Цензор.НЕТ

21.11.18 09:40

Герой України, десантник Володимир Соснін: "Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених"

Автор: В.Кіртока

Другий рік поспіль 21 листопада Україна святкує вітчизняний День десантно-штурмових військ, які були серед тих, хто першими зупинив ворога на сході країни 2014 року і продовжує нас захищати.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 01

Володимир Соснін отримав високу нагороду в центрі столиці під час військового параду 24 серпня цього року. Що відчуває людина, коли на неї спрямовані всі телекамери, всі очі, а руку тисне особисто президент країни, неможливо навіть уявити. Хвилювання, мабуть, не менше, ніж під час найзапекліших боїв. Але формат параду не дозволяє розповідати, за які саме вчинки нагороджують вояка. Доречно це зробити сьогодні, в день десантно-штурмових військ.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 02

35-річний десантник служить вже 15 років в одному й тому самому батальйоні. У нього ростуть дві донечки: 11-річна Валерія і 4-річна Софія. Легко порахувати, що менша народилася вже під час війни. Родина живе у гуртожитку, у невеличкій кімнаті. На жаль, разом із Зіркою Героя України у нас не прийнято дарувати квартиру, піклуватися про потреби наших бійців. А потім дивуються, чому хлопці звільняються із армії...

До речі, найбільше Зірок Героїв України за цю війну отримали саме десантники. 11 Зірок з 52. Чотирьом звання були присвоєні посмертно.

Троє з Героїв України вже не служать у війську. Але Володимир обіцяє, що не звільниться.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 03

На 13-му році служби Володимир вирішив зробити традиційне для десантників татуювання на ребрі долоні

Володимир - яскравий приклад відданості саме десанту. Бо з 2003 року, як тільки підписав свій перший контракт, служить у 13-ому окремому десантно-штурмовому батальйоні, не зраджуючи йому. І пройшов великий шлях - дві ротації в Іраку, війна на сході нашої країни, поранення... Півроку тому Володимир з підрозділом повернувся з авдіївської промки. Свою Зірку Героя він заробив чесно. Судіть самі.

"НЕ ОЧІКУЮЧИ НАКАЗІВ КОМАНДИРІВ, ВІДКРИВ ВОГОНЬ. І МИ ПІДІРВАЛИ ВОРОЖУ МТЛБ, ЯКА БУЛА ЗАВАНТАЖЕНА БОЄПРИПАСАМИ. ВОНИ ГОРІЛИ І РВАЛИСЯ ДОБУ"

-Хоча на схід України ми виїхали 8 березня 2014 року, перший справжній бій у мене відбувся аж 19 липня під Лисичанськом, - розповідає Володимир Соснін. - До того були невеличкі зіткненння. У липні ми отримали завдання взяти висоту перед заходом в Лисичанськ з боку хімічного заводу, який виготовляв лако-фарбні вироби. Праворуч там знаходиться пагорб, до нього іде підйом, перша лінія окопів, друга – а потім перехрестя. Цю висоту ми почали штурмувати зранку за допомогою нашої мінометної артилерії. Вона накривала позиції противника, а ми потихеньку заходили. Я тоді був заступником командира 2-го взводу 3-ої роти. Зараз вже командир цієї ж роти.

Тоді відбулися тяжкі моменти. Зазнав важкого поранення Ігор Холов, командир роти. Після операції в харьківскьому шпиталі, на другу добу після поранення він загинув... Куля зайшла йому в бік і вийшла через стегно, через ногу. Прекрасний був чоловік. Дуже шкода його… Багато рядових тоді дістали поранення.

Ми використовували відому тактику: БТР йде попереду, особовий склад за бронею. З боку ворога працювали снайпери та гранатометники. Тому у нас було багато поранень. Плюс у тилу, за позиціями, у них стояли АГСи, вони накривали нас не дуже щільно, але там, де проходив БТР з особовим складом за ним, падали один-два ВОГи - уламки від них маленькі, але багато кого ранили в руки, ноги. Багато хто з підрозділу того дня зазнав не сильних, але значних поранень.

Але ми все ж таки взяли висоту, закріпилися і пішли на зачистку. Там я втратив свого одного солдата. Він ішов позаду по окопу, ми йшли по верху, дивилися навкруги. Окопи були дуже глибокі - військовослужбовця в касці закривав повністю, його не було видно зовні. Викопав їх ворог з урахуванням усіх інженерних моментів, тактики. Противник заліг в окопі за одним з поворотів. І коли на нього вийшов наш солдат, він дав чергу йому в груди. Ми не бачили, як це сталося, бо знаходилися зверху. Але все почули. Відразу ж закидали ворогів гранатами, вони в бліндаж забилися. То ми ще взяли димові шашки, викурювали їх звідти. Трьох взяли в полон...

Одягнуті полонені були в що попало - хто у формі, хто напіввійськовий... З георгіївськими лєнточками, нашитими на погонах, на клапанах кишень. Зустрічалися перші примітивні шеврони Новоросії. Все це я побачив, передивляючись тіла убитих...

Наступного дня я отримав завдання утримувати перехрестя. Там стояла рота 1-го батальйону. У них було три БТРи. Але вони з командуючим Михайлом Забродським( тоді він був командиром нашої 95-ої бригади) мали йти на завдання - виконувати задачу з іншої сторони Лисичанська, там, де пожежна частина... Тому ми замінили їх на цьому посту, мали його тримати і спостерігати. Якщо хтось буде рухатися, попередили мене, будь готовий блокувати, до вогневих контактів, до обстрілів. Під вечір я почув гуркіт - іде колона. Техніка не звична, гусянка. Я доповідаю, а тим часом ми всі гранатомети позаряджали, АГСи навели, кулемети в готовність привели.

Дистанція до ворога була невеликою. Вім мав вийти прямо на нас. Частина дороги, по якій ішла техніка, ховалася в зельонці, а потім вона виходила на пряму і до перехрестя, де вже були ми. БТР я загнав у кукурудзу, ще вона зеленою була, заховав, лише башта стирчала на обочині. Кулеметники позаймали позиції. Тоді я вперше у житті зрозумів, що таке управляти боєм. Командир же безпосередньо участі у вогневому зіткненні не бере. У нього в руках радіостанції, йому потрібно правильно віддавати команди. І от броньована одиниця техніки вийшла на пряму. Це була МТЛБ, обварена фальш-бортами, укріплена, підготовлена. Пізніше ми зрозуміли, що вона була завантажена боєприпасами. В ній було десь п'ять чоловік. Я дуже вдячний кулеметнику КПВТ, який сидів на БТРі. Він правильно спрацював, влучив чітко через броню, пробив тріплекса в МТЛБ, хлопнув механіка-водія. Броня зупинилася. Поки я доповідав, поки приймали рішення десь там, то я, не очікуючі відповідей, відкрив вогонь. Бо позаду, на фальшбортах, було місце, де стояв кулемет НСВ калібром 12,7 міліметрів. З нього ще встигли обстріляти висоту за мною, але ні в кого не влучили. Всі лишилися живі.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 04

Гранатометники відпрацювали по машині, вона загорілася, але один встиг вискочити і втікти. Все відбувалося ввечері, вже сіріло, погано було видно. Зліва кукурудза, праворуч сонях. Ті, хто знаходилися на висоті, кажуть, хтось таки тікав. Але ми не стріляли, бо не бачили. Потім підключилися наші міномети, артилерія, бо чітко було чутно, що йде гусянка. До того часу вже повернувся командуючий, підігнали танки - думали, що буде великий прорив техніки. Але мабуть ми зупили машину дозору. За нею на нас вже ніхто не виїхав. Видно, зупинилися.

МТЛБ горіла добу, зривалися боєприпаси, все літало навкруги, свистіло. Людей тримали подалі, щоб не поранило нікого. Коли вже все закінчилося, пішли подивитися. Я позбирав зброю. По ній зрозумів, скільки було людей. Той, хто тікав, кинув "Муху". Він явно хотів оборонятися, нам нашкодити, але не зміг. Думаю, він був тяжко поранений, бо багато крові було, бинти валялися. Тому він і кинув ВОГи, розтягнуту, підготовлену до пострілу "Муху"...

"Я НА ВЛАСНІ ОЧІ БАЧИВ, ЯК У БУДИНОК ВЛУЧИВ СНАРЯД, ЗВІДТИ ВИБІГЛА ЖІНКА З КРИКОМ, ЩО ЧОЛОВІК ЗАГИНУВ. І ТУТ ПРЯМІСІНЬКО В НЕЇ ВЛУЧАЄ СНАРЯД... КРИК СТОЯВ…"

-У чому різниця, коли сам воюєш і коли керуєш?

-Коли воюєш, знаєш, що у тебе є зброя, ти відповідаєш за якийся сектор, і за себе. Якщо поряд є побратими, можеш ще їх прикрити, надати допомогу у разі необхідності. А коли у тебе в розпорядженні відділення, взвод, то вже тяжче. Треба контролювати, моніторити всі моменти. Думати, кого куди перемістити, щоб не накрили людей щільним вогнем. Розуміти, що є в арсеналі у противника, що він може використати. Це найважче - відповідальність.

-Ви вчилися цього?

-Швидко вчишся в бою. Це не університет, не заняття, це школа поля. Я вчився на власних помилках. Не закінчував жодного вищого військового закладу. Багато чого мене навчили курси, миротворчі місії. Двічі я був в Іраку. Але фундаментом всього стала війна, яка почалася в 2014 році.

-Коли ви вирушили в Степанівку?

-Днів зо три ми пробули на тому перехресті. Мали не допустити, щоб противник звідти вийшов, щоб не міг втекти, тому перекривали всі дороги. Якщо не помиляюся, розвідка доповідала, що вони пішли іншою стороною.

На той час у нас з трьох БТРів залишився один. Другий тягнули на зцепці за собою, а третій згорів під селом Гірне біля Шахтарська. Там ми потрапили в засідку. Довелося навіть викликати вогонь артилерії на себе.

-Як це все сталося?

-Я їхав на крайній машині. Несподівано гідравліка в БТРі почала відмовляти. Покійний командир роти Коля Силін сказав: їдь за мною, я буду першим. З нами була санітарна таблєтка, два шишаріки: один з боєкомпоектом, другий з ЗУшкою. І три наші машини відстали від колони. Всі пройшли, а вони залишилися. Ми призупинилися. І тут на переїзд вискочили сепаратисти і нас атакували. Але ми відбилися. Поранених своїх забрали – були хлопці важкопоранені, і відійшли. Дочекалися підкріплення. Тоді і я перший раз зазнав поранення в ногу - постраждала внутрішня частина стегна. Але я відмовився від евакуації, постраждали лише м'які тканини, поранення було не проникаючим. Наклав пов'язку сам, та й далі. На той час у підрозділі не залишилося жодного офіцера, то я не міг поїхати. В тому бою замкомроти зазнав пораненя голови, його каску розчахнуло. РПГ прилетіло, а він сидів старшим на БТРі. Граната ударила в башту, розірвала. Уламок потрапив у каску замкомроти. Саме тоді наш БТР і згорів, як і шишарік з боєприпасами. Що могли, зачепили технікою і відігнали. Хлопців витягли. Все могло закінчитися набагато сумніше. Люди у окупантів почали скупчуватися, ще дві БМДшки з піхотою були на підході. Тому ми й викликали артилерію по своїх координатах, на залізничний переїзд. Нам же хотіли відрізати дорогу. Хлопці 120-ми мінометами попрацювали, заспокоїли їх, і ми відійшли. Переночували на позиціях 25-ої бригади.

Коли ми зайшли в Степанівку, я позаздрив 30-ці, яка там вже знаходилася. У них були БМП, танки, крупнокаліберна зброя. А у нас кілька БТРів. Саме село знаходиться в ямі, а кругом висоти, з яких наш ворог все бачив. ЗУшка працювала зверху по нас, тому й спалила купу техніки. Мені вдалося звідти свій поламаний БТР забрати - ми якраз його підшаманили, гідравліку зробили. Хоч на чомусь людей тепер можна було вивезти.

Степанівка - це навіть не село, а таке містечко. Воно мені дуже сподобалося. Я там побачив новий гарний садочок, школу. Все нове. Будинки не бідні. Але що потім з цього всього зробили. Знищили вщент...

-Місцеві жителі ще залишалися в Степанцівці?

-Я зустрічав лише пенсіонерів і малих дітей. Дорослих пару чоловіків було, але вони сиділи по домах, займалися своїми справами по господарству, худобу гляділи. Всі, хто залишився, ховалися в підвали. Вони там такі міцні - з каменю, муровані. Бліндажі шикарні. Вони давали нам можливість переховуватися, бо по нас регулярно працювала крупнокаліберна артилерія, а потім почали працювати і "Гради". 2 серпня, на день ВДВ, який ми раніше відзначали, нас гарно привітали: сипанули "Градами" по нас.

За першу ж ніч нашого перебування там артилерія повністю спалила одну вулицю. З вулиці, де ми вирішили жити, довелося відійти в яр, бо дуже щільно крили. Хата за хатою горіли. Наша мінометна батарея тоді декілька комплексів втратила, бо по них чітко поцілили. Я на власні очі бачив, як у будинок влучив снаряд, звідти вибігла жінка з криком, що чоловік загинув. І тут прямісінько в неї попадає снаряд... Крик стояв…

Свою техніку, яку ми могли, відігнали. Це кілька газонів, хамери, тилова бортова техніка, урали. Хто був сміливішим з водіїв, стрибав за кремо – і відганяв.

А потім нам почали підвозити поранених. Я навіть не знаю, з яких підрозділів були ті хлопці, не питали. Але їх вивозили явно з бою. Водночас якраз Савур-Могилу намагалися взяти, там також багато хто постраждав... Одного хлопчину привезли повністю в крові. Він казав, що біля нього палала техніка. Це пояснювало, чого його форма поприлипала до шкіри... Були і хлопці після важкої контузії. Ти його за руку водиш, бо він не може отямитися... Але всі, кому ми допомагали, були транспортабельні. Ми надавали їм медичну допомогу і передавали конвою 2-го батальйону, який забирав їх далі. Звідки взялася цифра 27, я не знаю. Можливо, хтось вів облік, кому ми допомогли. Я особисто поранених не рахував. Робив, що міг.

-Ви маєте навички надавання першої медичної допомоги?

-Ми ж всі проходили заняття з медицини. Помити рану, накласти джгут – це не складно. Головне в такій ситуації не розгубитися. Дружина завжди мені казала: ти різко і адекватно приймаєш рішення. Мабуть це тому, що ситуації були в житті різні… І на дорозі доводилося зупинятися і допомагати людям, які потрапили в аварію. Якось їхали вночі по трасі і побачили, як збили людину. Я зупинився, побіг надавати допомогу. Зазвичай у такій ситуації у всіх виникає паніка: "Ой, що робити". Я оцінив ситуацію, подивився, що з постраждалим, оглянув його. Приніс аптечку. Люди кругом стоять, а навіть швидку не викликали. Елементарну річ забули зробити.

Так і на війні. Не можна втрачати голову. Там перев'язували всім, що було під руками: чиста футболка, рукав, відірваний від форми. Поранених треба було напоїти і нагодувати. У нас самих іноді води не вистачало. Конвої не завжди встигали все підвезти, тому що потрапляли в засади. День-два ми могли сидіти без води. В місцевих колодязях її не брали – де гарантія, що ніхто її не отруїв перед відходом? Боязко тоді до всього ставилися, перестраховувалися. Воду намагалися економити. Але пораненим воду давали в першу чергу. Ще нас рятувала консервація з підвалів. Брали фруктові компоти в тих будинках, де було видно, що сім'я виїхала.

Степанівка знаходиться метрах в 600-800 від кордону з Росією. Вишки вже було видно. Оцінюючи ситуацію, шукаючи дороги для виводу 79-ої бригади з Савур-Могили, в один з днів знайшли хуторок на 4-5 будинків. Там явно виходити було не можна: мінні поля плюс російська артилерія розбила і спалила багато техніки, яка так і стояла покинутою. Якісь підрозділи вже намагалися там пройти... Ми там були буквально хвилин 10-15, як з боку кордону почався артилерійський обстріл. Виходу не було, відкотилися назад в Степанівку. Ще, пам'ятаю, тоді спасаврятував газон мінометної батареї. Зрозуміло, людей в першу чергу треба було рятувати, але техніка ж теж важлива. Її на пальцах можна було перерахувати. А тут залишається газон з мінометом на ньому. Уламок бак пробив, пальне витекло. І що тепер? Підривати? Ні! На БТР пригнули, тросом зачепили і витягли все ж таки. Забрали його. Хлопці потім поміняли бак чи запаяли та їздили далі.

Я так довго розповідаю, а все ж було в один день... Багато подій тоді відбувалося.

"НАЙБЛИЖЧА ПОЗИЦІЯ ДО ВОРОГА У МЕНЕ НА ПРОМЦІ БУЛА НА ВІДСТАНІ 98 МЕТРІВ - Я ДАЛЬНОМІРОМ ЗАМІРЯВ"

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 05

Далі ми стояли в долині, налаштовували переправу, щоб виходили військові та техніка. Там скупчилися і прикордонники, і бійці 79-ої бригади, кілька механізованих бригад. Весь час з-за кордону прилітали безпілотники. Інженерний підрозділ зробив переправу. Надвечір по ній вийшло велике скупчення людей і техніки. У відповідь цілу ніч по нас працювали 152-ті, 120-ті міномети та "Гради" – щоб більше ніхто не міг переходити. На ранок у повітрі було повно диму й пороху. Добре, з наших підрозділів всі цілі залишилися. Я сидів на висоті, був очима батальйону, щоб ворог не підійшов до тих шляхів, по яких виходили наші. Я бачив, як під'їжджали пікапи і буси з мінометами, відразу доповідав командиру батальйону і давав координати артилерії. Так і працювали. Пробули там дві доби. Частина військ вийшла через нас. Частина – через переправу, яку налаштовував 1-ий БТГР. Я бачив, що залишалося багато техніки, тому ввечері пішов позбирав кинуті військові квитки, посвідченя офіцерів. Люди йшли і кидали все, навіть документи. Вбитих багато було. Кого понаходили - знесли в одну машину. Це все було дуже сумно…

-А вже взимку ви опинилися на шахті Бутівка, штурмовали Спартак під Донецьким аеропортом...

-Так. Рік тому я повернувся в ті краї перед тим, як наш батальйон зайшов на промку. З Бутівки фактично нічого не залишилося. Ствол, труба майже повністю розбиті. Не заздрю хлопцям, які там тримають оборону. Їм просто немає за чим ховатися.

Цієї зими я з 1-ою ротою воював на промзоні. За три місяці там у нас було дев'ять поранених. Не тяжкі, слава Богу, але жодного загиблого. Старалися швидко навчити молодих, необізнаних, щоб уберегти їх. Укріпляли спорудження, хитрували. На війні всі способи добрі, якщо ти володієш ситуацією. Головне – зберегти особовий склад.

-В Іраку зовсім інша війна була...

-Війна в Іраку підла. Там брали хитрістю. Ставили фугаси, міни, ловушки. Там ворог дуже винахідливий. Він все робив, щоб вивести з ладу техніку, морально та психологічно впливати на нас.

Ми охороняли блокпости та мости стратегічного напрямку, де пересувалися конвої, патрулі, займалися розмінуванням, допомагали в цьому американцям. Також було у нас патрулювання. Виїжджали на маршрути, де мали проходити конвої, перевіряли їх, контролювали. Саме там я вперше потрапив під обстріл. Це було в 2005 році. Я зрозумів, що мінометний обстріл - це неприємно. Перший раз тоді відчув страх. Якщо порівнювати з 2014 роком, то в Іраці було дуже легенько. Але тоді я перший раз зрозумів, що воно таке. По нам відстріляли примітивними мінами, по-моєму 60-ки ще старі були у місцевих. Їх використовували, щоб налякати, а не вбити. Вручну з труби викунули десь вісім мін. Але воно виводить з рівноваги.

На початку війни в 2014 році не було зрозуміло, що і як відбувається і наскільки затягнеться. Вже пізніше я зрозумів, що це війна артилерій, інформаційна війна, яка невідомо як вплине. Ти сьогодні говориш з людиною про одне, а завтра вона подивилася російське телебачення - і все, це вже інша людина. Так було в Степанівці. Ми дивилися телеканали сусідньої країни. Я в якийсь момент я сам почав думати: може я дійсно такий паганий? Морально тисне дуже активно. Були солдати, які після російських новин питали мене: "Командир, а ми реально правильно робим? Може нам щось не договорюють, може ми дійсно проти свого народу воюємо?" Так, - вирішив я. - Давайте виключемо цей телевізор, ніхто не буде його дивитися... Мені спочатку здавалося, що це дурниця. Але коли я сів перед телевізором і подивився його, на собі відчув: впливає. Достатньо півгодини, щоб ти став зарядженим.

Зараз у нас окопна війна. Потрібно оборонятися, ми не наступаємо. І в такому випадку треба також знати, як діяти, на що звертати увагу, де підманути ворога, як не відкривати свої вогневі точки. У мене на промці ДШК їздив з однієї позиції на іншу. Як тільки починав працювати крупнокаліберний кулемет з нашого боку, ворог відразу відповідав артилерією або крупнокаліберною зброєю. Тому самі хлопці, які прийшли не так давно, ще необстріляні, без досвіду, просили: не треба стріляти, по нам же відразу почнуть гатити. Але було таке, що по нам регулярно працювали з кулемета калібра 14,5. Набрид нам страшенно. Розбирав стрілок позицію "Скелет", а хлопцям же ж на позиції виходити, перебігати потрібно було по відкритій місцевості. Як нерви сдали – пару черг дали з ДШК. Тиша запанувала.

Звичайно, і ми, і ворог вже вивчили, де хто знаходиться. Безпілотники час від часу літають, вивчають позиції. Ми намагалися копати траншеї ближче до їхніх позицій, переміщалися вперед. У мене найближча позиція до ворога була на відстані 98 метрів - я дальноміром заміряв. Напроти позицій моєї роти були три позиції терористів. Одна на відстані 98 метрів, друга - 116, третя приблизно стільки ж. Видно було, як люди там ходили, можна було роздивитися обличчя ворога.

"У МОЇЙ РОДИНІ ВСІ ЧОЛОВІКИ ПРОЙШЛИ АРМІЮ, НІХТО НЕ ТІКАВ. ТРОЄ ДІДУСІВ ЗАГИНУЛИ НА ФРОНТІ - ВОЮВАЛИ, ЗАДНЮ НЕ ДАВАЛИ. ОТ І Я ПОДУМАВ: НЕ БУДЕ СОЛІДНО, ЯКЩО Я НЕ ПІДУ В АРМІЮ, ТРЕБА МАРКУ ТРИМАТИ"

-Жодного разу не пожалкували, що пішли в армію?

-Я служу з 2000 року. Після закінчення житомирського шостого училища, де отримав спеціальність автослюсаря, був призваний в армію. Служив півтора року водієм в батальйоні забезпечення при військовому інституті.

У моїй родині всі чоловіки пройшли армію, ніхто не тікав. Три дідусі загинули на фронті, воювали, задню не давали. От і я подумав: не буде солідно, якщо я не піду в армію, треба марку тримати, тому й відслужив строкову. Повернувся – трошки пропрацював в автобусному парку. Але часи такі були… Зарплатня маленька, краще не ставало. От я і подумав – чому б не підписати контракт. Якраз ув 2003 році 13-ий батальйон почав набирати контрактників. Він мав бути миротворчим. Мені запропонували піти саме туди. Чому ні? Почав службу і якраз оголосили набір на ротацію в Ірак.

Мої батьки були проти того, щоб я служив. Тоді ж весь час розповідали, що в армії все погано. Але що зробиш. Я вже віришив. От з того часу я й служу в 13-ому окремому десантно-штурмовому батальйоні.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 06

-Не думали ніколи, що доведеться воювати за Україну?

-Передбачав це. Люблю історію, читав багато. І завжди аналізував події в Нагорному Карабасі, Грузії, Чечні. Згадайте, як виникло питання по Тузлі. Її вдалося відвоювати. Але це був дзвіночок. Це все приклади того, що сусідній державі хочеться встромити носа у справи інших народів, покласти свою руку на їхні землі.

Герой України, десантник Володимир Соснін: Під Шахтарськом викликали вогонь артилерії на себе, інакше нас оточили б і ми не вивезли б поранених 07

-Одним з перших з найвищою українською нагородою вас привітав Олександр Порхун, командир вашого батальйону у 2016 році, також Герой України...

-Колись Порхун був у мене командиром взводу, а Ігор Герасименко, ще один Герой України, - командиром роти. Пізніше його призначили командиром 5-го БТГРу, - усміхається Володимир.

-У вас двоє дітей...

-Меншій донечці уже чотири роки, старшій 25 грудня виповниться 11.

-Тобто ви воювали в 2014 році, а дружина була вагітна...

-8 березня вона відправляла мене на схід країни, і ми знали, що чекаємо на другу дитину. Було декілька моментів, коли я думав, що ніколи її не побачу. Один з них - під час виходу наших військ з оточення через переправу. Кілька діб були такими жорсткими, що солдати кидали зброю і хотіли піти. Доводилося морально настроювати людей: куди ти підеш? Ми біля кордону... Говорив з хлопцями, заспокоював, а сам якось телефонував дружині і прощався з нею... "Сонечко, люблю тебе і наших дітей, але все може бути", - говорив їй таке. Вважав, що треба наперед її підготувати, настроїти, хоч якось заспокоїти. Статися могло що завгодно. У мене в окопі сиділи два солдати, яких при обстрілі артилерії та "Градів" я накривав собою...

-Встиг на народження доньки?

-Це було свято для мене! Якось так збіглося... Ми повернулися з чергового виїзду, дружина телефонує: от-от буду народжувати. Підійшов до Порхуна: "У мене залишилася відпустка, може відпустите хоч на десять днів?" "Добре, - каже. - Поки нікуди не плануємо виїжджати, їдь додому". За три дні до мого поверненя назад дружині зробили кесарів розтин, я був в операційній. Забрав своїх дівчат додому, зібрався і поїхав воювати далі.

От як так відбувається? Дві дитини одних батьків, а зовсім різні. Старша Валерія така паняночка, а менша, Софія, - пацанка, шебутна, хлопчурник якийсь, - усміхається десантник.

-Вони і дружина не просять, щоб ви кидали службу, були поряд з ними весь час?

-Дружина все розуміє. Вона ж служить у батальйоні з 2005 року. Ми тут і познайомилися. Я був водієм, а вона санінструктором, прийшла після бердичівського медичного коледжу. З дітьми ми проводимо весь вільний час. Дуже люблю свою сім'ю.

-Коли зрозуміли, що армія - це ваше?

-Мабуть, вже після першого контракту, коли другий підписав. За перші три роки я встиг двічі з'їздити в Ірак. У першій ротації був діловодом, тому що обізнаний в документації. За другим разом вже не хотів займатися паперовими справами, то пішов у бойову роту, для чого закінчив тримісячні курси в Болграді, став снайпером. Я не шкодую, що пішов в армію, і планую продовжувати службу. Ми маємо перемогти. А без десантників це неможливо. Я так вважаю.

P.S. Ми вітаємо десантників зі святом. Дякуємо за службу!

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику