Цензор.НЕТ

10.05.19 11:45

«Сержантська вертикаль надає війську міцності і пружності», - вважає головний старшина 72 омбр Дмитро Домарев

«Сержантська вертикаль надає війську міцності і пружності», - вважає головний старшина 72 омбр Дмитро Домарев

Колишній луганчанин, на військову службу Дмитро прийшов ще до війни, і впевнений, що саме за сержантською ланкою – майбутнє Збройних Сил України.

- Дмитре, нещодавно ви були визнані кращим сержантом ЗСУ. Вас хвалять і командири, і підлеглі. Як вдалося цього досягти?

- Секрету ніякого немає. Для людей треба працювати! Розумієте? Не люди на нас, а ми для них. Ми чомусь звикли думати, ніби підлеглі, тобто, особовий склад, працюють на нас: нас захищають, нам сніг чистять, нам лагодять техніку, нам виконують вправи на навчанні... Це дуже неправильно. Ми як командири тут взагалі ні до чого; ми менеджери, управляючі, організатори процесів – а не господарі безплатних рабів. Треба міняти совкове мислення на державницьке. Ми повинні працювати для людей, саме ми, командири, – від комвзводу до комбрига, від сержанта на ВОПі до Начальника Генерального штабу. Люди не нам особисто служать, вони виконують поставлені перед ними задачі по охороні країни – а ми забезпечуємо їм можливість це зробити.

- Чудово звучить! Але як це зробити практично?

- Запитувати людей. Перше, що я зробив, коли ми вийшли з Авдіївки – обійшов кожен підрозділ, побалакав з кожним військовослужбовцем в бригаді, вислухав їх проблеми. Те, що люди живуть в казармах, не розрахованих на проживання контрактників, тобто дорослих, розумних, воювавших людей віком від 20 до 65 років, і що їх годують один раз в день – це проблема? Так. І досить важлива. Людині треба приготувати їжу і повечеряти, банально відпочити – а у неї немає такої можливості. Бо старі казарми розраховані на 18-20-річних «срочників», фактично дітей, що тільки-но відірвалися від школи і мамки; вони не передбачені для того, щоб дорослі люди в них жили, готували і приймали їжу, тим більше самостійно.

Як головний старшина бригади, я постарався зробити все, щоб вирішити цю проблему. Насправді питання легко вирішується на рівні командира бригади. Тобто, є у нас «битовка». Місце, колись призначене для того, щоб «срочникам» підшити комірці, висушити і розтягнути на потрібний розмір шапку-ушанку, нашмарувати смердючою ваксою кирзачі. Чи потрібна вона зараз контрактнику, та й взагалі військовослужбовцю оновлених ЗСУ? Не потрібна. Значить, її можна використати під кімнату для огранізації ранкового і вечірнього харчування особового складу: приготування і споживання сніданку та вечері та зберігання продуктів. Для цього потрібно: розпорядження командира та відповідна бирка з позначенням призначення даної кімнати; обладнання (холодильник, електрочайник, мікрохвильовка). Ну і, звичайно, столи-стільці, шафки. Щоб наявність електрочайника в «битовці» в жодному разі, для жодної перевірки не була сюрпризом і «порушенням статуту». Все має бути законно, все треба продумати і організувати, і це теж моя робота.

- Вдається досягти порозуміння з командуванням?

- Не завжди. Є різниця між поняттями «слухати» і «чути». Дуже важливо, щоб командир чув проблеми особового складу, тоді їх легше вирішувати. Найчастіше рішення буває дуже простим, воно вимагає лиш одного: розпорядження командира. І все! Напруга в підрозділі знята, люди морально і фізично готові виконувати покладені на них обов’язки і поставлені задачі.

Іноді відповідь командира звучить як «ні», або «нецікаво». Буває, що тебе навіть не хочуть вислухати. І проблеми накопичуються, погіршуючи морально-психологічний стан людей, а зрештою – і боєздатність підрозділу. Тому я дуже поважаю тих командирів, які серед вирішення всіх нагальних бойових питань вміють дослухатися до потреб бійця. Люди ж зайвого не просять – лиш те, що допоможе їм зберегти здоров’я і дасть можливість виконати поставлену їм задачу.

- Давно ви у війську?

- Служу в 72 бригаді з 2006 року. Лишився тут на контракт після «срочки», був кулеметником в 3 роті 1 батальону. Потім - заступник комвзводу. Проходив службу під началом чудового командира Ліщинського Сергія Анатолійовича. Він з мене, простого солдата, і виховав тоді сержанта. Потім я був сержантом в 5 мехроті, де були всі контрактники. Це була найкраща рота в нашій бригаді, нею командував старший лейтенант Іван Войтенко, той самий, що потім вивів свій особовий склад, 400 чоловік, з оточення під Ізвариним. Коли я був у нього головним сержантом роти, він ніколи не опускався до того, щоб «перетягувати ковдру на себе», завжди передавав задачі особовому складу через мене. А я вже їх розбивав на менші, ставив конкретно бійцям і контролював виконання.

- Що для вас означає бути сержантом?

- Перш за все, високі моральні якості людини, дисципліна і навченість. Я, наприклад, здобуваю зараз вищу освіту: не для офіцерського звання, а заради більш якісного виконання своїх посадових обов’язків. Сержант – це спілкування з людьми безпосередньо; офіцери того не почуюють, що скаже солдат сержанту при вільному спілкуванні. Взагалі дуже мало офіцерів, які здатні почути солдата: кількарічне навчання у військових вишах, спілкування виключно з офіцерським складом на суто військову тематику часто призводять до того, що офіцер не вміє почути звичайну людину, розібратися в її буденних проблемах.

Ми покликані пов’язати солдатську ланку з офіцерською. Це укріпить нашу армію, зробить її монолітною і більш пружною, рухливою, більше готовою до виконання різних задач. Я постійно працюю з солдатами і сержантами, підбираю молодий колектив. Стараємось проводити якісний відбір – і ми не маємо жодного випадку, щоб на когось скаржилися чи відрахували зі школи лідерства. Не кожен солдат може стати хорошим сержантом. Буквально зараз я розглядав кандидатури: мені подали 12 – я відібрав лиш 8. Але це ті вісім бійців, у яких я впевнений.

- А буває, що подають недостойних?

- Звичайно. Тому я завжди особисто проводжу співбесіду з кандидатом на навчання. Були випадки, коли до мене зверталися по телефону, просилися на курси – я завжди кажу, що не дам дозволу, поки сам не поспілкуюся. От як недавно було: я у відрядженні, а мені дзвонять мало не щодня, ну так вже наполягають! Повернувся з відрядження, людина знов почала мене шукати, просити. Командир підрозділа дуже просить... Я задав йому лиш одне питання: «А яку вас з задувками?» На що солдат спокійно відповів: «А с кем не бывает?» Ви розумієте??? Якби він почав встидатися, розкаюватись, проситись – я би ще подумав. Але для нього, виявляється, це нормальна практика, йому все ок. Звичайно ж, я відповів категорично: «ні». Я сказав: «Товариш солдат, з таким ставленням до порушень ви ніколи не станете сержантом». Командир його підрозділу, молодий лейтенант, потім зізнався, що він просто хотів його здихатися таким чином, бо той не лише порушував дисципліну, пиячив, але й інших втягував у це. То виходить, ти хотів зробити сержантом людину, яку сам навіть солдатом бачити не хочеш? Ти хочеш поставити командиром над людьми того, хто навіть собі ради не дасть?

- Суворо…

- Інакше не можна. Це життя людей, в першу чергу. Мені подобається зараз політика командування ЗСУ: перший раз вжив алкоголь – догана, другий раз – штраф, а далі просто звільняють. Тобто, ми даємо людині шанс, але якщо порушення повторюється знову й знову – треба позбавлятися від таких людей. Правда, я вважаю, що спершу треба порушника розжалувати до рядового. Бо вони ходять потім з погонами і позорять наше звання. І ще – я не підтримую командирів підрозділів, які вживають спиртні напої і йдуть спілкуватися з особовим складом. Не знаю, чому вони так роблять. Дехто банально боїться особового складу, але як тільки випив – зразу пір’я розпускає і йде щось розказувати солдатам, владу свою показувати. Недавно зустрів одного – йде по частині розхристаний, перегаром від нього тхне... Який приклад ти подаєш? Яким ти самого себе виставляєш?

Я категорично проти такого. Особистим прикладом показую що так не можна, і від інших вимагаю такого самого ставлення. Бо як ти зможеш покарати бійця за пиятику, якщо сам такий?

- Мені доводилось чути, як командири заступаються за питущих бійців: мовляв, він хоч і п’є, та фахівець гарний…

- Буває… Командири підрозділів, особливо молоді і новачки, іноді стають на захист бійця, який порушує форму одягу і статут, пиячить, поводиться недостойно. Навіщо це? Дешева популярність? Потім я бачив, як такі бійці жорстко «підставляли» своїх «благодєтєлєй», і тим доводилось не просто їх звільняти, а вже й самим пояснювати, чому так сталося, що цю людину досі тримали на службі. І добре ще, якщо в результаті такої недбалості не гинули люди. Бо розказувати потім мамі, що її син, чудовий боєць і достойна людина, загинув через «аватара», якого давно треба було звільнити…

- Яким ви бачите конструктивне спілкування між офіцерами і сержантами?

- По-перше, повага до офіцера. Яким би не був офіцер, досвідчений воїн чи молодий лейтенант, що тільки-но прийшов з вишу – він має офіцерське звання. Тому я особисто ніколи не показуватиму до нього неповагу, тим більше при особовому складі. Я можу зробити йому зауваження особисто, наодинці. Авторитет командира – запорука довіри бійців до нього, а значить, і умова виконання ними бойової задачі, і навіть умова виживання. Іноді сержанти мають нахабство звертатися до офіцера при людях на «ти». Це неприпустимо. Да, у мене теж є друзі-офіцери, ми можемо спілкуватися в курилці на «ти», – але як тільки з’являється інша особа, то звернення тільки за статутом. Не поважаєш ти його як людину – поважай його посаду та його погони, він їх заслужив.

Загалом більшість офіцерів зараз ще не бачать сержантський корпус потрібним. Проблема йде навіть не з інститутів, там якраз на кафедрах це розказують. Але досвідчені офіцери, які давно служать і застали «совок», ще не розуміють, хто такий сержант і навіщо він потрібен, бо не мають досвіду успішної роботи з ним. Тому людей своїх я так навчаю: старайтеся показати, які функції ви можете перебрати на себе, щоб звільнити офіцеру час на більш якісну підготовку до бойових дій та ефективне планування задачі. Не треба суперечок, не доказуйте нічого, ділом покажіть.

- Як вам вдалося так добре розібратися з організацією роботи сержантської вертикалі?

- Мені свого часу дуже пощастило з командирами підрозділів. У мене були такі командири, які нікому не дозволяли принижувати свій особовий склад або ставити йому зайві задачі. Армійська дисципліна побудована таким чином, що в підрозділі ніхто не має права поставити задачу не своєму підлеглому, тільки безпосередній командир. І я завжди кажу сержантам: ставте задачу від себе, ніколи не прикривайтеся старшим начальником! Ставте задачу і беріть на себе повну відповідальність. Буває, що приходить старший начальник і починає сварити бійців за неправильно виконане завдання; а той, хто задачу поставив – в кущі; і тоді крайнім лишається солдат, який ні в чому не винуватий. Буде він тебе наступного разу слухатись? Звичайно, ні. Але командир підрозділу, який на людях тебе від всіх прикриє, а наодинці так накаже, що ти місяць згадуватимеш той косяк і більше ніколи так не зробиш – такий заслуговує на велику повагу особового складу.

- На зустрічі з Президентом в Авдіївці ви задавали дуже грунтовні питання, навіть Петру Олексійовичу це сподобалось. Що би зараз ви у нього запитали?

- Цей раз я би не задавав Верховному питання, як тоді. Бо тоді справді були проблеми, які потребували його втручання. Зараз я би подякував Петру Олексійовичу і перепросив, що в той час йому не повірив.

Тоді, в жовтні 2017 року, коли мені показали на планшеті якісь будинки, які ніби мали бути збудованими через рік, я не повірив. Але сьогодні я бачу, що Петро Олексійович свою обіцянку виконав: ось вони, гуртожитки! Шість корпусів для контрактників вже є, і ще два сімейні гуртожитки будуються для сержантів. Відремонтовані їдальні, оновлені казарми. Все так, як він казав. Хто б там що не говорив, але ним справді пророблена величезна робота. Ми вдіті, нагодовані, для нас збудоване житло, надходить нове озброєння. Для мене, як для головного сержанта бригади, найбільш приємно, що житло почали будувати не для офіцерів-генералів, а саме для простого солдата; що поліпшення умов почалося не згори, як завжди, а саме знизу.

Я вже й Бірюкову дякував – це справді був перелом! Таких масштабів у нас ніколи не було, ми навіть подумати не могли, що це можливо. Хлопці також не вірили, коли я їм казав. А тепер офіцери ходять і на нас ображаються, чому ці гарні будиночки нам, а не їм. І я відповідаю: а чому ж ви мовчали в 15 році, коли вийшов закон про компенсацію за піднайом житла офіцерам? Хто з вас, командирів підрозділів, потурбувався запитати, чому платять лиш вам, а особовому складу – ні? Чому цих виплат нема контрактникам? За всі 5 років ви жодного разу ніде не підняли цього питання. Ми самі їх вигризали, піднімали на всіх рівнях. Я особисто говорив, де б не був. І я дякую Президенту та його радникам, що вони прийняли саме таке рішення. Вважаю, це справедливо по відношенню до бійців.

- Чим би ви мотивували зараз новачків, які лиш думають йти до війська?

- Тих, хто прийде до військкоматів, я би орієнтував на те, що зараз в Армії можливо все. Я ось теж прийшов як звичайна людина, приїхав 15 років тому з Луганщини в Білу Церкву, і нікому не був потрібен. Служив добросовісно. Та коли мені пропонували йти вчитись на офіцера, я чесно відповідав: вибачте, у мене немає дяді-генерала, щоб протягував мене по офіцерським посадам, як тоді практикувалося, а хабарі давати не хочу. Я дуже принципова людина: належить – дайте, але якщо мені за це комусь «підмазувать» – вибачте, краще не треба. Але поступово я заробляв авторитет у цій частині, і сьогодні я вже головний старшина бригади. Тобто, можна служити чесно? Можна. Коли я говорю про це новачкам, вони завжди кажуть: «Так ви ж вже он аж хто!» І я відповідаю: так, але хто сказав, що серед вас тут немає майбутнього головного старшини бригади? Чи навіть головного старшини Збройних Сил України? Ви думаєте, той, хто зараз обіймає цю посаду – він якийсь особливий? Ні. Він такий самий, як і ви, так само прийшов колись із простого народу. Теж проходив всі ці посади, що й ви». Кажуть: «Так нам же ніколи житла не дадуть!» І я кажу: «Ви мене знаєте, я би ніколи жодної копійки хабаря не дав за те, що заслужив. І у мене вже є житло. Так само і у вас буде».

Вважаю так: якщо я заслужив – дайте. Якщо я достойний – відправте мене в миротворчу місію. Не знаю, з якої причини перед війною вся наша рота не поїхала в миротворчу місію: мабуть, хтось хабаря заплатив, коли ми відмовилися платить. І в березні 14-го ми поїхали захищати Україну на Донбас. Теж не гірший варіант, я вважаю: ми воювали достойно, ворога зупинили, ввірені нам міста захистили.

- 2014-й рік був найтяжчим для всіх нас…

- Так… Мені дуже болить, що ми втратили багатьох достойних людей. Одними з перших загинули мої друзі молодший сержант Приходько і солдат Цибора, ще в 14 році. Боляче згадувати про це! На жаль, не про всіх військовослужбовців є спогади в інтернеті, не завжди їх вшановують. Але в моїй пам’яті вони завжди.

- Який день був для вас найстрашнішим на війні?

- Та всі вони тяжкі. Ось 22 червня 2014 – для мене теж специфічна дата: я вперше на собі відчув, що таке обстріл з міномета, коли міна розривається коло тебе! Ми тоді допізна облаштовувались, тільки лягли спати, і тут о пів-п’ятої оце все починається. Командир батальону теж був переляканий, бо ми не знали, як то, коли артилерія розривається коло тебе. Ми навіть не розуміли, що то міномет, ми ж не відрізняли їх в той час від градів та іншого озброєння. Потім вже з’явився досвід. Почали розрізняти, що і куди летить, навчилися облаштовувати укриття, знали коли і як ховатися.

- Ви виходили зі своїм підрозділом через Росію. Не питали росіян, про що вони взагалі думали, напавши на нас?

- Та питав, звичайно… Коли нас допитували росіяни під ізвариним, я задав їм це питання. Вони відповідали всі як один: «Мы пришли вас защищать от бандеровцев». Що??? Тобто, ти прийшов на мою землю і вбиваєш нас, - щоб «захистити»??? Дивне уявлення про «захист»: вбити, щоб захистити. Та й від кого? Ми в своїй країні, самі захищаємо себе. Офіцеру, що нас допитував, я сказав: «Ти маєш в своїй голові те, що побачив у телевізорі, а я тобі кажу те, що бачив на власні очі і те, в чому особисто брав участь».

До речі, цікавий діалог тоді у нас відбувся. Я йому сказав: «От ви заявляєте, ніби ми обстрілюємо мирне населення. Але ж ви самі знаєте, що це неправда, бо якби було правдою – ви б не ховалися в селах по людських хатах, не прикривалися б цивільними людьми! Ви добре знаєте,що ми не будемо стріляти по людям. Вийдіть в поле, і поміряємось, хто сильніший!» Він каже: «Ну так сейчас же никто так не воюет, это же войны нового тысячелетия!» Я кажу: «Але ж ми – воюєм? Ми стоїмо в полях, подалі від населених пунктів. Ми бережемо людей. А ви що робите?». Він мовчить.

Коли я йому сказав, що ця війна без Росії закінчилася б за лічені дні, він мені сказав: «Ну да, мы же их поддерживаем!» Тобто, вони навіть не криютьсяз тим. Вони відкрито це кажуть: «Мы считаем это нашим и хотим забрать себе». Отака логіка.

- Як наші солдати ставились до російської агресії проти нас?

- Знаєте, 14-й рік це був просто вибух патріотизму, нас просто розривало від бажання захистити свою країну, свій народ. В березні, коли ми отримали наказ на вихід, всі були налаштовані їхати в Крим, відвойовувати загарбане. Але поки ми виїхали, вже все перекрутилося і ми опинилися на Донбасі. Ми всі розуміли, що можемо не повернутися. Ми прощалися зі своїми дружинами. Але все одно йшли. І обов'язок свій виконували з честю.

- Сім'я вас підтримує? Адже п'ять років вони практично самі…

- Звичайно. Без їх підтримки я б нічого не зробив. Коли війна почалася, моїй доньці було десь два рочки, що вона там розуміла? Найтяжче було, коли я через кілька місяців вперше приїхав додому, і мені хотілося подивитись, чи моя Крістінка мене впізнає. І от я йду вулицею, мала йде назустріч; мама їй нічого не говорить – але вона мене побачила, і як закричить: «Тато!» Розумієте? Вона мене впізнала!!! Не забула... Це для мене було найважливішим.

Стараюся часто приїжджати. Хоч на день, але побачити їх. Коли Крістінка пішла в перший клас, я пообіцяв, що приїду. Вона у мене дзвонила у дзвіночок на тому святі, все як слід. Я їй сказав: «Доню, вибач, що я не можу часто бувати з тобою…» Вона подивилась на мене і каже: «Нічого страшного, тато, не переживай! Ти ж захищаєш мене в маму від ворогів. Ти рятуєш Україну від Росії! Якби не ти – нас би вже нікого взагалі не було… » Не знаю, хто її тому навчив, чи сама додумалась, але мені було дуже приємно, що моя дитина мене розуміє. Я тоді ледь не розплакався: це надзвичайно, коли маленька дитина розуміє більше, ніж багато хто з дорослих, начебто розумних людей!

В 2018 році я навіть скористався правом безплатного перельоту: на її день народження придбав квиток на безкоштовний літак і прилетів зі Львова привітати її в Білу Церкву. Всі були шоковані, гості ще сиділи за столом, а тут – я. Для Крістінки була велика радість! Коли після 2,5 років війни ми вперше вийшли на ротацію, вона сказала: «Тато, яка я щаслива, що я нарешті тебе вдень побачила, а не тільки вночі! Бо я іноді думала, що ти мені приснився…»

Да… За свою малу я можу розповідати довго. Але повернімось до нашої розмови.

- Гаразд. Зараз є багато програм навчань сержантів, в тому числі, за кордоном. Ваші бійці теж вчаться?

- Є велика проблема з цим. Навчатись потрібно, і люди вчаться, ростуть. Але цього замало. Можна було б і за кордон на навчання відправляти, але давайте спершу наведемо лад тут, наповнимо підрозділи фахівцями, а вже потім будемо рухатися далі. Тим більше, що головна проблема у нас – незнання іноземної мови. 5 сержантів з моєї бригади вивчали іноземну мову до війни – всі вони зараз офіцери. А сержантам навчатися нема коли і ніде, ми то на фронті, то тут організовуємо роботу, постійно з людьми. Рівень знання мови залишається недостатнім, особливо з фахової лексики, тому про закордонне навчання поки що не йдеться.

Незнання мови шкодить нам також і на навчаннях. Я знаю англійську на рівні шкільної науки, але цього дуже мало! На жаль, можливості отримати навчання специфічно армійської лексики у нас немає. Мабуть, це основна проблема в підготовці наших фахівців. Друге – є багато бажаючих стати сержантом, але можливості курсів не безмежні, тому тут теж трохи тормозиться процес. Зараз, поки ми вдома, планую підтягнути і цю ланку. Крім того, підганяємо «хвости» по виплатам військовослужбовцям, по документам, отримання коштів за піднайом житла, по майну та інше. Треба готувати особовий склад, щоб до виходу бригади в зону виконання бойової задачі вони вже мали необхідні знання і навички, і це теж наша задача. Багато хто з майбутніх сержантів вже стоять на посадах, хоч і не мають звання: умови на фронті цього вимагають. Але звання отримувати треба.

- Кого особисто ви хотіли б відзначити з сержантів?

- Я хочу подякувати всьому сержантському складу моєї бригади за все, що вони роблять. Якось головний сержант ЗСУ проводив у нас навчання, давав вводні, ми відтворювали дії особового складу в різних ситуаціях – і він залишився задоволений нашим рівнем підготовки. Він сказав важливу річ: вся перша лінія оборони тримається виключно на сержантському складі. Коли ти бачиш, що сержант виконує всі задачі за призначенням якісно, у нього іскорка в очах є, він керує своїм підрозділом достойно – відпадають всі питання. Тоді й солдати знають кожен своє місце, розуміють, що їм робити в тій чи іншій ситуації.

І я пишаюсь, що мені випало нести службу пліч-о-пліч з нашими сержантами. Головні сержанти рот – старшина Бондарчук, старшина Василь Синюченко, головний старшина 4 батальону прапорщик Мороз – вони є прикладом не тільки в нашій бригаді, а й загалом у ЗСУ. Вони уособлюють саме ті підрозділи, де налагоджена взаємодія з командирами і взаємопідтримка. Дуже добре видно збоку, як працює цей злагоджений колектив. Є підрозділи, в яких злагодженість трохи слабша, і воно зразу кидається в очі. Там, де командир не чує свого сержанта, завжди є безліч невирішених проблем. Тож ми працюємо над тим, щоб взаємодія була, перш за все, на рівні командир-сержант.

Той же Василь Синюченко в 3 батальоні – визнаний кращим сержантом в бригаді. Він тільки зараз отримав можливість навчатися, хоча воює з 14 року і має величезний досвід за спиною. Я дуже хочу його бачити головним старшиною батальону, тож готуємо його до цього. А поки що знайшли для нього можливість навчати інших, передавати досвід молодим, та навіть своїм колегам з інших батальонів. Я теж постійно вчуся, навіть зараз не соромлюся запитати, як робиться те чи інше. Це недолік, коли людина боїться запитати, бо ніхто не може знати всього. Треба радитись з людьми. Бо наука - то догма, а життя дуже мінливе, воно часто не співпадає з книжкою.

- Якою ви бачите роль сержанта зараз в наших військах?

- Сержантська ланка - це невід’ємна частина ЗСУ, без якої неможливо перемогти. Але зміни мають початися в мозгах. Мене надихає те, що НГШ зацікавлений в розвитку сержантського складу. Тепер треба, щоб спустилося нижче трошки, щоб почули командири військових частин, аж до командира роти. От тоді ми запрацюємо, як слід.

#ДмитроДомарев #СержантськаВертикаль #72омбр #Ок_Північ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику