Цензор.НЕТ

04.11.19 10:22
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Українська мапа

Перед нами мапа українського "Дикого поля". Її 10 років тому склав для Вікіпедії Алекс Тора на основі матеріалів з "Енциклопедії українознавства" у 10 томах, виданої за редакції Володимира Кубійовича в Парижі у 1954—1989 роках. Жовтим позначена територія, яку у 17 столітті вважали "Диким полем". Підозрюю, що мапа неточна. Але вона чудово ілюструє головну українську дихотомію, яка наразі розриває країну, а може стати тими поршнями, які витягнуть її з болота межичасу, в якому вона застрягла.

17 століття – це час походу на Москву козацького війська Сагайдачного, православного відродження під проводом Петра Могили, української національної революції на чолі з Богданом Хмельницьким та великої Руїни. Це час активного формування модерної української нації. Одне з ключових століть у формуванні української ідентичності.

А тепер давайте уважно подивимось на мапу. Перше, що впадає в очі: приблизно половина сучасної української території – це осілі тубільці, які століттями жили на своїй землі. Друга половина – це "Дике поле", де панували кочовики. Дике поле пізніше колонізували хлібороби, а згодом і велика індустрія. Ключовим тут є слово "колонізували". Бо свідомість осілого тубільця, предки якого "споконвіку" жили на якісь землі, і свідомість колоніста, який заселяє "нічийні" землі, кардинально різниться.

Перший народжується в лоні традиції. Його життя багато в чому визначено наперед патернами релігії, звичаїв, соціального становища тощо. Це типова Європа з її культурою, що уходить корінням у вікові традиції. Тубільці та автохтони мають бути консерваторами. Вони успадковують традицію. Традиція для них – це соціальна колиска, в якій вони народжуються й виростають і в якій виколисують своїх дітей. Навіть свободу вони розуміють насамперед як свободу дотримуватись власних традицій.

Колоніст навпроти бачить дикий степ насамперед як землю свободи та можливостей. Сюди тікають аби кардинально змінити життя – тікають від традиції, від соціальної ієрархії, від будь-яких патернів. Колоністи живуть пафосом творіння нового: нових поселень, нових взаємин, нових перспектив. Тут свободу сприймають насамперед як свободу від кайданів минулого. Колоністу затісно в традиції – і тому він тікає у невідоме, аби творити нове життя.

Колонізація українського степу завершилась тільки у ХХ столітті. У сталінські часи українські (і не тільки) селяни тікали на Донбас як кріпаки тікали на січ. В СРСР Донбас та інші індустріальні регіони були місцем відносної свободи. Не дивно, що саме там викарбувалось ціле покоління українських дисидентів: Іван та Надія Світличні, Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Руденко, Олекса Тихий. На Донбасі минуло дитинство Анатоля Лупиноса…

Я свідомо спрощую та схематизую. Я усвідомлюю, що 70 років радянщини понівечили ментальність і українських автохтонів і українських колоністів. І тим не менш я певен, що саме така класифікація дає можливість краще зрозуміти те, що наразі відбувається в Україні. Бо дихотомія "проросійські малороси" vs "прозахідні націоналісти" зручна для російської пропаганди та для західної академічної спільноти, але малоперспективна для дослідження українського суспільства.

"Українські колоністи" не проросійські, хоча значна їх частина і говорить російською. Вони просто мають радикально іншу візію України, аніж "українські автохтони". Вони не відчувають жодного обов’язку перед українською культурною традицією. Їхні символи – ДніпроГЕС, "Південмаш", "Хартрон", "Моторсіч", Запорізька АЕС будувала не Україна. Навіть формально промислові гіганти були напряму підпорядковані Москві. За означенням "колоністи" - футуристи і ринкові ліберали. Вони сприймають традицію як обмеження свободи, а не рамку, в якій свобода реалізується. Вони вміють заробляти в умовах дикого ринку (саме тому всі українські олігархи зі Лівобережжя). Вони бачать Україну як землю свободи та можливостей для всіх, а не як заповідник української мови та культури. І як показав Дніпро у критичному 2014-му, за свою візію України вони вміють воювати незгірше за УПА. Для них Росія – це загроза насамперед свободі, а не українській ідентичності. Герой "українських колоністів" – їхній земляк анархіст Нестор Махно, а не націоналіст Роман Шухевич.

Натомість українські автохтони – природні консерватори. Ціною великих жертв вони зберегли українську культуру в умовах бездержавності. Вони жили традицією, а не тікали від неї. Для них історична тяглість була і залишається важливішою за свободу. Спільнота в їхньому світогляді є важливішою за індивіда. Вони відчувають себе спадкоємцями великої культурної спадщини, яку їхні предки творили більше 1000 років – від "Повісті временних літ" до Олеся Курбаса, Василя Стуса та Івана Марчука – і відчувають обов’язок цю спадщину захищати та розвивати. Тому "російськомовний українець" звучить для них contradictio in adjecto, бо українство – це насамперед культурна традиція. Поза цією традицією немає і не може бути ані України, ані українців. Російськомовний українець для них – це те, що англійською називають resident alien – чужоземець, що постійно проживає в Україні.

На чиєму боці правда в цій одвічній українській суперечці "колоністів" з "автохтонами"? Як тільки ми ставимо це запитання – ми вбиваємо Україну. Так вже історично склалося, що Україна не є типовою європейською державою-нацією, бо ми держава-фронтир. На наших землях завершується Європа і починається "Америка, що не відбулась". Не відбулась, бо в нас були свої прерії для колонізації, але забракло океану, який би відділив нас від Росії. І цього океану немає досі. Тому, як показала нинішня війна, знаходження формули співіснування, ба більше – співпраці українських "автохтонів-консерваторів" та "колоністів-лібералів" є умовою виживання України. Те, що розриває Україну, має стати тією силою, яка рухає її вперед. Перетворитись на мотор її розвитку.

Але для цього нам потрібний кардинально інший суспільний договір. Не типовий європейський основний закон, а конституція фронтиру. Вона має бути про справедливі правила змагання різних візій України, а не про те, якою ця візія має бути. Врешті-решт змогли ж американські колоністи винести питання рабства, яке радикально розділяло Південь та Північ, за дужки порядку денного Філадельфійського конвенту. Ба більше прямо заборонити Конгресу розглядати його впродовж наступних 20 років після ухвалення Конституції. Бо це було умовою виживання молодої федерації.

Втім Україні ще треба дійти до свого філадельфійського конвенту. А поки і "автохтони-консерватори" і "колоністи-ліберали" мають об’єднатися в обороні України. Проти Росії та її п’ятої колони. Нагадаю, що лоялісти (ті, хто воював на боці Британської імперії у війні за незалежність) не були представлені на Конституційному конвенті – вони мали разом з британськими військми тікати до Канади, яка залишилась вірною короні. На жаль, наші "лоялісти" досі засідають в українському парламенті. Володіють "заводами, газетами та телеканалами". І активно працюють над поверненням України в імперську стайню. Тому українським "автохтонам-консерваторам" та "колоністам-лібералам" треба насамперед об'єднати зусилля і зробити так, аби українські "лоялісти" були змушені втекти бодай на тимчасово окуповані території, якщо не в Росію. А потім вже домовлятись.

Зможемо викинути лоялістів з України - зможемо домовитись, як далі жити в ній разом. Бо різні візії України - це про опонентів. А вороги - це ті, у візії яких Україна загалом відсутня на політичній мапі.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику