Цензор.НЕТ

03.07.19 08:42

Політична пенсія: хто на вихід?

Згадаймо ранок 27 листопада 2014-го року... Відкриття засідання нового, VIII скликання, Верховної Ради, найвищого законодавчого органу країни, яка пройшла криваву Революцію гідності, цинічно була позбавлена Криму та частини Донбасу, пережила Саур-могилу та Іловайськ, втративши на той момент у неоголошеній війні з Росією тисячі своїх синів.

Згідно з Конституцією України, першу сесію парламенту відкриває найстарший депутат. Ним виявляється 81-річний (на той момент) Юхим Звягільський, впливовий член Партії регіонів та соратник президента-утікача Януковича. Саме Звягільського називають засновником так званого "донецького клану". Він же – народний обранець з 29-річним стажем, депутат усіх восьми скликань Верховної Ради. Щоб стати депутатом у восьмий раз, Звягільському знадобилося набрати лише 1454 голоси. І саме він в листопаді 2014-го, незважаючи на протести депутатів та громадськості, відкрив перше засідання нової та оновленої після Революції гідності Ради, бо так написано в Конституції...

Чи нормально та взагалі допустимо, що політик живе під куполом 29 років? Яка результативність та додана вартість для суспільства та країни такого депутата? Принагідно, нагадаю: в 2019-му на утримання Верховної Ради було закладено 1,724 млрд грн, з яких 453 млн – на зарплатний фонд законотворців. Тобто фактично по 1 млн на обранця та його офіс, в тому числі і на Юхима Звягільського. В той же час, згідно з офіційної статистики Верховної Ради, під час VIII скликання Звягільський долучився до написання аж восьми законопроектів, половина з яких – внесення змін до вже існуючих законів. Серед цього переліку увесь цикл творення пройшов та став чинним актом тільки один документ. З відвідуваністю у депутата-старожила теж не склалося. Він з невідомих причин пропустив більш 60% пленарних засідань.

Чи адекватна ситуація, коли політичні пенсіонери десятиліттями сидять у парламенті, навіть не відвідуючи його, проте, отримуючи заробітну плату та усі пільги, по суті, закриваючи собою вікно можливостей для країни та інших, більш прогресивних, досвідчених та сучасних потенційних кандидатів? Чи нормально, що в Україні в цілому не передбачений прогресивний механізм оновлення депутатського корпусу? Відповідь проста та очевидна: ні!

У більшості держав світу існують обмеження для інших державних службовців високого рангу: президента, прем’єра, мера чи членів органів місцевого самоврядування. Однією з причин відсутності таких обмежень для парламентарів – це політична відповідальність та підзвітність членів вищого законодавчого органу людям. Якщо депутат не виправдає сподівань виборців – втратить довіру і не зможе переобратись. Проте, як показує українська реальність, цей принцип практично не працює. Закриті списки та гречкосіяння на окрузі гарантують неефективному депутату чергове тепленьке крісло на Грушевського.

Саме тому український парламент потрібно змусити працювати, зробити його справді відкритим та підзвітним. Якщо цього не буде зроблено, всі закони і правильні ініціативи залишаться лише теорією. І звичайні люди це розуміють. Чудове свідчення цьому – результати соцопитувань, наразі майже 90% українців не довіряють Верховній Раді та вимагають змін. І "Голос" має своє бачення та план того, як можна та потрібно змінити правила гри в українському парламенті. Ми пропонуємо чотири простих та вкрай необхідних кроки:

Я та команда "Голосу" переконані: справжні та незворотні зміни в країні мають початися з реформи парламенту. Олігархи, їхні ставленики, прогульщики та кнопкодавці можуть хіба що імітувати реформи, а не впроваджувати їх. Українці повинні отримати реальні механізми впливу на роботу народних обранців, депутати – нарешті, зрозуміти, що парламент – це не закритий бізнес-клуб, а головний законодавчий орган держави. Що українці наймають їх на роботу на п`ять років, аби захищати та відстоювати інтереси країни, а не забезпечувати безперебійне набивання власних кишень та рахунків олігархів.

А гроші, які ми зекономимо на скороченні кількості депутатів, підуть, наприклад на освітні проекти. Будемо щорічно відправляти 200 найкращих студентів і 100 найкращих викладачів вчитися закордон. Вкладання коштів в їхню освіту – однозначно більш ефективніше та потрібніше, ніж забезпечувати багате життя депутатам однієї з найбідніших країни Європи.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику