Цензор.НЕТ

07.05.19 13:31

Доброволець, який два роки відслужив в армії, і знову повернувся до побратимів, Микола Шафалюк, друг Бугай: "Як від війни не ховайся, хоч на краю світу, все одно вона тебе наздожене"

"Патріот – це той, хто готовий загинути за країну, а ми, добровольці, воюємо за кожного з цієї країни, за кожного українця"



36-річний батько чотирьох дітей – трьох синів і маленької донечки, у 2014 році вже через два тижні перебування на війні потрапив в… Донецький аеропорт, де провів 22 дня. З того часу багатодітний житель Шепетівки постійно боронить Україну на сході країни

"За кого вони там воюють, кому це потрібно?" "Просто треба перестати стріляти"… "Пора домовлятися"… Чого тільки не чуєш зараз, на п’ятому році війни на територіях, які, на щастя, не знають, що таке обстріли, розтяжки, окупація, вибухи в будинках. Війна стає все більш далекою, а рецептами її припинення володіють всі, хто тримає в руках пульт від телевізора… Але ці люди, які начебто так добре знають ситуацію, чомусь зовсім не хочуть подивитися війні в обличчя безпосередньо в Пісках чи Авдіівці, Мар’їнці чи Водяному, уникають розмов з тими, хто з 2014 року боронять Україну в окопах, бачили ворога безпосередньо в приціл автомата, чули перемовини ополченців з їх російськими командирами… А я особисто радію, що ці люди не кинуть зброю і все ж не допустять ворога далі в країну, не дозволять йому почувати себе тут паном, не дадуть змогу знущатися над тими, хто намагається берегти Україну. Принаймні, дуже на це сподіваюся, не дивлячись на всі шторми нашого дивного політичного життя в той час, коли в країні іде війна.

Рівно п’ять років тому українці здивували весь світ здатністю згуртуватися і об’єднатися перед навалою сусіда-загарбника, дякуючи чому країна і вистояла. На жаль, не всі здатні заради загальної мети тримати шеренгу і забути про власні амбіції та чудові схеми, які дозволяють і далі рвати країну на частини… Але такі люди є. І це приклади неймовірної відданості країні, а значить – і мені особисто, як громадянці України. Мій співрозмовник – саме з таких. Микола воює з 2014 року. І його ціль – перемога. Тільки після цього він повернеться в рідну Шепетівку до чотирьох (!) дітей, яких, власне, він захищає в першу чергу. Говорити про цю війну мій співрозмовник ще має право тому, що воював і в лавах добровольців, і у збройних силах. Навіть з рук начальника Генерального штабу Віктора Муженка отримав відзнаку.

"В "славетні часи" НЕПу мого прадіда розкуркулили, а родину виселили до Сибіру. Бабуся мені багато чого порозказувала і за совєтську власть, і про росіян"

- Я не був на Майдані, у мене якраз тоді діти хворіли. Спочатку я із старшим був вдома, а дружина з меншим в лікарні. Потім захворів старший - і я з ним знаходився в лікарні, а дружина вдома з меншим... Таким чином діти втримали мене від поїздки… Я навіть з лікарем посварився. Просив, щоб він мене раніше виписав, ніж малий одужає, бо якраз знайомі хлопці виїжджали на Майдан. Лікар настояв, що треба долікувати дитину. І я не потрапив в Київ.

- Ким ви працювали?

- Будівельником.

- Відчували, що буде продовження столичних подій?

- Те, що Росія нам не старший брат, я усвідомив ще десь у 7-8 класі. Ми, як і всі діти в країні в той час, вивчали російську мову та літературу. Потім ці уроки відмінили і ввели зарубіжну мову та літературу. Вчительку, яка викладала у нас російську, щоб не скорочувати, поставили на новий предмет. А вона жіночка ще тієї закалки. І вона всі уроки проводила винятково російською мовою. Я проти того повстав. Сказав, що не буду спілкуватися російською, що це не рідна моя мова.

- А вдома якою говорили?

- Більше суржиком. Pараз намагаємося спілкуватися правильно і слідкуємо за чистотою української.

- Звідки у вас відчуття рідної мови? Дітям тоді було все одно…

- Мені ніколи не було все одно! В "славетні часи" НЕПу мого прадіда розкуркулили, а родину виселили до Сибіру. Бабуся мені багато чого порозказувала і за совєтську власть, і про росіян. Моя родина дивом вижила в 1933 році. Їй допомогли люди. Не росіяни, ні. Хрещений тато моєї бабусі приносив в кишені жменю зерна, що і зберегло їм життя. Дорослішаючи, я почав читати. І коли в 8-ому класі почалася всесвітня історія, а нам видали книжки, надруковані за Радянського Союзу, бо ще не видали українські, я відмовився вчитися по ним. Сказав, що там багато неправди. І, на диво, вчитель історії не заперечував, він багато що нам доносив, погоджувався з нами. Ми, як діти, дуркували на його уроках, але він розумно вкладав нам все у голови. Було дуже цікаво. Думаю, все це, зібравшись до купи, і сформувало мою внутрішню ненависть до рашки.

Уявіть собі – мені п’ять рочків, я сиджу на колінах у бабусі, і вона мені розказує, як малою їла річкових устриць – вони їх називали черепахи, смажили на шматочку жестянки на вогні, бо нічого іншого не було. Як після того любити старшого брата, який до цього всього призвів штучно і свідомо? Це ж ганьба.

Я народився у місті, і ріс у місті. Але батьки мої з села, і кожне літо я проводив, можна сказати, зростав у бабусі. На ментальному рівні село пам’ятає той голод, ті побори, знущання з народу. Місто, можливо, менше зачепило, можливо, містяни просто вважають, що краще не пам’ятати історію, якщо немає, чим пишатися. Але яка вона не була, але це наша історія.

Мене не дивувало, що Росія нахабно полізла на нашу територію. Мене дивувало, що наші військові, маючи зброю в руках, не боронили суверенітет країни. Дуже дивувало! Я не розумів командирів частин, які чекали якихось наказів із Києва. Для чого вони тобі, якщо в тебе є конституція і статут?

У 2010, 2011, 2012 роках з березня по листопад я працював в Криму, будував готелі на березі моря. Тому знав настрої, чим люди дихають, яка робота з ними проводиться. Наведу маленький приклад: приїжджає людина на машині з російськими номерами і веде себе нахабно, як бидло, але йому все сходить з рук. Місцеві вважали, що це нормально: "Они же деньги сюда привозят". Мене то дуже дивувало. Українці приїжджають і привозять такі самі гроші просто в іншій валюті. Але до них геть зовсім інше відношення. Весь Крим жив на жорсткій пропаганді роками.

Я дружив з двома татарами. Одному тоді був 21 рік, другому - 19. Ми з ними ніколи не вели політичних розмов. Але коли вони почали говорити мені, що вони руські, мене то зачепило і взбісило. Ми посварилися. Вони, як місцеві, вирішили привести "на розмову" старших братів. Назбиралася велика група. А у мене була принципова позиція – це мій конфлікт, значить, я сам і вирішую, нікого не просив навіть постояти зі мною. Старші брати татар почали запитувати мене, що трапилося. Я чесно сказав: "Твій менший брат каже, що він руський, що він не татарин". Той спочатку не зрозумів, думав, я наговорюю. До меншого каже: "Ти таке говорив?" Той: "Да. Мы ж на русском говорим…" І тут старший брат почав меншого виховувати і розказувати, як росіяне їх виселяли і збиткувалися над їхнім народом. Через день малий вибачився і сказав: "Ты мне брат, русский нет. Я теперь все понял, просто не знал всего раньше".

- Що вас змусило піти на війну?

- Коли під Волновахою розстріляли 51-у бригаду, і з’явилося відео місця загибелі хлопців, я передивлявся ті кадри і чітко розумів: якщо я сам не піду і того не зроблю, ніхто за мене не зробить. І я не хочу, щоб мої діти воювали ні на цій війні, ні проти такого ворога, як Росія. Та й, за великим рахунком, у мене не було вибору. Я маю на увазі - чоловічого вибору. Виїхати за кордон, залишитися біля спідниці жінки чи мами - це не вибір, це приховування свого страху. Колись така людина буде тримати онука на колінах, а малий спитає: діду, а що ти робив під час війни, чим займався, чим допомагав армії? Що він відповість? Буде, як завжди, брехати? Треба розуміти: як від війни не ховайся, хоч на краю світу, все одно вона тебе наздожене, доведеться ховати сусіда, знайомого, рідного або з’являться знайомі інваліди війни, важко поранені…

З початком бойових дій на сході країни я пішов у віськкомат, залишив свої дані, але мені ніхто не телефонував. Декілька разів я ходив туди особисто. І якось мені дали повістку: завтра їдеш воювати, але по закону мала бути спочатку медична комісія – може, я маю якісь вади, їх треба зафіксувати. "Ну добре, йдіть на комісію…" А там дідусь подивився мої документи: "Так у тебе троє дітей!" "Ну і що? Я ж сам прийшов". - "Є, ні. Треба письмову згоду від дружини і мами - що вони не проти", - пояснює. Я зрозумів, що кіна не буде. До мами прийшов: напишеш таку заяву? "Та я піду руки собі повідрубую, але нічого такого писати не буду!" - отаке почув. І тому я пішов в "Правий сектор".

Під час Майдану, та ще й до нього, ми з моїм сусідом, бойовим побратимом другом Анархістом, були занадто праворадикальними для нашого маленького містечка. Анархіст потрапив в загін "Заграва" "Правого сектору" ще на Майдані, розказував мені, що там за хлопці. Потім вони і стали основою 5-го батальйону. Я просився до них паралельно із своїми походами в військкомат, але друг Анархіст правдами і не правдами від мене відкрутився. Сам поїхав, а мене обманув і залишив вдома, бо на той момент у мене було троє синів. Він мені казав прямим текстом: "Твої мама і дружина мене проклянуть, якщо з тобою, не дай Бог, щось станеться". Але вже у другу його ротацію я поїхав разом з ним. То був мій свідомий вибір. Коли я прийшов до добровольців, навіть вишкіл не проходив, відразу потрапив в Піски. Ми приїхали туди 26 вересня 2014 року.

"До першого обстрілу я геть не був готовий, але мене ніхто не питав"

- Ви срочку служили, знали, як тримати зброю в руках?

- Я служив строкову службу у 2001-2002 роках в місті Котовськ, у 90-му об’єднаному навчальному центрі. У мене була шикарна служба. Я навчився стріляти майже з усієї зброї, крім танка - просто в нашій частині не було танків. Назубок знав статут. Рік був сержантом-інструктором, навчав курсантів.

Приїхавши на базу "Правого сектору", ми з Анархістом три дні там чекали ротацію на Піски. В 2014 році не було ще машин, водіїв, які готові були возити бійців з бази і проводити ротації частіше, фронт постійно зміщувся – треба було знати дороги. Транспорт на Піски йшов раз в тиждень. В якийсь день Анархіст каже мені: "Будь тут, а я піду в штаб, дізнаюся, коли буде транспорт". Добре, думаю, піду поки в туалет. Взяв туалетний папір, дійшов до дверей, як забігає Анархіст: "Кидай все, бігом бери речі, таксі уходить". Я йому пояснюю, що в туалет схожу і їдемо. "Який туалет?" - Анархіст починає нервувати. Я не дуже зрозумів тоді, чому не можна дві хвилини почекати… Швиденько все схопив, броню, каску, всі баули на себе. До речі, каска тоді була в мене дивна - дитячого якогось розміру, налазила мені тільки на макушку. Хлопці із самооборони вдома дали. Пацани сказали: "Вибач, немає іншої, на фронті з кимось поміняєшся. Там по любому у когось є велика, а комусь треба маленька". Тоді брали такі, які були.

Прибігаємо до машини. "Давайте швидко, що я, поночі буду з вами їхати", - пробурчав до нас дід з таким західним акцентом, що я не все розумів. Загрузилися в "Газельку". Наш водій посадив коло себе дорослого дядька, який на війні ще не їздив, і якому треба було показати дорогу. В "Газельку" влізли 16 чоловік, з броніками, касками. Їхали – як сардини в банці. А я ж в туалет так і не сходив. Тому дуже допитуюся весь час: скільки нам ще їхати? Не кажу ж, що в туалет хочу. Хтось відповів: та хвилин 40. На другій годині шляху я зрозумів, що побратим геть не орієнтується в часі. Тоді питаю новенького водія, а він: я ж не знаю, куди ми їдемо… Тут у мене починається паніка. В туалет-то треба. І тут Дідо, таке псевдо було у нашого водія, обізвався: "Ми якраз проїхали Карлівку, ще пара хвилин і будемо на місці". Весь білий, але я все ж доїхав...

Командир Подолянин пошикував нас. Я до нього: мені дуже треба... Анархіст показав, де туалет. Я туди - так мені нарешті добре стало. І тут чую, як свистить перша міна. Мені то не сподобалося, але прикинув: десь далеко. Тут свист більш чіткий і ближче - бееееем. Далеко, ще посиджу. А з правого боку від мене з профнастілу був забор. І я побачив, як в ньому під час розриву з’являються дірки. Зрозумів, що далі немає чого чекати, бо буде пізно тікати. Думав в хату тікати, але по дорозі мене перехопив Анархіст - вже в броні, касці: "Бігом в погріб". Пересиділи той перший обстріл. Я до нього геть не був готовий, але мене ніхто не питав.

Наша рота спочатку жила в будинку міліціонера. Потім, уже після ДАПу, ми переїхали в трьохповерхівку, бо рота розросталася і в будинку стало занадто тісно, спали по черзі. Ще там не було підвалу, тільки погріб.

Вже тоді говорили про бої в аеропорту, мене це дуже цікавило, і я передивився купу відео. На другу ніч після приїзду я стояв в охороні. І привезли двох хлопців з аеропорту. Коли вони зіскочили з БТРа, почали цілувати землю, а потім обійнялися і сказали: "Братан, ми живі". В мене, чесно скажу, від побаченого і почутого мурашки по спині побігли. Що ж там таке відбувається. З якимось монстрами воюють?

Чому ми хотіли в аеропорт? Тому що там був постійний близький контакт з ворогом. Всім лапшу на вуха вішали, що там всі сєпари ходять із Стєчкіними. А для нас той, хто мав Стєчкіна, був самий крутіший воїн. Особиста зброя – щось неймовірне. Всі мріяли про трофеї, здобуті у бою.

- Хто вам тоді зброю видавав?

- Спочатку у нас були звичайні мисливські рушниці, дехто ходив просто з ножами і гранатами, були карабіни "Форд", зареєстрована власна зброя. Але цього було дуже мало. Під час моєї першої ротації ні за ким не можна було закріпити ствол. Ти приходив з наряду – віддавав зброю, щоб її віддали наступному чергувальнику, або передавав її прямо на позиції. По-іншому ніяк. Катастрофічно не вистачало зброї. З часом у нас з’явилися трофеї, та й добрі люди ділилися…

- Як вирішувалося, хто і коли заїжджає в аеропорт?

- Подолянин з Анархістом обговорювали, що набирається чергова ротація в аеропорт. Вони між собою посперечалися. Подолянин ставив на те, що я поїду туди, а Анархіст казав, що ні, він засцить. Типу, ще ніде не був, тому відмовиться. І ось Подолянин задає мені запитання: "Є ротація на ДАП, їдеш?" Я не встиг нічого відповісти, а перепитав: "В смислє?" Я щиро здивувався, несподівано почувши запитання. І Подолянин каже до Анархіста: "Бачиш, я казав, що він поїде". Отже, вибору в мене не було.

Хоча мені було стрьомно. Дуже! Але не було такого – відмовляюся. Треба, то й поїду. Ти прийшов на війну, а значить має розумієш - тут не буде так, як ти хочеш. Дехто любить говорити про махновщину в "Правому секторі". Не було такого ніколи. Просто у нас ніхто не віддає наказ. Просте звичайне прохання розцінюється і має більший вплив, чим накази великих командирів. Все банально просто.

У нас в корпусі служили і депутати, і мери, і чиновники різного рівня, дуже багаті підприємці з великими статками, але вони спокійно, без заперечень робили все, що треба: копати, то копали, стріляти – добре… Бо війна – це не тільки бої, це я постійне укріплення позицій. Дехто з цих хлопців, коли їхав додому, дивився на свої руки і казав: "В мене ніколи таких мозолів не було. Я навіть в спортзал ходив в рукавичках, регулярно робив манікюр, доглядав шкіру". А тут - держак, мішки, колоди, молотки, скоби, зброя, не спаш по декілька діб... І нічого, не скаржилися.

"За 22 дні в аеропорту я схуд на девять кілограмів"

Потрапили в аеропорт ми лише з третьої спроби, бо двічі виїзд відкладали. То сильні обстріли були, то техніка несправна. Виїхали об 11 годині ранку 22 жовтня, заїжджали БТРами 79-ої бригади. Вийшли 12 листопада. Ті самі хлопці, що нас завезли, потім і вивозили.

Нас заходило 22 чоловіка. А вийшли 12. Під час моєї ротації загинув Сєвер – він був на метеовишці, а ми - в старому терміналі. Це далеко одне від одного. Коли ми виїжджали, Сєвер був як на голках, не сидів на місці, ходив. Хоча це була його друга ротація у ДАП. Я до нього навіть сказав: "Малий, ти чого, заспокойся. Все буде добре, вернемося". Намагався заспокоїти його. А він мене піддьоргував: що ж ти мене заспокоюєш, як я знаю, куди їду, а ти ще ні. "Все одно все буде пучком", - відповідав я малому. Але сталося не добре…

Решта хлопців отримала легкі поранення. Один був моральним 300-тим. Деякі хлопці з метеовишки дуже сильно отруїлися димом від підпаленого пластика – сєпари стріляли зажигалками. Наші бійці харкали кров’ю, але не хотіли виїжджати. Їх примусово вивели звідти на лікування. Добра від того, що вони залишилися б, не було точно.

До ротації в аеропорт в Пісках я пробув два тижні. Вже бачив і 200-тих і 300-тих. Але так, щоб при мені хтось постраждав, такого не було. У нас вже був тепловізор. І якось сєпари майже зайшли на наші позиції. Вони, думаю, промахнулися повз свої… Можливо, це були росіяни, які не дуже добре знали місцевість, бо йшли на повний зріст, спокійно. Коли ми відкрили по них вогонь, лише тоді вони зрозуміли, що промахнулися. Я тоді перший раз роздивлявся в тепловізор – по срочці такої техніки у нас ще не було – як тіло остиває і поступово зникає. Мені було цікаво побачити, як поступово вогник тухне.

Коли ми їхали в аеропорт, мене напрягало, що ми знаходимося всередині БТРа. Я звик до того, що бачу, куди їду. Тоді впевнений, що назад вийду, виїду, знайду дорогу. А тут я нічого не бачив, навіть не розумів, в який бік рухаємося.

В три БТРи вмістилися 22 чоловіки. Це була жесть. Ми їхали на місцях, де мало їхати три чоловіки по четверо і ще один лажав зверху. Тут же були навалені рюкзаки. На мені лежав молодий хлопчина, який важив кілограмів зі сто. На ньому ще й бронєжилет був. Як же ж він відлежав мені ногу! По броні ляскали кулі – нас обстрілювали. З БТРа я виповз, як змєй. Мені кажуть – бери рюкзак. А який рюкзак – ноги не відчуваю.

Ми приїхали в новий термінал. Два БТРи до нього якраз приїхали, а третій йшов на метеовишку, то він раніше звернув. Перед місцем вигрузки оператори накидали димів. Ми вибиралися з БТРів, і вони відразу уїхали.

Цей знімок зроблено в Донецькому аеропорту восени 2014 року

Якогось сильного першого враження від аеропорту у мене не було. Відразу здивувався, що сєпари залазили по двох опорах на дах нового терміналу і через дірки в даху кидали гранати. Я не розумів, чому на криші не зробили пост. Питав всіх, а мені відказували – бо страшно туди забиратися. Але ж ворог робив гірше!

Перший день там була тиша. Наша компанія безкінечно сміялася – гі-гі, га-га. Разів двадцять приходили нас заспокоювати. "Чого ви ржете? Ви на війні!"

Вночі ми перейшли у старий термінал. Там знаходилося десятеро наших правосєків. Саме їх ми і міняли. Нас туди зайшло 14. Вдень не можна було переходити з терміналу в термінал, бо з трьох сторін обстрілювали відкриту ділянку. Там також перші півтора дня було тихо-тихо. Чи перемир’я якраз призначили… Цей спокій так нагнітає! Накручуєш собі всякого: що вони на дельтапланах поспускаються до нас.... Але потім все стало нормально. Вони пробували заходити на наші позиції, і танчиком працювали, і "Градами". Все летіло.

- Що ви взяли з собою?

- Я зібрався найправильніше! Подолянин казав: кожний бере в рюкзак пляшку-дві води на перший час, дві пари шкарпеток, вологі серветки, термуху і ще чого собі на раз перекусити. А-ля сухпай. Я зрозумів, що з цього всього не зможу лише без вологих серветок, води і цигарок. Тому положив пляшку води, пачку серветок, і все місце забив цигарками. Я ж палю, як дядько. За два дні до того, як ми мали виходити з аеропорту, я роздав цигарки. Всі були страшенно задоволені, бо вони були з фільтром, а вже на той момент палили все, що було. Коли ми перейшли із старого в новий термінал, десантники дивувалися, що у нас у всіх були цигарки з фільтром: де ви їх взяли?

За 22 дні в аеропорту я схуд на дев’ять кілограмів, хоча і нормально харчувався, два рази в день. Ми робили таким чином: брали дві пачки тушонки і три пачки "Мівіни". Заварювали все разом. Це була порція на трьох. Тижня через три нас сказали, що метрів за триста до нового терміналу не доїхала машина, все поскидали прямо там. Ми пішли і позбирали три мішка замерзлої в півторалітрових плішках води. Розігрівали її і пили. У нас була навіть вода з бульбашками.

- Найтяжче що переносилося?

- Те, що з дня в день все повторюється. Через тиждень наступає відчуття дежавю. Ти все це вже бачив. Кожен день рівно в таку годину заступаєш на пост, до такої стоїш. Ідеш до хлопців. Замкнутий простір, нічого нового не відбувається...

Але ми собі вигадували заняття. Перед виїздом почали майструвати гармату. Пороху в нас вистачало. Спочатку експериментували з пляшкою, щоб гарно бахнуло. Потім дійшли до того, що знайшли трубку, зробили в ній дірочку, заткнули картоплиною, насипали пороху, кірпічних уламків і стріляли у напрямку сєпарів. Всі були задоволені від такої розваги.

Важко було звикнути до холоду, але ж там розумієш, що варіантів у тебе немає. Коли ми зайшли в термінал, Подолянин попросив поближче підтягнути мангал. "Ну принесу, - дивувався боєць, - а чим палити його будеш?" "Та щось найдем", - відповів командир. І першого до останнього дня нашого там перебування в ньому був вогонь. Вже наче немає чим палити, ніякого папірчику не залишилося, жодної дерев’яхи, а вогонь не гасне. І хтось обов’язково знайде якусь паличку. Потім нам передали буржуйку. Я приніс її з нового терміналу. Три рази промахувалися, виводячи витяжку. Перший раз вивели так, що дим почало тягнути в віп-зал, де знаходилися десантники: ви чого нас димом труїте? Давай, в другу трубу лаштувати. Дим пішов нам на пост. "Сиди, - кажемо бійцеві. - Це димова завіса – тебе не видно". Потім таки попали трубою, куди треба, пішов наш дим аж на кришу.

"Ми маємо перемогти і повернути Україну в свої кордони, включаючи і Крим"

- Вас назвали кіборгами. Ви відчуваєте себе саме таким?

- Ну які ми кіборги? Звичайні люди з плоті і крові, з кістками. Все як у всіх. Хоча інколи я дивився на тих, хто поряд, і дивувався: от люди! І справді запеклі. З нами в ротації був Сергій з інженерної частини. Причому він був не просто сапер, а заступник командира частини. Кажу до нього: "Ти заступник командира, чого сюди приплівся?" Він відповідає: "Бугай, крім мене і командира ніхто не може порахувати так, як слід, що і де треба ставити". У нього була задача замінувати підвал на випадок відходу і підірвати. Він з цим завданням справився днів за три, а ще днів п’ять його не забирали. У коли ми робили невеличкі вилазки, він ходив разом з нами. Брав у хлопців "Калаша", пару магазинів додаткових. Якось він стоїть за одною колоною, я за другою. Нам треба було подавити сєпарського кулеметника. Насипаємо йому по черзі. Я стріляю і тут мене хтось по плечі хлопає. У мене шерсть дибки встала. А це Серьога стоїть: "Дай пару магазинів. У мене вже кінчилися". У мене залишилося три. Кажу йому: "На тобі одного. У мене буде ще один і один залишиться на відхід". "Ну, дай хоч одного", - забирає. Заряджаю крайній магазин. Підходить до мене знову Сергій: "Дай його мені, випущу". "Що, відходити будемо зовсім без патронів?" - питаю. Подивився він на мене, дістав пістолет і ще з пістолета дострілював, ще й запасну обойму вистріляв. Такий був запеклий до бою.

Коли ми з ним поверталися на свої позиції, йшли розбитою залою терміналу. Плит вже не було, вони, роздовбані, попадали, залишилися над головою лише металеві профіля, швейлери дуже грубі, здорові. І тут чую характерний свист – летить міна. Вона хвостом чіпляється за швейлер і падає між нами. До мене три метри, до Сергія - п’ять. Падає на плиту і… розколюється надвоє. Ми переглянулися… Ну що, пішли далі? І так буває...

На той час сєпари укріпилися на пожарці. Раніше із кулеметика трохи постріляють – і все, не гавкають. А тут вже обнагліли настільки, що щільно обстрілювали наші колони. Тому до нас не могли пробитися свої. Відтоді в аеропорт почали їздити з танками. Танк їх відлякував.

- По вам танк працював?

- Так. Я ще роки півтора після того – розумію, що то наш танк, бачу, що він заводиться, а мурашки по спині ідуть. Метрах в п’ятнадцяти від нас лягав ворожий танковий снаряд. Прямою наводкою розстрілювали нас. Стрьомненько було.

При одному з обстрілів танк поцілив прямісінько в нашу бійницю, у вікно. Там біля кулемета стояв хлопчина із 79-ої бригади. Раніше там було вікно, ми заложили його цеглою, чим могли і зробили імпровізовану амбразуру. Танк поцілив прямо в неї. Вся фугасна дія роздробила цеглу. Хлопчина був в броніку і касці, але обличчя, руки, - все, не захищене бронєжилетом, посікло уламками цегли. Тоді перший раз наші запросили перемир’я, щоб дали вивезти пораненого, і загиблого. Сєпари дали добро.

А ще… Ми завжди по воду ходили вночі. А в той день був туман. Хлопці пішли вдень під його прикриттям. Але в терміналі надовго затрималися, більше години там були. Весь цей час ми стояли по вікнах і чекали, коли вони будуть повертатися, щоб прикрити. І коли вони вийшли, з’явився вітер, туман почав розсіюватися, їх побачили, почали працювати з "Утьоса". Десантнику, який був в той групі, прилетіло в ногу вище коліна. Він впав на злітній полосі, інші побігли до термінала. Коло нього залишився друг Гайдамака, але не міг його затягнути в будівлю. Коли я вдів броню, каску, вибіг на двір, хлопчина ще був живий. Побігли на взльотку, притягнули його до терміналу. Але поки покликали медика, який спав, поки він притягнув свою сумку… Поранений стік кров’ю. Ми намагалися щось робити, але ні в кого не було джгута… Тоді з ними була біда. Перетягали ременем, але не допомагало… Крові було море… Куля калібру 12,7 хорошу дірку зробила… Ми навіть руками тримали рану, намагаючись її затулити. Після того ми перестали ходити в новий термінал по воду. В підвалі стояв великий бойлер, в ньому була вода, застояна, зелена, але нічого. Нам швидко передали таблетки які знезаражують воду, то ми нею і користувалися, правда, вона страшенно пахла хлоркою...

- Як вас забирали?

- Привезли нам заміну, їх мали висадити, а нас відразу забрати, але "броня" вирішила нас не чекати. Ми показали хлопцям позиції, розказали, що до чого, перебігли в новий термінал. У нас якось і речей стало більше, бо позбирали те, що кидали до нас. Ми були крайнюю ротацією "Правого сектора", тому все раніше залишене мали позабирати - кулеметні лєнти, магазини… От ми і нагрузилися.

Туди їхали як оселедці в банці, а назад - 12 чоловік трьома БТРами. Місця вистачало всім. Перший БТР приїхав в Піски цілий, в другому було чотири свіжі дірки, а крайній добрався без задніх трьох коліс. З восьми дірок текло - вода, масло, соляра. Не дивлячись на це, він доїхав. Димів, але їхав.

Українські добровольці у Пісках, 2014 рік

Коли ми виїхали в Піски, мені здавалося, що це найбезпечніше місце в світі. В той же день нас відправили на базу і на два тижні відпустили додому. Я з трудом добув весь строк, крутило їхати назад як можна скоріше. Переживав: ще війну без мене виграють, що це буде?

Коли повернувся, забрали на базі друга Да Вінчі, який якраз приїхав після поранення. До квітня ми знаходилися в Пісках, а потім повернулися на базу. Літом нам запропонували: зайдете на шахту Бутівка? Звичайно! Спочатку там також було наче спокійно, а потім понеслося… Ми пробули там все літо 2015 року. Звідти нас вивели після ситуації, коли наших хлопців роздратувало те, що ОБСЕшникі їхали мимо шахти на Спартак до сєпарів. Спочатку мої побратими попросили показати документи, посвідчення. Ті відмовилися, ще й російською: "Нет". Тоді вони поклали їх обличчям у землю. Після цього скандалу нас і вивели з шахти.

- Коли ви підписали контракт з армією? Після цього?

- Ні, вже після загибелі Міфа на Світлодарській дузі. Я з ним познайомився ще в 2014 році в 7-му батальйоні. Навіть не знав, що він оперний співак. Він був для мене звичайним побратимом. Вже у 2016 році, коли ми стояли на Світлодарській дузі, я приїхав у Новогродівку і зустрів там Міфа. "Привіт, друже, - каже. - Забереш мене з собою?" - "Сідай та й поїхали". І повіз його на Світлодарку. А потім був той штурм позиції "Мурашник"… Ми задачу виконали, але Міф, на жаль, загинув…

Подивіться, від чого людина відмовилася заради незалежності України! У нього була чудова світова кар’єра. Коли я дивився фільм Леоніда Кантера про Міфа, весь час перебував в стані шоку. Він особисто вантажив фури в Парижі, робив все для тих, хто воює. Я не дуже тонкосльоза людина, але на прем’єрі фільму плакав. В кінці стрічки викладач вокалу Львівської філармонії, вчитель Міфа каже відкрито: "Марно він загинув, ні за що віддав своє життя". Я був готовий роздерти ту людину. Але побачив, як він, подивившись фільм, переосмислив все, в тому числі те, що ляпнув, і тікав з зали… Ми маємо жити і робити все так, щоб наші втрати справді не були марними. Ми маємо перемогти і повернути Україну в свої кордони, включаючи і Крим.

"Друже Гром, а чим це я такий взірцевий на третій день служби в армії, що ви мене нагороджуєте?"

- Чому ви вирішили все ж оформитися в армію?

- Я бачив суттєві зміни у збройних силах. Командирам давали змогу керувати своїми підрозділами. Після загибелі Міфа нам почали ставити умови: або підписуйте контракт, або зматуйте удочки з війни. На той час я сильно втомився від тої гонитви. Воюєш – все нормально. Тільки хтось з добровольців отримав поранення або загинув, хоча це ж війна, але нас відразу гонять, наче не знають, що ми там знаходимося. Я й вирішив спробувати послужити офіційно.

Наш підрозділ знаходився в селі Луганське. Ми вийшли з тих позицій, на які прийшли, і просунулися вперед на тисячу сто метрів до Логвіново. До нього лишалося, здається, 2 тисячі 300 метрів. Ми його вже бачили. Закопалися, зробили хороші позиції, побудували ще два ВОПи. Так що вперед можна рухатися. І потрібно. Бо то наша земля, яку треба контролювати. Це все ті місця, де був Дебальцевський котел. В полях ми добре бачили, напевне, штук п’ять згорівших танки, три БМП. Чиї вони – наші, ворожі – важко сказати, це незрозуміло. Вони поіржавіли вже, поросли травою… Метрах в 600 лівіше від нашої позиції стояла наша БМП. Її розстріляли "Рапірою", вона згоріла. Такі сліди 2015 року…

На третій день моєї служби стався дивний момент. До нас на нуль приїхав Муженко, вручав нагороди. І мені дали відзнаку "За взірцеву службу" III ступеня. А я кажу до нього: "Друже Гром, а чим це я такий взірцевий на третій день служби?" Він в жарт перевів.

- Ви так просто до командуючого генерального штабу?

- А чого ні? Тим більше, ми були знайомі. Коли були штурми шахти Бутівки і сєпари намагалися деблокувати термінал, Муженко приїжджав на Зеніт і особисто керував операцією. Я перший раз його там і побачив. Командиром Зеніта тоді був хлопчина з мого міста – ми познайомилися саме на війні, хоча вдома живемо неподалік один від одного, здружилися, я до нього частенько приїздив. Він тоді служив у підрозділі "Дикі качки". І тоді сталася така ситуація: Муженко заходить в штаб, з усіма здоровається, а я йому руку не подаю. Він питає: "А ти що, на мене образився?" "Звичайно образився, - відповідаю. - Зеніт кожний день утюжили, а людям не було де сховатися, кожного дня були загиблі. Хлопці спали під БТРами, намагалися в ангарах ховатися, але як там сховаєшся, якщо даха немає? Ілюзія захисту лише… Хіба так можна з людьми себе поводити? Хіба можна їх кидати у бій, не думаючи про їх захист?" Так в лоб йому і сказав. Він на то відповів, що я ще дуже малий, нічого не розумію, розвернувся і пішов.

- Вручаючи нагороду, згадав вас і ту зустріч?

- А я сам йому нагадав. Кажу: "Тепер я офіційно ваш підлеглий, можете напрягати – догани, всі справи"…

Взагалі я вважаю, що це совковщина – нагороджувати або до якогось свята, або до приїзду якогось великого цабе. Так не має бути. Якщо людина дійсно зробила щось героїчне, нагородіть її в п’ятницю ввечері або в середу зранку відразу після події. А у нас, як при Союзі… Розкажу на прикладі 46-го батальйону. Приходить рознарядка – дамо 20 медалей чи 15 нагрудних знаків. Комбат відразу викликає командирів рот – від кожного п’ять прізвищ, кого вважаєш за потрібне. І не важливо, заслужила людина ту відзнаку чи не заслужила… А ротний сидить міркує: у того вже є нагорода, і у того, дамо ще цьому… А те, що він п’є і служити не хоче, то таке…

- Ви служили разом з кулеметницею Яною Червоною, яка нещодавно загинула на передовій?

- Так. Для мене це неймовірна втрата. Вона прийшла в 54-ту бригаду через два місяці після мене. Ми відразу здружилися. Я при першій же зустрічі вирішив пожартувати на тему сексу - і вона мене миттєво загнала в куточок, мені стало соромно, я почервонів… І зробив по-чоловічому - втік… Два роки ми постійно були разом, на одних позиціях… Я, як міг, пробував вмовляти або радити їй залишатися в більш безпечних місцях. Але вона на всі мої хитрощі казала: "Я тебе здесь не баба". Вся Яна в цьому і була! Вона не вимагала для себе зайвої уваги, як до жінки… Головним її бажанням було змінити армію, пізнати її зсередини, бути всюди, де найтяжче, де не просто. І ніколи ніяких нарікань. Для неї не було проблемою нарубати дров, принести води… Ми неодноразово говорили з нею, що після ротації на передовій вона перейде до нас, в штурмову роту Да Вінчі, щоб зрозуміти різницю між збройними силами та добробатом. В той день, коли Янка загинула, о сьомій ранку мені від неї смска була…

Коли я дослужував контракт, переконався, що радянщина повертається в армію аж бігом. Знову почали вимагати доповіді на доповіді, економити на пальному та боєприпасах, робити показуху… Крім того, коли ми йшли в 54-у бригаду, нам обіцяли, що всі добровольці так і залишаться в одному підрозділі, але згодом нас почали розтягати в різні боки – когось переводили, комусь почали обіцяти різні плюшки у вигляді посад... Це також було не чесно. І коли до мене приїхав командир 1-ої штурмової роти Да Вінчі за деякими речами, я йому відразу сказав: як тільки контракт закінчиться, відразу повертаюся до тебе в роту. Чесно скажу, що відчував себе зрадником по відношенню до нього. Ми кинули його в той момент, коли було важко, коли армія намагалася знищити його підрозділ. Але, не дивлячись на свій молодий вік, він вистояв і став міцнішим. Да Вінчі призначили командиром роти, коли йому було всього 19 років, і я вже тоді розумів, що він з цим впорається. І тепер я від нього – нікуди. В роту я повернувся літом 2018 року. Воюю тому що наша справа ще не доведена до кінця, війна не закінчена, ми не перемогли.

Бугай з командиром добровольчої роти другом Да Вінчі

- Але зараз трішки інша війна…

- Так, в аеропорту були дуже короткі відстані – 20-30 метрів, там все було по-чесному. Теперішня війна – це сидиш, коректуєш артилерію, або чекаєш, коли тобі прилетить. Кожний раз лотерея. Як на мене, така війна не чесна.

- Коли ви вибрили чуб?

- Це було 19 квітня 2013 року, на свій день народження вирішив, що буду заводити собі чуб. На війну приїхав вже з досить довгим.

- В армії вас не змушували постригтися?

- Хтось намагався мені розказати, які дозволені зачіски, які не дозволені. Але знову ж таки: це недолік радянського перекладеного з російської статуту. Його конкретно треба доопрацювати.

Після війни не знаю, як життя складеться. Можливо, ще колись контракт з армією і підпишу. Загадувати не можна. Але я б дуже не хотів того робити. Як закінчиться війна, впевнений, не буде проблем знайти себе на гражданці. Дякуючи батькам, руки у мене ростуть з того місця, з якого треба. Я вмію робити майже все.

Зрозумійте, патріот – це той, хто готовий загинути за країну, а ми, добровольці, ще й за кожного з цієї країни, за кожного українця. Я, думаєте, жити не хочу? У мене ще планів – ого-го.

- Чого вас називають Бугаєм, хто дав вам таке псевдо?

- Коли ми з Анархістом їхали на війну, тодішній командир 5-го батальйону Хорват підірвався на розтяжці в Пісках. Його доправили в лікарню. І ми заїхали в Дніпро до нього. Прогулялися разом містом, перекусили. На мені була кофта з капюшоном і на ній великими літерами було написано "Мічіган". Хорват на мене дивиться і питає: ти вже маєш псевдо? А я ще над тим навіть не думав. "Ну дивись, Хорват, у нього на кофті навіть пишеться Мічіган, і він такий здоровий, як та річка. То хай так і буде", - запропонував хтось із хлопців. Але я не погодився: та ні, треба щось наше. Задумався Хорват, і через мить піднімає пальця до гори: "Я придумав. Будеш Бугай". З того часу я Бугай.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику