Цензор.НЕТ

06.08.19 16:17
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Лілія Гриневич: про нову українську школу та освітні права меншин — в Україні і не лише

Не знаю, як вам, а мені цікаво поспілкуватися з посадовцями не в кабінеті, а в «умовах, наближених до польових» — під час візиту у Харків, наприклад. Звісно, враження від спілкування зазвичай не потрапляють до публікації — ніби на те і журналістика.

Тепер — після виборів — опублікую інтерв’ю з Євгеном Нищуком і Лілією Гриневич, зроблені в Харкові цього літа. Вони розміщені (посилання на джерело внизу), але хай і тут буде. Першою — міністерка освіти. Готуючи питання для неї, консультувалася з батьками першокласників і представниками національних меншин. Вийшло дуже багато літер.

Комплектування класів Нової української школі (НУШ)

А: Усім відома формула забезпечення НУШ «держава — місцеві органи». Наказ Міносвіти від 13.02.2019 N 137 «Про затвердження Примірного переліку засобів навчання» органами місцевої влади вважається не обов'язковим до виконання, а лише рекомендаційним. Місто Харків (саме місто) нині забезпечене лише партами або комплектом техніки. На все місто у 2018/2019 н.р. придбано три інтерактивні дошки.

Чому міністерство не видало наказ з обов'язковим та рекомендованим забезпеченням і комплектацією класів?

ЛГ: Цей наказ він справді є рекомендаційним переліком, тому що у нас є дуже різний рівень забезпечення шкіл. Зрозуміло, що мільярд — ну, це безпрецедентні кошти насправді, які одночасно вкладаються в одну паралель класу, такого ще не було — не вистачає все одно на понад 16 000 шкіл. І зрозуміло, що органи місцевого самоврядування мають додавати і додавати вдумливо. Тобто, наприклад, і в нас є школи престижні, в яких вчилися діти депутатів місцевих, заможних батьків —  і ці школи виглядають завжди значно краще ніж школи, наприклад, мікрорайону. І коли ви отримуєте, наприклад, обмежену кількість коштів і можете додати теж обмежену кількість коштів, хоча ця кількість коштів, яку додають органи місцевого самоврядування жорстко залежить від політичних пріоритетів органів місцевого самоврядування. От ми маємо, там, міського голову чи сільського голову, який дійсно турбується про освіту і вони додають більше. А маємо такого, який має зовсім інші пріоритети — і там не додають. І ситуація є такою, що вони повинні подивитися, зробити аудит в своїх школах. І, наприклад, є школа занедбана, там де... Ну, наприклад, школа мікрорайону. Куди не йшли попередні роки гроші. Так от, значить, парти, дошки, все треба саме в цю школу. Тому що ідеологія полягає в тому, що перші класи початкова школа має бути однакова для всіх. І ми маємо підняти рівень для всіх, збільшити години іноземної мови і доступ до іноземної для всіх. І я погоджуюся, і справді, ми маємо ситуацію, що різні органи місцевого самоврядування по різному пододавали бюджет. Ну, наприклад, в місті Києві вони дали ще раз так, як освітня субвенція. Так, навіть вдвічі більше. І в них... Але для них освіта безумовний пріоритет. Ну, це реально, я це визнаю. Вони дуже багато інвестують. В результаті децентралізації, насправді, міста отримали значно більший бюджет. І сьогодні бюджет міста Харкова є дуже великим бюджетом.

А: Ось, також, у відповідь, пробачте, трошки доповню. У відповідь на запит було 12 млн. нам субвенцію виділили і 1,2, здається, з місцевого бюджету. Але з них 1,2 з субвенції повернуто, не засвоєно. І десь там 700 тис. повернуто також до бюджету, на жаль, грошей за 2018 рік. Не засвоєно просто.

ЛГ: Ну, я не маю зараз цієї статистики, треба подивитись, що та скільки вони повернули. Але я вважаю, перше, що це абсолютно ганебно, якщо така субвенція не освоєна. Ну, ви розумієте, вперше ми даємо там де насправді це потрібно. І не використати ці кошти це ганебно. Друге. Що таке 1,2 до 12? Це 10%. Значить, ми маємо місто, яке дає вдвічі більше ніж та субвенція, яку ми дали, а ми субвенції розраховуємо пропорційно до кількості дітей і класів. Тобто, по всій Україні є дуже прозорий принцип розподілу цієї субвенції. І от ви можете порівняти політику: як одне місто ставиться до освіти, і як інше місто ставиться до освіти.

А: І ще одне уточнення щодо аудиту: це також не робить міністерство, це робить місцева влада?

ЛГ: Звичайно. Без сумніву, вони є засновником. Ну, Ви чекайте, вони є засновниками шкіл, вони їх фінансують. Ми фінансуємо субвенції — я маю на увазі взагалі субвенції загальної на освіту — зарплату учителів. Утримання закладів, ремонти, постачання — все фінансують засновники, і це їхній обов’язок в результаті децентралізації, тому що ті податки, які раніше йшли в державний бюджет ідуть тепер в їхні бюджети. І філософія децентралізації полягає в тому, щоб гроші прийшли найближче до споживача. Так споживач, громада, повинні казати: а що ви робите з освітою?

А: Який жах, так. Бо знову ж таки, оці матері мені кажуть: ти ж розумієш, коли нам не купили інтерактивну дошку, але вона має бути — то це батьківська трійка прийшла й сказала: «У нас має бути дошка. Ви скиньтеся ось по стільки».

ЛГ: А тепер, про інтерактивні дошки: я вважаю, що у нас дуже багато освічених батьків, які можуть влізти в це питання трошки глибше. Це ж і питання використання самих цих коштів, які ми даємо. Може бути мультимедійна дошка, технології п’ятирічної давності. яка страшенно дорога. Зараз є значно дешевші технології, які дозволяють отримати той самий практично ефект. Тільки ви пишете не на дошці пластиковій, такій дорогій, а на будь якій поверхні... Ви можете, по-перше, все демонструвати і там є оцей тач-ефект, коли ти можеш оцим уявним таким олівцем, тиском на поверхню, наприклад, білого звичайного екрану так само писати на цій дошці. Це значно дешевше! І ви можете це поставити зразу в більшу кількість класів. Але це означає, що ви повинні виписати правильно технічне завдання, ви повинні бути зацікавлені, поставити в більшу кількість класів, — ви повинні цим займатися.

А: Це адміністрація школи, так?

ЛГ: Ні, я думаю, що це безпосередньо орган місцевого самоврядування, бо орган місцевого самоврядування проводить ці тендери. Не самі школи. В нас дуже — я не знаю точно, як в Харкові, ми можемо уточнити це... Тобто, буває таке, що, наприклад, у місті Києві є деякі райони, де повна децентралізація, і там школам теж передають частину коштів. Але це не стосується міста Харків. Тобто, над цим треба працювати і думати. Я дуже сподіваюся, я розумію, що минулого року ситуація була для деяких управлінців дуже складна. Знаєте, як кажуть: дуже погано, коли нема грошей, але дуже просто працювати, коли нема грошей. Тому що ти просто кажеш: «Нема грошей!» Але коли гроші появляються — отут треба показати свою професійність в тому, як ці гроші освоїти. І це є, насправді, непростий процес, тому що ти маєш виписати технічні завдання, провести прозорі тендери, зробити аудит, що куди потрібно поставити. Якщо ти маєш в голові велику мету, що ти робиш, піднімаєш якість освіти в першу чергу там, де є проблеми з цим освітнім середовищем. Тому що зрозуміло, якщо були куплені парти в 16-17 році, то немає сенсу купувати нові в 18-му. А там де ці парти стоять вже десятирічної, 15-річної давності — отам їх в першу чергу треба замінити. Тим більше якщо є обмежений ресурс. Тому це прикро... Що ми можемо єдине зробити: якщо ми маємо скарги від батьків, ми надсилаємо туди державну службу якості освіти, вона вивчає ситуацію, проводить свій власний аудит — і ми за результатами цього аудиту просто публічно говоримо, що є так і так. Розумієте, сьогодні в нас в результаті децентралізації є дуже мало, я вважаю, замало способів контролювати дії місцевої влади. Наприклад, якщо міська рада прийняла якісь рішення, то її можна оскаржити тільки в суді. І це має робити обласна державна адміністрація. Тому мені здається, що нам потрібно ще вибудувати оці механізми впливу на рішення, особливо якщо це рішення не відповідає очікуванням громади.

Вам що треба зробити? Вам можна дати кілька прикладів, скільки додали субвенції інші органи місцевого самоврядування. Інші міста.

А: Це відповідь офіційна від управління освіти.

ЛГ: От дивіться: а ми вам дамо, скільки додав Київ, скільки додав Львів, скільки додало Дніпро. Тобто візьмемо кілька співмірних великих міст, обласних центрів. Нехай... От, ви розумієте, це тільки один може бути спосіб — виводити на світло. Показувати, виводити.

Люди повинні читати і люди повинні трошки... Я розумію, що з критичним мисленням у нас дуже погано, як показує ситуація, але все таки, ну, якщо вони хочуть освіти і хочуть нової української школи, і бачать, що робить місцева влада, а при цьому роблять вибір, який вони роблять, — ну то нічого питати потім.

Видатки на освіту

А.: Чи проводиться моніторинг Міністерством регіональних видатків на освіту? Якщо так, то які дії за результатами? 

ЛГ: Так. Цим займається Рахункова палата, цим займаються фіскальні органи, відповідно, державна фіскальна служба. Вони займаються моніторингом цих видатків, вони роблять перевірки використання освітніх субвенцій, тому що у нас таких субвенцій багато, ми вклали за останні 2 роки в шкільну освіту майже 7 мільярдів гривень, всі ці гроші віддали на місця, ми самі їх не... Ми їх виділяємо з державного бюджету, але вони всі йдуть субвенціями. Наприклад, цього року у нас субвенції ще ідуть на комп’ютерні класи, на підключення швидкісне до інтернету, бо ми хочемо дати електронні навчальні матеріали, на шкільні автобуси — в нас іде програма «Гідність дитини» (в нас ще є до цього часу туалети надворі в школах, і, зокрема, в Харківській області. Сюди теж іде частина цієї субвенції). У нас є також субвенції — які я ще не назвала? — природничо-математичні кабінети, субвенції для покращення якості вивчення фізики, хімії, біології. Тобто, все це йде на місця і потім відповідні служби, які займаються фінансовим моніторингом, і займаються проблемами використання коштів правильно — вони і здійснюють цей моніторинг.

А: А чи є якісь механізми реагування?

ЛГ: Механізми реагування які? Якщо вони бачать зловживання, вони звертаються в прокуратуру. І потім поліція розслідує, якщо там є зловживання. Ми закликаємо всіх, щоб все проводилося через Прозорро. Але все одно тим не менше ми бачимо такі — якщо ти порівняєш картину, що за ті самі гроші в різних органах місцевого самоврядування куплене зовсім різне. І за різними цінами. Ну, тут ще треба зважати, що минулого року освітній ринок виробників не був готовий до такої масштабної інвестиції в освіту. І, наприклад, парти на початку коштували дешевше, ніж вони почали потім коштувати. Бо був дефіцит парт, виробники починали робити ці парти  всі більше і більше — і піднімати, підганяти ціну. І ті управлінці, які швидше оголосили тендери змогли їх провести по нижчих цінах, а ті, хто дуже довго зволікали змушені були вже купувати по вищих цінах. Тому це...

А: Але це конкуренція, це також гарно…

ЛГ: Ну, правильно, це конкуренція, але звичайно ми б хотіли, щоб за державні гроші ми могли все-таки зекономити якнайбільше, бо нам їх постійно не вистачає. Але я вважаю, що коли субвенції взагалі не витрачаються, яка має ціль, мету, під конкретну реформу, тому що це ж не у відриві зі змістом, ви розумієте. Якщо ми даємо новий стандарт початкової освіти, і вчимо всіх вчителів методикам діяльнісного активного ігрового навчання, то ми маємо їм дати в руки, вчителям, ті посібники і той матеріал, з яким вони це можуть реалізувати. Тому мене це страшенно злить, коли я чую, що хтось не використав таку субвенцію.

Розподіл за навчанням

А: Коли вступає у силу розподіл за навчанням: 1-4 класи (школи), 5-8 (ліцеї), 9-12 (гімназії)? Діти, які пішли у 2018 році у перший, у 5 клас вже підуть до ліцею? Що робити батькам — шукати цей самий ліцей? А якщо в районі самі школи? Якась з них отримає статус ліцею? Які критерії для відбору «у ліцей» мають пройти ті школи? І що робити із вступом за пропискою чи іншими супутніми документами? Коли на районі є 5 шкіл і 1 ліцей — це автоматично породжує корупцію до вступу у нього. Або до інших ліцеїв не в районі. Якщо інші ліцеї, то вони будуть користуватися «ви не за місцем реєстрації» і це також породжує корупцію. Які шляхи розв'язання?

ЛГ: Давайте я все поясню, насправді тут все дуже просто. Законом про загальну середню освіту були названі певні ступені освіти шкіл певного ступеню. От в нас зараз говорили: школа I ступеню — це початкова школа, школа II ступеню — ніде в світі нормально так не називають. А є ім’я у школи, і за ім’ям цієї школи ти можеш визначити, школа якого ступеню це є. Отже, є початкова школа, далі, 5–9 клас це називається гімназія і 10–12 клас — це називається ліцей. Так от, всі школи в Україні мають впродовж 5 років внести зміни в свою назву відповідно до того, як це визначив статут. Якщо це школа I–III ступеню — тобто школа називається по найвищому ступеню освіти, яку вона дає.

А: Ну, так само, як у вузах.

ЛГ: Тобто, повна загальна середня освіта, школа, яка дає повну загальну середню освіту — вона буде називатися ліцеєм. Школа, яка дає неповну загальну середню освіту буде називатись «гімназія», а школа — в нас є такі маленькі школи, початкові — вони будуть називатись «початкова школа». От і все. Так що прошу не боятися.

Ви розумієте, це кусок нашої історії, і який треба, як це, пережити. І трансформувати, наприклад, у власні назви цих шкіл. У нас що було в 90-х роках? В 90-х роках ми хотіли відбудувати українську освіту. І починали витягувати, це тоді називалося закладами «нового типу». І у нас були колись старі назви, ще такі з 20-х, 30-х років, коли були ліцеї, гімназії, як правило гімназії — і в нас навіть було таке положення, що гімназії мають бути гуманітарного профілю, ліцеї мають бути природничо-математичного профілю. Потім ніхто цього не дотримувався, в нас є й такі гімназії, і гуманітарні ліцеї також є. І зараз ми вже пройшли цю стадію. Якщо хтось хоче зберегти якусь власну назву, то він може її поставити потім.

Вони можуть написати, наприклад: «ліцей» — і це буде означати, що це точно повна загальна середня освіта — а тоді: «Скандинавська гімназія». Ну, я привела приклад реального закладу. В нас є Скандинавська гімназія. Тобто, «Ліцей “Скандинавська гімназія”», якщо він хоче таку назву зберегти. Нічого страшного, це буде власна назва.

Відсутність нових шкіл

А: Майже у кожному районі є типові споруди, але вони в оренді під будь-що, а при цьому садочки переповнені, у групах по 35-38 дітей. Приблизна ситуація і у школах — 30-32 дитини. Однак концепція НУШ не передбачає такої кількості дитей. Активна забудова останніх років (у Харкові) — це мікрорайони без соцоб’єктів, що також спричиняє додаткову нагрузку на вже існуючі школи і садки. Плюс у Харкові багато внутрішньо переміщених осіб. Чи планує Міністерство якось втручатися в цю ситуацію?

ЛГ:  Ми можемо тільки підштовхувати органи місцевого самоврядування, тому що це їхні повноваження, і вони мають це робити. Наприклад, в нас була відповідна програма, план подолання черги в дитячі садочки. Ми коли прийшли в 2016 році, черга в дитячі садочки становила 96 000 дітей. 96 тис. дітей в цій країні стояли в черзі, щоб потрапити в садочок. За 3 роки ми скоротили цю чергу до 33 тисяч. От, зараз черга 33 тисячі, для цього нам треба було створити більше місць, 72 тисячі місці зараз створені в країні додатково. Ну, наприклад, в Харківській області вони створили понад 7000 міст додаткових. В дитячі садочки, в дошкільні. Це не про місто Харків я зараз говорю, конкретно про область, бо я по Харкову не знаю статистики, можемо подивитись. Тобто, частину цих орендованих, оці місця дошкільні, вони і створюються за рахунок того, що те, що було раніше з дошкілля в оренді, ця оренда переривається, в наc же туди були поселені всякі податкові, пенсійні фонди, і теж потрібно було виселяти їх і дати їм інше приміщення. Тобто, частина груп відновлюється на таких власне орендованих приміщеннях, а частина будується. Щодо шкіл, то там менше є в школах оренди, там трохи інша проблема. В школах збільшення кількості дітей іде за рахунок двох чинників: по-перше, ми маємо хвилю переселенців, і в багатьох містах збільшилась кількість дитячого населення за рахунок переселенців. І в принципі, там, де була звичайна нормальна наповнюваність в школі через збільшення густоти населення в цю школу іде більше дітей. А є друга історія, ще жахливіша, ще складніша — це нові мікрорайони, де будують. Мікрорайони без соціальної інфраструктури. Там у класах не по 30–32, а по 38–40. І по 2 зміни. І оце є чітка відповідальність органів місцевого самоврядування, які дають ділянки під забудови і в контрактах, в договорах своїх на забудову не виписують до кінця правила гри, які треба дотримуватися забудовнику. Тому що має бути домовленість: або забудовник щось будує і передає на баланс міста, або він сплачує відповідні суми з яких потім місто може будувати соціальну інфраструктуру. І ми бачимо дуже різні історії в різних містах. Наприклад, ми недавно були у Вінниці, і там є чітке правило, яке вже працює... Вони вже мають цю традицію з забудовниками. Ми бачимо, що будинки тільки будуються, ще не здані, а вже майже завершений дошкільний заклад стоїть. Оце є нормальна політика міста. Коли вони вимагають від забудовника соціальну інфраструктуру. І поряд з тим ми маємо інше, коли забудовники здають будинки і залишається така пляма, на якій потім роблять стихійні автостоянки. Саме пляма, де мала бути школа і дитячий садочок. І потім виходить, що в ці школи, які є в таких мікрорайонах, вони страшенно переповнені, тому що немає соціальної інфраструктури.

А: Яким чином діяти батькам. Чи звертатися до міністерства, чи бомбувати, реєструвати петиції тощо?

ЛГ: Звичайно що треба бомбувати місцеву владу, але що ми хочем зробити жорсткіше — це зафіксувати в законі, щоб зобов’язати місцеву владу враховувати такі речі, хоча вони ніби очевидні й на поверхні, так? Що має бути, бо місцева влада відповідальна за розвиток соціальної інфраструктури.

А: А до якого це — закон про освіту доповнений буде?

ЛГ: Ні, це не є освітні питання, це є питання житлового будівництва. І зараз наше міністерство регіонального розвитку і житлового будівництва — у них є розроблений проект відповідно щодо того, яким чином можна удосконалити законодавство, щоб заставити безпосередньо всі органи місцевого самоврядування разом з забудовниками грати за такими конкретними правилами. І тут знаєте, яка прослідковується тенденція? Якщо органи  місцевого самоврядування з забудовниками не мають, знаєте, всяких лівих домовленостей, під столом, то тоді вони і можуть вимагати від забудовника. А якщо є якісь зловживання — тоді вже й вимоги пом’якшені.

А: Підсумуйте рік НУШ, будь ласка.

ЛГ: Для нас це був дуже напружений рік, звичайно, особливо його початок, тому що не було ще досвіду в органів місцевого самоврядування, я вже говорила про проблеми з розвитком ринку освітньої пропозиції, тому що ми дали масштабну інвестицію в школу, яку треба було правильно загосподарювати, і там були свої проблеми. Друга лінія, по якій впроваджувалася НУШ — це була підвищення кваліфікації вчителів. Розумієте, ідеологія НУШ, нової української школи — це педагогіка партнерства. До цього не звикли більше вчителів в країні, завжди було таке позиціювання: вчитель зверху, внизу дитина. Дитині треба дати порцію знань, дитина має це відтворити. Ну, тут зовсім інша ідеологія, ідеологія співдії, співпраці, партнерства, зокрема і з батьками. Цьому всьому треба вчити вчителів. Це дуже серйозні зміни всередині, оце є найважчі зміни. І якщо спочатку вчителі дивились на це скептично, то я зараз бачу, що іде велика трансформація. Я звичайно ще натхненна, тому що я щойно з ЕдКемпу, а ЕдКемп це місце концентрації агентів змін, ті, які вже поділяють цінності нової української школи. Очевидно, що в нас вчителів значно більше, але суть полягала в тому, що для того першого класу ми перепідготували 20 000 вчителів. Кожен, хто брав перший клас, він пройшов спеціальне змішане навчання: це відеокурс і тренінги учнів. Це ми дуже масштабне, широкомасштабне підвищення кваліфікації. Зараз вже за цей рік додатковий вже всі вчителі початкової школи пройшли таке підвищення кваліфікації, і нам треба буде іти і гребти далі. Тому що в нас за літо 450 000 вчителів, і реформа як буде просуватись далі, я думаю, що в старшій школі буде ще складніше, вчителів, які мають предметний підхід переконувати до компетентнісного навчання і до цих методів навчання. Але це можливо зробити, і це показують досвіди інших країн, і найголовніше, що це треба зробити заради успіху цих дітей. Тому що їх запакувати знаннями — це вже зовсім недостатньо, знання оновлюються, примножуються, і найголовніше, ці діти — вони вже питають: «А для чого мені це вчити? Для чого я повинен це вчити?» Тобто, ти повинен дати мотивацію до навчання, і ти повинен дати дітям тім, які навички, які дуже потрібні зараз на ринку праці, і для самореалізації особистості. Тому ми будемо далі це робити. Ну, і третя складова, це державні стандарти: ми затвердили стандарт початкової освіти, але зараз працюємо над стандартами базової і старшої школи. Тому багато, звичайно, викликів і проблем, але сумарний висновок такий: я дуже багато спілкуюся з вчителями, ми робимо опитування батьків репрезентативне, і також вчителів. Ми оприлюднимо потім на серпневій конференції результати цього опитування, тому що міряти дітей це ще не то що... Після першого класу ми цього не робимо. Але загальний висновок такий, що мотивація дітей до навчання дуже зросла, вчителі спостерігають серйозний прогресивний емоційний розвиток дітей, здатність їх до співпраці, до самодисципліни, тому що якщо з ними було спочатку дуже складно, тому що треба... Там, багато в нас є методик роботи в групах, коли діти роблять спільні проекти, тобто це нові методи, тому і має бути мобільне освітнє середовище, коли можна конструювати простір по-різному, і вчителі казали, що вони більше втомлюються, але вони бачать більшу результативність дітей. І це чудово. Ясно, що ситуація є різна, бо вона дуже залежить від вчителя, і тому що вчитель заходить в клас і залишається наодинці з дітьми, і ми не можемо проконтролювати кожного вчителя. Дуже важливо, як до цього ставиться директор школи, тому що директор школи мусить бути провідником реформи на місцях, у своїй конкретній школі. Ми зараз зробили моніторингове дослідження четвертокласників українських, це велике репрезентативне дослідження їхньої математичної і читацької грамотності. Це як baseline study буде, тобто ми потім оцих малих наших, першокласників, які нушівці, і які вчаться за новим державним стандартом, коли вони прийдуть в четвертий клас, ми виміряємо і порівняємо, яким чином відрізняються їхні досягнення — тих 4-класників і цих 4-класників. 

Освітні права меншин (зокрема, білорусів)

А: Для представників російської, польської, угорської та румунської етнічних меншостей існують програми. Також в Україні проживають корейська, в'єтнамська та інші порівняно малочисельні етнічні меншості. У них є право на освіту з вивченням/застосуванням мови країни походження у них є. Зокрема, у Харкові є школи з корейською та в'єтнамською мовами. Однак на теренах Харківщини (і по всій Україні) представлена чисельна білоруська діаспора. За радянських часів таких білорусів стали вважати представниками російської етнічної меншини та відповідно через школи навіювати саме таку етнічну самосвідомість. Київський НУ ім. Т.Г. Шевченко — єдиний виш в Україні, який за міждержавною угодою між Україною та Білоруссю готує фахівців-викладачів за напрямом «Українська, білоруська та англійська мови». У ХНПУ ім. Г. Сковороди у 2015-2016 роках намагались додати до освітнього плану фахові мовні «Білоруські студії» на Українському мовно-літературному факультеті імені Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Але, на жаль, тоді у них виникли певні непорозуміння з чиновниками МОН. Були і інші ініціативи, які не знайшли схвалення у МОН. Немає програм залучення фахівців-філологів, залучення носіїв мови — представників харківської білоруської діаспори — заборонено. 

Як українська держава у Вашій особі та роботою очолюваного Вами міністерства може допомогти у протидії русифікації/обрусіння білоруській громаді України, і вужче — харківській білоруській громаді? 

ЛГ: Дивіться. Є в нас правила, які виконуючи можна мати і класи з вивченням білоруської мови, і з навчанням частини предметів білоруською мовою. А для університетів у нас сьогодні академічна автономія: їм не треба погоджувати з міністерством не те що діяльність гуртка — але вони навіть не погоджують з нами освітні програми, які вони запроваджують. Закон 2014 року після Революції Гідності дав повну академічну автономію вищим навчальним закладам. Вони тільки один раз звітуються коли вони беруть ліцензію і акредитують програми за випуском. Тобто це питання тільки кадрів, які вони набирають і, якщо вони мають попит на програму, вони цю програму запроваджують. Тому план дій такий може бути: є білоруська громада, так? Вона концентровано десь живе там де, ну, вони хочуть щоб діти вивчали білоруську мову. Чи навчались частину предметів білоруською мовою. Вони йдуть до органу місцевого самоврядування і кажуть: ми хочемо мати клас з вивчення білоруської мови. Якщо їм не підуть на зустріч в органі місцевого самоврядування, — нехай напишуть нам листа. Важливо, що ініціаторами повинні бути батьки. Ви не можете заставити людей вчити мову національної меншини, якщо немає попиту на неї. Бо, що таке вивчення мови національної меншини?.. Під це в нас є план з мовами національних меншин, або для шкіл, які вивчають мови національних меншин. Тобто, ті люди, які прийдуть в цю школу, вони мають погодитись, що вони будуть вчити білоруську мову. Ніяких перешкод щодо цього не може бути. Тому якщо люди не знаходять такого порозуміння і зверталися до органів місцевого самоврядування, — будь ласка, дайте нам знати, де саме конкретно. Тому що, ну, це можна робити в місті Харкові в якійсь школі, через те, що тут живуть люди, які хотіли би, щоб діти навчалися, вивчали мову білоруську або кілька предметів білоруською мовою.
Тобто, я не бачу ніяких перешкод. Повинен бути, як це, вербалізований запит. А якщо озвученого запиту нема, то очікувати, що хтось там десь здогадається відкрити — ну, не можна. Це треба підштовхувати відповідно від потреб громади. Так само в університетах: чим ми можемо допомогти, що якщо в університеті є хитання — брати цю програму, чи ні, є насправді, ви знаєте, кадри і є попит: наприклад, буває, що ректор чи адміністрація університету опирається — то отут ми можемо як міністерство втрутитись і попросити: будь ласка, підіть на зустріч людям.

А: Але ж є науковий ценз певний, так? Для викладачів вишів?

ЛГ: Без сумніву, що є. Якщо ви відкриваєте, наприклад, кафедру білоруської мови; якщо ви запроваджуєте програму, то для того щоб її запровадити, цю освітню програму, ви маєте виконати певні вимоги щодо професорсько-викладацького складу. Тому що це вища освіта, отже, має бути якась відповідна якість. Так само в школах, де буде викладатися білоруська мова, якщо вони приймуть таке рішення і є цей запит, — значить, вони повинні знайти, відповідно, учителів, які будуть викладати цю мову. Тому, без кадрів це теж профанація, ну, ви ж прекрасно розумієте.

А: Це зрозуміло, так, але мені ось цікаво, якщо, припустимо, до Харкова запрошувати таких викладачів, то це... З Білорусі тієї ж самої, то це буде недешево. Чи є якісь міністерські програми щодо фінансування, чи це також або на органи самоврядування, або на виші?

ЛГ: Ну, перш за все: ми не платимо викладачам, ми не запрошуємо їх. Якщо у нас є меншини, то в середовищі цих меншин, громади самої, мають бути ті вчителі, які викладати будуть. Тобто, якщо є такі вчителі — добре. Буває так, що держава підтримує своїх вчителів в інших країнах. Наприклад, ми як держава Україна надсилаємо вчителів, оцього року будемо проводити конкурс для вчителів української мови в ризькій школі. Тому що вони там в Ризі не можуть знайти вчителів, які будуть викладати української. І ми як держава допомагаємо, будемо платити заробітну плату для того щоб вони там пропагували українську мову і викладали. Я не знаю, чи в Білорусії є така програма, але якщо ви заявляєте про громаду білорусів тут, то без сумніву що я впевнена, що вони могли би знайти людей з вищою освітою, які могли би викладати білоруську мову. Просто це треба консолідувати людей, вони мають обрати школу, яка їм підходить по місцю знаходження концентрації потенційних діток, які будуть вчитися — це все можна вирішити.

А: І якщо ви вже про це почали казати, скажіть, чи є програми окрім тої, якої ви зараз згадали... Чи навчають, чи фінансуються українці-вчителі і навчання українською за кордоном, в якихось ще державах?

ЛГ: У нас зараз контракт, саме договір щодо ризької школи, тому що це школа, яка фінансується в них відповідно державою, і ми як держава Україна допомагаємо з учителями української мови. У нас в інших країнах немає шкіл, які фінансуються державою, які б дали такий запит. Наприклад, в Канаді є школи, які фінансуються їхніми провінціями, і зокрема там фінансується викладання української мови, але вони без проблем знаходять вчителів української мови на території Канади. Якщо до нас звертається ж країни, в яких є такі школи, і вони не можуть знайти вчителів, як у випадку ризької школи, тоді ми допомагаємо.

А: І є ще такі успішні кейси окрім Канади, де є втручання нашої країни?

ЛГ: Оце, коли ми посилаємо своїх вчителів — це є перша історія, яку ми зробили в нашому уряді. Це ми прийняли постанову кабінету міністрів про підтримку викладання української мови за кордоном. Там є відповідні правила, що це повинна бути обов’язково школа, яку фінансує відповідна держава, але якщо в них немає кому викладати українську мову і літературу, українознавчі предмети — ми готові фінансувати і надсилати наших вчителів. І тому якщо є такі можливості, є така країна, яка буде мати запит — ми вже маємо механізм, і оця ризька школа — це буде першим прецедентом. Ми зараз вже оголосили конкурс для набору вчителів в цю школу.

Джерело: Kharkiv.misto.in.ua

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику