Цензор.НЕТ

05.12.17 10:00

"Після закінчення вузу я хочу піти служити і відчути те, що відчув мій батько, а ще я хочу за нього помститися", - спогади дітей загиблих бійців

"Мені було дуже важко усвідомити, що тата вже немає. Це мене зламало, була сильна депресія, але вже десь через півроку або більше я прийняв це і зрозумів, що треба щось робити далі, бо батько б так мені і сказав, що давай, не зупиняйся, рухайся, а не просто лежи і пускай соплі".

17-річні хлопці Міша і Артур – друзі з дитинства.  Але після того, як у кожного з них з різницею в місяць на Сході загинув тато, як розповідають самі підлітки, вони зблизилися ще більше.

Віктор Макідон – тато Міші - прапорщик міліції батальйону "Миротворець", помер від серцевого нападу в Слов’янську, 22 липня 2014 року. До подій на сході, чоловік вже був на пенсії, але відновився, як міліціонер – і добровільно пішов на фронт.

Після закінчення вузу я хочу піти служити і відчути те, що відчув мій батько, а ще я хочу за нього помститися, - спогади дітей загиблих бійців 01

МІША

"Можна сказати, що я теж солдат. Я вчився в Київському військовому ліцеї. Якось знайома мами просто повезла мене  подивитись на випускників ліцею, після чого я вирішив, що буду туди поступати. Це було три роки тому. А цього року я поступив в академію МВС. Я сподіваюсь, що згодом у мене будуть однодумці – і разом ми почнемо змінювати нашу поліцію.

Чесно кажучи,  спочатку я хотів піти в Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, але потім передумав. Просто замислився, чи хотів би мій батько, щоб я став військовим. Я подумав - і вирішив продовжити його справу.

Тато пропрацював у міліції 25 років. Спочатку в Ніжині, він звідти родом, потім у Києві, коли з мамою сюди переїхали. В 12-му році вийшов на пенсію в званні прапорщика. Йому подобалась його робота, хоча він часто казав, що вона важка, але робив все для того, щоб було краще. І ніколи не намагався для себе щось урвати. Ми все життя жили в гуртожитку, а квартирку отримали вже після його загибелі.

Тато ходив на Майдан. Він працював тоді охоронцем у банку, і його робота була неподалік центральної площі. Спочатку приховував це від нас з мамою, але якось вона почула запах від одягу – і все зрозуміла. Він підтримував там і людей, що вийшли на протест, але одночасно йому було шкода молодих міліціонерів, яких кинули на протистояння. Тато намагався розмовляти з ними, щоб ті не накоїли якогось лиха, тобто, щоб нічого не зробили з людьми. Він намагався якось примирити обидва боки.

А коли почався Схід, часто казав, що не хочу сидіти тут, бо там мої друзі. Одного дня, поки мама була на роботі, тато почав зі мною розмову на цю тему. Попросив, щоб я не казав мамі, що сам їй повідомить, але їде в міліцію, щоб поновитися в батальйон "Миротворець". Йому тоді було 44 роки. Найпершою його ціллю було захищати нас. І коли він прийняв таке рішення, мені було страшно все це сприймати, я як дитина боявся, а як бути без батька?

Через декілька днів, коли він отримав своє посвідчення міліціонера, прибіг щасливий додому, дістав його з карману і радісно сказав, що, Мішаня, поздоров мене – я знову міліціонер. Розповів усе мамі. Спочатку були  скандали через його рішення, але потім вона зрозуміла, що краще бути підтримкою батькові, ніж навпаки.

Останній раз ми бачили тата, коли він приїхав ввечері після полігону.  Тоді в гості прийшов його молодший брат. Ми сиділи, розмовляли, сміялись  - і тут на мамин телефон подзвонив його друг, який їхав разом з ним на фронт, сказав, що Оксанка, збирай Вітька, ми зараз всі разом їдемо. Приїхали хлопці, тато сказав нам з мамою, що не переживайте, скоро повернуся, і додав, щоб я дбав про маму.

Згодом я поїхав з його братами відпочивати на Десну, мав бути там два тижні, але через сім днів повернувся додому. Не скажу, що в мене було якесь передчуття, але не було настрою там бути. А вдома, щойно я приїхав, саме подзвонив тато, ми з ним порозмовляли. Він казав, що погано себе почуває. Я і сам чув, що в нього щось не те з голосом - важко дихав і інколи замовкав. Потім він довго говорив з мамою, вона плакала. Батько був досить закритою людиною,  - і свої почуття нікому не показував. Я в цьому плані в нього. Але під час нашої останньої розмови він сказав, що я б хотів бути більш відвертим з вами, і що я вас люблю. Він зрозумів -  там, на війні, такі почуття важко тримати в собі, і потім ти можеш і не встигнути розповісти про них близьким. Але він встиг!

Після закінчення вузу я хочу піти служити і відчути те, що відчув мій батько, а ще я хочу за нього помститися, - спогади дітей загиблих бійців 02

 

А потім, коли він поклав трубку, як розповідали хлопці, постояв ще трохи з телефоном, нахилив голову – впав і помер. Лікарі зробили висновок, що в нього була коронарна недостатність – зупинилося серце.  Хоча, коли тато проходив медкомісію, в нього нічого не виявили. Але з’ясувалося, що такий стан в батька тримався декілька днів. Він говорив мамі, що у грудях боліло і було важко дихати. А вона дуже просила його, щоб ішов до медиків, або їхав на лікування, на що він відповідав: "А як же своїх на позиціях залишити?"

Додому тата привезли аж днів через п’ять. І увесь той період, поки ми чекали на тіло, я дуже погано пам’ятаю. Але, коли нарешті це сталося, я вирішив теж піти з мамою в морг, щоб подивитися і упевнитися, що то він, бо до останнього не вірив в його смерть.  Коли ми дивилися на тіло, то побачили на шиї якесь поранення, можливо, він отримав його, коли вони виходили з Попасної. Він розповідав про дуже сильні обстріли там. Ще в нього були зламані ребра, але це від того, що товариші намагалися робити йому штучне дихання протягом години. Швидка в умовах фронту їхала дуже довго. Потім я розпитував декого з друзів ще раз, що ж ним сталося, і мені відповіли: "Твій тато герой! Просто знай це!"

Перші місяці після його смерті  мені було дуже важко усвідомити, що тата вже немає. Це мене зламало, була сильна депресія, я нікого не хотів бачити. Але вже десь через півроку або більше я прийняв це і зрозумів, що треба щось робити далі, бо батько б так мені і сказав, якби був живий: "Давай, не зупиняйся, рухайся, а не просто лежи і пускай соплі!"  Тому я взяв в руки і себе  і маму підтримував, їй було дуже важко.

До того, як тато пішов з цього світу, в мене були такі дитячі погляди на життя - нічого не переймало, а після цієї трагедії все змінилося: я зрозумів, що багатьох речей треба добиватися самому, а не чекати на чиюсь допомогу. Я почав цікавитись і політикою, і взагалі тим, що робиться навколо мене.  А ще я чекаю, коли мені виповниться 21 рік -  хочу купити собі якусь зброю. Можна сказати, що це моя мрія. Я вважаю, що в родині треба мати зброю, бо це її захист.

Тато часто називав мене Мішаня, а я його дуже рідко татом, постійно Вітєю. Він був дуже веселий, не любив сидіти на місці. На вихідних часто кудись збирався, наприклад, на рибалку і мене постійно брав з собою. Він був мені, як друг, який завжди підтримував і допомагав. В дитинстві я захоплювався війною, хотів стати снайпером, і батько мені багато розповідав про різні історичні моменти. Я пригадаю випадок з дитинства, коли ми пішли з ним у ліс біля нашого гуртожитку, збирати гриби - і він, знайшовши величезний білий гриб, покликав мене подивитись. Я прибіг, а він в цю мить під ним помітив снаряд, який там з часів Другої світової залишився. Батько дуже злякався, сказав, щоб я обережно вставав і відходив звідти, а потім викликав групу саперів.

Зараз я розумію, що саме пішов захищати мій батько і чому. Я дуже пишаюся ним, і тим, що він воював за свою землю, і за нас з мамою. Взагалі, після закінчення вузу, якщо ще це все на сході буде продовжуватися, я  вирішив записуватися у полк "Миротворець". Мамі про це сказав одразу. І хоча вона думає, що це підліткові пустощі, але це не так - я хочу піти і відчути те, що відчув мій батько – це по-перше, а по-друге, я хочу за нього помститися.

Я мрію про те, щоб діти, жінки та інші рідні не знали цього болю втрати від війни. Не хочеться бачити цих сліз – це для мене дуже важко.

Після закінчення вузу я хочу піти служити і відчути те, що відчув мій батько, а ще я хочу за нього помститися, - спогади дітей загиблих бійців 03

АРТУР

Тато друга Міші, Артура Падюкова, Альберт Падюков, незважаючи на інвалідність, пішов добровільно на фронт влітку 14-го року в батальйон "Айдар". Загинув 19 серпня 2014 року під час зачистки села Металіст, що на Луганщині.

"Мій тато був скульптором – художником. Родом він з Західної України, колись вони з мамою переїхали з Мукачевого в Київ. Десь років 10 тому його вкусив енцефалітний кліщ, і в тата відмовили ноги. Поступово він почав ходити, але не так, як раніше, а з паличкою. Йому дали інвалідність другої групи.

Вони з мамою вдвох ходили на Майдан, його навіть підрізали якось, коли він звідти повертався додому, за його активістську позицію. А на війну він вирішив піти сам, не з ким не радячись. Маму поставив перед фактом, а мені повідомив про це по телефону, бо я був у родичів у Мукачевому. Востаннє ми бачились, саме коли я їхав у Мукачеве і він мене проводжав.

Загинув  батько 16 серпня під Металістом. Коли я почув цю новину, то окрім суму відчув агресію до тих, хто його вбив, а потім якийся ступор. Поховали тата в селі Клячаново на Закарпатті, він звідти родом. У нас в сім’ї ще воював мій двоюрідний брат - Вадим Терещук, племінник моєї мами, він теж загинув рік тому, тобто помер в госпіталі після ускладнень від поранення.

Після закінчення вузу я хочу піти служити і відчути те, що відчув мій батько, а ще я хочу за нього помститися, - спогади дітей загиблих бійців 04

Мама називала тата Бето, тому в нього і позивний такий був. Побратими розповідали, що не хотіли пускати його в бої через інвалідність, але він все одно дуже рвався воювати. А ще, що з ним у службі не було ніяких проблем, окрім того, що він був упертий, хотів іти вперед. Вони називали тата людиною, якій можна довіритись.

Батько був для мене авторитетом і завжди вчив бути мужиком. Він колись  захоплювався самбо, займався боксом. Мене він теж віддав на бокс, а потім на змішані єдиноборства. Ми разом багато думали щодо мого навчання, і в результаті вирішили, щоб я пішов у медицину. Зараз я навчаюсь в Київському третьому медичному коледжі, на сестринській справі. А далі мабуть, хотілося б бути реабілітологом. Ще мені подобається вивчати психологію.

Після загибелі батька прийшло розуміння, що треба все брати в свої руки. Що підтримки як такої вже не буде і мамі опорою тепер буду я. Хоча в мене є старший брат, але він живе не в Києві.  

А злість на те, що трапилось, в мене і досі не пройшла, проте я розумію, що тато хотів зробити якнайкраще - я його не засуджую. Він сам розумів, на який ризик іде – і це його вибір. Але його загибель змінила мій характер, можна сказати, що навіть трохи відшліфувала. Хоча, якби він був живий, знаю точно, що направляв би мене по життю, але тепер треба все це пройти самому. Його ніхто не може мені замінити, проте я багато спілкуюсь із його братом – і якоюсь мірою отримую від нього те, що міг би мені дати тато.

Я раніше багато чого не помічав, був сконцентрований в більшості на собі, а зараз я став більш широко дивитись на світ, на людей, їхнє життя, проблеми. Мрію вивчитися, отримати роботу, яка буде і задоволення давати і дохід. Ще мрію, щоб у моїй сім’ї і у друзів все було гаразд, і щоб закінчилась війна з цими безкінечними смертями.  

А мій тато мріяв про свою окрему майстерню. Про приватний великий будинок на Західінй Україні. Але вийшло по-іншому. Пам’ятаю, коли ми зідзвонювались, останнє, що я йому сказав, щоб він був обережним, а він відповів, що все буде добре, сину.

 

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

← Назад в рубрику