Цензор.НЕТ

09.05.19 09:00

Пам'яті Юрія Фармагея: Ми заступили на позиції, пройшло кілька секунд і Миколайовича вбив російський снайпер

47-річний Юрій Фармагей - боєць 2-ї роти, 34-го батальйону, 57-ї бригади Збройних Сил Україні - загинув 5 квітня 2019 року в селищі Піски, що біля Донецька, від кулі російського снайпера. Він служив у ЗСУ за контрактом з 29 листопада 2018 року.

Ніч. Селище Піски. Де не де, лунають автоматні і кулеметні черги. На вулиці дощ із сильним поривчастим вітром. Хочеться заховатися в теплий бліндаж і не вилазити звідти.

У гаражі, поряд з бліндажем схилився над кулеметом 47 річний воїн Юрій Миколайович Фармагей, він намагається полагодити крупнокаліберний кулемет.

- Миколайовичу, ви чого не спите? Вам через три години заступати на пост?

- Закінчую і вже іду. Зате точно знатиму, що в мене зброя справна...

Позиція, на якій убили досвідченого воїна, надзвичайно небезпечна. Вона прострілюється з декількох ворожих позицій. По ній часто гатять з гранатометів, мінометів. Відстань між нашими позиціями і російськими, становить близько 400 метрів. Працює ворожа БМП, їхні снайпери. Куля останнього і стала фатальною для бійця.

Юрій Миколайович був хорошою і хороброю людино. Друзі та рідні поділилися спогадами про нього.

"Я познайомився з Миколайовичем минулого року, коли ми заходили на ротацію в селище Піски. Він вирізнявся від усіх. По-перше, був одним з найстарших в роті. По друге, ніколи не сварився, не злився на бійців, хоча вони діставали його. Інколи – навмисне.

Миколайович надзвичайно любив зброю і доглядав за нею. Вона в нього завжди працювала. Буває, заклинить в когось кулемет, всі кличуть – Юрія Миколайовича. А він стає і чинить його, незважаючи на погоду чи годину.

В той злощасний день, близько 18 години, я бачив його за хвилину до загибелі. Він взяв ДШК (крупнокаліберний кулемет) та пішов на позицію. Мить і його не стало", - ділиться спогадами про вбитого побратима, Максим.

"Я колись воював у 30 бригаді ЗСУ, Миколайович теж там був, тільки ми перебували у різних підрозділах і напрямках. Познайомились ми з ним перед тим, як мали зайти на ротацію в Піски. Йому було 47 років, мені 40, то ж ми розуміли одне одного.

Про загиблих завжди говорять тільки хороше, а про Миколайовича справді нічого поганого не можна сказати.

Він весь час перебував у русі: стріляв або ремонтував зброю. Багато молодих хлопців мають дякувати йому за науку. Він показав, як треба користуватися важкими кулеметами, що робити, коли якась поломка.

У вільний від боїв та іншої роботи час Миколайович любив половити рибу. В Пісках є річка, то він туди навідувався.

Наша позиція є однією з найнебезпечніших на лінії розмежування. Росіяни дуже часто гатять по ній з важкої зброї. Доводилося відповідати їм. І Миколайович був в перших рядах, хто відповідав московським окупантам.

Востаннє я бачив його за п’ять хвилин до загибелі. Ми були на кухні, пили чай. Миколайович пішов на пост, а потім прибіг Макс і сказав, що нашого друга – вбили.

До речі, перед нашим бліндажем є невелика грядочка. Там росте цибуля. Її посадив Миколайович. Це від нього залишилося, крім нашої пам’яті, звісно…" – розказує про вбитого друга побратим Генадій.

Віктор, боєць 34-го батальйону 2-ї роти – був тим бійцем, який перебував поряд із Юрієм Фермагеєм, коли того вразила російська куля. Він поділився спогадами про останні секунди життя Миколайовича.

"Перед тим, як піти на позицію, Миколайович розмовляв по телефону з дочкою. Все було гаразд, ніщо не віщувало біди. Він перебував у хорошому настрої.

Ми зайшли в окоп. Я залишився біля рацій, Миколайович перебував за кілька метрів від мене біля кулемету. Пролунав вистріл і тишина. Я почав гукати Миколайовича, проте ніхто не озивався. Підбіг до нього, бачу, він лежить. Почав питати його, куди поцілили, де болить? Він сказав до мене: "Все нормально, нікому не кажи".

Я почав оглядати його, але крові не було. Передав в бліндаж, що в нас біда. Прибігли побратими. Але Миколайович уже лежав – мертвий. Куля, калібру 388 попала в правий бік і вийшла через лівий.

Миколайович хотів швидше перемогти у цій війні і повернутися до дому. Проте не судилося".

Дочка пана Юрія досі не може прийти в себе. Проте крізь сльози поділилася спогадами про рідну людину.

"Із раннього дитинства моя мама перебувала на заробітках. Вона працювала, щоб забезпечити нашу сім’ю. Тому мене з братом Сергієм, виховував батько.

Він був здатний на все ради своєї сім’ї. Пригадую, коля я була в 6 класі, а Сергій в 10, ми з ним - захворіли. Тато бігав біля нас, годував. Не дозволяв з ліжка підніматися. Готував кашу, молоко з медом.

Він взагалі був дуже хазяйновитий. Порався по господарці, доглядав тварин, птахів.

Потім брат пішов навчатися. Я залишилася з батьком. Він був опорою для мене, захисником.

Я рано вийшла заміж, завагітніла. Таточко підтримував мене. Говорив, щоб я не хвилювалася. Поки він із мамою живий, все буде добре. Він дуже любив своїх онуків: Ростика та Андрійка. Андрій так і говорив: "Я дєдкин синочок".

А потім почалася війна. Мама, я і брат – проводжали його. Він був патріотом своєї країни і вперто воював проти ворогів. Ніколи не жалівся. Завжди говорив, що в нього все гаразд.

Останній раз татусик подзвонив 05.04.2019 року о 17.10. Ми говорили про різні речі, він хотів прийти додому і побудувати хлів. Одружити брата, повести онучат у перший клас.

Наприкінці розмови він сказав: "Доня, хоч би мене сьогодні тут не вбили". Я кажу: "Тату, що ти таке говориш, все буде добре". Він відповів, що завдяки нашим молитвам та сльозам – буде жити.

Наступного ранку, ми отримали страшну звістку. Це було так боляче чути, що словами не передати.

Мені постійно хочеться набрати його номер. Він такий рідний був, добрий. Любимо тебе, татусю".

Сергій, син Юрія Миколайовича - пішов на війну у 2016 році. Спочатку воював у 59-й бригаді ЗСУ, а потім підписав контракт із 35-ю бригадою. Звістка про загибель тата застала його на передовій...

"Я говорив із ним за півтори години до загибелі. Ми розмовляли про побутові питання. Тато казав, що радіє закінченню мого військового контракту. Мовляв, йому спокійніше буде воювати, коли син буде дома.

Після розмови, я намагався лягти, щоб виспатися. Адже о третій годині ночі заступав на пост. Проте сон не йшов, було тривожно. Наступного дня мені зателефонувала мама і сказала, що тата вбили.

Коли він пішов на війну, я не міг бути дома. Тато воює, а я – ні??

Він стільки зробив для мене в житті – ви навіть не уявляєте. Це важка втрата, яка назавжди залишиться живою раною в моїй душі".

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику