Цензор.НЕТ

06.05.19 12:43

МАТИ КІБОРГА ІГОРЯ БРАНОВИЦЬКОГО: "Я ЇХ ПИТАЮ, ХТО ВБИВ МОГО СИНА НА ЇХНІЙ ТЕРИТОРІЇ, А ВОНИ МЕНІ КАЖУТЬ, ЩО ВОНИ ШИКАРНІ ЛЮДИ ТА ЗАПРОШУЮТЬ У ГОСТІ В ДНР"

В останні години оборони ДАП боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади Ігор Брановицький витягнув на собі з поля бою двох "трьохсотих", які в результаті врятувалися, а сам повернувся у новий термінал – бо прийняв рішення залишатися там разом із важкими пораненими. Згодом старшина Анатолій Свирид взяв біле полотнище та пішов домовлятися із терористами про госпіталізацію поранених. Так Ігор разом з побратимами потрапив у полон. Там Брановицький зізнався, що він - кулеметник, якого розшукували бойовики. Зізнався лише для того, щоб захистити інших. Ігоря по-звірячому побили, після чого двома пострілами у голову кіборга застрелив командир бандформування "Спарта" Арсен Павлов.

Мати Ігоря до останнього шукала його серед живих. Однак чотири роки тому, у березні 2015-го, вона упізнала сина у дніпровському морзі серед вивезених з Донецька загиблих українських військових.

Ніна Брановицька розповіла Цензор.НЕТ про службу сина у Анголі, про його дзвінок з палаючого Будинку профспілок на Майдані, відпустку після першої ротації у ДАП, про те, як вона намагалася з’ясувати долю Ігоря та чому родичам загиблих воїнів важливо спілкуватися між собою.



"КОЛИ БУВ ВІЛЬНИЙ ЧАС, ХЛОПЦІ ПОПЛИВЛИ ДИВИТИСЯ НА КРОКОДИЛІВ"

--Де Ігор проходив строкову службу?

- Спочатку він потрапив у Внутрішні війська у Житомир, але одразу сказав, що служити там не буде. Перевестися з ВВ до ЗСУ виявилося непросто, але з допомогою друзів батька ми його все ж перевели.

Так Ігор потрапив у військовц частину у Кам’янці-Подільському, де у той час якраз формувався батальйон "блакитних касок" у Анголу. Приєднатися до миротворців можна було після року служби, і Ігор одразу почав збирати необхідні для цього документи.

Меморіальна дошка на фасаді будівлі клубу військової частини у Кам’янці – Подільському

Коли його призивали – визнали здоровим на 100%. Але знайшлося чимало причин щоб не брати його до лав миротворчої місії – і проблеми з серцем, і хронічний гайморит… Лікар сказав йому, що потрібна хороша кардіограма та хороший рентген, інакше ніяк. Поруч було військове училище, Ігор зловив когось з курсантів та попросив зробити за себе кардіограму. Інший курсант зробив замість нього рентген. І так він пройшов.

-… І поїхав до Африки?

-Так, він три місяці там пробув. Казав: "Мамо, там якщо у чотирнадцятирічного хлопця немає автомата – він не людина, розумієш?" Розповідав про те, що дуже багато як дорослих, так і дітей підриваються на вибухових пристроях, розповідав про заміновані поля… Тепер і ми маємо такі реалії у зоні конфлікту.

Але для наших миротворців та ротація у Анголі була спокійною. Ігор розповідав, що там була річка, у якій, як їм розповіли, жили крокодили. Коли у хлопців був вільний час, вони вирішили поплисти вгору за течією та подивитися на тих крокодилів. Взяли човен. А там, розповідав він, не такі піщані пляжі, як у нас, а просто до води спускають рослини, ліани, берегів зовсім не видно. Пливуть вони, гребуть… І тут щось як ляпнеться у воду! Хлопці попадали у човен, весла покидали у воду. Добре, що гребли проти течії – нижче змогли свої весла з води повиловлювати… І бажання побачити крокодилів на волі у них зникло (сміється).

-А бажання далі служити в армії у Ігоря залишилося?

-Ні. Він ще до армії закінчив технікум електронних приладів. А коли повернувся додому - вступив до економічного інституту на Шулявці. Хоча одразу перевівся на заочну форму навчання щоб мати змогу працювати. Працював то у одній фірмі, то у іншій, а потім сказав, що буде створювати своє мале підприємство. Разом з кількома друзями, яким він довіряв, Ігор займався продажем будівельних матеріалів, ремонтами, утепленням будинків тощо. Ніби все у них виходило, і інститут Ігор забросив. 4 курси закінчив, а на 5-му так і не здав екзамени. Казав мені, що йому ніколи, що це не так вже і важливо – як я його не вмовляла…

"ПІД ЧАС МАЙДАНУ ІГОР ПІДКЛЮЧИВ МЕНІ "МАЯЧОК". ДЗВОНИТЬ, КАЖЕ: "МАМО! БІГОМ ЗВІДТИ!"

-Ігор підтримував Майдан?

-Був, ходив… Але влився туди, став активно допомагати, вже після побиття студентів. Він не жив зі мною, знімав квартиру на Борщагівці, і зайвого мені не розповідав, тому знала я не все. Але знала, що на Майдан він ходив часто ввечері, на ніч – щоб інші могли відпочити.

Під час Майдану Ігор спитав мені чи можна поставити мені "Маячок", щоб знати, де я знаходжуся. Та будь ласка, сказала я, став… Він знав, що я також буваю на Майдані. І відтоді у деякі моменти Ігор дзвонив мені: "Ти де?! Бігом звідти, щоб тебе там не було!" Добре, кажу, добре, я вже пішла!

…Ввечері 18 лютого Ігор прийшов до мене, ми чаю з ним попили. А годині о восьмій вечора він каже: "Мамо, я піду, бо щось втомився. Вдома одразу ляжу спати, то ти мені не дзвони".

-Невже ви йому повірили?

-Інколи буває таке – наче якась мара найде. І я сказала – добре, лягай спати. Але потім сиділа, дивилася трансляцію з Майдану, і ближче до півночі прийшла думка: "А де ж Ігор? Спить? Бути такого не може".

Тоді я почала дзвонити йому. Він не відповідав. Я подумала, що він точно там, і вже сиділа та тупо набирала… Аж раптом у мене задзвонив телефон. Це був Ігор. Мабуть, він випадково набрав мене кишені. Я відповіла на виклик і почула голос Ігоря, почула, як люди говорять щось, щось кричать, але дуже нерозбірливо. Хтось кричить: "Давай воду!". Ігор каже щось накшталт: "Не панікуйте! Давайте сюди!". "…Воду!".

-Горів Будинок профспілок…

-Так. У мене був включений комп’ютер з онлайн-трансляцією. Я прислухалася до неї, і зрозуміла, що я чую те, що на Майдані відбувається, і з телефона також. Це було вже близько другої години ночі. Боже, думаю, куди бігти?! Хвилин десять, напевно, я тримала той телефон, кричала: "Ігор! Ігор!". Але він не чув.

Вранці син мені передзвонив. І переконував мене, що вночі він спав, дуже міцно спав. Прийшов він до мене лише дні за два. Питаю: "Це ти чекав, щоб вивітрилася кіптява?". А він відповідає: "Мамо, що ти собі вигадуєш?"

… Я вже казала про "Маячок", що Ігор мені підключив. Вранці 20-го лютого ми з родичкою пішли на Майдан, хотіли в лазарет ліки купити. Привіталися там з вартовим, спитали його чого це стільки "швидких", а той чоловік нам відповідає: "Жінки, ви звідки звалилися? Ви що, не знаєте? Тут розстрілюють. Подивіться навколо". Ми подивилися - Боже… І тут мені дзвонить Ігор: "Мамо! Бігом звідти!"

А востаннє "Маячок" спрацював коли по Ігорю було 40 днів. Тільки я тоді ще не знала, що його немає. В той день ми з подругою зайшли у Володимирський собор. Мені там сказали: "Ви не впевнені, що він загинув? Тоді моліться як за живого". Потім ми спустилися у Ботанічний сад, присіли на лавочку. Тут раз – і приходить сповіщення: "Ваше місцезнаходження може бачити такий-то такий-то…" Я тоді сказала подрузі: "От бачиш, Ігор мене шукає". А потім собі подумала: якщо правда, що Ігор загинув – то сьогодні якраз 40 днів.

"МИ НІДЕ НЕ БУЛИ. НІ В ЯКОМУ АЕРОПОРТУ, ЛИШЕ НА НАВЧАННЯХ"

-Пам’ятаєте, коли Ігор вирішив піти на фронт?

-Він мені цього не розповідав, але це було у травні-червні 2014-го року. Так сталося, що у червні мій молодший син Юра лежав у лікарні з дуже серйозним діагнозом. У той момент, напевно, у Господа розкладали на ваги кого мені залишити у живих – чи одного, чи другого.

Юра потрапив у реанімацію у майже безнадійному стані, з внутрішньою кровотечею. Коли його забрали з приймального покою, я залишилася чекати, і молилася, аби лікар не вийшов швидко. Бо якщо швидко вийде – значить, все. Але, на щастя, лікар не виходив… Година минула, друга. Я подзвонила до Ігоря та розповіла йому, що відбувається. Він запитав чи є у мене гроші. Я відповіла, що є. Але Ігор не сказав, що приїде – і це було дуже на нього не схоже… Потім Юрі не підійшло внутрішньовенне харчування, йому призначили інше, і я знову подзвонила Ігорю. Він мені це харчування знайшов, сказав, де його купити – але не запропонував привезти. І йду я до аптеки та думаю: а чому він мене відправив? Як я дізналася згодом, у цей час Ігор проходив комісію у військкоматі.

Потім він прийшов та запитав мене: "Мамо, а можна речі перевезти до тебе?". Можна, кажу, і речі, і сам переїжджай. Але що сталося? "Я йду в армію, повістка прийшла".

Кажу йому: "Ти ж сам пішов у військкомат. Покажи мені повістку. Як вона тобі прийшла?" Відповідає: "Мені подзвонили по телефону". Ага! Після того, як ти п’ять разів сам сходив у військкомат. Ось тут я помилилася: насправді чотири рази…

Поїхали вони у Житомир. Потім на полігон. А коли виїхали на Донбас – він мені не сказав. Я щось відчула – бачу, зв’язок то переривається, то його взагалі немає. Подзвонила волонтеру Наташі, з якою вже познайомилася на той час. Кажу їй: щось у хлопців зі зв’язком… А вона мені відповідає: "Та ви знаєте, там взагалі зв’язок поганий". Де це "там"?! "У Костянтинівці". Так вони, питаю, вже у Донецькій області? "А ви не знали?!"

Потім Ігор приїзджав у відпустку. Заборонив мені зустрічати його на вокзалі – їхав з хлопцями, не хотів, щоб побратими проговорилися звідки вони їдуть. Бо ж ми ніде не були! Ні в якому аеропорту не були, лише на навчаннях… А насправді йому відпустку дали після першої ротації у аеропорт.

-Але ж ви здогадувалися і, напевно, запитували…

-"Мамо, що ти вигадуєш? Ти собі як нафантазуєш – куди там Рею Бредбері!" - сміявся.

Я ще Наташі до цього телефонувала. Питаю її: де вони? "У них все добре!" - відповідає вона. Але де вони? "У них все добре!"

"Навіть коли Ігор потрапив у полон - він не зламався. Вони тому і розстріляли його, розуміючи, що людини просто не зламати. При цьому він мав можливість піти тоді з Донецького аеропорту, але не пішов, не залишив своїх хлопців. Він розумів, наскільки це небезпечно, і, можливо, востаннє ... Але, все одно залишився

Як був у відпустці – захворів. Я його лікувала і препаратами, і часником, і малиною. А він тоді ще сказав: "А у нас горілкою лікуються". Я відповіла, що горілки йому, звісно, не дам... Ігор взагалі дуже не любив коли хтось п’яний, і сам не пив – казав, що йому не подобається цей стан.

Накупив різного вдома. Навіть рулон утеплювача, який попросив йому переслати поштою. 11-го січня він поїхав на Донбас, ми відправили одразу посилку, і 14-го він її забрав. А з 16 на 17 січня повернувся у аеропорт.

"КОЛИ ВОЛОНТЕРИ НЕ ЗАЇХАЛИ ЗА РЕЧАМИ – Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО НЕМАЄ ВЖЕ ПОТРЕБИ У ЦЬОМУ"

-Хто повідомив вам про те, що сталося? Військова частина?

-Військова частина просто мовчала. Можливо, вони і знали. Але як мені тоді сказав слідчий СБУ: "Немає тіла – значить, живий. Треба шукати". Потім він пояснював: "Якщо загинув – то це вже нікуди не піде. Але раптом помилка? Як ми могли сказати? Ми сподівалися на це, адже помилки і у нас бували".

Я шукала Ігоря. І до ОБСЄ зверталася, і до волонтерів, і до "Червоного хреста". Страшно було. У "Червоному хресті" заповнюєш таблицю, обираєш, як живого шукати чи як загиблого. Я шукала як живого. Вони за місяць десь викликали мене і сказали, що серед живих Ігор не знайдений. Спитали, чи будемо продовжувати шукати як загиблого…

Також я говорила з Родіоновою, яка займалася у ДНР військовополоненими. Вона мені сказала: "Приезжайте, поищете, посмотрите, как мы тут живем". Кажу – а ви мені гарантуєте там безпеку, якщо я приїду? "Ну, какие гарантии…", - відповідає. Кажу: ви взагалі при своєму розумі? Я вас питаю хто вбив мого сина на вашій території, а ви мені кажете, що ви шикарні люди та запрошуєте у гості. Але мою безпеку гарантувати не можете. Вона у відповідь щось запищала, заверещала.

Насправді я зрозуміла, що справи наші кепські, коли 22-го січня мені подзвонила волонтер Наташа і сказала зібрати теплі речі, і такі, щоб Ігор знав, що ці речі були вдома. Щоб коли він ці речі побачить – він зрозумів, що ми знаємо де він. Вона сказала речі підготувати, що вони приїдуть, заберуть, а потім через "Червоний хрест" передадуть туди. Я речі зібрала. Але на наступний день вони не заїхали, потім також. Я питаю "Наташо, то що, речі не потрібні?". Вона каже, що речі то таке, речі вже передали, і головне – ліки… Він що, запитую, у поганому стані? Вона каже: "Так… Ми ще не знаємо, але у дуже поганому"… Вона, мабуть, вже знала. І коли вони не заїхали за речами – я зрозуміла, що немає вже потреби у цьому.

"Їх почали бити щоб знайти того, хто був кулеметником. Тому що під час боїв за аеропорт дуже багато сепаратистів було вбито саме кулеметним вогнем. Як нам потім розповіли, люди, які там були, не було одного конкретного кулеметника. Всі стріляли з того, що було. Але Брановицький виступив уперед, він хотів захистити решту"

Але, Господи, я навіть коли їхала на опізнання – ще сподівалася, що мені хтось подзвонить і скаже, що він живий. Навіть після поховання здавалося, що зараз я прийду додому – а там він.

- Що б ви порадили іншим родинам загиблих? Як не опустити руки?

-Потрібно спілкуватися. Спілкуватися один з одним. Можна спілкуватися, звичайно, з власними родичами, з друзями – вони співчуватимуть… Але вони не зрозуміють, їм не поясниш що ти пережила. А тим, хто це пережив також – їм не треба нічого пояснювати. Ми розуміємо все без слів. Допомогаємо один одному.

Коли я здавала ДНК я казала підполковнику міліції: навіщо ж здавати, якщо Ігор живий? А вона відповіла мені: "Хіба воно завадить? Ви що, вб’єте його, якщо здасте ДНК? Здайте. А потім викинемо. Викинути можна!". Мені дійсно здавалося, що здати ДНК – це ніби підписати синові вирок. Але вона сказала "викинемо", і я подумала – а й насправді. Там я познайомилася з Людою Гаврилюк, яка також здавала аналіз.

Люда - інвалід першої групи, через лікарську помилку 17 років тому вона втратила можливість рухатися. У неї атрофувалися м’язи рук, і ходила вона дуже погано коли ми познайомилися. Дружимо досі… Наші хлопчики поруч поховані: Женя Яцина, далі Андрій Гаврилюк, а трохи нижче - Ігор.

А ще я у військовий шпиталь ходжу. Налаштовую себе – там хлопці живі, треба триматися. Але як прийду – все одно розплакатися можу. От потрібно було труси особливі шити для тих, у кого ноги поранені, на липучках, щоб не знімати через ноги. То я шила. Трошки це роблю, трошки те…

Раніше, бувало, розкисну, все погано, а Ігор мені каже: "Мамо, а чого ти сидиш? Від того, що ти сидітимеш та плакатимеш – краще не буде. Вставай і роби щось".

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику