щойно літературний герой у тексті в ситуації, аналогічній щойно згаданій, скаже «Ой, лишенько!» — все, читач відкладає книгу, тому що він не вірить у таку реакцію. Вона не є достовірною.

У вас виходить, що письменники пишуть тільки про дійсність. А як же фантастика, фентезі, інші жанри, де все вигадане?

Там вигадане все, але не все. Лексика, якою користуються герої, окремі деталі, описи предметів, хай навіть вигаданих, — у цих от деталях ховається відлуння епохи, в яку цей текст створювався. Хай навіть йтиметься про події далекого майбутнього — однаково відшукаються знайомі читачеві речі. Знайомі тут і сьогодні, не в далекому майбутньому... Раз я купив книжку досить відомого автора, адже повівся на його прізвище. Так от, у книзі письменник вигадав власну мову, що, як йому здається, існуватиме в Україні у далекому майбутньому, і цю книжку, присягаюся, неможливо читати! Весь час шпортаєшся за незнайомі слова. Може, така мова дійсно існуватиме за багато-багато років. Одначе зараз вона інакша! То був такий нудний і нецікавий текст, що я відклав книжку, прочитавши тільки перші дві сторінки.

Будучи волонтером і письменником, ви, закладаюся, маєте власну думку про нинішні політичні події в країні...

...так, і залишу цю думку при собі.

Чи можна було б почути від вас хоч кілька слів на цю тему? Без прізвищ?

Українці — народ, що заслуговує на європейське майбутнє. Це той факт, на який я спиратимуся далі, й особисто для мене він доведення не потребує.

А от відтак починається вже цікавіше. Ми звикли вдавати з себе недоділених чимось, вічно незадоволених життям. Звинувачуємо в усіляких негараздах владу, бабусь, що за сто гривень продають голос на виборах, зовнішнього ворога і так далі, але тільки не себе самих. Гадаю, ця звичка бере початок у часи існування СРСР, однак достеменно знати не можу, бо народився акурат коли совітсько-большевицька імперія розходилася по всіх рубах, тому тих часів просто не заскочив.

Скажіть, будь ласка, як особисто ви ставитеся до російської мови в Україні? Як ставитеся до колег-письменників, що пишуть російською?

У сучасному глобалізованому світі саме мова є визначальним фактором приналежності людини до того чи іншого народу. Ба більше, саме від мови сьогодні залежить, чи виживе нація взагалі. Гляньмо на євреїв: вони не мали власної держави дуже довго, впродовж довгих століть, але, зберігши власну мову та культуру, напрочуд швидко розквартирувалися в Ізраїлі, щойно історичну справедливість поновилася.

Тепер погляньмо на теперішню мапу України. На яких теренах почалася війна? Правильно — там, де російськомовні люди складали критичну більшість населення. Я не кажу «більшість» — Луганщина та Донеччина говорять українською, хай хто би що казав, — натомість послуговуюся терміном «критична більшість». Мається на увазі та група людей, яка тримала у своїх руках важелі впливу й визначала життя цілих регіонів. І тепер у найбільш прихильних до Росії регіонах настав «русскій мір». Хіба це все ще недостатній доказ важливості мови?

Особисто я до 18 років говорив російською. Не дивно, адже Київ під той час був вельми зрусифікованим — у кілька разів більше, ніж тепер. І ті, хто ниньки лементує про «наскрізь російськість» столиці, або не жив тут років 10 тому, або не може здійснити найпростіший аналіз соціуму, або ж зухвало бреше.

Дуже складно було переходити на українську, відсіялася (і слава богу) велика кількість друзів, змінилося коло спілкування. Певний час у колективах навіть цькували. Мені вдалося подолати той важкий період, пройти його, не зламатися, дарма що матір і нині розмовляє зі мною російською.

Що ж до колег-письменників, що пишуть російською, то тут усе дуже недвозначно. Уявімо, що ви взяли до рук книжку, написану українським автором, людиною, що народилася і прожила все життя в якомусь там Києві, Харкові або Одесі. Як, не маючи відомостей про автора, визначити, що створив цей доробок саме українець? Звичайно, за мовою самої книжки, якщо ніде не зазначено інформації про перекладача. Тому-то я вважаю ось як: російськомовна література — байдуже, ким написана — є російською літературою, вона належить до саме російського культурного пласту. Зараховувати її до української — хибно.

Зараз ви взяли і образили цілу плеяду російськомовних українських письменників: Куркова, Рафєєнка, Олді...

Я нікого не ображав, а висловив свою думку. Жодним чином не применшуючи величезного внеску, який вони робили та роблять у літературу, залишуся все-таки при своїх переконаннях.

Раніше ви згадували про українську дорогу до Європи. Як ви гадаєте, коли вона розпочалася, якщо взагалі розпочалася?

Знову наголошую, що українці заслуговують на європейське майбутнє. І тому шлях до Європи почався не Майданом і не сьогоднішнім днем він закінчиться. Я б ризикнув і сказав, що ця путь стартувала ще років із триста тому, а може й від того більше, тому за початок відліку беремо 24 серпня 1991 року.

Революція Гідності — це вже інший вимір шляху, апогей герцю за промінь світла в кінці тунелю. Пишаюся, що належу до українського народу — унікальної нації, здатної всипати чортів а хоч би й дияволу, аби це дало результат. Події на Майдані вкотре засвідчили це.

Чим потрібно «пожертвувати» українцям, щоб врешті-решт увійти в Європу?

Для початку пропоную розібратися, що мається на увазі під словосполученням «увійти в Європу». До Європейського Союзу?

Для початку, припустимо, просто до європейської культурної родини...

Українці вже давно є частиною загальноєвропейського культурного дискурсу. Понад це, впродовж століть вони докладали зусиль до його формування в нинішньому вигляді.

Гаразд, тоді до ЄС.

Європейський Союз — це не «золоті гори всім і кожному без SMS та реєстрації». Потрібно розуміти, що ЄС є, перш за все, об’єднанням економічним. А для входження до будь-якого економічного об’єднання слід мати міцну економіку, здатну не тільки вижити, але й розвиватися в умовах глобалізації. Чи може мати таку економіку держава, очолювана екс-совками, та ще й огорнута війною проти зовнішнього агресора? Певно що ні. На мою думку, членство в ЄС — довготермінова перспектива. Але не недосяжна, ні, особливо крізь призму отримання Православною церквою України влетерпного Томоса.

Чому ви називаєте Томос «велетерпним»?

А хоча б і тому, що до нього змагали багато-багато поколінь українців, і ось нарешті — сталося! Не марними були жертви, закатовані у підвалах НКВД, згнилі заживо на засланні просто за українську віру.

Саме тому, між іншим, перспектива членства в ЄС і не видається такою примарною. Людям невтямки, що Європа — та Європа, про яку ми говоримо як про об’єднання розвинених країн, — починається зі свідомості. Не плюй під ноги, не матюкайся, не кидай недопалок повз смітник, припини перекладати проблеми з хворої голови на здорову...

А що, перекладають?

Іще й як! Банальний приклад: в один чудовий день я чекав на значний волонтерський вантаж, котрий мусив прибути до Координаційного центру допомоги. Єдиний під’їзд до нього — вулицею Зоологічною. Того ж дня мешканці прилеглих будинків, обурені відсутністю гарячої води у своїх кранах, перекрили проїжджу частину. Вони просто без кінця переходили дорогу «зеброю» — і все, ані руш. Машина не доїхала, не завантажилася, хлопці на фронті залишилися без смаколиків. Будь-яка спроба поставити протестувальникам питання, чим же перед ними завинили захисники України та волонтери, спричиняла потоки брудної російської лайки.

Гадаєте, це одинокий випадок? Прихильники авт на європейських номерах онде перекривають пункти перетину кордону, а все тому, що не бажають переплачувати. Всіх цих людей також можна зрозуміти, проте чому, на бога, мусять страждати абсолютно невинні? Звідки така патологічна пристрасть напаскудити в чужу тарілку з борщем?

А взагалі — чи треба нам у ЄС?

Не знаю. Я не економіст. Колективний розум — штука дивна, адже часно припускається вельми прикрих помилок, як ми побачили на прикладі президентства Януковича. Люди проголосували за проросійського діяча з кримінальним минулим — він узяв та й розсівся собі у зручному кріслі, розвівши довкола справжнє болото, зіткане з непевних зв’язків і дивовижних фінансових схем.

Хіба може передбачити пересічна людина, що нам дасть вступ до Європейського Союзу, до НАТО, ще до чогось схожого? Згадуючи «реакцію» тих-таки США на неприкриту російську агресію проти України, дарма що вони свого часу гарантували нам територіальну цілісність в обмін на ядерне роззброєння, на «доброго дядька» з Америки чи з Європи покладатися не треба. Я більше схиляюся до власного економічного та безпекового курсу України, хоча від мене нічого не залежить, зрозуміло.

Отже, якби ви ухвалювали рішення, чи вступати до ЄС або НАТО, — відхилили б таку пропозицію?

Ні. Потрібно ретельно зважити всі «за» та «проти», а вже відтак щось там вирішувати. Хоча нам поки що ніхто нічого й не пропонує.

Богдане, насамкінець переходимо до бліц-опитування. Прохання відповідати на наступні питання одним лаконічним реченням. Улюблений письменник та чому?

Стівен Кінґ — тому, що вміє заглибити в історію.

Найкраща прочитана книжка?

Із останнього — дуже сподобався «Ґалапаґос» Курта Воннеґута, але конкретної одинокої книжки назвати все-таки не можу.

А найгіршу?

«Смерть царя (Карнавал у масках)», авторами якої є Ярослав Січ та Юрко Чуб.

Чим же ця книжка вам так не сподобалася?

А цей текст нормальній людині сподобатися просто не може. Там не те, що редактора не бувало, а й навіть вичитування на помилки не відбувалося. Це якраз про «добрими намірами» і дорогу в пекло: хлопці намагалися написати хорошу патріотичну книжку, присвячену героям Майдану і російсько-української війни, а вийшло... те, що вийшло. Я схиляюся до твердження, що людина має займатися тим, що у неї виходить найкраще, і якщо писати не дуже вдається, накульгує грамотність, немає жодної зеленої гадки про структурування тексту — не пишіть, будь ласка. Не варто.

Чи маєте ви «другу половинку»?

Так, причому ми вже плануємо спільне майбутнє. Дашо, переказую тобі привіт.

Останнє питання. Богдане, чого бракує українській літературі? Можна довшу відповідь...

Можна й довшу, але вона все-таки буде короткою: українській літературі бракує жанрового розмаїття.

Дякую за чудове спілкування та зичу вам дальших успіхів!

Спасибі. Вітаю всіх із прийдешніми святами. Не слід покладати величезних надій, буцімто 1-го січня все довкола зміниться за помахом чарівної палички, тому зичу незламності.

Спілкувався Сергій Багряний, ОПАД


Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику