Цензор.НЕТ

13.11.19 14:42
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

УКРАЇНСЬКИЙ ДВИГУН

друзенко

Життя в Америці навчає цінувати Україну. І допомагає краще її пізнати. Побачити в іншому світлі.

Одного разу я запитав свого улюбленого професора Девіда Вільямса, одного з наймудріших та найінтелігентніших людей, яких я зустрічав на своєму життєвому шляху, чому його тягне в Бірму, Ліберію, Південний Судан, а віднедавна і в Україну, якщо бувши кращим випускником Гарвардської law school, він міг спокійно заробляти мільйони в якісь з престижних американських юридичних фірм. Відповідь мене вразила: "Наша [тобто США] конституція повільно вбиває Америку, і ми нічого не можемо з цим зробити, а ви – можете". Тут слід нагадати, що Девід – один з провідних фахівців з конституційного дизайну, справжній гуру науки чи радше мистецтва конструювання нових конституцій. Думаю, будучи нащадком перших колоністів Індіани, він відчуває в Україні ті ж фантастичні можливості творити майбутнє, які відкривались перед його предками, що переселились на середній Захід 200 років тому.

Америка жорстока. Вона нагадує центрифугу, що розганяє людські атоми до максимальної швидкості, аби вичавити з них всю її енергію, всі можливості, всі таланти. Я бачу, як американські студенти, які здебільшого навчаються коштом безвідсоткових (на час навчання в університеті) позик і завершують коледж (бакалаврська освіта) з боргами в десятки тисяч доларів, а якщо продовжують навчання на правника (ще три роки) – борг зростає в середньому до $145 тис., - як американські студенти не схожі на наших. З такими боргами, випускаючись з університету, вони схожі на кулю, яка вилітає з дула пістолета. Бо впродовж 10 років борг слід повернути з відсотками. Це в середньому $198,700 на десятиліття або $1,656 на місяць. Успішні юристи великих компаній після тридцяти можуть стати мільйонерами, але також – спитись, втратити родину чи присісти на важкий наркотик. Шанси приблизно однакові. Численні безхатьки на вулицях нагадують, що єдиний спосіб вижити в Америці – це важко гарувати. Центрифуга працює.

І тим не менш рівень суїцидів тут нижчий, а рівень щастя значно вищий, аніж в Україні. Бо американці вірять, що ця безжальна боротьба за місце під сонцем йде по правилах. І ці правила встановлюють вони. "We, the people" звучить тут майже як заклинання. Американець – це людина, яка приймає виклик долі. І вірить, що долю можна змінювати на краще. Ринковий атомізм (кожен сам за себе, людина людині - конкурент) тут балансує геній спільнодії. Американці знають, що один в полі не воїн. Тому щодня створюють сотні товариств, корпорацій, асоціацій, об’єднань та ініціатив. Народні рухи постійно тримають уряд в тонусі. Вони починають та ведуть стратегічні судові процеси, які призводять до скасування расової сегрегації чи визнання/невизнання одностатевих шлюбів, започатковують і доводять до перемоги ініціативи, що обмежують податки, запроваджують та скасовують смертну кару, встановлюють частку бюджету, яку належить витрачати на публічні школи, обмежують кількість каденцій, на які можуть обиратись депутати, чи змушують уряд завершити В’єтнамську війну…

На відміну від травмованих Другою світовою європейців, американці не прагнуть консенсусу і не надто вірять в компроміс. Вони вірять в боротьбу за правилами і свої невідокремні права. Якщо ти програв сьогодні, в тебе є шанс виграти завтра. Причому якщо ти програв вибори, ти можеш виграти на референдумі чи в суді. Якщо ти програв суд, ніхто не заважає тобі започаткувати ініціативу за зміну законодавства, яке сприяло твоїй поразці. Правила навіть передбачають можливість їх порушення. Але порушника тут не так перевиховують, як карають. Карають максимально жорстоко. Ти маєш право на володіння зброєю, але поліція зазвичай стріляє краще.

Американська демократія нагадує постійну війну. Боротьба не припиняється ані на мить. Конкуренція триває постійно. Але державна машина створена так, що ця війна працює наче поршні мотору. Система каналізує енергію ворожнечі для руху вперед. Навіть якщо цей рух до прірви…

Це те, чого так бракує Україні. Ми теж вируємо, сперечаємось, сваримось, б’ємо горщики і віримо тільки у свою правду. Але наше кипіння нагадує або бульки в казані або руйнівний вибух гранати. Немає рамки, яка б перетворювала наше вирування на енергію змін. Аби кожен вибух нашої незгоди, кожна безкомпромісна дискусія, кожен протест рухав поршні суспільного двигуна, а не випускав пару чи руйнував все довкола.

Нам поталанило творити українську державу на межі епох. Коли вчорашні аксіоми раптом перетворюються на непевні гіпотези. Коли і американська центрифуга, і німецькі шестерні дають збій. Коли майбутнє із їзди по прокладених кимось рейках трансформується у захоплююче відкриття terra incognita. Коли ми раптом опинились в одному з епіцентрів, де твориться історія. І де брак спільного минулого та розмаїтість традицій є нашою перевагою, а не недоліком. Бо минуле форматує мозок. Робить з нього залізницю. І тому хоча американська центрифуга працює, американці все з меншим оптимізмом дивляться у майбутнє. Ми навпаки – дивимось у нього з великою надією, бо нам майже нема чого втрачати у сьогоденні, окрім свободи творити це майбутнє. Врешті-решт саме за це право ми і пішли воювати проти некрофільського путінського режиму, який живе минулим, героїзує минуле, черпає натхнення в минулому, сумує за минулим.

250 років тому все, що напевно знали про себе американські колоністи — вони не хочуть жити так, як живуть в Європі. І що їм — дуже різним за своїм менталітетом 13 колоніям — потрібно об’єднатися, аби вибороти свою незалежність. Через 250 років все, що напевно знають про себе такі різні українці — ми не хочемо жити як в Росії. І нам потрібно об‘єднатись, аби зберегти нашу незалежність. А потім, як колись американцям, нам потрібно винайти український суспільний двигун. Який каналізуватиме нашу вибухову енергію і перетворюватиме її на реактивний рух нашого суспільства вперед. Який забезпечить свободу боротьби ідей, лідерів та команд. Який стимулюватиме перемагати. Який гарантуватиме переможеному другий шанс. Який забезпечить почуття справедливості для всіх. І який не дасть нам власноруч зруйнувати нашу спільну державу...

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику