Цензор.НЕТ

25.01.19 17:18
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Ложка

Життєва історія про війну, яку я написала після інтерв’ю з бійцем 93-ї окремої механізованої бригади Сергієм Кириком, псевдо "Ложка": "На війну я пішов у першу хвилю мобілізації. Повістку отримав 19 березня 2014 року, але коли прибув до військкомату, мене відправили додому, зробивши запис: "З’явитися за дзвінком". Згодом зателефонували та запросили "з речами". Коли дома збирав рюкзак, до кімнати зайшла мама дружини з незвичайною ложкою в руках. Вона дуже хвилювалася, і зі сльозами на очах сказала мені: "Сергійко, це – наша сімейна реліквія, дідусева ложка, з якою він пройшов всю війну з 1941 по 1945 роки, і вцілів! Я даю її тобі, як оберіг". Я запам’ятав ці слова, і з дідусевим спадком не розставався. Першого квітня прибув до військкомату, а другого вже був у Черкаському. Протягом місяця ми проходили підготовку. Оскільки я маю досвід строкової служби, можу сказати, що навчання особового складу проводилось більше для "галочки". Офіцери, які до початку війни командували тільки строковиками, зрозуміли – з мобілізованими, мотивованими людьми так не вийде. Сорокарічний самодостатній чолов’яга не буде "квадратне котить, а кругле нести"!

За військовою спеціальністю я – командир БМП. Хлопці мої шуткували з цього приводу – навіщо їм командир потрібен, адже головні люди в "бехє" - це навідник та механік. Навідником в нашій машині був Дмитро Шевченко, а механіком – Андрій Крилов. Обидва вони загинули 4 липня 2014 року у першому танковому бою 93 бригади...

23 травня, по приїзду на позиції під Добропілля, нашу бригаду розмістили у яблуневому саду, і згодом частину особового складу розподілили по блокпостам. Підрозділ, в якому служив я, отримав завдання організувати 10-й блокпост біля н.п. Новоселівка-1. Оскільки на строковій службі я був сержантом, то взяв на себе відповідальність за організацію чергувань, побутових умов на нашому блокпосту, вів облік БК. Через декілька днів до нас прибув призначений командир блокпосту підполковник Володимир Мамадалієв. Він також загинув у бою 4 липня. Володимир Гаїбович був справжнім офіцером і доброю, порядною людиною. Серед дорослих мобілізованих чоловіків не так просто заслужити довіру і повагу, а він зміг! Напередодні бою, 3 липня, я доповів підполковнику, що в наших БМП не працює електроніка, ще дуже уповільнює швидкість стрільби. Він пообіцяв подивитися наступного дня. Але цей день для нього не настав...

Мені тоді чогось не спалося, прокрутився до четвертої ранку, вийшов з намету, бачу – наш лейтенант Сашко Срібний також на ногах. Зазирнули до командирського намету, там, скрутившись від холоду, спав наш підполковник. Я побурчав тихенько на бійців: "Що це у вас, паразитів, батько мерзне?!", та накрив його спальником тихенько. Разом із Сашком пішли позиції перевіряти. Ночі на Сході, навіть влітку, дуже прохолодні, туман густий стоїть. Підійшли до бетонних укріплень, я нахилився за якоюсь дрібничкою, а коли підняв голову, бачу – дуло танка на мене "дивиться", на відстані менше трьохсот метрів. Я дав команду "Відходимо!". Танк зробив постріл! І ми по скошеному пшеничному полю побігли вроздріб, а Сашко стрибнув в найближчий окоп. Після першого пострілу з танка, почала заходити піхота ворога. Ми бігли полем, а ворог цілив по нам, як в тирі... Сашко Савенков біг поруч зі мною, але пуля підкосила мого побратима. Мене врятувало те, що я перечепився і впав, далі доповз до краю поля, і пересувався вже межею.

Наші одразу кинулися нам на допомогу. Підполковник Мамадалієв підняв бійців до бою, але коли вони заскочили на броню, у БМП влучив танк противника, і вони загинули на місці. Разом із підполковником Володимиром Мамадалієвим віддали життя за Україну бійці 93-ї бригади Крилов Андрій, Шевченко Дмитро, Рущак Руслан. Гранатометник Заїка Олексій миттєво відреагував на команду "до бою", але не встиг зробити постріл – його вбив російський снайпер. Наш снайпер Чабанов Дмитро також загинув від ворожої кулі. Хлопці так і залишились на позиції зі зброєю в руках та кулями у чолі...

Згодом, аналізуючи обставини цього бою, я дійшов висновку, що ворог не зміг би непомітно підігнати танк впритул до наших позицій, з перших пострілів вивести з ладу наші "бехи", що знаходились поза зоною прямого бачення противника, без допомоги місцевих жителів! Напередодні до командира звернувся голова колгоспу з проханням розмінувати периметр, аби скосити пшеничне поле біля нашого блокпосту. Я тоді здивувався – чого це селянам припекло косити, та ще й вночі?! Пшениця ж була незріла... Але командир дозволив місцевим це зробити, і практично всю ніч працювали комбайни. Це, вважаю, дало змогу ворогу реалізувати свої цілі: по-перше – під гул працюючих комбайнів наблизити свій танк до наших позицій, а по-друге – демаскувати єдиний для нас шлях можливого відступу, що пролягав через те кляте голе поле!!! Бійці були легкою мішенню, відходячи по ньому...

Пам’ятаю ще деякі підозрілі випадки, наприклад, коли місцеві "волонтери" принесли їжу нашим хлопцям на блокпост, то компот у "тормозку", як з’ясувалось, був отруєний! На щастя, ніхто не постраждав.

А тоді, вранці 4 липня, мені було не до аналізу цих фактів, я просто повз межею, притискаючись з усіх сил до рідненької землі, бо дуже хотів жити!!! Якимсь дивом вцілів мій телефон, я засунув його за балаклаву, ближче до вуха. Так, не припиняючи повзти, я зв’язався із штабом бригади, доповів обставини і запросив підтримку вогнем. Вони відреагували миттєво, я відчув, як здригнулася земля від двох вибухів снарядів недалеко від мене – це запрацювали наші САУшки. Я не встиг перевести подих, як жахнув наш "Град". Ворог був подавлений нашою артилерією, але арта "клала" так близько, що відчутно було, як земля мені ноги притрушує. Я кричав в трубку: "Куди ти цілиш, зараза?! Якщо виживу, я тобі око на ж...пу натягну!". На тому кінці зрозуміли, що мене свої вже припікають, і залпи припинились... Вибравшись із цього пекла без жодної подряпини, я стис у руці дідусеву ложку, що висіла у мене на грудях, і подумки подякував матері за оберіг. Ворог відступив, ми рахували втрати: сім бійців загинуло, сім було поранено, двоє з них потрапили у полон під час транспортування цивільною "Швидкою допомогою". Серед загиблих був мій земляк Олексій Заїка. Коли ми з ним вирушали на фронт, я обіцяв його батькам, що поверну Льошу додому, та не думав, що доведеться повертати так... Комбриг відпустив мене у Запоріжжя, щоб поховати побратима.

Після цих подій 93-тя пішла в успішний наступ. Через п’ять днів, коли я повертався у бригаду, мені довелося своїх наздоганяти. Наш 10-й блокпост, а точніше, те, що від нього залишилось, був вже глибоко у тилу. По дорозі я познайомився з артилеристами – механіком-водієм та навідником реактивної системи БМ-21 "Град". Хлопці радо взяли з собою, але попередили: "Будемо проїжджати через 10-й блокпост, зробимо зупинку. Там був жорстокий бій, ми хлопців вогнем підтримували. Багато бійців із 93-ї бригади загинуло, хочемо їм вклонитися!". В мене аж подих перехопило, ком у горлі стоїть, не одразу зміг їм сказати, що я з того ж блокпосту. Яких тільки збігів не буває на війні, але артилеристи не одразу мені повірили... Проте, коли під’їхали до нашого блокпосту, я їм детально розповів, де "ліг" перший снаряд САУ, де другий, і по якій місцині вони вдарили з "Града". Навідник ошелешено глянув на мене і промовив: "Якби ми на півградуса помилились, ти б зараз тут не стояв!..".

Багато чого за рік війни я пережив. 93-тя наша задніх не пасла, і я виконував накази командирів та разом з усіма виборював рідну землю".

Ми вперше зустрілися із Сергієм приблизно через півроку після його демобілізації. В мирному житті він знов шукав себе, своє місце. Я бачила, що йому дуже важко – біль від втрат не давав спокою... Він якось зізнався, що часто задає собі питання: "Чому я вцілів тоді на 10-му блокпості, і що повинен зробити, щоб виправдати цей шанс на життя, отриманий зверху? Можливо, для того, щоб розповідати правду про цю війну і зберегти пам’ять про загиблих побратимів...".

Січень 2019 року

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику