Цензор.НЕТ

28.10.19 00:03
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Слухання про Голодомор у Бундестазі, чи Як політики перекладають відповідальність на істориків

голодомор

Дивні речі відбуваються в дипломатичному середовищі. Настільки дивні, що втягують у свої перипетії істориків. Посол України в Німеччині Андрій Мельник, коментуючи позицію німецького МЗС щодо питання визнання Голодомору геноцидом, нестримано висловився на адресу істориків. Науковці ж підозрюють у таких емоціях бажання перекласти на них відповідальність за вірогідний політичний прокол (хоча спірно, наскільки поточні події можна назвати поразкою).

Нагадаю, комітет німецького Бундестагу провів засідання щодо петиції про визнання Голодомору геноцидом українців, яка в кінці травня набрала необхідний мінімум 50 000 голосів для розгляду її парламентом. МЗС Німеччини зі свого боку виступає проти того, щоб німецький Бундестаг визнавав Голодомор геноцидом. Зокрема, МЗС хоче, щоб петиція була відхилена з обґрунтуванням, що поняття геноцид не було визначено до 1951 року.

Посол України в Німеччині Андрій Мельник заявив, що не задоволений роботою українсько-німецької комісії істориків, яка не надала до розгляду в Бундестазі свого висновку. Пізніше у своїй колонці він був більш категоричним, заявивши, що співголова комісії з українського боку Ярослав Грицак має піти з комісії.

Члени комісії з обох сторін дали послу стриману відповідь. Пізніше Грицак назвав аргументи німецького МЗС такими, що не мають сенсу. Також делікатно нагадав, що комісія не була створена спеціально для обговорення питання Голодомору та наголосив на необхідності значно чіткішої юридичної аргументації української петиції. П. С. Вже на момент публікації даної колонки вийшла розгорнута відповідь Грицака "Голодомор – це геноцид, але в політику ми не граємо".

Раніше один з членів комісії з українського боку Ігор Щупак заперечив усі зауваження пана посла, принагідно зазначивши, що в Росії сам факт створення й роботи українсько-німецької історичної комісії викликав хвилю роздратування.

Про політичне закулісся німецької позиції говорять і політики. Депутат Бундестагу Арнольд Фаац ще перед оголошенням рішення німецького МЗС передбачив позицію відомства, озвучивши одну з причин: "Очевидно, ніхто не хоче створювати нові теми для конфронтації з Росією". Ексміністр зовнішніх справ України Павло Клімкін також погоджується, що в Німеччині помітне дистанціювання від тем, які не вигідні для РФ, хоча й зазначив, що сам факт дискусії про Голодомор у Німеччині є кроком вперед. І це одна з причин, чому у претензіях українського посла до істориків криється небезпека. Політичний підтекст рішення Бундестагу занадто явний, щоб вбачати його причину в тому, що комісія в останній момент не надала свого висновку (який вочевидь комісію і не уповноважували надавати).

Категоричний тон посла Мельника окрім абсурдного скандалу несе в собі небезпеку відвернення уваги від кількох наріжних каменів даної ситуації:

1. Петицію про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом було подано від імені громадської активістки без належної юридичної чи наукової бази. У ній зроблено наголос на етнічному критерії (а не на національному, як це є в офіційній позиції України як держави та в останніх теоріях "геноцидності" Голодомору). Згадано й соціальний аспект - селянський (який не передбачено Конвенцією ООН). Окрім того, наведені цифри жертв у 7-10 мільйонів, що також викликає питання. Є апелювання до емоцій і нуль юридичних аргументів (окрім згадки закону про 5 колосків). Історики не мали підтримувати таку мішанину фактів й домислів. Необхідну кількість голосів користувачів петиція отримала 5 місяців тому. За цей час офіційні українські структури не робили до неї значних доповнень чи юридичного супроводу. Все це, звісно, не відміняє важливості самого факту розгляду питання Голодомору Бундестагом.

2. Роботу українсько-німецької комісії істориків фінансувала винятково Німеччина (переважно недержавні організації), українська сторона з того отримувала лише оплату поїздок до НІмеччини та проживання під час конференцій. Власне наукова роботі українців ніяк не була підтримана.

3. Комісію створили для того, щоб на фаховому рівні продискутувати питання спільної історії України та Німеччини (як наголосив Грицак, Голодомор до кола таких питань не входить, хоча обговорення цієї проблеми відбулися).

4. Щодо пасування терміну "геноцид" до тих чи інших злочинів є маса нюансів. Ці деталі дали підстави німецьким членам комісії не вважати Голодомор геноцидом попри одностайну думку українських колег з комісії. Джерело неназивання своїм іменем для багатьох очевидного злочину ховається за формальними дефініціями.

Спробую дуже коротко розписати суть дискусії у випадку Голодомору. Автор правового поняття "геноцид" Рафаель Лемкін вважав Голодомор геноцидом і у своїх теоретичних розробках спирався на це. При схваленні ООН Конвенції "Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього" у 1948 році Йосип Сталін наполіг на звуженні терміна, запропонованого Лемкіним. В результаті туди не потрапив соціальний критерій (знищення певної соціальної групи), під який підпадав би штучно організований голод, спрямований проти селянства, яке найбільше постраждало від Голодомору. Нинішнє вузьке трактування терміну - один з аргументів тих, хто не підтримує визнання Голодомору в Україні геноцидом.

Сьогодні існує кілька підходів до визнання голоду 1932-33 в УСРР. Серед них є і такі, які можна розглядати у офіційному вузькому значенні цього терміну з Конвенції ООН. Зокрема знищення українців як нації, якщо вважати Голодомор частиною загального терору в Україні, який майже синхронно крім селянства охопив також інтелектуалів, партійну еліту, духовенство. Це є офіційна позиція України як держави, яка своїми нормативними актами (відповідним законом та рішенням суду) визнає Голодомор актом геноциду саме за національною, а не етнічною ознакою.

Однак для такого рівня дискусій, які відбуваються у Бундестазі, аргументи України мали би бути детально прописані. Що ще говорить на користь скептиків "геноцидності" Голодомору? Вважається, що головним аргументом на користь визнання геноциду проти певного народу чи його групи за етнічною, національною, релігійною чи расовою складовою, є документ, який декларує намір про знищення. У випадку Голодомору такого наразі немає. З іншого боку, наскільки мені відомо, на момент визнання геноцидом винищення нацистами єврейського народу, такого документу також не було знайдено. Для Голокосту як для виняткової трагедії зробили також поступку за іншим показником - розповсюдили юридичну норму на подію, що сталася до її прийняття та набуття чинності (1948 і 1951 відповідно).

Скептики щодо визнання Голодомору геноцидом зазначають: за багатьма обставинами Голодомор подібний до голодів в інших регіонах СРСР, зокрема Казахстані та частинах РСФРР (Кубань, Поволжя, Північний Кавказ). Словом, це відома фраза: "Голод був не лише в Україні". Однак є думка, що в українському випадку унікальним є синхронний терор проти української партійної еліти та інтелектуалів. Також лунає аргумент, що окремішність досліджень голодів в інших регіонах СРСР не заважає розглядати Голодомор як окремий акт, що мав свої особливості, які дозволяють визначити його як геноцид. Зрештою, багато казахських істориків визначають голод в Казахстані як геноцид казахів. А також ряд істориків висловлюють думку про геноцидність інших актів штучного голоду, влаштованого сталінським режимом (книга американського історика Нормана Н. Наймарка "Геноциди Сталіна" - одна з перших, в якій була запропонована ця ідея).

Тож, говорити у юридичній та історичній площинах є про що. І вочевидь це не має робити фінансована Німеччиною комісія істориків, створена задля пошуку консенсусу щодо спільних важких сторінок історії.

Має бути створена комісія, що цілеспрямовано розглядала б саме питання Голодомору, і фінансована вона має бути бодай наполовину Україною. Тоді дипломати та юристи матимуть право вимагати у такої комісії роз'яснень до наступного розгляду питання Голодомору Бундестагом чи парламентом інших держав. І ці роз'яснення та юридичне обґрунтування мають йти у логічній гармонійні зв'язці. Адже геноцид - це в першу чергу кримінальне діяння, яке трактують чи розслідують юристи. Тобто потрібно чітко застосувати статті Конвенції до сталінських злочинів проти українців/ населення УСРР. При цьому зрозуміти, що вкладено в дефініції, пропоновані Конвенцією, зокрема у поняття "національна група". Кейс Голодомору може стати нагодою нарешті це зробити на міжнародному рівні.

Історики можуть лише консультувати у межах власного поля компетенції. Чи погодяться фахові історики брати участь у політичних та юридичних проєктах? Якщо не вимагати від них пропагандистських гасел, а очікувати наукових результатів, то цілком. Вже давно дискутується проблема відповідальності інтелектуалів перед суспільством, і ця суперечка вічна. Впевнена, що знайдуться охочі оформити довгі наукові дискурси у формальну базу для майбутніх петицій та юридичних обговорень.

Та й це не все. Українське посольство у Берліні було помітним у донесення української думки (впевнена, це відповідало рівню фінансування українських диппредставництв). Та погляньмо правді у вічі - чи лобіює себе український світ у ФРН?

Українським політикам та дипломатам варто замислитися над тим, як у Німеччині представлений український дискурс. Те, як він представлений  у науковій сфері, ілюструють розмови на Фейсбуку істориків та науковців суміжних дисциплін. Ці обговорення стали реакцією на слова посла Мельника. ТУТ. ТУТ. Чи ТУТ.

Підтримка всебічного зацікавлення країни до себе у науковій сфері є надважливою, адже формує відповідну інтелектуальну основу та експертне середовище. Нині ж українською проблематикою займають поодинокі німецькі науковці, і така професійна стезя була радше індивідуальним екзотичним вибором кожного з них. Аналогічна ситуація у більшості європейських держав (на відміну від США чи Канади, де існують цілі українські кафедри й програми в університетах).

У німецьких, французьких, італійських... книгарнях практично немає видань про Україну. Відвертого бажання зрозуміти Україну, на жаль, також немає. А коли воно виникає, то виявляється, що відсутня інтелектуальна база для цього.

Тож Україні як державі варто просувати себе у науковому дискурсі. Зокрема говорю фінансування роботи українських науковців та її просування за кордоном. Величезний прорив варто зробити у перекладі англійською, німецькою та іншими мовами історичних праць, що стосуються української історії. А таких робіт, які здатні зацікавити європейського читача, є! Про те, як у 16 столітті населення нинішніх українських земель входить до західної політичної культури і з успіхом її засвоює. Як в українців з'являється власна еліта і як вона політично еволюціонує. Про релігійні, політичні та культурні особливості життя на прикордонні. Про взаємини з сусідами, зокрема з нинішнім агресором. Про творення нації, яке йшло в конфлікті з тезою російського націоналізму про триєдиний народ. Про унікальні віхи українського мистецтва. Про трагічні суперечливі події. І так далі - аж до нині. 

Очевидно, що це потребує величезних коштів та організації. А ще більше - терплячості, системності й часу. І так само очевидно, що структури, які мають займатися такою промоцією - Український інститут та Український культурний фонд, - були створені лише в останні роки. Тож за емоційно-політичними, здавалося б, провалами варто замислитися про розробку єдиної стратегії промоції України у світі. Підтримка науковців-україністів - це надважлива складова такої промоції. Однак для цього треба відкинути образи, завищені очікування та зайві емоції.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику