Цензор.НЕТ

02.08.19 09:06
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Заповз в окопи і впритул - розстріляв окупантів

"Україна потребує Героїв, а народжуються – придурки". Так кажуть на передовій бійці про телепнів, котрі перебувають на фронті, у військові формі. Проте роблять тільки шкоду усім. Таких чимало: починаючи із заробітчан і закінчуючи – "аватарами". Хоча, ще можна згадати: недолугих радянських офіцерів, котрі гублять нашу армію. Любителів нажитися на війні і тому подібне.

Цей хлопець, є повною протилежністю всім вище переліченим особам. Він сержант Збройних Сил України, який спочатку війни веде боротьбу за незалежність нашої країни. Про таких на фронті кажуть – універсал. І це є цілковитою правдою.

В мирному житті, йому подібні - нічим не відділяються від інших хлопців. Люблять, народжують, ненавидять, просто живуть. На війні - міняються і моментами творять дива. Ходять на межі між життям та смертю, щоб перемогти останню.

Піхотинці вилазили на броню і стріляли "трасерами", в бік окупантів.

В’ячеслав Гілка розпочав служити у 2009 році. Він не втікав від армії, не намагався відкупитися, його призвали, він виконав свій обов’язок. Попав у 300 танковий полк, відслужив строкову. Йому сподобалося і В’ячеслав вирішив підписати контракт з 30 бригадою ЗСУ. Вже на той момент у нього було бажання воювати. Тому намагався попасти в Косово, як миротворець. Але мати не дала дозволу на поїздку. І В’ячеслав, після закінчення контракту – пішов працювати на шахту. Саме там його застала війна.

Хотів іти добровольцем воювати, проте мама знову виступила проти цього рішення. І Славуня, так його називають фронтові друзі, уклав з матір’ю договір. Як тільки його офіційно призивають - ховатися не буде. Осінню 2014 року, В’ячеслава мобілізували. Він попав в 37 мотопіхотний батальйон, який зараз є частиною 56 бригади ЗСУ.

В його роті було три танки і вони стояли під Широкіно. Час від часу, Славуня з бійцями виїжджав на вогневий рубіж, щоб відпрацювати по московських окупантах. Перший бойовий виїзд, Уран, хлопці дали йому такий позивний - запам’ятав дуже добре.

Російська техніка надто активно пересувалася. Командир взводу танкістів, прийняв рішення знищити її. Не доповідаючи на верх, щоб не зірвати операцію, хлопці самостійно влупили по москалях. І тут почалися перші сюрпризи.

В типу "нових танках Т-64 БВ", не працювали далекоміри. Нічники теж були зіпсуті. Тому піхотинці вилазили на броню і стріляли "трасерами", в бік окупантів. По цьому орієнтиру працювали наші танкісти. Повне безглуздя, але нічого не поробиш.

Тим більше, коли хлопці приймали ці танки, вони були геть іржаві. Адже простояли на вулиці, під відкритим небом – роками. В баках була – грязюка, мотори всі перебирались з нуля. Ось так воювали.

Але, не зважаючи на це - Славуня і хлопці були щасливі по своєму. У них був класний підрозділ, який складався з бійців, котрі горіли ідеєю прогнати ворога. Як пригадує Уран, вони раділи заробленим 6 тисячам гривень і не мріяли про більше. Адже війна була не закінчена.

Через деякий час, хлопців вивели на полігон для бойового залагодження. Там всі підрозділи були об’єднанні під крилом 56 бригади ЗСУ. У новому складі бійці виїхали уже під селище Гранітне. Проте на вулиці уже була осінь 2015 року. Відводилася важка техніка, бійцям забороняли стріляти і таке подібне. Славуня, ще кілька разів виїжджав на бойові позиції, але все робилося таємно, щоб не бачили вороги та наше командування. Московські окупанти гатили по українським воїнам з ГРАДів, танків, пушок різних калібрів. Нас же змушували дотримуватися мінських домовленостей. Доводилося в ночі, таємно прикривати піхоту.

В село зайшла велика рота розвідників і рота снайперів-жінок з країн Балтики. Вони прикривали батальйон, коли він заходив у Піски.

Коли закінчився термін мобілізації, Славуня повернувся до дому. Проте не зміг себе знати в мирному житті. Там все було не так, його тягнуло до близьких людей, котрими стали побратими в окопах. Тому Уран вирішив підписати контракт з 34 батальйоном 57 бригади ЗСУ. Тим більше, що там служили його знайомі із рідного Кропивницького та області.

Після кількох місяців перебування під Чонгаром, бійці, літом 2017 року, зайшли селище Піски, що під Донецьком. Коли батальйон зайняв місто, в селі Первомайському, що неподалік нього, люди почали сильно шуміти. Вони вважали, що це зайшов 3 полк спецназу, який базується в Кропивницькому.

Деяке населення села, яке не горить українським настроєм, а навпаки підтримує сепаратистів, боялося цих "так званих спеців". Одна історія, яка трапилася в цей час, наглядно підтверджує вищезгадані слова.

Побратим і друг Славуні, Ігор – зайшов у магазин. Там знаходилося кілька жінок і чоловіків. Ігоря запитали чи правда, що у Піски зайшли спецназівці і між ними є взвод жінок снайперів? Страх породжує великі фантазії. Ігор вирішив підіграти їм. Він сказав, що в село зайшла велика рота розвідників і рота снайперів-жінок з країн Балтики. Вони прикривали батальйон, коли він заходив у Піски.

Його слова визвали фурор у магазині, ця чутка пішла по селу, де живе багато прихильників "руского міра". І через кілька днів, так званий прес секретар терористів в Донецьку – повідомив, що під Донецьк зайшли найманці з Євросоюзу, які вбиватимуть мирних жителів фейкової республіки. Хлопці з 34 батальйону, почувши цю новину – довго сміялися. Хоча ситуація на місці була далекою від жартів.

Їх окупанти жорстоко накривали з мінометів і не давали акліматизуватися, окопатися. Хлопці, які стояли довго на кордоні з окупованим Кримом, не одразу могли прийти до себе. Проте поступово, все стало на свої місця. Славуня з бійцями почав огризатися і змусив ворогів заткнутися. Було підпаллено кілька московських бліндажів, вбили чимало кремлівських найманців.

Війна продовжувалася, Уран командував взводом, приймав участь в різних бойових операціях. Хлопці поважали його, довіряли. Та настав цей момент, коли війна почала забирали друзів. Першим загинув побратим "Чечен". Російський снайпер підстрелив його, поранив ще одного бійця – Дмитра Чередниченка.

Славуня витягував хлопців з під обстрілу, омивався їхньою кров’ю. Все це боляче било по психіці, змушувало страждати, проте хто сказав, що на війні буде легко. Через чотири дні загинув ще один друг В’ячеслава – Максим Черкун. Російська міна погасила життя юного героя, який теж тісно дружив з Ураном. Дехто каже, що на війні не можна дружити надто близько, адже потім дуже гостра біль втрати. Проте, всі ми люди, тому доброта – це одна з якостей наших. Хлопці мстили і жорстоко мстили.

Моментами В’ячеслав страждав від того, що йому не давали воювати. Славуня з побратимами хотів іти вперед, гнати ворога, а їх змушували сидіти в окопах. Хлопцям, які бачили початок війни, така ситуація геть не подобалася. І вони самі брали ініціативу в свої руки.

Після чергового російського обстрілу, вони розізлили Урана і він вирішив сходити до них в гості. Озброєний пістолетом та кулеметом, Славік почав просуватися до московських позицій. Коли спробував відкрити вогонь з ПК, той заклинив. Зброя вкотре підвела. Щоб не повертатися до своїх просто так, Славуня витягнув пістолет, якого ласкаво називає – "Валєра" і поповз у ворожі окопи. Коли стемніло, він підліз прямо до цієї бійниці, звідки по ньому стріляли. Тільки уже з боку терористів. Там знаходилося два окупанта, яких Славуня розстріляв в притул і "зробив ноги", як сам виражається. Притому, побратими прикривали Урана. Вони вели вогонь по інших позиціях, щоб відволікти терористів від Вячеслава.

Повернувшись до своїх, він схопив автомат, щоб знову бігти до окупантів, поки ті не оговталися. Проте його уже не пустили. Надто був великий ризик. Славуня отримав на горіхи від командування за таку вилазку. Але одночасно ним гордилися усі.

Взагалі, він з побратимом і другом - Андрієм Танкістом. Часто витворяли, щось таке, чого звичайні бійці не роблять. На їхніх позиціях завжди була робота, а навпроти – горіли вороги. Славуня і Андрій на початку ротації в Пісках, навіть сходили в Донецьк. Просувавшись зеленими насадженнями, вони дійшли майже до висоток. Проте потім повернулися на свої позиції. Коли наступного разу, вони здійснили чергову спробу рейду. Їх побачили і довелося відходити з боєм. Хлопці ледь не загинули, тільки Божа опіка дозволила їм повернутися живими до своїх побратимів..

Хоробрість в Урана, інколи межує з відчаєм. Пасивний статус армії, якому зараз ми перебуваємо, змушує його діяти. Під час одного бою на позиції Майорка, він вів прямий вогневий контакт з ворогом. Виманював його на себе, щоб хлопці могли побачити, звідки терористи працюють і вгатити туди чимось гостреньким.

Російські кулі літали біля нього в лічених сантиметрах, проте Славуня не відступив. Варто зазначити, що такого героїзму вище командування армії – не оцінює. Моментами здається, що ці сержанти, на яких тримається армія – командуванню ЗСУ не потрібні. Хоча саме таких хлопців, як Славуня, Танкіст – потрібно стимулювати. Вони ведуть за собою в бій, на них потрібно покладатись. Адже тільки вони зможуть впроваджувати нові реформи.

На війні є пасивні командири, які вперто читають радянський статут, написаний українською мовою і сліпо дотримуються його. А є такі, як сержант Збройних Сил України – Гілка В’ячеслав. Хто з них виграє? Переможе Славуня, адже його підтримує простий народ України. Тільки для чого вставляти палиці у колесо реформ? Адже таких, як Уран – десятки тисяч. Вони пройшли скажену війну і хочуть змін. Вони збунтуються, проте палицями і щитами уже ніхто не воюватиме. Все буде по дорослому.

Адже люди, які воюють щиро - віддаються повністю війні. Щоб ця війна не пройшла далі.

- В Кропивницькій області проживає мій син. Він, все, що в мене є. І я не допущу туди війни. Тому воюватиму, щоб ми Перемогли тут, за будь яку ціну – говорить в підтвердження своїх прямих намірів сержант Гілка!

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику