Цензор.НЕТ

12.07.19 15:20

Спроби визнання спроби анексії: що з цим робити

крым

Мабуть ні для кого не є таємницею, що одним з ключових зовнішніх завдань держави-агресора на сьогодні є вирішення кримської проблеми. Мінімізація негативного впливу санкцій та іміджевих втрат, пов’язаних із окупацією півострову, досягається РФ різними шляхами, але головним викликом, найважчим стратегічним завданням для агресора залишається питання визнання анексії. Адже у 2014 році Росією було утворене альтернативну реальність Криму як сукупності двох "російських регіонів", що на підставі "демократичного волевиявлення" "воз’єдналися" з "історичною батьківщиною". Зрозуміло що така альтернатива несумісна статусу Криму як частини України та може корегуватися її творцями лише в окремих рисах (прикладом, чи був Крим до "воз’єднання за РФ" українським чи "окупованим Україною", або у яких власне географічних чи соціальних межах у 2014 році відбулося це "воз’єднання").

Якщо несумісних між собою реальностей стає дві – то рано чи пізно переможе одна. При цьому "реальність-переможець" не обов’язково буде ґрунтуватися на міжнародному праві або загальних засадах справедливості, для ній матиме ключове значення глобальна політична доцільність, чи прикладом прагматичні економічні інтереси. І те, що реальність статусу Криму саме як окупованого регіону України має очевидні переваги правомірності, справедливості та розумності, та, врешті решт, й на філософському рівні – ознаки добра в його нескінченній битві із силами пітьми, це все аж ніяк не гарантує, що ця справжня реальність сама себе захистить.

Та водночас саме реальність українського Криму та відповідно невизнання "російського Криму" на сьогодні залишається ключовим підґрунтям будь-яких прогресивних рухів із протидії російській агресії. У правовому вимірі це питання добре дослідив один з небагатьох вітчизняних юристів-міжнародників, які мають практичний досвід, пан Максим Кононенко у статті "П’ять років окупації Криму: у пошуках політики невизнання", доводячи що саме невизнання є важливішим та найпершим кроком протидії, на відміну, прикладом, від санкцій. Адже саме невизнання спроби анексії Криму, по-перше є обов’язком держав світу, а не їх правом (як прикладом щодо запровадження санкцій проти РФ). Тому якщо санкції ми маємо просити, то невизнання – мусимо упевнено вимагати. Й не лише від друзів, а – від усіх. Також, на відміну від санкцій та будь-яких подібних заходів, невизнання є універсальним та охоплює усі сфери взаємодії третіх країн з РФ, Україною – починаючи від контролю за поширенням ядерної зброї та завершуючи дитячими спортивними змаганнями. Також ще у 2014 році німецький дослідник Крістіан Марксен у статті "Кримська криза з точки зору міжнародного права" чітко окреслив зміст цього обов’язку третіх держав щодо невизнання, як принципу, що ґрунтується не тільки на "кримських" резолюціях Генасамбеї ООН, але й на фундаментальних міжнародних звичаях. Такий обов’язок спротиву агресії РФ визначено як мінімальний та постійний – тобто він не по-перше може свавільно припинятися та по-друге є тою формою реагування, менше якої не може дозволити собі навіть політично дружня до Росії держава.

Тому вкрай важливо розуміти як саме агресор вже п’ять років намагається обійти цю фундаментальну правову заборону. Наразі можна почути багато порівнянь між вчинками агресора та політикою СРСР щодо окупованих країн Балтії. Та дійсно є враження що нинішня група міфотворців "російського Криму" діє за радянськими лекалами – від показового залучення латишів та литовців до радянських дипломатичних посад у сусідніх країнах до проведення заходів Олімпіади 1980 року в Таллінні. Втім, попре крах радянської системи в цілому, не можна називати стратегію СРСР із протидії невизнанню окупації Балтії третіми країнами повністю невдалою, адже вона принесла багато практичних результатів. А її кримська калька – приносить зараз.

Основними (і на жаль успішними) рисами нинішньої політики РФ із просування міфу "російського Криму" є її тотальність та неухильність та водночас – гнучкість та поступовість. Адже РФ неухильно не змінює та не має наміру змінювати ядро власної кримської пропаганди, навіть тоді, коли тактично це могло б привести до певного політичного чи іншого успіху. Добрими прикладами цього є позиція агресора у справі щодо керченського інциденту та захоплення кораблів ВМС України, або позиція Росії у справі заборони Меджлісу кримськотатарського народу. Тотальність забезпечується тим, що просування ідей "воз`єднання Криму з РФ" здійснюється агресором на абсолютно усіх доступних та хоч якось придатних для цього майданчиках, не лише у дипломатичній роботі росіян в міжнародних організаціях та іноземних державах, але й у сферах, прикладом, вищої освіти, автобусних сполучень чи промислового рибальства. Така стратегія РФ, на жаль, є вірною, бо вона має метою нівелювання як раз тотальної та загальної позиції невизнання спроби анексії – а це можливо лише через всеохоплюючі зусилля. Ані матеріальних, ані організаційних та кадрових ресурсів на це РФ не жалкує, адже справедливо бачить саме у цій стратегії запоруку тривалого контролю над Кримом.

Гнучкість стратегії "російського Криму" полягає у чіткій оцінці РФ можливого рівня досягнень на конкретному етапі подій та в конкретному зовнішньому середовищі. Бо звісно агресор наразі не витрачає зусилля на отриманні офіційного визнання Криму "російським" з боку глобальних міжнародних організацій або ключових цивілізованих держав світу. Водночас отримати таке формальне визнання не тільки від фейкових режимів, але й від окремих країн-невдах, істотно залежних від РФ, або від регіональних міждержавних об’єднань, утворених на пострадянському просторі або (за участю РФ) з якихось технічних питань регіонального характеру – є реальним рівнем досягнень агресора. І такі досягнення з "визнання" РФ вже, на жаль, має і скоріш за усе їх буде все більше. Важливою перемогою для РФ стає й свідоме ухилення від будь-якої оцінки статусу Криму з боку третіх держав (стандартною для таких союзників РФ є мантра про міждержавний спір, який вони "не можуть вирішувати та не хочуть брати в ньому участь") або міжнародних структур (тут як правило заявляється про те, що мандат поважної структури, що прикладом займається безпекою авіації чи захистом жертв війни "не охоплює політичних питань"). Адже такі держави та організації тим самим вже ухиляються від виконання власного обов’язку невизнання спроби анексії та вочевидь змінять власну позицію у майбутньому (і звісно – не на користь України) за умов гарантованої безкарності.

У інших, цивілізованіших, державах та міжнародних структурах, які не можуть дозволяти собі ухилятися від порушення обов’язку невизнання, Росія веде іншу політику. Вона робить усе задля збереження невизнання спроби анексії Криму як раз на мінімальному з усіх можливих рівнів, для того, щоб відповідна держава не робила абсолютно ніяких практичних дій у розвиток своєї загальної позиції. Прикладом – не утримувало власних громадян, зокрема й політиків та громадських діячів від приватних візитів в Крим через РФ та звісно не карало їх та такі подорожі. Не протидіяло приватним, зокрема медійним заявам про "російський півострів" та не заважало власному бізнесу, що працює з Кримом у російській юрисдикції. У тих державах, де позиція невизнання супроводжується й діями на підтримку територіальної цілісності України, на цьому етапі російськими емісарами починаються спроби заведення тези потребу визнання спроби анексії або хоча б толерування такому визнанню. Поширюється інформація про "територіальний спір" або про "анексію" яка вже відбулася і тому "нічого не змінити", або поширюються фейки про "волевиявлення кримчан" чи про "неухильну підтримку" ними влади РФ. Акценти росіянами робляться на тих цінностях, які важко ігнорувати розвинутому суспільству – правах людини ("ви дискримінуєте кримчан як громадян РФ"), демократії ("ре-фе-рен-дум!") або правах меншин ("не визнаючи воз`єднання Криму, уряд Естонії кинув напризволяще кримських естонців").

Гнучкість політики РФ полягає також у тому, що не усі її заходи із просування політики "російського Криму" роздмухуються агресором у власній пропаганді. Багато кроків партнерів РФ на шляху усунення від політики невизнання або підтримки політики "визнання" або залишаютьсь конфіденційними, або – просто залишаються без інформаційних акцентів. Прикладом РФ не переховує м’яко кажучи своєрідне ставлення до Криму з боку Міжнародного Комітету Червоного Хреста, але поки не використовує це медійно для глобальної пропаганди та не посилається на таке ставлення у інших відносинах. "Щоб не спугнути" як то кажуть. З іншого боку, наймаліший крок щодо "кримського визнання", який можна використати у пропаганді тут й наразі, буде безумовно всіляко роздутий росіянами інформаційне.

Окремою складовою стратегії "визнання" стала штучна ескалація кримського питання росіянами, на усіх можливих рівнях та вимірах; насамперед це реалізується через події в Криму (де кількість "міжнародних" конференцій, турнірів, семінарів та змагань в усіх сферах – від інвестицій до філателії, вимірюється вже сотнями щорічно). Також це відбувається через організовані росіянами події, присвячені Криму, в РФ та в третіх країнах, або – через інші здавалося б нейтральні значущі події, які за будь-якої можливості агресор пов’язує з Кримом. Прикладом, показово та попередньо відсвяткувавши заходи пронесення вогню цьогорічної Універсіади (проведення якої у себе РФ багато років до того вициганю вала на глобальних майданчиках) саме у захопленому півострові. Ну й звісно це візити до Криму кого завгодно та за будь-якими підставами – від доволі розкручених журналістів та консулів, змушених забирати з півострову трупи власних громадян та витягувати живих співвітчизників з тамтешніх буцегарень (інакше їх звідти часто не надають), до "іноземних інвесторів" з країн Екваторіальної Африки та відомих (часто у вузьких колах) співаків та яхтсменів. Ці відвідувачі прибувають в Крим усіма видами транспорту, дістаються до нього вплав, пішки, на байдарках та на монопланах з сонячними батареями. Звісно, що зупинити таку нескінченну навалу відвідувачів важко та у повній мірі навряд чи навіть можливо.

Із цих можливо й без мене відомих подій виникає просте питання – що робити та з чого почати, якщо Україна захоче справді системно протидіяти стратегії "визнання російського Криму" (про стратегію просування Криму українського, зважаючи на відповідний досвід п’яти років бурхливої чиновницької гри в імітацію навіть мріяти наразі вважаю недоцільним). Чи достатньо буде нинішнього епізодичного реагування дипломатичних представників України на окремі прояви російської стратегії "визнання" та вибіркових заборон з боку на в’їзд в Україну діячам, більшість з яких ніколи це легально робити не стануть? Про загально (чи не дуже) відомі приклади де-факто визнання спроби анексії українськими посадовцями я узагалі нічого тут не кажу, по повторяти у десяте одні й ті самі факти вже стає зовсім невдячним зайняттям. Втім й за ціх умов пропоную до роздуму декілька ідей, може комусь стане в нагоді. Бо є ж в Україні люди й крім співробітників МЗС УРСР, яких все вочевидь у нинішньому перебігу подій влаштовує.

По-перше нашій дипломатії, як державній так і "народній" слід згадати про старий як світ принцип взаємності. За яким неповага третьої держави до нашої територіальної цілісності знімає з України, її влади та (або) суспільства обов’язок вживати систему заходів з захисту цілісності відповідної країни. Особливо коли така держава має певні об’єктивні проблеми з сусідами, регіонами, меншинами або народами. Ні, боронь Боже, ніхто не каже про якісь формальні кроки держави. Але конференції та семінари з цікавими іноземними гостями можна звісно проводити не лише у Сімферополі, але й у Києві чи Черкасах. І якщо прикладом Італії чи Франції вочевидь байдужі візити тамтешніх мерів та сенаторів до Ялти то може в Одесі варто провести дні бретонської культури. Чи сардинської, із запрошенням громадських діячів та колективів народної творчості. Я вже не кажу про ситуацію з неєвропейськими друзями РФ, що не контролюють власні території. Бо кожен нинішній візит китайських військових та бізнесменів до Севастополя може супроводжуватися днями української журналістики у Тайбеї. Індійський авторитетний проурядовий експерт їде з лекцією на семінар того самого російського офісу МКЧХ з міжнародного права у Сімферополі? А український блогер викладає цікаві матеріали про мандрування Кашміром.

По-друге слід чітко розрізняти справжню цікавість до кримський подій та організований росіянами інтерес. Насправді, і тут слід бути відвертим самими собі, Крим не є, щоб не казала радянська та пострадянська пропаганда, "орденом на грудях планети", куди геть усі мріють потрапити, інвестувати, дослідити щось. Дійсно, півострів становив та становить певну, (але не абсолютну!) цікавість для науковців різних профілів третіх країн, від археологів до ентомологів. І таких "кримо-орієнтованих" фахівців небагато. Водночас Крим насправді має вкрай вузький потенціал для іноземних інвестицій (і звісно не у туристичному кластері), та є доволі віддаленим від основних політичних центрів світу, події у ньому не цікаві, на жаль, виборцям та політикуму більшості країн. За таких умов об’єктивних підстав відвідувати Крим з політичною, економічною чи науковою метою небагато. І саме том абсолютна більшість відвідувачів півострову з третіх країн є у кращому випадку корисними ідіотами, а здебільшого – прямими агентами російського впливу у відповідних державах.

Ця проста теза "публічно значущій відвідувач Криму є з визначенням оплачуваним російським агентом" має всіляко доноситися та доводитися до суспільства та органів влади держав проживання "послів доброї волі". Бо одна справа, коли обивателі маленького німецького містечка (а також й федеральні чиновники) знають що їх мер порушив якісь там тубільні українські закони про Крим. І зовсім інша справа – коли медійно та обґрунтовано буде обговорюватися – скільки російських грошів він за це отримав та яким може бути його агентурне псевдо у ФСБ. Таке дуже не люблять й у багатьох державах ніяк не помічених у дружніх емоціях в Україні. Ну й крім того – ніхто не скасовував ненасильницькі креативні акції громадянського впливу на російського агента за місцем його життя та роботи, із залученням місцевих медіа. Бажаючих це зробити завжди вистачає, особливо у країнах із розвинутим громадянським суспільством – хоч якісь структурі це там зможе стати цікавим.

Ну й по-третє суспільство може моніторити (і часто вже активно це робить до речі) ті кроки РФ із "визнання російського Криму", які не є публічними цілком, або які публічно фіксуються росіянами без широкого розголосу. Це й робота іноземних фірм в Криму, видача у посольствах третіх держав віз кримчанам як "росіянам", консульські відвідання півострову, робота з іноземними студентами в "кримських університетах" та багато чого іншого. Широке медійне висвітлення цих процесів у пов’язаних з ними третіх державах неминуче буде тягнути відповідні дискусії. Ефективно можна опрацьовувати, за умов відкритості електронних ресурсів, й будь-які спроби РФ з просування політики "визнання" у документах міжнародних організацій, до чого часто у українських дипломатів можуть декілька років "не доходити руки" (як прикладом сталося із звітами РФ до Європейської економічної комісії ООН). Також звісно суспільство може та має відстежувати та викривати просування "російського Криму" на підконтрольній території України, але це, на жаль окрема та дуже сумна історія.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику