Цензор.НЕТ

17.07.19 08:07
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

5 років з дня заснування Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор"

Андрій Стемпіцький: Основним нашим завданням було і є зупинити московського агресора, зберегти державу. Буде українська влада – буде державне визнання.

17 липня виповнюється 5 років з дня заснування Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Організація, яка одна із перших кинула виклик московському окупанту, змусила тремтіти кремлівських найманців, тільки при одній згадці.

Добровольча структура пережила злети і падіння, проте – не зійшла із свого курсу і продовжує вести боротьбу проти ворогів українського народу.

Тому, з нагоди такої дати, командир ДУК "Правий сектор" – Андрій Стемпіцький (Летун), поділився своїми спогадами, а також розказав, про плани на майбутнє.

- Пане Андрію, як воно – командувати 5 років величезним бойовим підрозділом і бути досі офіційно невизнаним своєю країною?

- Керувати великою організацією складно. Це така собі – величезна сім’я. Сотні, якщо не тисячі людей по всій Україні: фронт, мирні області. Щоб керувати такою структурою, потрібно мати терпіння, натхнення і навики, щоб працювати і бачити результат своєї діяльності.

Адже в кожного із членів організації є свої питання, проблеми, які я повинен знати, щоб їх вирішити. Це стосується також і всіх бойових та резервних підрозділів загалом. Потрібно розуміти, що відбувається на фронті, знати настрій бійців, розуміти, що відбувається навколо нашої структури, відчувати загрози, які постійно нас оточують і яким потрібно протистояти. Бійців потрібно гуртувати, збалансовувати їхні почуття, емоції, устремління.

Що стосується визнання, то тут я б переформулював трішки запитання. Ми визнані українським народом, навіть вороги нас визнають. Тільки офіційна влада - не помічає. Наша організація уже стала частиною новітньої історії та національно-визвольного руху. Я думаю, що це питання часу. Він нас розсудить і скоро все стане на свої місця.

Бійці ОУН-УПА отримали своє визнання тільки через багато десятиліть. Жаль, що тільки одинокі дідусі та бабусі дожили до цього... Для нас не є головним отримати визнання від влади будь-якою ціною. Не для того Добровольчий Український Корпус створився у 2014 році. Основним нашим завданням було і є зупинити московського агресора, зберегти державу. Буде українська влада – буде державне визнання.

Головне, що є визнання в серцях простих українців, які нас люблять, підтримують і надихають на спротив.

- Який з цих років був найважчим? Що запам’яталося найбільше?

- Для мене особисто, як для Командира ДУК ПС, найважчим був 2016 рік. Саме тоді, наша організація отримала найбільші потрясіння та удари. В кінці 2015 року Ярош зі своїми прибічниками вийшов з "Правого сектора". Думаючи, що Організація ослабилась, Добровольчий Український Корпус намагалися розшматувати та цілковито знищити. Адже ДУК ПС заважав багатьом. Проти нас намагалися ініціювати різноманітні провокації, були спроби втягувати нас в брудні політичні ігри. Певні особи хотіли дискредитувати бойові підрозділи, які залишилися в структурі Національно-Визвольного Руху, підвести їх під жорсткий кримінал, тероризм, торгівлю зброєю, контрабанду, але дякуючи мудрості командирів, цього не сталося.

Полихоманило нашу організацію і по мирних областях України. Різні маленькі маргінальні групки, які були чимось незадоволені, намагалися все зробити, щоб структура припинила своє існування. Знаю і маю інформацію з оперативних джерел, що і деякі представники українських спецслужб, через своїх агентів впливу намагалися ослабити і зруйнувати ДУК ПС.

Такою складною була перша половина 2016 року. Але ми змогли вистояти, зупинити всі негативні процеси навколо нас. Очистили організацію від різноманітної агентури, від осіб, які своєю недалекоглядністю або примітивізмом мислення, робили деструктивні речі, стравлювали між собою командирів та бійців.

Добровольчий Український Корпус переформувався структурно і продовжив з новими силами виконувати бойові задачі.

Проте, в серпні 2016 року сталася інша неприємна подія. Я з членами Проводу НВР "Правий сектор" робив об’їзд наших обласних осередків. Ми спілкувалися з бійцями Корпусу, членами партії, говорили про майбутню роботу, підсилювали осередки. Після цього, ми поїхали на передову. Поспілкувавшись з бійцями, вирушили на південь України до лінії розмежування з Кримом, і потрапили у дуже серйозну аварію. Я отримав важкі травми, не міг пересуватися, переніс операцію.

Проте дякуючи професору Олександру Євгеновичу Лоскутову, з Дніпровської лікарні імені Мечникова та медичному колективу, я за два місяці повернувся до роботи. Хоча пересуватися на милицях, але цього було достатньо, щоб знову командувати структурою, вести боротьбу.

Командири та бійці також допомагали мені повернутися в стрій. Пам’ятаю, Євген Саража (позивний Джек), командир 21-ї Черкаської резервної сотні ДУК "Правий сектор" організував мікроавтобуса, який привіз мене в новостворений навчальний центр "Холодний Яр". Там, ми зробили урочисте відкриття, показовий виступ бійців. Це мене дуже надихнуло. Хоча мені важко було стояти, проте внутрішня енергія просто розривала мене. Мені хотілося їздити країною і піднімати нашу структуру для праці і боротьби.

До речі, Євген зараз балотується в народні депутати України по мажоритарному округу в місті Сміла, Черкаської області. Він гідний бути ним. Адже своєю боротьбою за Україну на фронті, в тилу – доказував це неодноразово. Причому – ризикуючи життям.

Ось такі короткі підсумки 2016 року.

- Є моменти, про які жалієте найбільше?

- Підбивши для себе підсумок за ці 5 років, я зрозумів, що жалію про деякі речі. Наприклад, певна м’якість в керуванні Корпусом на початковому етапі. Це коли командири чи прості бійці робили якісь недостойні, негарні речі, а я намагався зрозуміти, чому так людина вчинила, шукав якесь виправдання цьому, прощав. На даний момент розумію, що в таких ситуаціях потрібно приймати жорсткі рішення, не зважаючи на почуття до людини. Потрібно думати про Організацію в цілому і притримуватися жорсткості в управлінні структурою.

При формуванні Корпусу, заслабкий особистий контроль за виконанням поставлених задач. Як і кожен керівник, я змушений багато повноважень делегувати заступникам та командирам нижчої ланки. В таких ситуаціях сподівався, що ці люди зроблять все на найвищому рівні. Адже, я прикладав максимальних зусиль, щоб вирішити якість питання. Саме цього очікував від підлеглих. Але ставалось по-іншому, часто навіть виникали проблеми. Жалію, що довіряв, не перевіряючи для себе людські якості того, на кого розраховував.

Якщо говорити про управління Добровольчим Корпусом, то жалію, що надто довго приймав деякі стратегічні рішення, хоча виходив з того, що працював в команді і не хотів внутрішніх суперечок.

- Яка втрата на війні була найважчою для вас? Якщо не зважати на те, що загибель кожного воїна України є трагедією.

- Всі втрати на війні є болючими. Адже – це якась родина втратила сина, чоловіка, брата. Наша держава втратила – захисника. Проте є одна втрата, яку я надзвичайно важко переніс. Це загибель Андрія Козюбчика, друга Ореста. Я дуже добре пам’ятаю 17 серпня 2014 року, коли мені повідомили цю новину. Три дні мене лихоманило, я не міг повірити. Сльози текли самі собою. Така реакція була в багатьох бійців, котрі знали Андрія.

Він був чудовим другом та побратимом. Я його знав, ще з часів, коли Орест перебував у Всеукраїнській Організації "Тризуб" ім. С.Бандери, якою я керував з 2010-го року.

Андрій був дуже патріотичною людиною, щирим українцем, родом з Кривого Рогу. Дуже довго він перебував за організаційним завданням у Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Мої діти дуже любили Андрія. Пригадую час, коли народилася моя доня. Тоді дружина перебувала в лікарні, мати теж була в лікарні – при смерті. Я розривався між ними, а Андрій допомагав мені у всьому, їздив у лікарню, відвідував дружину.

Коли він загинув, вся моя родина відчула, що втратила рідну людину. Цього року, – 5 років, як його не має з нами.

- Поряд з вами на початку війни воював ваш син. Він приймав участь в різних операціях, як рядовий боєць. Яким чином вам вдавалося зберігати спокій, знаючи, що ваша дитина в небезпеці?

- В складі Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" у 2014-16 роках, воювали два моїх сини: Микита і Пилип. Спокійно не можна ставитися до того, коли з ними траплялися важкі моменти. Але найперше, я пам’ятав, що вони є бійці Корпусу. Почуття щодо них повинні залишатися в середині, тому що вони робили свою роботу, як і всі інші. Ставлення до них, були такі, як і до всіх бійців.

Пригадую, два яскраві епізоди. Микита отримав важку контузію на Майдані, довго не приходив до тями. Його евакуювали, ситуація була надто непевна. І я не знав, як все розказати своїй дружині, його матері. Другий момент – був в районі Савур-могили. Ми спочатку там перебували невеликим підрозділом, а потім нам на підкріплення прибув 5-й окремий батальйон ДУК "Правий сектор". Колону треба було провести у село Степанівку, мимо Савур-могили під інтенсивними обстрілами.

Мій син з бійцями поїхав зустрічати побратимів, їх довго не було. Починали закрадатися думки, що трапилася біда і ми їх уже не побачимо. Але через декілька годин затріщала рація, яка була прив’язана до гілки дерева на певній висоті, щоб ловити хоч якийсь звук. Почали пробиватися слова, речення. І ми зрозуміли, що ті, кого ми чекаємо – живі. Коли вони всі приїхали і ми їх побачили, був певний момент душевного хвилювання.

Я в той момент хвилювався за його життя, але розумів, що він воїн і справиться з усім.

5 років тому, Європа говорила про свою прихильність до нас. Тепер деякі країни підтримують московію.

- Які виклики зараз стоять перед організацією? З чим доводиться боротися і взагалі триматися на плаву?

- Нічого майже не змінилося з початку заснування Корпусу. Це боротьба з російським окупантом, це місце ДУК ПС в загальній системі національної безпеки, підготовка бійців, протидія тим, хто намагається знищити нашу державу зі середини, державне визнання добровольчого руху.

Що стосується проблем – то вони чисто технічні, але вагомі: проблеми із забезпеченням, озброєнням, пересуванням, складність діяти на передовій в часи ганебного так званого перемир’я.

Проте всі проблеми вирішуються. І я не хочу тут акцентувати на них увагу. Адже ніхто не говорив, що буде легко.

Що стосується можливості триматися на плаву, то тут все просто. В нас є ідея і мета. ДУК є частиною Національно-Визвольного Руху "Правий сектор" – націоналістичної Організації. Ми віримо в наших людей, у внутрішню силу українського народу, який допомагає нам. Не менш важливим фактором розвитку Корпусу є самовіддана праця кожного бійця та командира, самопожертва в ім’я України. Ми служитимемо Батьківщині, навіть, якщо не потрібні владі, в тому числі і новій. Адже, ми – народна армія і захищаємо інтереси свого народу.

- Політика нової влади до зовнішніх викликів, як і світова політика щодо України змінюється. Як планує діяти Корпус в цих умовах?

- У нас не звільнені території від окупантів. Московські терористи захопили Крим, частину Донецької та Луганської областей, тому ніяких змін бути не може.

Якщо говорити про політику в цілому, то Україна завжди перебувала між двох світів. Між сходом і заходом.

5 років тому, Європа говорила про свою прихильність до нас. Тепер деякі країни підтримують московію. Так було сто років тому, коли ми втратили свою державність. Нічого нового не має. Хто читав і вчив історію, розуміє, що все повторюється. Задача українських націоналістів, його бойового крила – Добровольчого Українського Корпусу, захищати українську націю із зброєю в руках.

Так було в 2014 році, так є зараз. І так буде до того моменту, поки ми не повернемо свої території.

- Як взагалі було прийнято рішення про створення Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор"?

- Це природній процес, який був неминучий. На Майдані діяло силове крило "Правого сектору". Але в умовах окупації московією частини країни, ми розуміли, що буде масштабна війна і для цього потрібна нова – військова формація. Тому перш за все, на Десні, куди ми переїхали з Майдану, створили навчальний центр, який давав хлопцям мінімальні військові знання. Адже одне діло битися з палками і щитами, а інша справа – взяти у руки зброю.

Рішення про створення Корпусу визріло раніше 17-го липня, але потрібно було, щоб новостворений підрозділ ДУК ПС взяв участь в боях. І тоді можна було формально проголосити про створення такого формування. Така нагода сталася після боїв під містечком Карлівка.

Відповідно, тепер маємо – 5 років збройної боротьби Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор", нашої залізної волі, витримки та незламності. З чим, я всіх вітаю!

- Багатьох людей цікавить чи ведуться переговори зараз про входження ДУК ПС у певну силову структуру? І яким ви особисто бачите кадрове майбутнє організації?

- Переговори про місце ДУК ПС в системі національної безпеки велися з самого початку. Їх були десятки і різних рівнів. Ми обговорювали це з чиновниками, генералами, командуючими. Але якогось спільного бачення у нас поки що не склалося.

Крайні перемовини у нас велися з Командуючим ООС генералом Наєвим. На даний момент ніхто на цю тему не говорить. Йде тотальна зміна влади, вибори. Це унеможливлює будь-які перемовини про бачення ролі ДУК ПС в захисті держави. Але я впевнений, що ми скоро будемо говорити знову на цю тему. Адже у нас не стоїть питання входження Корпусу в Збройні Сили України. Ми обговорюємо нашу роль і місце в загальній системі безпеки нашої держави. Тому моя задача, як Командира легендарного добровольчого формування – не дати знищити таку унікальну структуру, як Добровольчий Український Корпус "Правий сектор". Вона розбудована тисячами людей: бійцями, волонтерами, простими громадянами. Тому, я маю зробити все можливе, щоб достукатися до керівництва держави і знайти спільний знаменник, якого ми всі, сподіваюсь, шукаємо. Саме у цьому форматі вестимуться будь-які перемовини.

- Скоро чергова річниця походу під Савур-могилу. Де ДУК ПС і ЗСУ виконували певну задачу. Як уже зараз відомо, ви з бійцями дивом залишилися живі. Адже після виходу із Степанівки, наступного дня росіяни зрівняли село із землею. В чому взагалі полягала суть операції? Були відчуття, що там все може закінчитися для вас?

- Підрозділи ДУК "Правий сектор", зокрема 5-й окремий батальйон ДУК ПС – брали участь у боях під Савур-могилою. З 2-го по 12 серпня, ми перебували в цьому районі. Спочатку було село Петрівське, потім Степанівка. Там перебувала 95 бригада ЗСУ, підрозділи 30 бригади. Пізніше 95 вийшла в рейд, а ми залишилися в Степанівці.

Там ми проводили розвідувальні дії, операції по евакуації бійців ЗСУ, які потрапили в засідку, витягували поранених бійців ЗСУ та надавали медичну допомогу, спільно утримували бойові позиції та організовували оборону населеного пункту. Частина бійців Корпусу брала участь у штурмі Савур-могили. Ситуація була надто складною. Росіяни гатили всіма видами артилерії зі своєї та окупованої території.

Відчуття були різноманітними, адже на той момент ніхто не мав великого бойового досвіду. Довелося вчитися на ходу, слухати поодиноких людей, які мали досвід ведення війни. Але війна – це завжди ризики. Тому кілька таких моментів справді було, коли приходили думки про загибель.

12 серпня 2014 року за наказом, останній бойовий підрозділ ДУК ПС вийшов із Степанівки. Перед нами стояли інші бойові задачі. А наступного дня, в цей район зайшли російські танки, які разом із артилерією завдали великого удару по наших побратимах із ЗСУ. І змусили їх відступити зі значними втратами. Розпочиналося повномасштабне вторгнення російських війсь в Україну.

Дружина розуміє для чого, чому і чим я займаюсь. Я розумію, що їй важко чекати, бути в незнанні, що робиться зі мною.

- Незважаючи на війну, в мирній країні теж було не спокійно. В Мукачеві, що в Закарпатській області, група бійців ДУК "Правий сектор" була розстріляна місцевою поліцією та людьми в цивільному, які мали певний зв’язок з місцевим криміналітетом. Це викликало широкий резонанс. Було відчуття, що довкола Корпусу творяться якісь незрозумілі речі?

- 11 липня 2015 року, відбулися відомі Мукачевські події, де бійці ДУК "Правий сектор зазнали втрат. Тоді від рук бандитів загинув боєць Корпусу друг "Пух". Четверо з цих бійців відбули терміни ув’язнення, через звинувачення у тероризмі. На даний час, дякувати Богу та багатьом людям з Організації та наших прихильників, хлопці на волі. Один з цих бійців зараз є командиром 1-ї резервної сотні ДУК ПС на Закарпатті, це друг "Скрудж" – чудовий боєць, націоналіст, побратим.

Тоді справді було відчуття, що ми стоїмо поперек горла не тільки зовнішнім ворогам, але владі теж. Адже міцний добровольчий підрозділ був не потрібен нікому. Він становив загрозу для поплічників Порошенка, для місцевого криміналу та медведчуківських прихвоснів. Закарпатські події свідчили, що з нами почали розправлятися. І це робилося грамотно, через інфільтрованих в нашу структуру людей. Ці люди в тісній координації з окремими співробітниками спецслужби та інших силових відомств підштовхували Організацію до потрібних їм дій. Пізніше, ще були спроби провокаторів втягнути бойові підрозділи в кримінал, проте вони не зазнали успіху, бо ми до цього були вже готові та й отримали багато оперативної інформації про певних "членів" нашої Організації та їхніх кураторів.

Нас ненавидять вороги та бояться особи, котрі привикли знущатися над своїм народом, тримати його в рабстві та робити свої кримінальні схеми. Тому, ми завжди готові до будь-яких провокацій щодо нас, адже розуміємо свій вплив на події та кількісний і якісний склад Корпусу.

- Через війну в Україні сотні сімей розпалися, не витримавши її викликів. Ваша дружина, родина навпаки стала міцнішою і підтримує вас, хоча не завжди бачить поряд. Розуміючи, що ви віддаєте себе боротьбі за їхнє майбутнє, майбутнє країни. В чому секрет терпіння і розуміння?

- Якогось особливого секрету не має. Є кохання, взаємна довіра та повага один до одного. Дружина розуміє для чого, чому і чим я займаюсь. Я розумію, що їй важко чекати, бути в незнанні, що робиться зі мною. Як і у всіх сім’ях, в нас бувають дрібні непорозуміння, сварки. Але оглядаючись на досвід, ми знаходимо спільну мову і шляхи примирення. Ось і весь секрет родинного успіху.

Дітям не вистачає батька, адже я більшу частину часу проводжу за межами дому. Вони хочуть уваги, яку я їм не можу дати. Їм важко, але я надіюся, що в майбутньому, вони зрозуміють батька, його роботу в ім’я всіх українців і їх в тому числі.

- Добровольчому Українському Корпусу – 5 років. Що хочете сказати з цього приводу?

- Просто хочу подякувати всім командирам, бійцям, всьому членству, їхнім сім’ям. Дякую, що ви є, що ми всі разом вистояли. Нас чекають славні часи!

Загиблим нашим бійцям – вічна Слава і Честь! Слава Україні!

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику