Цензор.НЕТ

15.11.19 14:00
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Військовий журналіст Тарас Корніюк: "Я потрапив в термінал Донецького аеропорту, але це було… ганебно!"

П’ять років телевізійник каналу ICTV, який до війни розповідав про спорт, регулярно їздить на фронт і робить сюжети про українських захисників. А два роки тому батько репортера підписав контракт з бойовою 24-ою бригадою. Тепер чоловіки частіше бачаться на лінії вогню, чим вдома

Фото Олександра Клименка

Мені досить довго не вдавалося заскочити обох Корніюків так, щоб вони були разом. Тарас весь час в русі – якщо знаходиться на війні, то знімає сюжети по всій лінії фронту. А на мирній території важко застати його батька – Івана Васильовича, бо він постійно знаходиться з підрозділом, на полігоні, в пункті постійної дислокації… І все ж мені вдалося зустрітися одночасно з двома чоловіками. Це було в Мар’їнці неподалік Донецька. Відразу після нашої розмови Тарас вирушив в столицю – його ротація закінчилася. А його батько поїхав по позиціям разом з комбригом.

"Я хотів, щоб син був… банкіром"

-Тарасе, як ти, журналіст-новостійник, став військовим кореспондентом?

-Моє життя ділиться - до Майдану і після. Це було великим потрясінням для нашої нації і фактично викликом для всіх журналістів. Я працював спортивним журналістом, наші спортсмени показували високі результати, великі досягнення. Працювати було цікаво. І тут прийшов 2013 рік. Поворотним моментом стало побиття людей на Майдані. Після цього я поїхав на прес-конференцію до начальника міліції – подій відбувалося так багато, що залучали всіх журналістів, безвідносно до їх спеціалізації, а я ще й чергував, тому і потрапив на ту прес-конференцію. Там розповідали якісь нісенітниці, що студенти щось там порушували… Мене самого це дуже розсердило. І 1 грудня я, як мільйони інших українців, вийшов на віче. Я стояв на пагорбі навпроти майдану – людей зійшлося стільки, що вниз спуститися було нереально. Мій друг опинився біля Банкової вулиці, він мені по телефону і сказав, що там починаються якісь заворушення. Так почався громадський протест. В ньому потрібно було брати участь - або як журналісту, або як людині. Саме тоді в мені наче щось перемкнулося - про спорт треба було забувати.

- Іван Васильович, ви були задоволені, що син працює журналістом?

-Він сам обрав професію. Я хотів, щоб він був банкіром…

-…або волейболістом. Я ж займався волейболом, - сміється Тарас.

- Це мій найулюбленіший вид спорту! – додає батько журналіста. – Син грав вдень і вночі…

- А чому я обрав саме журналістику? - продовжує Тарас. - Ще в школі почав висвітлювати наші футбольні і волейбольні досягнення. Бориспільські команди грали на дуже високому рівні. "Борисфен" обігравав "Динамо" Київ. Жіноча команда з хокею на розповідати. У нас спортивне місто. Так і пішло. Тому я і поступив на журналістику. Але бачиш – доля розпорядилася таким чином, що тепер я став військовим репортером…

- Події на Майдані висвітлював системно?

- Так. У мене були вечірні включення. Холод був тоді лютим, стоїш, чекаєш свого часу, мерзнеш, але тебе гріє, що ти бачиш людей, які самоорганізувалися. Почався снігопад? Самі прибирають. Заходимо в будівлю міської адміністрації – а там чисто, світло, все організовано. Найпам’ятніших моментів на Майдані у мене два. Це ніч проти 20-го лютого. Після 18-го я поїхав на нічну зйомку. Все було спокійно, горіли вогнища, чергували люди. І нічого не відбувалося. О шостій ранку я поїхав звідти, бо на 7.45 треба було робити сюжет. Люди в інтерв’ю казали мені, що не хочуть війни, протистоянь, що уже забагато смертей. Сюжет виходить в ефір, я стою в апаратній і на моніторі бачу онлайн трансляцію з Майдану. А там іде розстріл людей! Я згадую цю нічну зйомку, спокій… Така зміна подій не вкладалася в голові…

А потім вже 21-го числа я висвітлював віче. Тоді принесли під сцену труни… Із тих, хто там був, один Кличко став на коліна перед загиблими... Я чергував з години дня до дев’ятої вечора. І постійно несли труни – по три, по чотири… А ти маєш про це розповідати. Дуже важкі емоції тоді я пережив.

-Журналіст має бути відстороненим від тих подій, які висвітлює...

-Війна показала, що ми не можемо бути відстороненими. Від кого? - з гіркою посмішкою перепитує мене Тарас. – Пам’ятаєш, тут, на Донбасі, одним з перших загинув Юра Поправко. Його тіло тиждень не могли знайти. Його вбили разом с Володею Рибаком. Вже під час похорон я спілкувався з мамою Юрія. Дізнаючися про цих людей, знаючи, як вони жили, за що боролися, проникаєшся тим, що вони робили, відчуваєш, як вони стають рідними. Залишатися відстороненим неможливо…

- Ви коли узнали, що син працює з Майдану? – питаю батька.

- Відразу. Я ж дивлюся новини, слідкую за сюжетами Тараса. Тому бачу, де він. Та й відчуваю, якщо небезпечно...

- Батько – мій найголовніший критик, - додає Тарас. - Може сказати, що я не те слово сказав, чи заїкнувся: "Ну, ти щось слабо".

- Але як сам спробував на камеру дати інтерв’ю, зрозумів, що це не така легка справа, - посміхається Іван Васильович. – Я і бекав, і мекав… Півгодини не міг нормально думку висловити.

-А ви у подіях Майдану не брали участь?

- На першому майдані я був з першої ночі. Весь час там провів, допомагав сильно. І сильно розчарувався, коли побачив, що все розвивається несправедливо.

- Хотілося якихось змін в цій країні?

- Ну звичайно! Я вважав, що міг більше зробити, чим просто стояти на майдані, бо тоді у мене був непоганий бізнес: сільськогосподарське підприємство, 2 тисячі гектарів землі... Мільйони через руки проходили. Хотілося допомогти, але мене використали… Коли я приїхав на другий майдан, зустрів знайомих, вони давай мені радити: став палатку, утримуй до тридцяти мітингувальників. "Ні, хлопці, - відповів, - вже в ці ігри я не граю". Я-то підтримував те, що відбувається, за сина переживав, звичайно, але активно участі не приймав. Я гостро переживаю все політичні події, дуже близько до серця все це беру, пропускаю через себе. Але щось все відбувається не так, як має, як я вважаю правильно. Очікуєш більшого, а маємо те, що маємо…

"Змушений визнати, що з мікрофона символіку каналу ми знімали, тому що з нею біля будинку адміністрації в центрі Донецьку було небезпечно"

-Тарасе, для тебе було очевидно, що почнеться війна?

- Після розстрілу Майдану у мене було величезне потрясіння. Після цього я висвітлював втечу Януковича, хаос і безвладдя. Чомусь кримські події, як журналіст, не оцінив, залишався в Києві. На мене напав якийсь ступор. Очевидні речі відбувалися – у нас віджимали територію, сусідня країна прийняла рішення вводити війська. Ми всі не були готові до такого. Я ніколи не сприймав росіян як братів, історія у нас дуже не проста. Але діяти так цинічно, відкрито…

На війну я потрапив у березні. Це ще не було війною, хоча… Я поїхав у відрядження у Донецьк. Тоді кожного дня захоплювалися міста. І при цьому так дивно було. Мільйоне місто, а якихось десять маргіналів, півтори каліки зайняли адмінбудівлю! Як можна було це допустити? Де була міліція та інші органи? Просто катастрофа!

-Раніше ти бував у Донецьку?

- Так, звичайно. Неодноразово літав на матчі з донецьким "Шахтарем". Навіть коли вже був Майдан, в січні 2014 року, ми літали з хокейним клубом "Донбас" на міжнародні виїзди. Тоді вже відчувалася напруга між донецькими журналістами і нами. Але вони думали, що Майдан - це все гра. Вони підтримували Януковича, а ми розуміли, що процес невідворотній. Але я впевнений – саме ті люди точно не хотіли, щоб їх місто стало столицею так званої ДНР. Вони живуть зараз в Києві. А їх майно залишилося там. І вони не можуть поїхати додому. Це не вони вирішували, це за них вирішили.

На фото: Тарас завжди займався різними видами спорту. В хокей та футбол регулярно грає дотепер

Весною 2014 я вирушив у Донецьк – висвітлювати тамтешні події, але працювати там виявилося не просто. Час від часу виникали проукраїнські мітинги, вони не були дуже людними, але, пам’ятаю, в суботу ми ідем ходою, людей 50-60, по проспекту Артема. І тут підлітають люди в балаклавах, починається двіжуха, нашого оператора хватають, хочуть бити. Нападаючі матюкаються, ображають, а що я можу зробити? Це все займає долі секунд. Ми зовсім не готові були до такого. Добре, нас відбили проукраїнські активісти.

-Нападаючі реагували на мікрофон каналу?

-Змушений визнати, що з мікрофона символіку каналу ми знімали, тому що з нею біля будинку адміністрації, в центрі міста було небезпечно.

Якось я сплю вранці. Будить мене телефонним дзвінком фотокор: захопили чергову адміністративну будівлю. Вибігаємо туди, а на зустріч нам ідуть 30-40 людей з бітами, вже звідти вертаються. Вони вже все зробили. Ми на інший бік перейшли – подалі від цього натовпу. Бачу: стоять журналісти "Лайфньюсу", хлопці в формі "Беркуту" і пара чудаків в балаклавах. "Беркутівець" перетирає щось з лайфньюсівцем… От про що можна говорити? Коли повернувся в Донецьку, місяць чи півтора знаходився в шоці, потрібно було прийти до тями. А потім вже поїхав на війну…

-Я весь час тоді телефонував Тарасу, просив повернутися. Страшно було за сина, - говорить Іван Васильович.

-О, згадав ще один журналістський досвід того періоду. У місті декілька разів на день щось захоплювали. Після прокуратури - міліцію, бо не сподобався новий київський начальник. Вони казали: ми свого поставимо. Приїжджаємо туди на таксі, не виходимо з камерою, бо стоїть натовп цих мавп. Оператора залишаю в машині, підхожу до будівлі, як цивільна людина. Вони не розуміють, хто я. Починаю говорити з ними по-русски: "Что там, наших много?" Півгодини так з ними потусувався. Мене краяло: український журналіст змушений прикидатися городянином, працювати без камери, без мікрофону… Але все це небезпечно було насправді. Могли побити, забрати техніку. У мого колеги Михайлова, який поїхав відразу після мене в Донецьк, звідки він родом, забрали диск, камеру ледь неп віджали лише за те, що він з мікрофоном каналу почав розповідати людям, що він місцевий, питати, що вони тут роблять… Йому все відразу пояснили.

- Коли ти вирішив поїхати на війну?

- Це було у липні, перший день роботи штабу АТО в Краматорську. Саме тоді я і приїхав, познайомився з прес-офіцером. Сильне перше враження у мене було від дороги між Слов’янськом і Краматорськом: валяється підбита танкова башта, сгорівші машини... Але в той період звільняли місто за містом. Торецьк, Лисичанськ, Сєверодонецьк… Тільки що покинутий бойовиками Краматорськ – був абсолютно порожнім містом! Працювало лише одне кафе. Готель "Краматорськ" стояв порожнім. Життя ніякого не було. Люди ще не повернулися… Звільняють Дзержинськ, тепер Торецьк. Звільнення зняв Петро Гасай, він тоді працював в штабі. На наступний день поїхав туди і я. Все навкруги палає, а ми робимо матеріал. Тоді у нас ще не було того досвіду, який є зараз. Ми робили наївні сюжеті, мушу це визнати. Якимись добрими ми були. А треба - злими! А ще стало простіше працювати, бо за ці роки налагодилося багато контактів з військовими. А тоді ми сідали в машину і їхали в необхідному напрямку. На блокпостах хлопці нам раділи – можна передати вітання додому, а ми тішилися, що вони йшли на контакт.

-Батьку сказав, куди їдеш?

-Сказав, але сам не розумів, що там буде. Приїжджаючи звідти, завжди чув одне й те саме питання, навіть від батька: "Ну що, там стріляють?"

-Я відповідав завжди: ви що, новин не дивитесь? Ще питали, чи страшно мені… Страшно. Але що робити? Хтось має цю роботу виконувати.

- Я завжди просив сина взяти мене з собою. Але ж він їздив не в туристичні подорожі, щоб ще мені щось показувати…

- Потрапляли під обстріли, Тарасе?

- Найстрашніше в 2014 році – це напіврозкладені тіла. Сєпари відходили, а тіла своїх загиблих лишали. Коли ми заїхали в Лисичанськ, потрібно було об’їхати підірваний міст. Зупинилися, щоб роздивитися дорогу. Відчуваємо - щось смердить. І під мостом бачимо таку картину: три чи чотири тіла валяється. Жара… Це було жахливо. Пам’ятаю, как подумав: для когось вже все закінчилося. Так може бути з ким завгодно. Хто сильніший, той і перемагає… Закон!

А ще був момент в Пісках. Я вийшов поговорити по телефону, бо в хаті не було зв’язку. Говорив, і тут кулі прилетіли, гілки посипалися. Звідки стріляли, хто, по мені? Не знаю. Але кулі пролетіли дуже близько. Я аж трошки присів. Це був це обстріл? Не знаю.

А як розцінити таку ситуацію? Я домовився з Куполом і Медведем, бійцями 95-ої бригади, що сяду в БТР до 74-ого розвідбату і поїду з ними в аеропорт. Мали заїжджати вдень, якраз перед батьковим днем народження, 19 жовтня. Тільки сонце зайшло - поїхали. Під’їхали до терміналу, одні хлопці вигрузилися, інші загрузилися. А я залишився в "коробочці". Виліз, подивився все. І… треба було залишитися. Але я знімав сюжет саме про ротацію. Було тоді безпечно? Не думаю. Але обстрілу не чув. Коли в ангарі стояли і чекали дозволу виїхати, хлопці показували як "Утьосом" прошивається броня БТРу. Все це давить психологічно…

На фото: Тарас Корніюк у Донецькому аеропорту, 2014 рік

-Тобі хотілося потрапити в аеропорт?

-Жалкую досі, що не залишився тоді, коли заїхав… Мені дали контакти, хто там головний. Але знову ж - досвіду не було! Я взяв з собою камеру, яка була наполовину розряджена. І я подумав: лишуся і нічого не зніму? Аеропорт для мене - це спілкування з бійцями, водієм, мехводом, який три-чотири рази на день ганяв колону машин у термінал. Вважаю, що саме ті пацани, хто возив бійців туди і назад, - справжні герої. По дорозі я записав інтерв’ю з таким водієм БТРу. Він, як приїхав, відразу ліг спати, бо його могли підняти через декілька годин і знову відправити в аеропорт…

Новий 2015 рік я зустрічав в Пісках. І 1 січня у наших бійців в аеропорту був поранений. Хлопці вже тоді казали: сидимо там, в холоді, води немає… Краще було б вже тоді відвести бійців, врятувати людей. А потім сталося 20 січня… Перед тим я таки потрапив в термінал, але це було ганебно!Я знімав дві ротації, коли наші десантники проходили через сепаратистів, через ворожий пост. Це була агонія. Зрозуміло було, що все іде до падіння аеропорту…

-Який момент на війні був для тебе найстрашнішим?

-Танковий обстріл на позиції Зеніт напроти Донецького аеропорту. Ми сиділи з командиром роти Бахматом. Якраз було Великодне перемир'я, але ми чекали, що якась фігня відбудеться. Зайшли в штаб, зняли броніки. Дивимося на величезний монітор і бачимо якийсь рух. І тут як прилетить танковий снаряд! Все в пилюці. Не відразу всі зрозуміли, що сталося. А танк випустив по нам десять снарядів. Це страшний момент чи ні? Всі вижили - і добре.

Це не пафос. Те, що може статися з тобою, ти аналізуєш пізніше. І все ж найстрашнішою була ротація через самарський блокпост наших військових. Це жесть. Дивишся, як сєпари знущаються над нашими: "Стройся по двоє", передивляються речі, командують. Цей і є найгірше. А ти як журналіст маєш це показувати. Маєш показувати те, що тобі не хочеться. Але маємо показувати. У бійців там забрали патрони, які потім в нас і полетіли. Ми сіли в КамАЗ після цієї ганьби і заїхали в аеропорт. І не дивлячись ні на що, ні на приниження, ні на таку ситуацію, дух в наших хлопцях залишався, вони хотіли туди їхати. Оце й був найгірший момент.

-А чим пишаєшся?

-Та важко сказати. Мені приємно бачити, як ростуть офіцери, як готові змінювати армію. І в цьому є і моя цеглинка.

-Зізнаюся, я не хотів, щоб Тарас заїжджав в аеропорт, - каже Іван Васильович. – З ним тоді не завжди був зв'язок, але новини я дивився кожного дня. Тому добре знав, звідки він виходить в ефір. Чи міг я його просити щось не робити? Ми два дорослі чоловіки, поважаємо один одного. Крім того, я знаю, що у сина мамин характер. Якщо він щось вирішив, то проси - не проси, зробить по-своєму, тільки посваримося. Навіщо до цього доводити?

-Та ладно, тату. Я ж не військовий. Я ж не ризикую життям, - сміється Тарас.

-Але я пишаюся, що син у 2015 році отримав нагороду "За заслуги", а торік його подали на "Телетріумф", але не дали…





На фото: За роки війни Тарас потоваришував з багатьма бійцями різних підрозділів. На цих знімках він з заступником комбата 24-ої бригади Юрієм Капустяком, командиром 1-ої штурмової добровольчої роти Дмитром Коцюбайло, другом Да Вінчі, ротним 72-ої бригади Василем Тарасюком, який за бої під Авдіївкою отримав звання Героя України. Всі троє бійців – Народні герої України

-Тарасе, ти навіть у свою відпустку не повертався додому, а залишався на війні...

-Це було у січні 20 15 року. Я поїхав допомогти волонтеру Івану Звягіну, з яким ми познайомилися під Дебальцевим в медроті 25-ої десантної бригади. Вані американці передали обладнання, його треба було розвести. Я взяв з собою і камеру. Були в Торецьку, Покровську, а в Авдіївку поїхали до 25-ки переночувати. Спали в тій самій відомій дев’ятці, яку постійно обстрілювали. Нам виділили квартиру на шостому поверсі – наступного дня в неї прилетіла міна… Зранку виходимо у двір - танки стоять і діти бігають, мама іде з немовлям. І все це на тлі постійних близьких обстрілів. Підійшли до жінки поспілкуватися і вирішили, заберемо жінку з дитиною. У неї навіть не було коляски. По дорозі ми у фейсбук написали пост і поки доїхали до Дніпра, там вже зібралися люди з усім необхідним. Та жінка декілька місяців прожила у Вані вдома… Та я не раз так їздив, з волонтерами, складав компанію Родіону Григор’яну з фонду "Повернись живим".

-Навіщо? Ти їздив на війну у свої ротації…

-Так війна ж триває кожний день. Є можливість взяв камеру і знімати, що там відбувається? Значить, погнав...

-Така відповідальність і активність у Тараса ще із школи, - додає Іван Васильович. - Ще коли був малий, вже тоді відповідав за свої слова. Якщо щось сказав, пообіцяв, повинен зробити. Мама навчила...

-Мама була вчителем української мови у тій школі, де я вчився, - продовжує Тарас.

-Син закінчив школу із золотою медалью, - гордо каже батько.

"Знаю, що батько потрапляв у бойові ситуації. І він, на жаль, про це не розповідає"

-Як ти загітував тата іти в армію?

-У 2014 та 2015 роках я фізично не міг нічого робити для армії, - замість сина відповідає Іван Васильович. – З нуля підняв підприємство, на якому працювали більше ста чоловік, обіцяв їм дитячий садок побудувати. Коли передавав проект іншому інвестору, була умова, що він все це виконає. Тільки після цього я покинув справу. Це був колишній колгосп. Два роки я мав пропрацювати, прослідкувати, щоб не підвести людей, які довірили мені свою землю. А потім... Я дійсно не розумів, що таке війна. Тарас привозив додому уламки від "Градів", здоровенні, щербаті. Але тут вони не сприймаються, як загроза для життя. Коли переконався, що все іде як слід, відразу поїхав контракт підписувати. За один день все оформили. І в лютому 2018 року посадили мене в потяг Київ-Костянтинівка.

-Чому ви пішли саме в 24-ту бригаду?

-Бо знав від Тараса, що там нормальний комбриг.

-Це чудова бригада, бойовий командир, - додає Тарас. - Ми знайомі з ним ще з дев'яностих років. Але я не знав, що Федорович на війні. Випадково його зустрів. Їхав до 72-ої бригади під Волноваху полями. Ледь доїхали. Бачу, автобус закопаний в землю, а це такий ВОП, виявляється. Заходжу туди. Якась людина стоїть до мене спиною, у військовій формі. Сіли. Холодно. Нам запропонували чаю. А чоловік все не обертається, тільки голос чую. Якийсь знайомий. Обертається – і я розумію, що це ж Федорович, відомий в Борисполі тренер по боксу.

Це був шок! На той момент Валерій Федорович Гудзь був командиром 3-го батальйону, у нього в підпорядкуванні якраз були Андрій Жук, Андрій Кизило. Мене вже тоді здивувало його ставлення до молодих офіцерів. Він їх виховував, поважав, виділяв тих, у кого є стрижень, характер… І в цій бригаді я бачу те саме. Відтоді ми і тримали зв'язок. Час від часу я приїжджав до нього на позиції.

-А ви були знайомі з Валерієм Федоровичем до війни, Іване Васильовичу?

-Бачилися, трохи спілкувалися. Місто ж одне. Я по п’ятницях займався волейболом, потім у мене баня. А все це знаходилося в училищі, де і Федорович бував. Тому, зрозуміло, бачилися, віталися, але близько не товаришували. Це тепер добре один одного знаємо, буває, сперечаємося з ним страшенно.

-Ти якось інструктував батька перед війною, Тарасе?

-Розказав йому основні засади безпеки: бронежилет, каска, падати на землю при звуках пострілів. І все. Що тут страшного? Та й у батька є досвід.

-Я служив в бригаді спеціального призначення, в десантних військах. Але зараз стрибнути з парашутом не знаю, чи дозволять. Вік…

На фото: Мар’їнка, весна 2019 року

-Я знаю, що батько потрапляв у бойові ситуації. І він, на жаль, про це не розповідає. Це дуже погано, - з докором дивиться на Івана Васильовича Тарас.

-А як ти дізнався про це?

-Торік я приїхав в село Піски-2 під Торецьком, яке обстріляли. Ніколи не обстрілювали і тут... Виявляється, батько з Федоровичем розрулювали там ситуацію з артилерією. Бійці запанікували, коли сєпари знайшли їх за допомогою безпілотникі, і почали корегувати туди свою артилерію. Батько приїхав туди з комбригом, вивели артилерію і хоча безпілотник продовжував літати і по них кліпати, вони вдвох показали весь свій досвід. Таким чином вони відігнали нашу техніку, відвели з місця, про яке дізнався ворог. Так і село потрапило під обстріл – сєпарам було все одно, що там люди живуть… Ти ж знаєш, що комбриг постійно на передовій. І батько з ним також.

-Федорович мене іноді питає: "Ти моя ліва рука. Знаєш чому? Бо я лівша", - батько і син сміються так, що неможливо не посміхнутися у відповідь.

-Іване Васильовичу, куди ви приїхали на війну?

-В Торецьк. Там тоді кожний день стріляли. Якщо ставало тихо, то вже заснути не можна було. Моталися на позиції постійно.

-На війні у батька режим з'явився, він кожний ранок бігає з Федоровичем. Шість днів на тиждень! - додає Тарас. – Молоді на війні віглядають старшими, а старші люди навпаки - молодшають. Так сталося і з батьком.

-Я відчуваю себе тут на своєму місці. А таке я люблю, - посміхається Іван Васильович. – Але тепер ми з Тарасом менше зустрічаємося. Було таке, що півроку не бачилися.

-Я приїжджаю на тиждень кожного місяця, - продовжує Тарас.

-Потім ти їдеш, а батько залишається…

-Але у мене все під контролем! Я знаю, що з ним і як він. А він, як я їду, дає настанови, що вдома зробити: газони покосити, каналізацію викачати. Крім цього треба ж і на роботу ходити, свій риболовний блог "Тримай ляща" вести.

-А ще у тебе маленька дитина…

-Соломії лише півтора року. Але вона вже добре каже: "Дєда, дєда"…

-Ви дуже схожі, а що у вас різне?

В один голос відповідають:

-Характери!

Фото Олександра Клименка

-Батько добрий, а я злий, - пояснює Тарас. – Він всім довіряє, всі йому друзі, всім гроші позичає. А я важко сходжуся з людьми. Як і мама, якої не стало у 2009 році. Вона пишалася мною, бо я вже працював на каналі…

-Ти казав про наївні сюжети 2014 року. В чому ми, журналісти, недопрацювали?

- Не вважаю, що ми недопрацювали. Ми робимо все, що можемо. Не все від нас залежить. Але потрібно доносити до людей: або ви будете для своєї армії працювати, або будете сидіти під триколором.

-Чим будете займатися після війни?

-Мене чекають три мільйони моїх дівчаток! Я вже десять років займаюся бджолами. Це хобі всього мого життя. зараз попросив наглядати за дівчатами товариша. Повернуся – і знову до пасіки. І за внучкою сумую. До дівчат і повернуся, - говорить Іван Васильович.

-А я думаю, що все це не скоро завершиться, - розмірковує Тарас. - Моє бачення розвитку ситуації - вкладати багато грошей в розвиток збройних сил. Це перший етап, і він навіть не почався. Зрозуміло, що ми не переможемо Росію, але нам потрібно мати таі сили, з якими будуть рахуватися не тільки в Росії, але й в інших країнах. Не потрібно говорити пафосні реч, потрібно розвивати збройні сили. В цій війні ми маємо усвідомлювати: або швидко здобудемо мир на умовах капітуляції, або будемо тримати лінію фронту, вести бойові дії і паралельно піднімати оборонний комплекс.

Фото Олександра Клименка

Я колишній спортивний журналіст. Є відома фраза: бразильці заб'ють вам скільки захочуть, а ви - скільки зможете. Ось і в гібрідній війні з росіянами ми будемо воювати, скільки зможемо, а вони - скільки захочуть. Наше покоління може перемогу навіть не побачити. Наш новий президент каже: хочу, щоб був мир. В Чечні зараз також мир... І що?

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику