Цензор.НЕТ

06.01.19 21:13

Маєш Томос - готуйся до війни

томос

"Si vis pacem para bellum" - хто хоче миру, має готуватись до війни. Ця відома приказка нагадує, що спокій для себе (чи своєї країни) може забезпечити лише той, хто завжди готовий до чужої агресії.

В умовах "гібридної війни" з Росією питання захисту України значною мірою перебуває в руках так званих пересічних українців. А ще більшою мірою – в нашій свідомості. Війна ведеться не лише на лінії зіткнення чи в економіці; в першу чергу вона ведеться за наші мізки.

Відпочивати на лаврах, доки війну не виграно, часто рівнозначно поразці. Розслаблятися після отримання формальної перемоги – означає відкривати вразливі місця.

Офіційне визнання Православної Церкви України з боку Всесвітнього патріархату є однозначною перемогою України в першу чергу в політичній і, ширше, геополітичній боротьбі. Недарма цю подію вітали стільки атеїстів та агностиків.

Адже християнська церква завжди була потужним політичним інструментом, і водночас – гравцем. Політика, військова міць та гроші Москви – ось три чинники, завдяки яким у принципі з’явилася Російська Православна Церква, що нині наполягає на "неканонічності" української автокефалії.

Підкорення церковного Києва церковній Москві свого часу стало можливим завдяки елементарним хабарям та погрозам на адресу тих-таки Вселенських патріархів. Те саме стосується перетворення Московської митрополії на Патріархію. Тому хто б казав.

Втім, несправедливо було б звинувачувати в такому підході до релігії самих лише московитів. Славнозвісне усталення православ’я на Русі за знаменитого митрополита Іларіона було суто політичним процесом. Самого Іларіона просунув на посаду князь Ярослав Мудрий. Всупереч тодішньому канону, не радячись із Константинополем. Про цей факт російські церковники чомусь не згадують – як, звісно, й наші.

Так само суто політичними явищами були виникнення протестантизму, ще раніше – розкол християнства на православ’я та католицизм, а ще раніше – саме узаконення християнської віри римським імператором Константином.

Тож ті, хто торочать про "неприпустимість втручання політики в церковне життя", впадають у тяжкий гріх лицемірства – саме той гріх, який, коли спиратись на Євангелія, найчастіше викривав Ісус Христос. Питання Томосу є політичним – точнісінько так само, як суто політичними причинами викликані виступи проти нього російських пропагандистів у рясах і без.

Проблема в тому, що підрозділ російської державно-політичної машини, відомий під абревіатурою РПЦ, не хоче визнати поразку у протистоянні, в яке сам себе загнав саме тому, що погоджується бути частиною цієї машини. В минулому році в російських ЗМІ ще можна було зустріти думки притомних експертів про те, що РПЦ давно мала б надати автокефалію Українській православній церкві. Тим самим вибивши козирі з рук Константинополя, а головне – посприявши збереженню релігійного, а отже, й громадського спокою на "братній" релігійній території.

В попередні роки внутрішньоцерковні розклади в Україні загалом сприяли такому варіанту розвитку подій. Та спокій в Україні, яка прагне незалежності від Москви – не та ціль, що цікавить РПЦ. Усе цілком навпаки (і, до речі, всупереч ученню отців церкви, які скрізь наголошували на необхідності сприяти миру та злагоді).

Сьогодні тональність російських виступів геть інша. Російська пропаганда одностайно й люто (іншого слова не підбереш) розкручує тезу про "незаконність" Томосу. Ефіри та шпальти видань заповнені "прогнозами" про начебто неминучі зіткнення і ледь не громадянську війну в Україні, що їх нібито потягне надання Томосу. Немає сумніву, що російська пропаганда та російська агентура зроблять усе, щоб ці "прогнози" справдилися.

Понад те, РПЦ, судячи з її публічної позиції, пішла на пряму конфронтацію з Константинополем і, практично, всім світовим православ’ям. Вчинок Вселенського патріарха російські церковники прямо називають "злочином", а його самого – хабарником та\або агентом західних спецслужб.

Уся ця маячня почасти викликана безвихіддю. РПЦ під проводом патріарха Кірілла проґавила момент отримання Україною Томосу – в РПЦ довго просто не хотіли вірити в реалістичність цього. З цієї точки зору їхня істерика цілком зрозуміла.

Та водночас загнані в кут "душпастирі" готові до підвищення градусу агресії, як воно і притаманно загнаним в кут істотам. Це означає, що Томос стане – вже став – ще одним, і то важливим, приводом для "війни на знищення" Українського Проекту як такого, нехай уже пробачить мені читач це пафосне словосполучення.

В росЗМІ сьогодні постійно згадується прецедент з Естонською православною церквою, котрій Вселенський Патріархат надав автокефалію 1923 року, але сьогодні в Естонії поряд існують помісна православна церква та церква, підконтрольна Москві. Сталося це через відповідне рішення Константинополя 1978 року, яким було значне переглянуто попереднє, так і не реалізоване рішення від 1923-го.

Такого "успіху" РПЦ півстоліття тому досягла завдяки як тиску по своїх каналах, так і дипломатичними засобами "безбожної" радянської влади. Сьогоднішнє зростання церкви та держави в Росії, порівняно з тими часами, навіть не маскується.

В Кремлі ненавидять Порошенка, але зробити ПЦУ мертвонародженою там хотіли б не тільки через це. Церковне питання стане прекрасним важелем для шантажу його наступника, хто б ним (чи нею) не був. В уявленні російських стратегів ідеться про виживання Імперської Ідеї – і це уявлення аж ніяк не далеке від істини.

В цьому плані нинішні бравурні реляції української влади щодо Томосу можуть зіграти злий жарт. Адже важлива для української Незалежності справа посилено прив’язується до особи президента, котрий, скажімо так, не може похизуватися надмірною підтримкою співгромадян.

Тож для нас украй важливо відділити в цій справі "мух від котлет". Церковна незалежність – один зі стовпів української Незалежності загалом. І зовсім неважливо, хто персонально добився Томосу. Важливо, що ворог (назвімо речі своїми іменами) воює проти Томосу, тому що він воює проти нас. Водорозділ проходить не за ознакою віри чи її відсутності, а за твоїм ставленням до твоєї країни.

Зрештою, Ісус ніде не говорив, що "правильна" віра повинна мати осередок у Москві чи в Києві – або, коли на те пішло, в Константинополі чи в Римі. Зате багато говорив про зло "вовків в овечих шкурах". Православні, греко- чи римо-католики, мусульмани, юдеї, агностики чи атеїсти, на цій "війні Томоса" ми повинні розуміти, що йдеться про просте питання – чи вважаємо ми себе українцями.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику