Цензор.НЕТ

05.11.19 15:32
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

"Ти ж волонтер, там платять мільйони. Там перестала заробляти, тому прийшла в армію"?

Коли весною 2014 року, російські найманці почали вбивали проукраїнських жителів Маріуполя, викрадати їх, ґвалтувати. Багато місцевих мешканців хвилюючись за своє життя, покидали місто. Оксана Клименко були в числі тих, хто навпаки виступив проти московського агресора. Спочатку, як волонтер, а пізніше і боєць ЗСУ, вона зробила все, що від неї залежало, щоб не допустити окупації рідного міста.

Людей примусово везли з Маріуполя в Київ, щоб протистояти "американцям".

- Коли в Києві побили студентів, я в той час жила в Маріуполі і якщо чесно, не розуміла, що буде далі. Адже все це відбувалося в моїй країні. Знайомі, які перебували поряд говорили: "Там самі розберуться. Адже в них все куплено". Були й такі, які загалі не звертали уваги на події в столиці. Таке враження, що їм було наплювати на Україну.

На Донбасі тривала інформаційна російська блокада. Тут всі говорили про американців, котрі правлять в Києві, наколоті апельсини і тому подібне. Мовляв, потрібно їхати туди і влаштувати їм "антимайдан".

Людей примусово везли з Маріуполя в Київ, щоб протистояти "американцям". Пригадую, що тоді була зима. В місті випала величезна кількість снігу. Ми п’ять днів не могли вийти навіть в магазин. Адже нікому було прибирати дороги. Всіх працівників комунальних підприємств тодішній мер відправив в столицю.

- Тобі не здавалася тодішня ситуація безглуздою?

- На той момент можна було всього очікувати. Перед початком бойових дій, я повернулася із теренів Західної України. Розказала своїй подрузі, що там добре, дуже багато цікавого можна побачити. Вона теж збиралася їхати туди. Проте потім сказала: "Ти що, не можна там перебувати. Подивись, вони приїхали до нас і ціни стали дорожчі". Я запитую її: "Хто приїхав?". "Ну вони, "западенці. Там в них все дешеве, а у нас навпаки" - говорила мені подруга.

Я глянула на неї і не розуміла чи справді ця людина із мого оточення. Адже вона була перелякана і зомбована.

- Коли в місті почалися проросійські заворушення?

- Мені здається, що 23 лютого 2014 року. Після мітингу під міською радою почали палити шини, появилися прапори російські. В місті появилося дуже багато незнайомців, переважно росіяни. Закривалися магазини, пропадали люди, які підтримували відкрито Україну. Було страшно, я не розуміла, хто ворог і навпаки. Були люди, які хотіли бачити нашу країну – Незалежною. На жаль більшість населення Маріуполя на той момент, бажали, щоб місто було в складі Росії. Деякі мої знайомі казали: "Це ж добре, якщо Путін нас забере. Там в них дуже добре".

Так говорили ті, хто ніколи не виїжджав за межі Донецької області. Вони елементарно не знали, яка красива Україна. Коли розпочалася війна, багато з моїх приятельок виїхали на територію Росії. Проте через деякий час повернулися в Маріуполь. Вони сказали, що помилялися, коли повірили російським окупантам, адже їх там ніхто не чекає. Після того, одна з них навіть віддала свою дитину в українську школу.

Нас лякали, що можемо бути повішеними чи ще якось знищені. Але ці погрози не діяли, ми просто не хотіли, щоб в нашому місті повторився Донецький сценарій.

- Чому так маріупольці підтримували Путінську анексію? Чому вважали, що там дуже добре жити? Адже по великому рахунку, жителі Росії більш менш добре живуть тільки у великих мегаполісах. В регіонах віддалених від центру процвітає біднота, жебрацтво. Таке враження, що там час зупинився у 20 столітті.

- Нас змалку навчали, що ми "рускіє". В мене були такі вчителі, які постійно це говорили. Мовляв, ми повинні бути вдячні Росії, "рускому язику". Траплялися вчителі, які говорили, що Україна наш дім, ми повинні розмовляти українською, проте їх була меншість.

Тато в мене росіянин, мати - українка. Мама завжди навчала, що ми живемо в Україні. Я цю інформацію втягувала у себе, тому мій світогляд був набагато ширшим, ніж в тих, хто жив одним "союзом".

Одного разу, коли одна із вчительок сказала, що ми "руські", я заперечила їй. Вона поклала мені оцінку – три. Мати прийшла розбиратися до неї і сказала, що дочка говорить правду. Маріуполь – це Україна. Це принесло мені потім негатив, вчителька постійно понижала мені оцінки. Хоча я не відмовлялася від своєї думки.

Наш регіон дуже густо заселений переселенцями з Росії, ось вони і марять спільним минули і ніяк не можуть звикнути, що їх час пройшов.

Проте була частина українців, які зуміли сказати: "Ні – "днр". Я перебувала в їх числі. Нас лякали, що можемо бути повішеними чи ще якось знищені. Але ці погрози не діяли, ми просто не хотіли, щоб в нашому місті повторився Донецький сценарій. Тому російські найманці і сепаратисти відчули український спротив. Плюс до всього на околицях міста перебували наші війська, а це вселяло надію.

- Українські бійці позитивно впливали на борців з окупантами?

- Для мене українські військові на той момент, коли я їх побачила, були символом визволення і захисту. В принципі, вони такими і залишилися.

Проте до травня місяця 2014 року, наші хлопці практично не вступали у бій. Зате сепаратисти влаштовували провокації, їхні снайпери з будинків стріляли в мирних людей. Тоді було дуже страшно. Вони свідомо робили провокацію, щоб потім всім сказати, що це зробила українська армія. Їм це вдалося зробити. Вечором російські телеканали показали сюжет, де йшлося, що українська армія розстрілює мирних громадян.

В Маріуполі творився хаос. Окупанти забирали в людей машини, гроші, ходили чутки про зґвалтування російськими найманцями місцевих дівчат, жінок.

Дуже багато людей покидало місто. Я думала над цим всім і прийняла рішення, що не можу так вчинити. Хлопці прийшли нас захищати, ми ж залишаємо їх самими. Тим більше, я дома, а вони зовсім не знають цього міста.

13 червня 2014 року, наші військові зачистили місто від окупантів. Я раділа, думала, ось воно довгождане визволення.

Коли в серпні 2014 року в наш бік просувалися російські танки, мені телефонували так звані друзі і говорили: "Ура, наші танки їдуть".

- Що змінилося в Маріуполі, коли там знову запанувала українська влада?

- Саме тоді, ми відчули, що таке український прапор. Його можна було носити, насолоджуватися тим, що ми нація. До цього моменту, я дякую українським захисникам завдяки яким проукраїнські жителі відчували величезну ейфорію.

Хоча знову ж таки, частина міліціонерів, лікарів, вчителів, робітників, які чекали Росію були розчаровані від того, що перемогла українська армія.

Коли в серпні 2014 року в наш бік просувалися російські танки, мені телефонували так звані друзі і говорили: "Ура, наші танки їдуть". Я спочатку теж раділа, а потім думала. "Стоп, які танки, чиї"? І в цю хвилину люди з якими ти приятелювала всі роки, втрачали для тебе значимість. Адже вони свідомо підтримували ворога. Вони чекали вторгнення російських танків в українське місто, моє місто.

Я, щоб остаточно не впасти у паніку, почала листати соціальну мережу "Фейсбук". Там бачила мешканців Маріуполя, які не лякаючись підтримували Україну і починала підтримувати з ними зв'язок.

В серпні 2014 року нас зібралося багато тисяч, ми звернулися до Путіна і сказали, що не здамо йому місто. Нас окриляло божевільні емоції, ейфорія, ми реально знали, що Маріуполь буде нашим. Люди копали окопи, не чекаючи приказу, інші годували бійців, підтримували їх морально.

- Тобто на початку осені в Маріуполь знову прийшов страх, який змінив літню ейфорію?

- Було таке відчуття. Хтось їхав в Росію, ніші мандрували в мирну частину країни. В кожного з нас були зібрані речі, щоб в разі чогось тікати. Моя сестра маючи маленьких дітей, теж виїхала в західні регіони України. Я ходила на роботу і паралельно допомагала нашим військовим. Я просто захоплювалася ними.

Вже пізніше зі мною трапилася історія, яка показувала моє відношення до бійців ЗСУ. Сестра з дочкою і сином повернулася в Маріуполь у 2016 році. Вона приїхала і каже: "Ти не втрачай свідомість, але ми бачили наших військових". Діти теж почали кричати навперебій: "Так, так, дяді військові були – п’яні". Я була шокована, адже до того моменту, вважала українських бійців – "ангелами з крилами".

На даний момент, багато чого змінилося, я подорослішала. Проте ті хлопці, які в 2014 році захистили Маріуполь, для мене назавжди герої. Адже коли їх мобілізували, вони були геть необстріляні. Їм обіцяли, що вони стоятимуть кожен в своїх містах. Проте через кілька днів, всіх переправили в Маріупольський аеропорт.

- Пригадуєш обстріл міста в лютому 2015 року?

- Це був вихідний день, у нас не зважаючи на все появилася якась стабільність. Хоча тривожна, але вона була. Я моментами телефонувала нашим хлопцям, коли на краю міст тривала стрілянина. Вони говорили: "Все нормально. Ми охороняємо вас. Лягайте спати".

Тому цей масовий обстріл сколихнув місто. В нас знову появився страх. Сама картина після обстрілу виглядало жахливо. Розбиті багатоповерхівки, десятки вбитих, поранених. Снаряди розривалися між квартирами, в яких відпочивали люди..

Проте навіть тоді знайшлися ідіоти, які вважали, що це зробила українська армія.

- Чи можна вважати, що це була помста росіян місцевим жителям, які не здали місто і підтримали українську армію?

- Я не знаю, як вважати. Проте ми одне знали – це була свідома спланована акція. Тим більше, що Кірсанов, котрий коректував російську артилерію, якого недавно випустили наші судді, являється місцевим жителем.

_ Коли ти зрозуміла, що хочеш стати частиною ЗСУ?

- Допомагаючи нашим бійцям постійно, ти стаєш їх частинкою. Я жила їхніми проблемами, хвилювалася за них і так далі. Я не відчувала себе волонтером, а була уже частиною їхньої родини, яка розуміла тебе і ти розуміла їх.

У 2015 році мені телефонували бійці, котрі уже відслужили і перебували в дома. Вони могли годинами жалітися на свою долю. Розказували, що в мирній країні їх ніхто не чекає. Що їхня сім’я – це фронтові друзі, волонтери.

Тому захотілося піти служити, щоб зробити більше. Хоча, якщо чесно, я не розуміла, що таке служба в ЗСУ до кінця, поки не потрапила в навчальний центр на чотири з половиною місяця. Мені довелося там повзати, стріляти з автомата, гранатомета і так далі. Багато людей не витримували, покидали службу. Я все витримала, пройшла, але було важко морально.

Там був різношерстий контингент. Курсанти, які потім мали заступати зі мною на службу не раз говорили: "Ти ж волонтер, ви мільйони заробляєте. Тобі там перестали платити і ти вирішила піти в армію?" Це було боляче слухати, тим більше, що йдучи на фронт, я навіть гадки не мала, що там платитимуть якісь "атошні". Мені просто хотілося приносити більшу користь у спільній боротьбі.

Тим більше, що в мирній країні я мала хорошу роботу, яка мене забезпечувала і в мене не було матеріальних проблем.

Перебуваючи в рядах ЗСУ, в середині їхньої структури, я зрозуміла, що тут далеко не все гаразд. Не всі ідуть воювати за покликом серця. Дехто з бійців далекий від патріотизму взагалі. Їхня мета – заробити грошей. Це стосується чоловіків і жінок.

Хоча я вірю, що ми потихеньку справимося. Весь непотріб відправимо туди, звідки вони прийшли. І кістяк нашої армії складатимуть професіонали. Які розуміють, чому вони тут перебувають.

Оглядаючись на минуле, я можу відкрито сказати, що ми виросли, пішли в перед. Янукович розграбував, добив нашу армію. За ці 5 років було багато зроблено, щоб її відродити.

- Що саме потрібно змінити в армії, конкретніше?

- Структуру набору людей, підготовку: моральну, фізичну, тактичну. Повторюю, люди мають розуміти, що вони є частиною професійної армії.

Потрібно прибрати паперову залежність. Вона надто псує нашу армію. Також в нас не вистачає взаємодії між підрозділами.

- Ти колишній волонтер і знаєш, як воно допомагати нашій армії. Недавно ще лунали заяви деяких чиновників, які говорили. Що наші військові всім забезпеченні і волонтерська допомога не потрібна. Твоя думка з цього приводу?

- Зараз уже не 2014 - 2015 рік звичайно. Проте волонтери потрібні, хоча уже не в таких масштабах. Добрим людям потрібно перевіряти на скільки ця допомога потрібна. Щоб їх не використовували. Дехто звик з початку війни, що йому допомагають і вже не може уникнути цієї залежності. Мовляв: " Ви нам винні"!

Ніхто нікому нічого не винен. Ми всі працюємо на Перемогу. Тим більше будь яка волонтерська допомога – це моральна підтримка кожного бійця, а вона безцінна.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику