Цензор.НЕТ

13.02.18 14:15

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя "Небесної Сотні" Івана Бльока

"Я просила тата, що, може ти в ніч не поїдеш, а він мені сказав: "Ні-ні, я їду сьогодні, а ви з мамою дуже сильні, ви все зможете, я в вас вірю….Я мушу бути там. Бувай, доню, повернуся героєм"".

Читайте також: "Для мене немає різниці, хто натиснув спусковий гачок і влучив у мого чоловіка. Для мене важливо, хто дав цю вказівку", - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича

 і "Друзі сказали Богдану, що на Майдані його можуть убити, а він відповів, що то буде не найгірша смерть, і загинув 20 лютого", - інтерв’ю з родиною загиблого Богдана Сольчаника

З родиною Івана Бльока – одного з протестувальників, загиблих під час Революції  Гідності взимку 14-го року, ми зустрілися минулого серпня в їхньому приватному будинку в місті Городок Львівської області. Дружина Наталя саме збирала доньку Лілю і сина Павла у Болгарію, у відпустку, яку організували волонтери з Луцька, спеціально для дітей загиблих героїв Майдану.

Іван і Наталя народилися в Городку, познайомилися в кафе, в якому працювала жінка. Одружилися в кінці 90-х.

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Івана Бльока 01

Наталя та Іван

"Він тоді часто їздив на роботу у Польщу", - пригадує Наталя. "І одного разу спитав, чи будеш на мене чекати – це було через два тижні, після того, як у нас зав’язалися стосунки, а я сказала, що буду. Потім, коли тільки відгуляли весілля, буквально три дні пройшло – і він знову поїхав на заробітки в Німеччину. Згодом народилася Ліля, і коли їй було 6 років, ми вирішили будувати свою хату. А коли почалася "Помаранчева революція", я була вагітна Павлом - і не хотіла пускати Івана в Київ і, але він все одно поїхав на Майдан, а потім був спостерігачем в Луганську на виборах".

Наталя описує свого чоловіка, як людину, яка, як розповідали його батьки, була патріотом з самого дитинства. Цю любов йому прищепив тато. Іван просив батька навчити його малювати тризуб, він любив українські традиції, літературу, особливо Шевченка.  

"Якось ми справляли Новий рік з друзями – і він усіх попередив, хто не знає гімну, може не приходити. Навіть на місцевому цвинтарі чоловік показував мені могили борців за свободу України".

Маючи двох дітей і будуючи хату, Іван перестав їздити на заробітки і почав працювати в Україні, в нього за словами дружини, був мікроавтобус, на якому він підробляв. А ще в сім’ї був свій павільйон на базарі, тобто на момент початку подій на Майдані у 13-му році родина мала свій невеличкий бізнес.

"Коли в Києві сталася трагедія зі студентами, Івана то дуже вразило", - розповідає дружина майданівця. "А потім ,як побачив, що починає збиратися народ, був настільки щасливим, що в нас ще є патріоти, які хочуть щось змінити. Все казав мені, що все ж таки Україні бути. Він теж зібрався їхати на Майдан і втішав мене, що він такий не один, бо з Городка багато хто відправляється у столицю. А потім він періодично їздив туди-сюди всю зиму. Я постійно переживала, бо бачила, що там відбувається і, знаючи свого чоловіка, розуміла, що він в епіцентрі подій.  Пам’ятаю, як дивлюся по телевізору, що їх там "Беркут" тягає, як газом травлять і думаю, що їхні пластикові шоломи – то взагалі не захист. Був такий момент, мабуть, то істерика, чи що, але я надивилась, що там відбувається, відкрила вікно на вулицю – подивилась на місто – скрізь темно, потім побігла на другий поверх у ванну, там в нас на даху теж вікно, вилізла в нього – подивилася на другу частину міста – теж темно. Почала дзвонити до мами Івана і його сестри Свєти, і кричати в трубку, що Свєта, дивися, всі скрізь сплять, нікому нічого не треба, а він туди погнав, де невідомо що з ним може трапитись. А потім набирала сусіда, який з ним там був, і просила не пускати його на Майдан, але ж хіба б він не пішов? Вже потім у лютому він на тій Інститутській і втратив страх - загинув під мостом, там, де годинник".

На останню свою поїздку на Майдан, як пригадує з сумом жінка, Іван міг і не потрапити, бо за декілька діб до того, вони разом були у друзів у Кривому Розі і за деяких обставин ледь встигли на потяг, тобто якби поїхали на добу пізніше, то ввечері 19 лютого Іван не встиг би відправитись в останню свою подорож до Києва.

"Він побачив у новинах, що там робилося вночі 18 лютого – і вирішив, що їде. Прийшов його брат Олег, який ніколи туди не їздив, і сказав, що теж хоче з ним. А він його вивів у коридор і почав казати, що там капєц, що робиться, тому треба якийся захист на тіло. Попросив Олега зварити з заліза якусь амуніцію. І брат зробив йому налокітники - розрізав навпіл труби, тобто на ноги і руки поробив лати, і зі шматків бляхи придумав щось на зразок броніка. Я навіть не уявляю, як він у тому всьому ходив, бо в нього був хворий хребет – грижі, але він вколов укол і ще два взяв з собою. Вже потім, на відео, на якому видно, як він падає від пострілу, завдяки отому вбранню його і впізнали.

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Івана Бльока 02

Коли він збирався, я зрозуміла, що якщо я його не пущу, він мені того ніколи не пробачить. Я ще спитала в його мами, що вона про те думає, і вона теж відповіла, що нехай їде. І коли я покликала його порозмовляти і сказала, що добре, їдь, якщо хочеш, то в нього, аж сльози на очах з’явилися. Почав дякувати і казати, як добре, що ти мене розумієш. І коли ми збирали йому якісь канапки в дорогу, я побачила, що йому вже нічого не треба, він подумки був там.  Ще я запам’ятала, як він вийшов на подвір’я, подивився навкруги і сказав одному товаришу, що роботи тут залишилось небагато, якщо що, то Наталка дасть раду – ось так він наче передбачав, що загине. Але коли Іван поїхав, ми усі наче прозріли, що ж ми наробили. Його так перло, так тягло туди? Бо як треба було гнати, щоб о 9 вечора виїхати звідси, а о 8.30 ранку Івана вже не стало.

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Івана Бльока 03

Ліля і Павлик

Коли, перервавши розмову, Наталя пішла у справах у місто, ділитися спогадами про Івана Бльока продовжили 16-річна Ліля і 12-річний Павло.

"Я просила тата, що, може, ти в ніч не поїдеш, а він мені сказав: "Ні-ні, я їду сьогодні, а ви з мамою дуже сильні, ви все зможете, я в вас вірю", - описує останню свою розмову з батьком Ліля. "А потім, коли вони зібрались на площі в машинах, я принесла йому дещо, що він забув, і в останнє спитала, чи не залишиться, відповів: "Я мушу бути там. Бувай, доню, повернуся героєм".

Тато був дуже веселою людиною - і на будь-якому святі він був головним весельчаком. А коли ми тільки поселилися сюди, в новий дім, в нас була дискотека до ранку, тато сказав, що він хоче, щоб усі його друзі запам’ятали той Новий рік, але була головна умова - всі тоді мали прийти у вишиванках".

Дівчина згадує, що її батько був дуже ерудованим і начитаним, часто своїми словами переказував їй різні епізоди з історії України, яка їй важко давались у школі.

"Тато постійно дивувався мені, що як можна не знати історію свого народу? Ти мусиш її знати - і він багато чого мені розказував. Я завжди мала погані оцінки з історії, проте, коли він загинув, я доклала багато зусиль саме для того, щоб її вчити. І 9 клас я закінчила, маючи набагато вищі результати з цього предмета.

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Івана Бльока 04

Спогади Павла здебільшого пов’язані з подарунками тата, який нічого не шкодував для сина, наприклад купив йому дитячий автомобіль, який коштував немало, хоча в той момент майже всі гроші йшли на будівлю хати, а ще хлопець дуже запам’ятав саморобного човна, який родині віддав друг Івана.

"У нас подвір’я виходить до річки, і я пам’ятаю, як він нас катав на човні. Якось я плив на ньому з другом - і човен ледь не потонув. Тепер боюся спускати його на воду. Сподіваюся, що колись навчуся на ньому плавати, бо дуже цього хочу".

До розповіді брата Ліля додає, що батько зустрічав на човні маму, коли вона купувала продукти, щоб не несла їх в руках – і привозив додому. І ще додала, що брат усвідомив, що раніше не так цінував речі, які дарував йому тато, а зараз розуміє, які вони важливі для нього.

В Івана, за словами доньки, була мрія, щоб його діти вчилися за кордоном, бо вважав, що там освіта краща, ніж в Україні, знаючи про це, після 9 класу Ліля вирішила вчитися в Польщі.

"Він завжди казав, що за кордоном, може, і краще, але це твоя земля, ти мусиш бути тут. Там можеш учитись, але привези знання сюди і навчи інших. Коли я сказала мамі, що хочу після 9 класу продовжити навчання в Польщі, спочатку вона відмовилась мене відпускати, але я сама почала збирати різні документи – і врешті-решт вона погодилась. Ми подали документи в один з польських ліцеїв, я зовсім не хотіла повертатись у свою школу і була певна, що тато допоможе мені здійснити його мрію. В результаті я вже два роки навчаюсь у Польщі – і через рік планую поступати там в університет.  Взагалі, татова допомога відчувається багато в чому. Коли я йду на якийсь екзамен, молюся йому, і навіть якщо не певна, що щось довчила, все одно здаю всі екзамени. Я дуже часто звертаюся до нього і постійно відчуваю його підтримку і захист. Мене дуже переповнює гордість за нього, я пишаюсь тим, що він мій батько. А ще, тепер я б теж хотіла, щоб мої діти так само знали історію України. І я буду їх заставляти її вчити".

Ліля розповідає, що зараз увага до їхньої родини трохи стихла, хоча друзі підтримують завжди і багато допомагають. А одразу після трагедії було моторошно на вулицю виходити, бо деякі люди, вітаючись схиляли голову. Дівчина вважає, що шану віддавати треба не родинам, а тим, хто загинув, – і саме тому хочеться, щоб її тата пам’ятали. Зараз у Городку роблять музей пам’яті героя "Небесної сотні" Івана Бльока.

Він на Інститутській втратив страх - там і загинув, - інтерв’ю з родиною героя Небесної Сотні Івана Бльока 05

 "Можна сказати, що пішовши, він навчив мене бути сильною. Бути і жінкою, і чоловіком одночасно", - повернувшись додому, підсумовує три роки життя без своє другої половини Наталя. "Ми з Іваном дружили – постійно цікавились справами одне одного. Разом будували хату, і я знаю по ній усе: де яку трубу прокладено і так далі. Він так само знав усе по моїй роботі.  

Іван так хотів сина. І знаю, що він би його якнайкраще виховав. А тепер це теж на мені - і я маю бути мудра в цьому плані, щоб Павлу було з кого брати приклад. Він  зараз дуже часто згадує батька. А Лілю смерть тата дуже змінила, вона стала доросліша, більш свідома. Зараз я думаю, що наше життя проходило якось так, що наче все готувалось до того, що він піде – і тепер, коли це трапилось, я маю одна долати всі труднощі".

 

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

 Використано фото з архіву родини Бльоків

 

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику