Цензор.НЕТ

11.01.19 11:48

Костя "Док": Перемога для мене настане тоді, коли ми звільнимо свою територію

Костя – "кіборг". Він бачив перший штурм Донецького аеропорту і залишив його аж у жовтні 2014-го. Про своє перебування в ДАПі розповідає, як про буденну річ. Він десятки разів рятував життя побратимам, але героєм себе не вважає. Якби не сусід по палаті, то від скромного "Дока" ми б не дізналися й половини фантастичних воєнних бувальщин – готових замальовок для кіносценарію. Втім, на думку Кості, жодна історія, чи фільм, не здатні передати справжнього відчуття війни.

Про себе:

Родом я з Кіровоградської області. Народився в селі. Нас у сім’ї двоє: я і менший брат. Після школи вступив до медичного коледжу в Кропивницькому. Закінчив його, пішов на строкову службу. Відслужив, повернувся і трохи попрацював у санепідемстанції. Потім вступив до медичної академії Дніпра. Там три роки провчився так і недовчився.

У 2011-му підписав контракт у 3-му окремому полку спеціального призначення. Війну застав спочатку як радист-розвідник, а потім на посаді фельдшера загону.

Зараз я перевівся в Краматорськ на комендатуру ВПС. Там служу в медичному пункті на посаді санітарного інструктора-дезінфектора. Також заочно навчаюся на психолога в Кропивницькому – третій курс.

Як потрапив до Донецького аеропорту:

Коли почалися заворушення в Криму, ми були в повній бойовій готовності. Колони в будь-який момент готові виїхати на завдання. У такому режимі були близько місяця. Ніхто нікуди не міг вийти. Деякі групи працювали в Криму – вели розвідку, збирали інформацію.

Одного дня, це був початок квітня, отримали наказ для всього полку терміново збиратися і виїжджати. Виїхали в Кривий Ріг на аеропорт. Там нас на ІЛ-76 доставили до Донецького аеропорту. Прилетіли туди 8-го квітня. Нас розмістили в обласному військкоматі. Там побули три дні. Місцеві проросійські активісти (чоловік 300-400) оточили військкомат, кричали: "Йдіть нахєр звідси, бандери!". Ми вимушені були піти.

Дали нам пару автобусів і привезли знову в аеропорт. Ми розмістилися в старому терміналі. Там був обслуговуючий персонал: хтось "паралельно" до нас ставилися, хтось зі злобою. Прямої агресії не проявляли. Ми мали зброю, можливо, боялися. Побули там від початку квітня і до 26 травня, коли стався перший штурм.

Протягом цього часу деякі наші групи вирушали то в Краматорськ, то під Слов’янськ – в гарячі точки. Потім відбувся перший штурм аеропорту з застосуванням авіації. Нам допомогла "АЛЬФА" і ГУР – вони проводили зачистку в новому терміналі.

Основна маса наших виїхали по різних ділянках Донбасу. З третього полку залишилося 16 чоловік. До нас на підсилення прилетіла 72-га бригада з Білої Церкви.

Спочатку бої були не щодня. Гарячий період почався з середини літа. З першого вересня бої стали регулярними. Склалась така ситуація: з тих пір, як прилетіла 72-га бригада, нас взяли в кільце – ні ми, ні до нас, не могли просунутися. Боєприпаси і продовольство нам скидали з літаків. Літак на безпечній висоті, щоб не дістали наземні керуючі ракети, скидав нам продовольство, ми ловили. Деякі не потрапляли на територію аеропорту. Ми виїжджали за ними.

До першого штурму були на утриманні військкомату, але ця каша швидко приїлася. То ми по двоє, по троє вдягали цивільний одяг, їздили в місто за продуктами. На той час Донецьк не був такий переповнений сепаратистами. Місцеве населення було російськомовне і українськомовне. Я говорив українською, і ніхто мені претензій не висловлював. Я дивувався.

Потім все помінялося. Пропаганда взяла своє. Тривалі воєнні дії також дають свої наслідки. Ворогуючі сторони втрачають рідних, побратимів і народжується ненависть один до одного. Це все підгодовується ЗМІ і складається така ситуація, яка потрібна для певних сил – наших, їхніх. Думаю, що дуже-дуже "зверху" їх інтереси співпадають.

Ми захищали аеропорт до початку жовтня, і нас змінили миколаївські десантники 79-та бригада (на початку серпня 72-у бригаду поміняла 93-тя механізована бригада).

Про побут в аеропорту:

Побут ми влаштовували собі самі. Спочатку в нас були вода і світло. Потім нам ці зручності вимкнули.

На території аеропорту було дві пожежні частини: стара і нова. Спочатку воду набирали в старій, там був резервуар. А в новій була свердловина, ми туди по воду їздили на машині, яка тягає літаки (вона важка повільно їде, але тягне дуже великий вантаж).

У нас був Саша, дуже розумний дядько, він організував штучну систему водопостачання. Старий термінал був на три поверхи. Між першим і другим – лоджія – перила і велика зала. Ми понатаскували пластикові бочки. Саша на другий поверх поставив діжку, протягнув шланги, зробив кран. Там купалися. Потім зробили собі душ на вулиці. Бувало, тільки намилишся – чуєш, щось свистить, вибігаєш голий намилений в термінал.

У кінці вересня, в жовтні це вже було небезпечно. Хлопців снайпери обстрілювали. Але вода була потрібна: помити руки, чи поранених від крові, зрештою – пити. В кінці не було вже де води набрати і їсти толком не було що. Запаси ми повиїдали. Спочатку взагалі шикарно було: їли сир з пліснявою, салямі дорогі, різні обіди, які в літаках дають – лосось, конина. Розігрівали в мікрохвильових печах. Не пропадати ж добру.

Про фільм "Кіборги":

Дивився. Був на презентації в Києві. Це все-таки художній твір. Неможливо передати те, чого не бачив. Мені дуже сподобалося, як вони відтворили новий термінал. Але було кілька ляпів. Новий і старий термінал були на одній лінії, у фільмі – перпендикулярно. Ще – ландшафт. Донбас – це степи, терикони, лісосмуги. А тут – хвойний ліс.

Мабуть, ідея цього фільму – передати бойове братерство і патріотизм. Насправді, не так багато романтики на війні. Але були цікаві моменти, як у фільмі, часом, навіть веселі.

Про "веселі" моменти:

Якось будить мене вночі мій командир і говорить, що я маю вести колону в село Піски. Кінець вересня. Техніка прострілювалася і знищувалася. Ніхто, крім мене, не знав дороги.

У мене була "санітарка" – УАЗік "буханка". Я їхав перший, а за мною – колона. Хотіли виїхати дуже тихо, щоб не привернути увагу "сєпарів". Хтось зачепив металевий уламок машиною, заскреготіло, посипалися іскри. По радіостанції – матюкаються. Мені кажуть їхати то швидше, то повільніше – я психанув. Думаю, доїду до воріт, там стану почекаю колону, і всі разом поїдемо на Піски. Виїхав до воріт. Від них якийсь кілометр проїхати повз виноградники – і ти вже в селі.

Виїжджаю за ворота, зупиняюся і виходжу по радіостанції на старшого (який їде за мною) щоб повідомити, де я буду чекати. Раптом по мені відкриває вогонь ворожа ДРГ. Довго не думаю, вистрибую з машини і біжу назустріч нашій колоні. На слух визначаю, що у "сєпарів" кілька автоматів і один кулемет. Мені в спину летять трасуючі кулі. Вони пускають освітлювальні ракети. У ці моменти я падаю обличчям в болото, чекаю поки все погасне, встаю і біжу далі. Чую – у мене телефон дзвонить. Беру слухавку, питають: "Ти де, Док?". Кажу: "Потрапив у засаду, біжу вам назустріч". Проходить секунд 15-20 дивлюсь – їде наша машина. Виявляється, ці кілька кілометрів, які нас розділяли, я пробіг дуже швидко. На мені був "бронік", каска. Не кожен так стометрівку здасть. Адреналін.

Про порятунок життя:

В аеропорту я був медиком. Спочатку був там один. Потім приїхав анестезіолог мобілізований. Він мене навчив, і ми на два потоки приймали поранених – стабілізували і готували до евакуації. Доводилося надавати різну допомогу.

Якось підходить до мене чоловік і просить вирвати йому зуб, бо дуже болить. Зуби в нього були – може штук десять залишилося. Я ж не стоматолог. У мене з інструментів – лише плоскогубці. Я приблизно знаю, які нерви треба блокувати. Наколов там, де мені самому колись кололи. У верхньому кутньому зубі три корені, беру той зуб, готуюся до чогось страшного, а він тільки "тик" – і випав.

Приходить він до мене через кілька днів. Отримав поранення. Біля їхньої позиції розірвалася 120-та міна. Бачу, у нього під ключицею вхідний отвір, а під пахвою видуло. Ще б трохи і наскрізь пройшло. Я йому зробив первинну обробку рани і стерильну пов’язку наклав.

Через деякий час він до мене знову підходить і каже: "Костя, дуже болить, спробуй вирізати". А ми в оточенні. Вивезти його нема як. "Я боюся, я не хірург. Там судини. Раптом пошкоджу тобі щось". "Я беру все на себе", – відповідає.

Дивлюсь, там дійсно позеленіло. Ще трохи – і гангрена піде. Даю йому пряжку в зуби. Розрізаю скальпелем рану, тече гній, дістаю звідти шматок брудної футболки.

Тягну осколок, а він впікся в тканини (метал, коли вибухає, його краї стають, як шматки розірваного пластиліну). Плоскогубцями легко б витягнув, а пінцети не такі товсті і потужні. З горем навпіл – витягнув. Осколок виявився великим і важким. Я йому віддав напам’ять. Промив рану, поставив дренаж і щодня перев’язки робив. Коли нас розблокували і його забрали до шпиталю, дзвонив і казав, що я за його плечем краще слідкував, ніж тут в лікарні.

Про шосте чуття:

На нас пішла ворожа піхота. Ми відстрілювалися. Зайняли позиції в "акваріумі" (одна з будівель аеропорту зі скляними стінами, – ред.). Заблокували двері мішками з піском. Я зайняв праву крайню позицію. "Працюємо" по піхоті. Бачу, з вулички між готелем "Польот" і "Меtro" морда якоїсь бронетехніки виїжджає.

Я навіть не став розбиратися, що то таке. Побіг до хлопців, щоб попередити. У цей момент нас почали обстрілювати. Скорострільність – 2-3 секунди. Сказав хлопцям ховатися в підвал. Біжимо. Мені щось в ногу стукнуло. Боляче не було – адреналін. Хлопців посікло: осколки в руках, ногах. Я їх там на місці перев’язав.

Потім ми зрозуміли, що це була БМП-1. Перший постріл влучив у мішки, за якими я сидів. Якби вчасно не відбіг, то там би і загинув.

Бували випадки, що моя інтуїція рятувала життя й іншим людям. Колона потрапила під обстріл. З’їхали на "ґрунтовку". Мені було найгірше, тому що я їхав останній. Вересень. Дощів довго не було. Пил. Видимість нульова. Їдеш і бачиш перед собою сіру стіну.

Раптом я розхвилювався, ніби щось зараз має статися. Щойно про це подумав – пил різко розвіюється, і я бачу за десять метрів спиною до мене стоїть людина. А я їду на повній швидкості. В такі моменти час ніби зупиняється. Я досі пам’ятаю вираз його обличчя. Я навіть не встиг подумати. Руки самі скерували вліво – там бетонна стіна. Потім різко вправо – виїжджаю, а там машина перевернута і людина лежить головою до дороги, і я їду на неї.

Як мені розповідали потім хлопці, я черкнув колесом каску, знову вивернув кермо, машину розвернуло на 180 градусів, і вона заглухла. Попідбирали поранених з усіх машин, штабелями поскладали в мою "буханку". Одного чувака на ходу підібрали, він так і висів на машині. Ще встигали відстрілюватися. Машина доїхала до старого терміналу і остаточно заглухла, але врятувала нам усім життя.

До речі, та людина, що лежала на землі, то був мій рідний брат. Ледь його не задавив. Він зараз живий-здоровий. Отримав поранення під час першого штурму аеропорту. Потім повернувся добровольцем в кінці літа. Я був радий, що здихався його. Дивлюся, а він з добровольцями приїхав. Блін, що ти тут робиш? Мені без тебе так спокійно було. А тут ще за тебе хвилюйся (сміється).

Ми з братом підписали контракт в один день. У жовтні 2014-го він мав закінчуватися, але ми продовжили служити протягом особливого періоду. Коли період закінчився, він пішов, а я служу далі. Займаюся тим, що мені подобається. Люблю комусь ніготь вирвати, ранку розколупати (сміється).

Після ДАПу літав в Естонію та їздив по Україні – навчався на інструктора з тактичної медицини. У 2015-му приїхав в Краматорськ, і ми їздили по всіх секторах. Викладали на "передку" тактичну медицину.

Про поранення:

Серйозне поранення в мене було в 2016-му році. Ми були на ротації в Краматорську, а звідти виїжджали на задачу. Снайпер мені відстрелив нирку, зачепило висхідний відділ товстого кишківника. Добре, що ми далеко не від’їхали. У Краматорську мене доставили в медпункт, а звідти – в хірургію. Там зробили операцію – врятували життя. Потім три дні пробув у лікарні Мечникова. А звідти в Одесу привезли. Цього року приїхав лікувати наслідки того поранення – видалили жовчний міхур, пахову грижу, спайки.

Про людяність:

Заїхала група "Спарта", привезли на "Уралі" пушки і снаряди. Трохи помилилися провулком і потрапили до нас. А в нас якраз заїхала 93-тя бригада. Хлопці ще "дупля не дають", що до чого. Ті стукають: "Давайте відкривайте, приїхали снаряди, ми – "Спарта". Наші по радіостанції: "Тут "Спарта", пускать їх?" "Дебіли, це "сєпари", ловіть їх".

Ті теж почули, смикнулися. Наші хлопці поїхали за ними. Трьох "положили", один отримав поранення в руку. Привезли його, виявився росіянином. Років 60. Я йому надав таку ж допомогу, як і всім: обробив рану, наклав шину. Він – ворог, але він зараз у нас, і з ним треба поводитися, як з полоненим. Хоча я ненавиджу "москалів" усім серцем. Я їх і до війни не любив. У мене колишня дружина "москалька", але не в тому справа (сміється). Я не люблю російську державу за її шовінізм. А так, усі ми – люди.

Перемога для мене настане тоді, коли ми звільнимо свою територію і будемо диктувати свої правила з виплатами репарацій.

ЗАПИСАЛА: ЕКАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

ФОТО: АЛЕКСАНДРА ИГНАТЬЕВА

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику