Цензор.НЕТ

09.01.19 14:32

Пам'яті Максима Черкуна: він лежав убитий, а на його телефон дзвонила мама!

9 січня - свій день народження міг би святкувати неперевершений воїн і просто чудова людина - Максим Черкун. Він був єдиним сином у сім’ї. Надією і опорою. Коли мама була на роботі, Максим порався по господарству, допомагав на огороді, кухні. Не соромився ніякої роботи. Змалку любив історію, багато читав.

Війна для Максима Черкуна розпочалася в 19 років, коли він у 2016 році підписав контракт із 57 бригадою ЗСУ. Це був надзвичайний боєць, підготовлений: фізично, морально.

З Максом в селищі Піски

Одного разу він приїхав до мене на базу, яка знаходилась за п’ять кілометрів від селища Піски, саме там Макс воював із своїм 34 батальйоном. Штанина на "горці" була розірвана, з ноги текла кров. Я запитав у нього, що сталось? Чому форма в такому вигляді, адже перед тим волонтер із Вінниці - Вікторія Копєйко - прислала декілька комплектів форми "горка". І одну з них я віддав Максиму. Той подивився на мене, усміхнувся і сказав: "В розвідку сходив. Коли повертався на свої позиції, "сєпари" побачили – відкрили стрільбу, ось і зачепило".

Максим говорив це з таким буденним виглядом, що я не міг надивуватись його простоті і хоробрості. Він просто не боявся. Втомлювався, скиглив, що не дають воювати, але ніколи не боявся..

Війна для Максима закінчилась 16 квітня 2018 року. В одному з боїв, Максим загинув від розриву міни 120 калібру. Тому в день його народження хочеться розказати про цей бій з московськими окупантами, який забрав життя одного з найкращих..

Спогадами про цей злощасний день, ділиться друг і побратим Максима Черкуна, Анатолій Ласков, (Агроном), який брав участь у цьому бою, дістав важкі поранення, але вижив. Осколки застрягли в його голові, один з них не вдалося витягнути навіть після операції.

Найбільше лякало те, що з вуха, носа, рота – йшла кров. Її багато і вона не спинялась..

- Десь близько 11.00 мене розбудив Макс і сказав, що має прийти бригадна розвідка працювати. Їм потрібно допомогти. І пішов з бліндажа. Я ще трішки полежав, одягнувся і вийшов на вулицю. Там буяла весна, на вулиці світило сонечко. Усі бійці зібралися біля гаража. Пили каву, сміялися.

Я підійшов до них і присів на офісне крісло, яке десь Макс роздобув і оголосив усім, що це його "приватна власність". Через хвилин двадцять до нас підійшов "власник" крісла і ми почали з ним боротись за місце сидіти на ньому. Вагові категорії у нас із Максимом були різні. Він набагато вищий від мене і важчий, тому, я програв змагання.. (Сміється).

Максим присів на крісло і сказав, що через годину під’їдуть розвідники, тому потрібно розділити свої ролі в бою. Мене направили до АГС (автоматичний станковий гранатомет). Макс, Дефект, Горох і ще декілька хлопців пішли на іншу позицію.

Друзі Макса і побратими: Дефект, Агроном, Уран і Нємец

Близько 15.00 розпочався бій. Він тривав недовго. Коли все стало тихо, ми ще почекали біля бійниць, щоб переконатися, що немає ніякого руху з боку московських окупантів, і повернулись до бліндажів. Залишивши в окопах чергових бійців.

Я прийшов до гаража, щоб почистити гранатомет. Хлопці обговорювали бій, один із наших побратимів крив нецензурними словами розвідників. Вони не спрацювали, як потрібно.

Прийшов Макс і сказав, що потрібно підтримати наших сусідів. Вони працюватимуть у бік московських окупантів о 17.30. Я згодився, тим паче мені потрібно було заступати на пост о 18.00. Дефект, Кудим, Горох і Атаман. Останній теж заступав на пост.

Ми прийшли на позицію, підготували боєприпаси, зброю і тут сусіди розпочали бій. Ми підтримали їх.

Дефект працював з кулемета "Утес", Максим стріляв з ручних протитанкових гранатометів, Горох з ПКМ (кулемет Калашникова). Ми з Кудимом працювали автоматами. У Максима закінчились боєкомплекти до ручного гранатомета, він перейшов на автомат. Вистрілявши усі автоматні патрони, розпочав стрільбу з пістолета.

Кремлівські найманці відповідали з усього, кругом нас все вибухало, тремтіло. Я кричав до Макса, щоб він не стояв на лінії вогню. Але той говорив, що йому наплювати. Він мстить за свого побратима, якого московити поранили чотири дні тому.

Бій тривав десь з годину, а потім почав затихати. Ми присіли біля дзоту, закурили. Нікуди не йшли з позицій. Хлопці були веселі, курили. Я сидів навпроти Максима. Між нами була відстань близько двох метрів. Він був засмучений, говорив, що його все дістало, хоче відпочити. Я ж його заспокоював, казав, що скоро ротація, все буде добре і так далі..

Тут ми почули шум і приліт міни в районі нашого ВОПа. Максим вийшов по рації на зв'язок і передав, щоб усі ховалися. В цей момент прилетіли ще міни..

Нємец, Агроном, Дефект

Відчув, як мене щось ударило в голову, я не зрозумів, що відбувається.. Поглянув на Макса, він сидить спокійно в кріслі, тільки голову схилив. Повернувся до хлопців обличчям і побачив таку картину. Горох вилазить з окопу, куди його відкинуло. Дефект лежить і кричить, що в нього проблеми з ногою, Кудим надає йому допомогу.. Я ніяк не міг втямити, що робити, куди йти? Найбільше лякало те, що з вуха, носа, рота – йшла кров. Її багато і вона не спинялась..

Я попросив, щоб хтось мене підвів до ВОПа, але вони мене не розуміли, або не чули. Я вирішив іти сам.. Підвівся, подивився на Макса і побачив, що в нього з під бронежилета іде кров. Я десь у свідомості, ще мав надію, що з ним все гаразд, але саме ця свідомість і сили мене уже покидали..

Біля дороги, паралельно якій я йшов, щось вибухало, клекотіло, палало. Проте мені уже було все рівно. Я почав непритомніти, в очах темніло. Повернувся і побачив, як Горох іде за мною і кричить мені крізь силу, щоб я не зупинявся..

Ми йшли, йшли. Я повернув голову праворуч і побачив бійця з іншої роти, який знаходився за кілька десятків метрів від мене. Я кричав йому, щоб вони допомогли, але не був почутий ним. Не знаю, чому?..

Знову продовжував іти, в голову лізли важкі думки, жахіття. Зі мною щось коїлось незрозуміле. Я хотів спати, впасти прямо на дорозі і заснути. Але побратим підганяв мене. Московські окупанти напевне зрозуміли, що їхні міни досягли цілі і гатили просто страшно по нас. Як ми вціліли - не знаю?!

Підійшов до гаража, сів під стіну, думав, що тепер посплю. Як тут приїхали мої побратими автомобілем: Мухтарич, Тихий, наші медики. Хлопці пішли в напрямку позицій, медики почали нас оглядати і я знепритомнів. Про смерть Макса дізнався уже пізніше..

Дефект, Агроном

Говорити, що я втратив друга і мені погано - це краще нічого не говорити. З його загибеллю я втратив частку себе, назавжди..

Максим прибіг до мене і каже: "Перебігай, я прикрию".

Інший побратим Макса, якому вдалося вижити після такого шаленого обстрілу росіянами наших позицій – Дефект, теж ділиться своїми спогадами

- Зранку все було чудово. Прийшов Максим, сказав, що матимемо роботу. Після обіду вдалося повоювати трохи. Потім була тишина. Близько 17.30 знову розпочався бій, який за інтенсивністю набагато перевищував перший.

Тоді був дуже щільний вогонь. Пригадую, що Максим прибіг до мене і каже: "Перебігай, я прикрию". І став гатити з пістолета в повний ріст. Ще кілька хвилин бій тривав, а потім стало тихо. Ми зібрались біля одного укриття, щоб там перепочити. Провідний військовий телефон не працював, напевне, був перебитий кабель.

Росіяни почали крити сусідню позицію мінами. Максим крикнув, щоб вони ховалися. І через хвилину до нас прилетіло..

Дим, крики, у вухах дзвенить.. Я лежу на землі, страшенно болить нога. Дивлюсь на Макса, він не рухається. Намагаюсь встати до нього, але розумію, що не можу підняти ногу. Кричу: "Максим, Максим".. А він не відповідає..

Горох з Агрономом важко поранені пішли в напрямку бліндажів. У той момент біля нас лягло ще кілька мін, я думав, що нас повбиває, але минулося.

Кудим бігав до мене і до Макса, намагався зупинити кров, але уже було пізно. Найбільш неприємне відчуття в такі години – це безвихідь і те, що ти нічого не можеш вдіяти. Я лежав на землі, втрачав кров і дивився, як її втрачає Максим.

Оскільки телефон не працював, ми доповіли про ситуацію по рації. Вона напевне прослуховувалась кремлівськими бандитами, тому що вони почали гатити, ще сильніше по нас..

Якимось дивом на позицію проїхали медики. Вони забрали мене з Максом. І вивезли на мирну територію. Я врятувався, а Максим – ні!

Повертаюсь до Макса, він уже починав синіти. Навколо літають кулі, вибухають міни, гранати.

Коли все це сталось, медикам, які перебувають у Пісках, по рації передали, що потрібно терміново виїжджати. Вони кинулись у саме пекло обстрілів. Однією з тих, хто не побоявся залізти під російські міни, була дівчинка Людмила з позивним Ангел. Вона продовжує ділитися спогадами цього злощасного дня..

Нємец, Макс і я в Пісках

- Вдень мала вихід на позиції. Сходила до хлопців зі своїми побратимами, занесли медикаментів, поспілкувались. Говорила саме з тими, яким уже ввечері надавала допомогу.

Близько 19.00 – готувала вечерю. Задзвонив телефон армійський, і нам передали, що потрібно їхати на позицію, надавати допомогу. Хапаю рюкзак і сідаємо з хлопцями в машину. По дорозі на позицію телефоную "начмеду" бригади і повідомляю, куди їду. Він запитав, яка ситуація і чи важкі поранення? Кажу йому, що швидше за все – ситуація важка. Адже маю досвід виїзду на цю позицію і туди викликали у неприємних моментах.

Їдемо, хлопці змушують мене одягнути бронежилет. Сварюсь з ними, але роблю, як вони кажуть. Приїхали наскільки можна до позицій, куди далі бігти – не знаємо. Машина заплуталась в якісь сітці. Ворон пробігає вздовж позицій, але нічого не знаходить. Тут з укриття вибігає боєць і показує, куди треба йти. Під потоком патронів – "трасерів". Направлених в наш бік – біжимо до хлопців.

На місці побачила Максима, який лежав, і неподалік від нього ще одного хлопця. Кидаю медичний рюкзак, біжу до Макса. Пульс на сонній артерії – відсутній, дихання немає. Підбігаю до Сашка, інший хлопець з пораненням у ногу, розрізаю штани, накладаю джгут.

Повертаюсь до Макса, він уже починав синіти. Навколо літають кулі, вибухають міни, гранати. Я розрізаю одяг, ставлю катетер, забинтовую голову і починаю робити компресії. Вводжу атропін, адреналін, намагаюсь запустити серце.

Прибігають хлопці, кричать, що треба його залишити, адже в машині поранений, потрібно рятувати його. Я ж відповіла, що без Максима не поїду. Хлопці беруть ноші, кладемо Макса. Я з рюкзаком біжу попереду, вони за мною.

У машині ставлю Сашкові внутрішньовенний катетер, підключаю приготовлену "капанку". Приносять Макса, ми кладемо його на лавку, бо на основних ношах Сашко лежить.

Виїжджаємо, по машині дряпають кулі, хлопці з сусідніх позицій прикривають вогнем. Роблю "трьохсотому" тампонаду рани, вводжу кровоспинне. Знову знеболюю.

Парамедик кричить, що в мене кров на обличчі, яка капає на пораненого і по салону машини. Знімаю броню, не звертаю на нікого увагу і продовжую надавати допомогу.

Як потім виявилося, в розпалі обстрілу, Людмила дістала поранення. ЇЇ контузило і осколок зачепив голову, що призвело до кровотечі. Але вона цього не помічала і продовжувала рятувати життя хлопцям. На жаль, Ангела теж госпіталізували після бою і відправили в Покровський військовий госпіталь, де я її побачив уже в ночі. Але історія на цьому не закінчується.

Я того дня знаходився на базі, за 5 кілометрів від селища Піски і не був на позиції. Проте артилерійську канонаду чув. І здавалось, що вона поряд. У будинку тремтіли шибки, серце згорталось від переживання. Я телефонував хлопцям, проте їхні телефони були поза мережею.

Відчуття тривоги посилювалось. У цей момент мені в приватні повідомлення написав друг Умка, командир другої роти, 34 батальйону, 57 бригади.
Макс- 200. Дефект, Агроном і Горох – 300.

"Що за невдалий розіграш" - пролетіло мені в думках. Це якийся злий жарт. Адже не може бути, щоб Макс загинув, він не може бути вбитий. "Його боїться смерть, не беруть кулі.. Не може бути", - незрозумілі думки знову пронеслися в моїй голові, але уже частково, я розумів, що це правда.

"Їх повезли в Селідово. Поїдь туди, дізнайся, що з хлопцями", - знову написав Умка і я зрозумів, що це жахлива реальність.

Телефоную побратимові Санітару, в якого була машина, який був на інші й базі, і кричу в телефон, що Макс убитий, хлопці поранені. Треба їхати в Селідово. Він ще запитав, який Макс, але потім до нього дійшло і він відключив телефон. Через лічені хвилини ми виїхали з Першотравневого в Селідово.

Дорогою я телефонував нашому побратиму Ескулабу, щоб він дізнався інформацію по хлопцям. Ескулаб був наш медик і він місцевий, тому знав ситуацію. Крім того, телефонував Олені Володимирівні, керівнику Селідовської поліклініки, щоб дізнатись, де хлопці. Вона повідомила, що пораненим надають медичну допомогу.

В голові роїлися тисячі думок: "Може, Максим живий, може, це йому допомагають"? Ми під’їхали до лікарні, там стояло два автомобілі швидкої допомоги і в одному з них лежав мертвий Максим..

Я не знаю, що писати далі і які слова. Але хай буде проклята Москва і кремлівські найманці, які прийшли на українську землю і принесли нам розруху та смерть друзів.

Максим лежав на ношах, біля нього на вулиці стояв лікар і кілька поліцейських. Ми підійшли до них. Я попросив відчинити двері в швидку. На ватних ногах проліз в середину і завмер.

Там лежав хлопець, який навчав мене мистецтву війни протягом останніх місяців. З яким можна було говорити на всі теми: історія, економіка, політика, дівчата і війна. Ще недавно, він говорив мені, що навчається в авіаційному. Я запитував, чи мріє літати? Той лишень усміхнувся. А тепер, Максим, весь посічений осколками, лежить мертвий.

Підійшли чергові лікарі, поліцейські і почали оглядати тіло Максима. Вони це робили так буденно і безцеремонно, що я розізлився. "Як вони, су..и, сміють так робити", - різні думки роїлися в голові, але слова застрягали в горлі. Сльози котились з очей по обличчю і різали шкіру зсередини.

Я зайшов збоку до швидкої і зупинив погляд на обличчі Максима. Воно було в крові, неголене і страшено втомлене. Я тепер розумію слова Агронома, коли він розмовляв з Максом і той жалівся, що його все дістало. Надто великий тягар 21-річний хлопець взяв на себе. Йому потрібно було відпочити, але війна не давала такої розкоші.

Кров капала з його голови і стікала струмочком по ношах, а звідти по сходах швидкої і на землю. Це були останні ознаки життя Максима.

Ми з Санітаром вийшли на вулицю. Поліцейський і черговий лікар теж. Працівники правоохоронних органів запропонували піти в середину лікарні і підписати протоколи. Вони хотіли віддати документи Максима і телефон. В цей момент вийшов водій швидкої і віддав мені його телефон. "На, візьми, там його мама телефонує, я не знаю, що сказати". Я взяв його в руки і побачив, як на дисплеї висвітилось: "Мама"..

Руки трусились, дихати не міг, сльози на очах. Я не знав, що сказати матері друга. Коли виклик завершився, я видихнув. І побачив, що вона телефонувала двічі. Дзвонила в той момент, коли його мертвого везли в Селідово. Ще один дзвінок був пропущений від пораненого побратима Нємца. За якого Максим сьогодні мстив російським окупантам..

Тремтячими руками, я набрав ротного Умку. На щастя, додзвонився до нього. "Васильовичу, мама Макса телефонує, я не знаю, що робити?" По той бік пролунав важкий стогін і приглушений голос сказав мені: "Мішаня, виключи телефон і візьми його з собою. Завтра, я заберу його".

Тіло Максима Санітар із медичними працівниками повіз у морг. Я зайшов у середину лікарні. Жінка в поліцейській формі давала мені якісь папірці, я їх підписував автоматично. Вона говорила з кимось по телефону, запитувала про вечерю, якусь гулянку. Я дивився на неї і думав: "Бездушна тварюко, як ти можеш? Мого друга вбито, ще три – поранено, а тобі в голові гулянка". Проте зараз розумію – їм всім начхати, що десь там загинув боєць ЗСУ. Вони робили свою рутинну роботу. І в Селідовому не було війни уже давно, тому вони її не відчували.

Після всіх процедур ми з Санітаром приїхали в госпіталь. Я пішов шукати дівчинку Людмилу, медичного працівника з позивним Ангел. Яка сьогодні рятувала наших хлопців. А Санітар залишився шукати місце під стоянку для автомобіля.

Вона вся опухла від сліз, їй давали знеболювальне, намагались затягнути на якісь процедури, але Людмила відмовлялась. Побачивши мене, піднялась із крісла, обняла і заплакала. Я теж, на мить, але потім заховав емоції. Хай плачуть вороги..

Підійшов Санітар, нас на п’ять хвилин залишили одних. Ми поговорили і дізнались усю вище згадану історію.

Потім Ангела все-таки забрали на медичні маніпуляції, щоб облегшити її важкий психологічний і фізичний стан.

А ми вийшли на подвір’я госпіталя. Там везли поранених на вертолітну площадку. Серед них були і наші друзі, які сьогодні вижили в цьому пеклі під назвою Піски, проте один з них, уже ніколи не буде з нами. Він назавжди тепер в раю.

З днем народження, Максиме. Вічна пам'ять.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику