Цензор.НЕТ

09.04.19 16:47

Філософія війни від "Принца" з Королівської бригади

"Військовослужбовцями Королівської бригади знищено опорний пункт бойовиків і склад озброєння на териконі "Крокодил" поблизу Мар’їнки" – на цю новину березня, навіть показану по всім телеканалам, мало хто звернув увагу. Лиш кілька військових та місцевих мешканців відгукнулися схвальними коментарями: мовляв, дякуємо, що знищили нарешті той клятий ВОП, з якого ворог систематично і безкарно кошмарив два міста протягом чотирьох років! І тільки одиниці згадали, що за кілька тижнів перед тим саме тут загинув військовослужбовець, коли ворог з цього терикону обстріляв військову автівку.

"Покарання має бути швидке і невідворотне", – вважає 26-річний командир роти вогневої підтримки 24 омбр, випускник філософського факультету Львівського університету лейтенант Андрій Дзюба на псевдо "Принц".

- Місяць тому звістка про те, що ворог пострілом з терикону "Крокодил" практично впритул розстріляв і спалив автомобіль з двома нашими бійцями, з яких один навіть загинув, сколихнула Україну. Давно ворог так не нахабнів! Чому так сталося?

- Думаю, він хотів випробувати нас, залякати. Ми тоді тільки заходили на позиції, а це завжди вразливий момент для будь-якого підрозділу. Як з’ясувалося, на цьому ж місці і до нас військові підрозділи несли втрати, бо місцевість з "Крокодила" проглядається наскрізь, на десятки кілометрів довкруж. Звісно ж, першим ділом ми постаралися убезпечити особовий склад і унеможливити подібне: загородили дорогу інженерними спорудженнями, закрили сітками, що надіслали волонтери. До речі, дякую всім, хто оперативно відгукнувся: вже через три дні ми мали стільки сіток, що вистачило і нам, і підрозділам поруч з нами. Ось вам і відповідь на питання, чи втомились українці допомагати своїм Захисниками.

Але ці заходи безпеки були лиш тимчасові, системно проблему вони не вирішували. Треба було зробити неможливим вогневий контроль ворога з цього терикону взагалі.

- Кому першому спала думка знищити цей ворожий ВОП на териконі?

- Та всім вона спадала! Думаю, і до нас його пробували заглушити, це ж логічно. Просто нам це вдалося, нарешті. Бачите, як добре горить? Третій день палає. Прицільним вогнем знищено взводний опорний пункт ворога, вогневу позицію, склад боєприпасів та техніку. Деталей розкривати не буду, ще не час. Але ви ж розумієте: це наша спільна заслуга, працювали хлопці з різних позицій бригади, різним озброєнням.

- Да, на відео це виглядає вражаюче! І фото з безпілотника – суперові.

- Війна зараз у нас така, практично в прямому ефірі. Ніщо не лишається таємним. Тож кара за кожен злочин ворога настає швидко і невідворотньо.

- Ти ж до війни був невійськовою людиною, так? Як сталося, що випускник філософського факультету тепер "викладає" практику "філософії війни" на фронті?

- До червня 14-го я про військо взагалі не думав, навчався в університеті Франка. Саме була революція на Майдані, були патріотичні виступи у нас у Львові, а потім почалася війна. Я не з тих людей, які на емоціях все кидають і галасвіта біжать кудись, мовляв, "я – патріот!" Я здатен думати і аналізувати. Я бачив ті добровольчі батальони, що бігли воювати фактично з якимись патиками замість зброї: можете подивитись на відео 14 року, хто в чому був і з чим приїжджав. Бачив також, що першими для відсічі ворогу почали застосовуватись силовики - служби безпеки, поліція і підрозділи спецпризначення; і лиш потім, вже в квітні, почали підтягуватись добровольчі батальони. Тобто, ті самі люди, які стріляли на Майдані в мітингарів, потім почали стріляти на фронті у ворога, рятуючи Україну. Парадокс? Ні. Це звичайні люди, службовці, вони мусять виконувати накази. І вони їх виконали. І, знаєте, ми зараз набагато менше мали би України, якби навесні 2014-го вони не вийшли і не виконали наказ.

- З 1 березня, отримавши наказ, на фронт відправились також підрозділи ЗСУ, перші п’ять бригад, які були більш-менш готові до виходу, доукомплектовуючись на ходу.

- Так, але я про це тоді не знав. Пересування військових були суворо засекречені, про них мало розповідалося в той час, і це правильно, так має бути. Я прийшов до військкомату і підписав контрат з 3 БТРО. Я не хотів йти в добровольчий батальон, бо для мене це була незрозуміла структура, незрозуміло хто ними командував, і найголовніше – невизначеною була їх подальша доля. У них не було ніякого забезпечення, не те що формою, а навіть зброєю і боєприпасами. Вони їздили по лінії фронту і випрошували у нас боєприпаси, а ми ж не мали права їм їх давати! Бо ж вони не підпорядковувались нікому, не діяли в загальній структурі. Колись прижджає два Урала, по 35 людей в кожному, яких ми знати не знаємо, і вони кажуть: дайте нам патронів, але ми вас слухатись не будемо, ми їдемо он там щось штурмувати… Ну що це таке? Це ж не іграшки, це зброя! Звідки ми знаємо, що ви за одні і в кого збираєтесь стріляти? Ви ж розумієте, що ми просто не мали права таке робити!

А 3 БТРО підпорядковувався ЗСУ. Я підписав контракт зразу на 3 роки і став номером обслуги мінометного взводу. Учєбки не проходив, це був кінець серпня-початок березня, тож нас зразу відправили на фронт. В Луганську область. Там був населений пункт Кринички, ми там отримали штатну зброю і роз’їхали ся по позиціям. Нашому взводу була поставлена задача охороняти артилерію, системи залпового вогню. До кінця 14 року був там, аж до ротації. Після ротації, в лютому 2015, знов вернулися в зону АТО.

- Яка була обстановка на Луганщині в той час?

- Трохи спокійніше, ніж тут. Донецька область завжди була активніша, бої велися запекліші. Але і там було гаряче, кожен день працювала артилерія, кожен день стріляли блокпости. Ніхто не знав, де противник, та й взагалі ніхто нічого не знав. Блокпости щодня прострелювали посадку, кожного ранку і вночі, навіть якщо вони стояли в глибокому тилу і це були поліцейські пости. Бо чіткої лінії оборони не існувало, зате було повно озброєних ворожих груп з місцевого населення, підготовлених російськими найманцями, і вони були дуже активні на цих тільки-но звільнених територіях. Зараз вже служба безпеки в тилу працює і більш-менш тим займається, тобто в спину ніхто не вдарить, а тоді ворог міг підійти з будь-яких сторін.

Взагалі війна була дуже дивна. Там бригада десантна стоїть, тут ще якийсь підрозділ, між ними – ворог… Лінія була дуже рухлива, нефіксована. Це вже сучасні типи війн. Але механізовані війська до такого не призначені, вони не мали можливості вести такі маневри. Тили відставали, озброєння підвозили нерегулярно. Важко пересуватися і робити великі марші на гусеничній техніці. На колісній це набагато легше і набагато швидше, але колісної не вистачало катастрофічно. Тут волонтерам, знову ж-таки, велика подяка за допомогу транспортом.

- Що ти для себе особисто виніс з того періоду? Що зрозумів і чого навчився?

Для мене це був перший бойовий досвід. Я ж учебки не проходив, автомат вперше взяв в руки вже на позиції. Спершу навіть не стріляв, лиш через пару місяців випала така можливість. Коли стояли з артою – просто забезпечували її безпеку. Прямого контакту з ворогом не було. Навіть не пам’ятаю, коли вперше зіткнувся з прямим боєм, десь у 15-му. Ми тоді вже стали окремим батальоном 24 бригади, стояли в районі Трьохізбенки та Оріхового. Наша третя лінія плавно переростала в другу і ми прикривали лісову зону, де активно працювали дрг ворога. Пізніше несли службу на опорниках.

- Що було найстрашніше на війні?

- Навіть не знаю… В принципі, якихось особливих емоцій не було. Взагалі кожен бій – це величезний вприск адреналіну, і з часом тобі це починає подобатись. Чому багато людей повертається на війну? От саме за цим відчуттям теж. Кажуть: не можу бути вдома, хлопців жалко, і таке все; але насправді це адреналін. Кожна ситуація, яка пов’язана з ризиком для життя, чоловікам подобається. Ти перевіряєш сам себе, в першу чергу, хто ти є і на що здатен.

- Ти перевірив себе і вирішив стати командиром?

Ні, звичайно. Це величезна відповідальність. В 15 році командування мого батальону вирішило, що я гідний стати офіцером. Мене, як військовослужбовця з вищою освітою і званням молодшого сержанта, вже більш-менш досвідченого, відправили на трьохмісячні курси. Повернувся, і в своєму ж батальоні зустрічав четверту і п’яту хвилю. Фактично я вже їх привозив, і набирав собі. Коли командир роти поїхав у відпустку, я цілий місяць командував ротою. Отут я вже зрозумів, що я це можу, і треба брати на себе відповідальність. Не має такого бути, що я буду стояти на посаді кулеметника і командувати ротою – а відповідати за це буде хтось інший. Треба братись направду і робити. Якщо ти офіцер – ти насамперед приймаєш рішення і відповідаєш за них. До речі, саме тим і відрізняється хлопчик від чоловіка: чоловік несе відповідальність за власні рішення; а хлопчик щось робить, а потім біжить і ховається.

- Як тебе зустріли твої бійці після навчання?

Коли я повернувся в батальон офіцером, мене перекинули в іншу роту, і це правильно. Я не зміг би командувати тим особовим складом, які були моїми друзями і колегами, бо я не зміг би ставитись до них як до підлеглих. Мене призначили ТВО комроти, бо там командира не було, і інших офіцерів, крім мене, не було теж. Це були 5-6 хвилі мобілізації, і мені дуже допомагало те, вони знали: перед тим я рік відслужив на фронті, та ще й пройшов офіцерські курси.

- Важко було керувати людьми? Бійці ж деякі старші за тебе віком, вони слухалися тебе? Довіряли? Ми ж всі пам’ятаємо, як ставилися до офіцерів на початку війни.

Загалом в 14-15 роках у ЗСУ прийшло дуже багато мобілізованих офіцерів. Більшість з них були справді достойними, але різні приходили. Ми стикнулися з тим, що деякі з них не мали авторитету і управляти військовослужбовцями їм справді було дуже важко. Адже авторитет зароблявся в боях, в окопах, а це не кожному під силу. На той час ніхто не знав, як діяти, і офіцери теж. Ти робиш, помиляєшся, - солдати це бачать і вже не готові виконувати твої накази. Авторитет втрачається. І це було справді дуже серйозно. Траплялися навіть випадки непокори. Зараз це вирівнюється, бо солдати бачать, що офіцери мають бойовий досвід, грамотно командують людьми.

Солдат не може приймати рішення, це неправильно, бо він не все знає і не все бачить. Та й відповідає солдат тільки за себе. Тому рішення приймає командир підрозділу. Звичайно, він може порадитись з людьми, врахувати їх зауваження – але все одно це буде його рішення і його відповідальність. На це треба зважати.

- Тобі було складніше навіть за молодих лейтенантів, які приходили з Сухопутки, бо ти прийшов з цивільного життя і тільки зараз стикнувся з армійським устроєм. Хто тобі допомагав?

Якщо у мене траплялися проблеми, я завжди міг звернутися до комбата, полковника Заіченка, та до свого колишнього командира роти. З питаннями, які я сам не міг вирішити, звертався до них. Загалом це було нечасто, бо у них же своїх проблем вистачає, але коли була потрібна взаємодія з іншими підрозділами, чи порада, вони допомагали.

На даний момент від управління бригади, від комбрига підполковника Гудзя йде колосальна підтримка. Приїжджжають люди і помогають в прийнятті якихось рішень, розпитують, дивляться свіжим досвідченим оком на твої позиції. Завжди проаналізують твої плани, підкажуть щось, допоможуть прийняти вірне рішення. У них досвіду і знань багато, я у них вчусь.

- Які були найбільші проблеми для тебе на початку твого командирства?

Не було підготовленого особового складу. Бійців було багато, але фактично не існувало функціонального поділу на солдатів-сержантів-офіцерів, всі робили все разом. Але один офіцер не може сам командувати всім особовим складом, потрібен розподіл функцій, делегування задач. Тоді це було дуже серйозне питання. Друга проблема – люди з піврічними контрактами були не готові воювати. Багато з них думали лиш про те, що вони скоро поїдуть на дембель.

В 16-му році у нашому батальоні особовий склад вже був набагато краще підготовлений, ніж у14-15, бо ми мали можливість виїжджати на полігон і відпрацьовували стрільби та хоча б мінімальні тактичні дії. В 2016 нас вивели на той самий, всім відомий крайній 29 блокпост (30 і 31 раніше захопив противник) – і ми його утримали. Весною батальон в районі Новотошківки висунувся трохи вперед і зайняв дачі, 2 км сірої зони. Відчувалося, що підготовка не минулася марно. Але все одно люди думали лиш про те, що через два місяці поїдуть додому.

- Можливо, такі речі треба виправляти на ротаціях?

Теоретично – так. Але насправді часу на згуртування у нас не було. На початку літа ми виїхали на ротацію, і п’ята хвиля звільнилась. А через 2 місяці мала звільнятися шоста хвиля. Бійці вже не хотіли нічого робити, вони просто байдикували і чекали "дємбєля". Я не міг навіть на один день додому з’їздити! Потрібно було постійно тримати їх на контролі.

Шосту хвилю звільнили прямо перед самим нашим виїздом в зону виконання бойової задачі. Ми вийшли "на бойові" з мінімальною кількістю контрактників – менше 25% штатного складу роти, буквально кілька чоловік. Через пару місяців нам прикомандирували льотчиків та інших. Це було Золоте-4, ми зайшли туди на початку 16 року. Воно було наполовину наше, наполовину сіра зона. Село було повністю контрольоване, ми там грали в футбол з іншими підрозділами – в шортах і кросовках, без зброї. Всі підходи, всі позиції були настільки облаштовані, що там було повністю безпечно, можна було ходити просто так. Запитайте місцевих, вони розкажуть.

- За що тебе нагородили нещодавно?

А, це вже за 18 рік. Моя рота стояла на Зайцевому: один мій розрахунок був на Басейні у Юри Капустяка, а другий навпроти школи, зліва. Ми зайшли туди взимку, свій день народження 13 січня я відмічав ще в потязі. Для мене то був зовсім інший досвід: противник знаходився за 150 метрів, постійна робота снайперів – не можна було навіть руку підняти з окопа! Ми там стояли кілька місяців, виконували завдання відповідально. Спочатку провели великі інженерні роботи, накопали там всього, убезпечили себе, зайняли і облаштували вигідні вогневі позиції. Пізніше, коли на Зайцевому почалися активні бойові дії, ми вже стояли на Майорську – там дальність до ворога трохи більша, що дозволяло мені нормально працювати. Ми забезпечували вогневе ураження на всій протяжності батальону. Розподілили підрозділи вогневого прикриття раціонально, мали радіозв’язок з кожним, тож злагодженість дій і ефективність ураження були високими.

- Комбриг сказав, що ти вмієш стріляти буквально з усього.

- Є таке діло… Освоїв озброєння звичайної піхоти ще у 15 році, а тут вже освоїв ДШК – щоб вміти його обслуговувати і ним користуватися. Запитував всіх, інтернет дивився, вчився сам. Та й курси допомогли: ми отримували там таку величезну кількість знань, що ввечері вже падали повністю без сил. Вранці вставав тільки з-за того, що треба йти їсти, бо я знав: якщо не поїм – я не стягну те все вивчити і запам’ятати! Потім вивчив всі оці АГС, СПГ, протитанкові комплекси – дослідив їх тактико-технічні характеристики та вогневі можливості. "Корсари", "Стугни" – я сам особисто з них можливості стріляти не маю, для того є спеціально навчені люди, але я мушу їх добре знати, щоб в разі потреби спланувати застосування.

Моя спеціальність, за якою навчався, називається "Застосування артилерії високомобільних десантних військ" – на курсах я стріляв з усього, від міномета 82 мм закінчуючи 2С1і Д30. Хоча там принцип дії один і той самий. Це був тільки другий набір курсів, не було ще чіткого розподілу, тож ми мали можливість навчитися стріляти з усього, що було. Далі вже відбувся розподіл: мінометники окремо, ствольна артилерія окремо, і так далі. Можливо, це і краще – але я вважаю, що мені пощастило: я знаю їх характеристики, як воно робиться і як вражає; але ті, що вчаться зараз, краще знають саме своє озброєння. Як не крути, артилерія – то бог війни. 14-15 рік це була війна артилерії, зараз працюємо значно менше, але знати треба.

- Як вважаєш, наскільки нам допоможе закінчити війну вступ України в НАТО?

Це ще нескоро буде, на жаль. Але скажу зараз парадоксальну річ: якщо продовжуватиметься активна фаза війни, це для України буде краще, ніж гірше. Тому що Армія завжди буде в боєготовності. З нашим сусідом це життєво важливо. Бо у нас така ментальність людей, починаючи від якогось там самого простого фермера і закінчуючи верхівкою: ми нездатні робити щось без нагальної до того потреби. Як тільки активна фаза закінчиться – на цьому все і завершиться. Армії знову не стане. Та й взагалі, немає країни, що може нормально вести активні бойові дії, якщо вона не воює. Візьміть ту ж Росію, Америку, Англію,Францію: у них є цілі підрозділи, які постійно воюють. Те, що у нас їдуть хлопці на якісь там миротворчі місії в Африці – це не бойові дії. Пацани поїхали заробити по дві з половиною тисячі доларів на місяць – це добре, звичайно, але вони не набувають бойового досвіду і Україні нічим не зможуть допомогти.

Погано, звичайно, що наші люди гинуть. Погано, що бойові дії йдуть на нашій території, бо воно закриває нам всі шляхи – в НАТО, в ЄС – це ж невирішений військовий конфлікт. Я вже не говорю про острів Зміїний, Придністров’я, Закарпаття чи ще щось – тут он Крим не наш! Ми маєм якісь претензії щодо нього до іншої держави? Маємо. Тож ми не можемо йти в Європу, хіба що самі від нього відмовимось.

- Стривай, але ж тоді виходить, що навіть якщо ми відмовимось від Криму і "зіллємо" Донбас – нам це все одно не поможе, бо лишається ще Зміїний, Тузла, Придністров’я?

- Так точно. По Зміїному ми там суд виграли, здається, в 2008 році, але Румунія все одно претензії висуває. На Закарпатті – так само. Я вам більше скажу: щоб перекрити нам доступ в НАТО, наш північний сусіда нам постійно буде якісь палки в колеса пхати. А Угорщина – його сателіт. Навіть якщо вони мають претензії з приводу якогось села на Закарпатті – все, ніякого НАТО, це невирішений теріторіальний конфлікт! Вся коаліція не буде влазити в те, що ми з румунами там якогось села не поділили.

- Це ти про той випадок, коли Угорщина почала роздавати паспорти в українських селах?

- Да. Тоді Україна підтягнула туди цілу свою бригаду і провела поблизу кордону військові навчання, бо іншої ради не було, і зараз там тихо.

- За ці 5 років Україна зробила такий разючий стрибок в міжнародній площині, це просто "українське політичне чудо"…

- За великим рахунком, Україна після набуття Незалежності лишалася в зоні впливу Росії, але чим більше наші люди їздили за кордон, тим швидше іноземці розуміли, що ми таки чимось відрізняємось. На це потрібно було просто трохи більше часу. Війна прискорила цей процес, бо ми вже кілька років не сходимо з перших шпальт їх газет. Революція Гідності, Крим, війна і все подібне. Так само спрацювало і Євро-2012, коли люди приїхали і побачили нашу країну на власні очі; хоча й трохи слабше, звичайно.

Те, що нас світ спочатку не підтримував – ну, а світу що за діло до нас? Ми так надіємось на них, але насправді їм до нас байдуже, так само як і нам до них. Ну це як, наприклад, у вашого сусіда через десять хат сарай горить. Ви, може, й прийдете подивитись, поспівчуваєте трохи. Але вас то не зачіпає. А от якщо горітиме просто біля паркану, ще й вітер у ваш бік… О, тоді ви й води з криниці притягнете, і пожежникам дзвонитимете, і навіть самі полізете гасити, щоб до вас не дійшло. От знаєте, був підписаний договір про те, що ядерну зброю ми віддаєм, а нас будуть за це захищати, та ж Росія забезпечить нам ту безпеку – але я не знаю, чи було там розписано, як саме захищатимуть? Судячи з усього – не було. Тобто, ми просто лохи, самі себе без захисту лишили. Але зараз це вже неважливо. Бо коли ми змогли переконати Європу, що це не у нас хата горить, а у них дах палає – отоді вони кинулися помагати.

Вони не можуть не помагати, бо зараз це вже і їх стосується також. Вони дуже добре пам’ятають Гітлера. В 14-му було, да, "50 відтінків озабочєності". Тепер вони зрозуміли, що Путін Україною не вдовольниться. Але все не так просто. Ви ж не думаєте, що президент Америки отак зніме красний тіліфон і гаркне в слухавку: "Ану, скиньте в Україну десять тисяч сухпаїв, бо у них там торба!". Ми ж не в середньовіччі живемо, коли король одноосібно правив. Зараз є парламент, бюджет… Чого це вони мають використоувати той бюджет на якусь далеку Україну, якщо у них самих може завтра якесь цунамі статися і треба буде своїх людей рятувати? Це ж не так, що сьогодні почалася війна – а завтра фури з Джавелінами приїхали. Так не буває. Президент молодець, що зумів дипломатичним шляхом зробити те, що не вдавалося нікому до нього: прихилити серце Європи до України. Лиш би тепер це втримати, не втратити цієї прихильності і довіри.

- Як вважаєш, нам зараз вигідніше активно воювати і віджимати наші території – чи продовжувати плакатись перед Європою?

- А яка різниця? Яка НАМ різниця, як на те зреагує світ? У нас – катастрофа. У нас в суспільстві і в країні розкол. У нас глибока економічна проблема, політична криза. У нас немає сталих інституцій, досі не створено, і в цьому наше лихо. Зараз який президент буде – туди країна і буде рухатись, вперед до демократичних цінностей чи назад в імперське ярмо. От американцям, за великим рахунком, нема різниці, який президент там буде, бо їх механізми і інституції налаштовані так чітко, що ніхто не в змозі збити країну з курсу, навіть робити якісь різкі рухи. Країна все одно буде рухатися вперед, тільки швидше чи повільніше, більш демократично чи більш консервативно. У нас поки що такого нема. У нас отако: вибрали на чотири роки – поїхали направо; потім гооп! – вибрали ще на чотири роки і поїхали наліво; далі гооп! – рушили назад, або взагалі ручник зажали і стоїмо на місці, газуємо, аж мотор розривається на холостому ходу. От в чому у нас проблема, – а не ми маємо переживати, що там подумає про нас Європа. Бо ми повертаємо свою територію. Свою забираємо, не чужу. Це наш обов’язок взагалі, якщо хтось забув: збереження територіальної цілісності країни. Маємо орієнтуватися тільки на себе, на власні можливості і потреби.

- Чому люди йдуть на війну?

Хтось з патріотизму, хтось заради грошей, хтось за адреналіном… По-різному.

- На що звернути увагу тим, хто йде на фронт?

- Тільки бажання. Ти можеш стати сержантом, лейтенантом, ким захочеш. Якщо маєш бажання – знайдеш своє місце.

Сюди треба людей, які будуть працювати і приносити користь. Завжди треба мати скелет підрозділу. Є багато тих, хто приходить на півроку і йдуть, я навіть їх не пам’ятаю. А є ті, хто служить зі мною вже по кілька років, які підписали контракт саме тому, що хочуть служити зі мною. Я вірю їм як собі. Ці люди займають ключові посади в моєму підрозділі.

Гуменюк Володимир, командир кулеметного взводу, це людина, на яку завжди можна покластися в будь-якій ситуації. У нього комплектація особовим складом найвища в підрозділі. І подивитись на його людей – це не є бойовики, це нормальні звичайні хлопці, 20-23 річні. Це люди, які, можливо, і не знайшли би себе в іншому взводі, але він вміє зробити з них команду. Він справжній управлінець, простий і звичайний, але він молодець.

Захарченко Віталій, прапорщик. Прийшов зі мною в 14 році, сам морпєх, в батальоні їх залишилось лиш кілька чоловік. Сержант – посада відповідальна і важлива: комусь одягу не вистачило, комусь продуктів не довезли, води чи ще щось, і він все повинен вчасно розрулити, навчити, налагодити. Бувають всякі моменти, та він добросовісно виконує всі завдання, які йому поставлені. Можу назвати ще десятків зо два прізвищ. Молодший сержант Сочка, солдат Дєльцов, старший сержант Новак. Старший медик роти, сержант Мельник Аліна: дуже відповідально ставиться до виконання своїх обов’язків, помагала недавно загиблого витягувати, пораненого перев’язувала, не боїться небезпеки. Прийшло багато новеньких, за них ще рано говорити – але я ними теж задоволений.

- Часто міняється особовий склад?

Та да… Добре, що держава дає можливість підписувати контракт на півроку, бо інакше ти просто втрачаєш сім’ю. Більшість заїжджають тільки на бойові дії, а під час ротації знаходяться вдома, із своїми рідними. Але з іншого боку – ці люди не проходять бойового злагодження, вони ось тільки-но прийшли, а я маю відправляти їх на пост і моє життя залежить від них. Дуже погано, що ці люди бігають з підрозділа в підрозділ, вони не злагоджені, це такі собі "вовки-одіночки", які часто нездатні працювати в команді. І вони починають вибирати собі щось краще, критикувати підрозділ і командира, розхолоджувати людей. Можливо, було би краще служити мінімум рік. І для держави теж ліпше: це ж які розходи! Людина прийшла на півроку, її треба забезпечити одягом, всім чим треба, навчити, – а потім вона йде і все.

- Що ти хотів би побажати тим, хто ще думає, йти чи не йти до війська?

- Ну, до війська мусять йти всі, такий етап має бути в житті кожного чоловіка, це навіть не обговорюється. А от на фронт… Тим хто лиш думає, чи йти – я кажу: подумайте ще раз. Люди нам потрібні, але це мають бути люди чесні, навчені, відповідальні, я маю надіятись на них, а не вони просто сидітимуть на посадах. Якщо ти готовий бути Героєм – приєднуйся до нас. Ось така філософія війни у нас тут…

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику