Цензор.НЕТ

18.05.19 17:07

Сімдесят п’ять років депортації та п’ятиріччя окупації: кримськотатарський народ і втрачені можливості

депортация

Як на мене вкрай символічним стало те, що річниця початку депортації кримськотатарського народу у 2019-му стала одною з останніх публічних подій президентства Петра Порошенка. Адже п’ять років, що минули з часу нової хвилі переселення кримських татар з окупованого росіянами Криму на материк, були черговим драматичним етапом життя корінного народу. Але водночас – це був час нових, широких можливостей. Бо ніколи до окупації півострову до кримськотатарського питання не була настільки прикута як увага вищої влади України, так й ключових зарубіжних партнерів.

До основних практичних результатів внутрішньо українського виміру цієї уваги та зацікавленості стало політико-правове визнання Україною кримськотатарського народу корінним, парламентське визнання депортації 1944-1989 років геноцидом та схвалення закону про депортованих осіб. Крім того лідерам кримських татар в Києві була надана потужна кадрова квота у президентській адміністрації та центральних органах виконавчої влади (яка поки скінчилася нічим), а також була збережена традиція надання місць лідерам кримських татар місць у прохідній частині парламентських списків ключової політичної сили (знов-таки, без якогось відчутного законодавчого результату, але це за багато парламентських каденцій вже стало для незмінних кримськотатарських народних депутатів традиційним). На зовнішньому рівні кримськотатарське питання відображалося за ці п’ять років у резолюціях Генасамблеї ООН, ПАРЄ та Європарламенту та згадувалося в наказі Міжнародного суду ООН.

Напереддень нинішніх роковин депортацію кримських татар було визнано геноцидом у спеціальному акті парламенту Латвії (спроби української діаспори та лідерів кримських татар лобіювати схвалення аналогічної заяви парламентом Канади поки до успіху не призвели). Втім переважна більшість цих результатів є проміжними. Адже визнання прав корінного народу не призвело до їх закріплення в спеціальному законі, політичні постанови щодо геноциду не супроводжувалися рішеннями українських судів, а поодинокі випадки практичної реалізації закону про права депортованих є заслугою окремих ентузіастів, а не системи державного управління.

Міжнародна активність у цій сфері призводила до успіхів насамперед з ініціативи наших зовнішніх партнерів, а не від часто розбалансованої та різноголосої діяльності представників України та кримськотатарського народу. Держава не вела зрозумілої та послідовної роботи з кримськотатарською діаспорою в причорноморських країнах та в державах проживання депортованих, переклав це у кращому випадку на ініціативи самих кримських татар. Це призвело до зневіри у кримськотатарському середовищі у практичних діях української влади, які, на жаль, були дуже далекими від її періодично оголошуваних вкрай широких обіцянок кримським татарам, частина яких загалом, на жаль, перебувала за межею реальності.

Вкрай болючою для кримських татар стала ситуація із розслідуванням депортації правоохоронними органами України. Гучно розпіарений початок цього провадження, насправді розпочатого через багаторічний тиск окремих активістів, був зведений нанівець як кремлівською агентурою у київських синіх мундирах, так й очевидним небажанням виконавців виявляти очевидну причетність до вчинення геноциду українською партійною та КДБшною елітою 60-80 років, діти та онуки якої протирають неостанні крісла на Банковій, Володимирській та Різницькій. Бо на відміну від Голодомору, судити буде необхідно не суто історичних персоналій, а дуже собі реальних почесних ветеранів СБУ та держслужби. Тому обидві гучні заяви – про корінний народ та про геноцид, не підкріплені за п’ять років реальними вчинками влади, вже грають Україні у величезний політичний та юридичний мінус. Бо захист прав корінного народу, а також ефективне розслідування та протидія геноциду тепер є обов’язком України, і його невиконання поставить нас (вірніше вже ставить) в очах міжнародної спільноти не дуже далеко від держави-агресора.

Аналогічно схвалені за ці роки міжнародні акти (а також усі дії української влади) ніяк не призвели до якихось вагомих змін політики влади РФ щодо кримських татар на окупованих територіях. І цю політику, на жаль, слід визнати на порядок успішнішою, ніж українську, та більше, такою, що сьогодні має вагоме значення, порівняно із вітчизняною, для кримських татар на північ від Сивашу. Адже влада РФ за ці роки добилася наявності в Криму певною мірою штучних, але реально існуючих мереж колаборантських "громадських" організацій, та як мінімум частково перевела активність кримськотатарського руху з національно-визвольного у релігійно-опозиційний формат. Загалом клерикалізацію кримськотатарського середовища на півострові та материку можна визнати одною із стратегічних цілей РФ, яку вона послідовно та успішно вирішує.

Водночас постійні спроби окупантів остаточно русифікувати кримськотатарську освіту та офіційно повернути цьому народу ярлик "зрадників, які були реабілітовані мудрою владою" ще мають певний спротив, зокрема й у лояльних до окупанта кримськотатарських колах, але звісно що ці спроби вони будуть невпинно продовжуватися – до їх поступової реалізації. Росія вже має реальну можливість не лише посилати на міжнародні заходи кримськотатарські "говорючі голови", але й влаштовувати безпроблемні для себе "зразково-показові" виїзди за кордон кримськотатарських ансамблів та футбольних команд, та навіть готувати у Москві міжнародні кримськотатарські конференції.

За таких умов стає очевидним, що в історичний тупик зайшла вітчизняна політика п’ятирічки Петра Порошенка, за якої питання деокупації Криму, з метою прикриття власної імпотенції, послідовно перекладалося вищою владою України з себе на кримських татар. Вихід з нього для держави та нової владної команди може бути тільки один – виконати зобов’язання перед кримськими татарами щодо їх прав корінного народу (та й аналогічні обов’язки перед іншими корінними народами України) та ефективно розслідувати геноцид кримських татар, що завершився не раніше 1989 року. Та водночас українській державі слід нарешті взяти на себе повну відповідальність за протидію російській агресії з Криму та за наступну деокупацію півострову.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику