Цензор.НЕТ

12.12.18 09:30

Помічник директора президентського медцентру для ветеранів Алла (Чонгар) Борисенко: "Почали відмовляти у госпіталізації, посилаючись, що у нас воєнний стан"

Автор: В.Сидоренко

Волонтера з позивним Чонгар мало хто знає на ім‘я та прізвище - Алла Борисенко. На позивний Чонгар вона отримує пошту і навіть відзнаки з нагородами.

Навесні 2018-го Алла Борисенко отримала пропозицію стати помічником директора головного та найбільшого в країні госпіталю при президентові для ветеранів в с. Циблі, на Київщині.

Борисенко очолила напрямок роботи госпіталю з ветеранами ООС, а через 9 місяців до неї в кабінет прийшов криміналітет.

-Алла, здравствуйте, еще раз. Я безумно рад, что мы, наконец-то, с вами встретились. Вы очень известный человек в военных кругах, в волонтерских кругах особенно. В волонтерских движениях, которые были сформированы как раз тогда, когда началась в Украине война. И вот первый вопрос, почему о вас все знают, и почему волонтерские движения все вас любят так?

-Начало, как и у всех, началось с Майдана. Медицина, вещи, продукты. Потом был Крым, эвакуация воинских частей и эвакуация мирного населения. Потом были "двухсотые", так случилось. К сожалению, в жизни были "двухсотые" ребята, семьи погибших, семьи погибших. Освобождение ребят из плена, естественно, раненые. Друг с другом все вместе волонтерские движения были связаны, потому что друг другу приходили на помощь. Ну, и сейчас, обратно связана с ребятами, обратно связана с волонтерами.

-Ваша фамилия Борисенко, но почему-то вас по фамилии никто не называет. Вас называют Чонгар?

-Чонгар – позывной, появился в Крыму. Потому, что когда шла эвакуация мирного населения, то ребята искали женщину с длинными волосами. Вот тут она в синей куртке, вот тут где-то ищите. Потом, когда уже заехали погранцы, и уже более плотно началась работа, говорят: давайте найдем тебе какой-то позывной.

И был у нас такой парень Алексей, он говорит: да что вы думаете позывной, вон Чонгар табличка. А у нас палатка стояла и табличка Чонгар. Ну, и останется она на Чонгаре. И буквально через пару часов я уже была Чонгар. На Чонгар награждение, на Чонгар на Новой почте приходит волонтерка. Единственное, сразу приходилось…, потому что Борисенко, и на Чонгар документа никакого. Была награда одна от Филарета, где было указано на Чонгар. Вот по этой награде я в первые дни на новой почте получала волонтерскую помощь, которая приходила, или от людей.

Ну, сейчас уже немножко хотя бы выучили Борисенко. А то – Чонгар.

-Какие проекты у вас были в последнее время?

-Это плавно перешло с войны, потому что крайний заезд был такой неудачный, была серьезная травма, была операция, была долгая реабилитация. В нейроинституте была операция, были госпитали, и в итоге проходила реабилитация в Циблях, где сейчас и работаю.

И пока проходила реабилитацию, естественно, ребята узнавали, знали, были и те, с которыми мы прошли войну. И случалось так, что у кого-то где-то документы надо было помочь, как правильно собрать на группу, как выйти, как решить какие-то социальные вопросы. Поступило предложение остаться там на работе. Я там и осталась.

-Что это за место? Вы говорите, что это какой-то госпиталь.

-Цибли – это Державний медико-соціальний Центр ветеранів війни, який знаходиться - місто Переяслав-Хмельницький, село Циблі Переяслав-Хмельницького району Київської області, під патронатом Президента. Це один із найбільших госпіталів, які є по Україні. На даний момент він приймає 600 чоловік.

- Может разместить 600 человек.

-Так, так.

- Если я правильно понимаю, то это самый большой военный госпиталь в Украине?

-Це ветеранський госпіталь. Це хлопці, які вертаються після передової, які стають ветеранами, які демобілізовуються, які потрапляють до нас на реабілітацію.

У нас категорія не тільки учасників АТО, у нас миротворці, у нас категорія Афган, категорія діти Великої Вітчизняної війни, ветерани та інваліди Великої Вітчизняної війни.

-И вам предложили там работу. Кем?

-Я є помічник керівника Госпіталю з питань АТО та соціальної реабілітації.

-Тобто, ви в Госпіталі відповідаєте за напрямок АТО?

-Так. Іншими словами, хлопці, напевно…., розумієте, коли в хлопчини стається десь якийсь напад чи десь психологічно стає так, що він є на війні. Він є у нас, є серед наших хлопців, є у нас в кімнаті, але свідомість його переносить у війну. Для нього всі вороги, для нього всі сепари, як вони називають, і його потрібно вивести з того стану. І коли ти до нього підходиш – він впізнає. Він каже: Чонгар, ми тут, ми витягуємо поранених, ми заряджаємо патрони, ми ховаємося, ми накриваємо поранених, ми вивозимо "двохсотих". І це може тягнутися годину-дві, поки ти людину витягуєш. Ти поступово якимись розмовами витягуєш його з цієї свідомості, ти витягуєш його сюди. А далі вже починають працювати психологи, починають працювати лікарі.

-Скільки ви вже там працюєте?

-Там я вже …, вже пішов дев’ятий місяць. За дев’ять місяців була поставлена робота. І результати ми показуємо. Дійсно, коли ми почали займатися з хлопцями, от у нас є Андрій Гула, і я вчора була дуже задоволена, коли він прийшов і каже: Чонгар, я йду! Я йду, у мене рівна нога! - ви не уявляєте, яке це задоволення! Коли людина, у якої рука не працює, у якої не працює нога, у якої тіло відмовляє десь в чомусь, і ти пройшовши…, вирішивши соціальні питання, вирішивши юридичні питання, вирішивши вдома, щоб батьки його могли розуміти. Тому, що вони йшли на війну одні, а з війни повернулися інші. Його починає зрозуміти дружина, яка знаходить відповіді на питання, чого з ним так сталося, бо ти з нею теж починаєш працювати. Поки він лікується, ти працюєш з сім’ями. Він проходить операцію, і йому вже сказали, що ти мусиш з цим жити. Якщо за два роки у тебе нічого не відмовить, то ти мусиш з цим жити. І виходить так, що тут є лікар, який піднімає хлопців після от таких травм. Який займається більше, напевне, ветеранами, він його ставить на ноги. І крім того, що йому зараз зробили ногу, у нього наступна операція на руці, і ще одна операція на стегні. Він приїжджає і каже: Алло, я з дружиною помирився. Ви не уявляєте, який це кайф! Ти просто кайф получаєш від того, що ну, клас! Дійсно, ветеран, який…, про те, що ми кажемо, НАТОвська специфіка реабілітації хлопців, ще якоїсь країни, де йдуть війни. Але ми зараз у Циблях зробили так, що хлопчина накритий як ковпаком, він має все, що має бути ветерану.

У мене хлопці, коли об’явили воєнний стан, сиділи на чемоданах. Вони сиділи і просили: єдине, ви швиденько нам поможіть там в чомусь, що є, бо ми перша хвиля резерву. І ми ідемо. Повністю те, що зараз має мати ветеран, якщо він має яку проблематику – ми її вирішимо. Коли дійсно звучить: ну, дійсно, ми є у президентському Госпіталі. Тому, що під патронатом Президента. Да, це дійсно є зараз круто. І разом з тим вони є перша хвиля резервна. І вони це прекрасно розуміють. Але в тій ситуації, яка зараз склалася, то….

- Навколо цього президентського Госпіталю вибухає якийсь скандал.

-Так, скандал, на жаль, вже назрів. Повторюю, за цих майже 9 місяців була пропрацьована робота. Ми координували її з Генеральним штабом, з Міністерством оборони, були на зв’язку з усіма інститутами, підключені, залучені до цієї роботи Обласний військкомат, залучені районні військкомати, залучені Громади, Районні Ради, Обласні Ради, координаційні Центри. Це величезна махіна, яку ми пропрацювали.

Зараз Госпіталі на місцях, і багато хто, навіть, з Координаційних Центрів, з Військкоматів, вони кажуть: був би клас, якби це працювало вдома. І це, що мало розвиватися, тому що дійсно робота з усіма, це ж не те, що від нас виходило. Кожен крок координувався якоюсь вищою інстанцією.

Але назріває скандал у тому, що у нас хлопцям почали відмовляти в госпіталізації – це був перший крок. І другий крок – відмовляти в тому обстеженні, які ми маємо у себе. А ми маємо чудове. Ми маємо тракційні столи, ми маємо на розробку суглобів – колін, ліктів. Ми маємо ванни, ми маємо стоматологію, ми маємо хірургію, ми маємо офтальмологію, ми маємо УЗІ. Якийсь спектр невеликих хоча б обстежень ми можемо в себе зробити. Решту – більшої проблематики, у нас є на допомогу Інститути, які вирішують далі вже вони. І далі вони вже беруть на операцію.

-Чому почали відмовляти? І звідки ця ситуація, взагалі, взялася?

-Коли почули от про цю роботу, у нас збільшилася кількість людей. Тому, що спрацювало, як кажуть в народі "бабське радіо", почали везти родини, почали хтось хлопців попереджати, хтось приїжджати по дзвінку, хтось просто їдуть, тому що важка ситуація, або важка операція. І у нас стало питання, що хлопців більшає, а ми не розширяємося. У нас лишається та сама цифра – 100 чоловік. І хлопцям почали відмовляти. Почали хлопцям відмовляти зразу посилаючись, що у нас військовий стан. Хоча у нас військовий стан об’явлений тільки в 10 областях.

І здзвонившись з усіма вищими інстанціями і якби по Закону немає, і від Петра Олексійовича цього не звучало, про те, що всі Госпіталі працюють в стандартному режимі. Тобто, ми не мали права відмовляти ветерану. У нього були всі посвідчення. У нього було – Учасник бойових дій, інвалід, у нього був паспорт, у нього були довідки-виписки – ми не мали права відмовляти. Але так сталося, що ми відмовляли. Керівництво Госпіталю відмовляло у госпіталізації.

Я граю роль якби…, так, я по АТО, так, я все це бачу з середини, через мене всі питання, якщо приходили якісь листи з якихось інстанцій, з Міністерства Оборони чи з МОЗУ, вони йшли через мене. Тому, що по АТО, получається, я більше всього володіла ситуацією. Нам же знову допомагала велика кількість людей. І коли стала проблематика розширитись - керівництво чомусь відмовило в цьому.

Помічник директора президентського медцентру для ветеранів Алла (Чонгар) Борисенко: Почали відмовляти у госпіталізації, посилаючись, що у нас воєнний стан 01

-Я так розумію, що ви пішли до керівництва запитувати: чому…

-Перше прозвучало, що у нас реконструкція третього корпусу, який ми подали вартістю на 92 мільйони. Державою не виділені кошти, і у нас немає можливості хлопця поселити у кращі умови – це була перша відмова. Друга відмова про те, що є перший корпус, який ми почали і могли зробити, але теж там не дуже добрі умови. У нас взагалі 4 корпуси, в одному корпусі, тільки в другому, де розміщені хлопці, на двох поверхах розміщені хлопці, а на двох поверхах там лежать інші категорії. І немає таких умов, де розмістити хлопців.

Я запропонувала зв’язатися із підприємцями, які погодились би нам допомогти матеріалами. А від хлопців прозвучало так, що хлопці кажуть: а ми на передовій були і в гірших умовах. Хай нам дадуть гірші відділення, а ми своїми силами…, матеріали є, а ми своїми силами будемо ремонт робити. Ну, на це теж була…. Зразу погоджено, потім було відмовою. І це послужило скандалом. Чому так сталося, що почали відмовляти? Це, напевне, знає тільки керівництво. Тому, що мотивуючи тим…, то немає у нас місць… Ми вроді би вирішили, щоб і місця у нас появилися, і достатньо було прописати по Положенню, змінити одну категорію на іншу, і вроді би ми змінили. Вирішили питання з тим, що робимо ремонт – все, вроді би питання так і вирішено, працюємо далі. І вроді би хлопці погодилися, що ми будемо в гірших умовах, тільки дайте, щоб ми були біля купи і надавайте нам далі допомогу.

А з другої сторони пішла відмова. Зараз тримаємося в межах…, 100 чоловік трималися, зараз нас 130 є на сьогоднішній день хлопців. І чому керівництво…, чим керується, важко сказати.

-Скільки часу така напруга триває у вас у Госпіталі?

-Місяць. Це місяць до скандалу. Отака напружена ситуація була місяць. А із скандалом - уже друга неділя. Така дуже сильна, дуже критична ситуація – це друга неділя.

-Я знаю, що бійці та ті, що лікуються у вашому госпіталі, що вони прийшли на особистий прийом до Уляни Супрун, приїхали в Київ і з нею зустрілися. Це правда?

-Так. Це правда. Тому, що у нас щочетверга відбувається велика госпітальна Нарада. Вони виглядають трішечки негарно.

-Як ?

-Це як промивання кісток комусь. У нас якщо пацієнт щось требує, то він є неадекватний. Людина требує більше, значить він психічно хворий. Такі випадки, що писалися скарги – були не раз, були і серед інших категорій.

Ця Нарада у нас закінчилась тим…, лікаря Святенко В’ячеслава Юрійовича, уже на таких Нарадах, уже, напевне, народною мовою, з рік, як не більше, пресували. То він не так документи оформляє, то він не так виписки пише. Але він є завідувачем психіатричного відділення, і там є стосовно закону України, як він має вести медичну картку. І як він має заповнювати документацію. Він стосовно цього і працює. Він не розголошує діагнозу. А у нас потрібно було не "Ф48" писати, а потрібно було розписувати цей діагноз. А він не має права його розписувати. І йшло пресування його довго. І знову ця Нарада показала себе такою, якою вона є. Відчиталися, як, що і де по Госпіталю. А потім прозвучало: пишіть колективно звернення про недоцільність перебування в нашому колективі Борисенко Алли Дмитрівни, помічника керівника з питань АТО і Святненка В’ячеслава Юрійовича, завідувача психоневрологічного відділення. До якого їде, напевне, найбільша кількість людей – ветеранів.

За цей час, поки йшла Нарада…, закінчилася Нарада, вона набирає директору: підійдіть. Я йду до директора, у директора…, не розмовляючи у своєму кабінеті, тому, що сказав, що ти не ставиш питання, чому я в останній час не підписую Заяви, чому я не розмовляю з тобою в кабінеті? Бо у мене стоїть прослушка і твоя правдота нікому не потрібна.

Ми вийшли з кабінету, ми були в кабінеті юриста. В кабінеті юриста він попросив мене мій телефон, і виклав свої телефони. Я кажу: Юрію Олександровичу, мені, в принципі, немає чого боятися, бо мій телефон є на лінії МОЗ, куди звертаються ветерани УС і АТО. І якби, у мене телефон, він сутками на зв’язку. Елементарно взяти прослушку і все можна взнати з того телефона. Він виніс мій телефон і виніс свої два телефони і в такому примусовому грубому тоні, що я його підставила. Підставила тим, що збільшила кількість людей. Якоби я беру з цих хлопців, які їдуть, кошти.

Я кажу: дайте докази хоч одні.

– У мене доказів немає.

Я кажу: ну, тоді, коли я беру кошти, то беруть кошти і ті Інститути, і волонтери, які допомагають. І та цепочка, яка зав’язана, і ті інстанції, які зав’язані. Значить, ми всі беремо ті кошти. То виходить так, бо я зав’язана з ними всіма, ця допомога, яка йде від хлопців.

Він мені кинув заяву у очі, і під тиском: пиши на звільнення.

Я йому сказала: я за згодою сторін писати не буду. Тому, що ви давите, я не бачу своєї вини в тому, що ми дійсно почали допомагати хлопцям і у нас збільшилася кількість людей. Це не є провина в тому, щоб звільняти з роботи.

- Єдине, не кажи ніякому "Правому сектору", не кажи хлопцям.

Я йому сказала: я зараз буду виходити із свого кабінету з усіма речами, хлопці це будуть бачити, вони будуть мовчати?

Зрештою хлопці поїхали…, коли взнали цю ситуацію, вони зразу ж набрали Супрун. Вона його на другий день викликала. Разом з тим, після обіду, хлопці поїхали до неї на особистий прийом. І вона сказала: оскільки Алла була звільнена під тиском і неправомірно, заява її анульована.

Він мав до нас передзвонити, вибачитись, і сказати, що ми є на роботі.

-Ті люди, які знаходяться там у вас на лікуванні, вони цю ситуацію…

-Вони наблюдали, бо цей місяць уже накалялась така ситуація. Вони бачили, що хлопці у нас лежали в холах. В цей час палати стояли…, у нас ВІП-палати стояли пусті. Вони заброньовані для інших категорій людей. Які по оплаті, які мають статус переселенця, а насправді живуть у Донецьку та Луганську. Бо це й персонал підтверджує. Бо вони приїжджають за рік неодноразово. І для них трималася палата. А тим часом хлопці лежали у нас в коридорах.

Помічник директора президентського медцентру для ветеранів Алла (Чонгар) Борисенко: Почали відмовляти у госпіталізації, посилаючись, що у нас воєнний стан 02

І вони поїхали до…

-І вони поїхали до Супрун.

-Так. Що далі відбувалося з вами?

-В понеділок хлопцям сказали, що у нас буде перевірка. Про це був попереджений і директор, коли вона його викликала до себе. До понеділка, я його в п’ятницю набираю і кажу: Юрію Олександровичу, що мені робити, де мій наказ про звільнення? А він каже, що наказу немає, бо: я їду, мене Супрун викликала.

Я запитую: мені їхати на роботу?

- Так, вам їхати на роботу.

Я приїжджаю на роботу, а на територію госпіталю мене не пускають, не пускає охорона. Машину лишаю за територією Госпіталю і, все-таки, повертаюся на роботу.

На даний момент ми є двоє на роботі, із Святенком В’ячеславом Юрійовичем, ми виконуємо свою роботу, але це звучить так: хочете бути на роботі – будьте. Але ви не маєте ніяких прав.

Що найцікавіше, хлопцям відмовляли також і в обстеженнях. У нас Саша Сухоручко мав 84 осколки в тілі, людина їде на реабілітацію. Якщо його класти на той тракційний стіл, або надавати будь-яку іншу реабілітацію, потрібно бачити, в якому стані його тіло, в якому стані його кістки. І коли його…. Це ж не те, що кожен іде на КТ, йде той, у кого є потреба. І коли його відправили на КТ, а він не одинокий, таких було чимало хлопців, то прозвучало: а що я в тебе там маю побачити?

Це звучить так. Скільки за 8 місяців є, кожного разу так звучить: що я там маю побачити? Але нейроінститут не питає, що я маю побачити. Хлопчина приходить із скаргою, вони роблять обстеження і знаходять ту проблематику.

У п’ятницю, поки були хлопці у Супрун, хлопцям робили КТ, навіть тим, кому не потрібно було. Хлопці з цього сміялися і кажуть: хай ідуть ті, кому це треба. Пішли пару чоловік, а решта каже: нам воно не потрібно, чого ж ми будемо туди йти.

Щоб цю ситуацію якось зрушити з місця, хлопці приїжджали, їх не клали, казали що у нас є воєнний стан. Директор був у Києві у Супрун, керував всім начмед. Хлопчину не кладуть: у нас воєнний стан. Він приходить до мене: що робити? Ми пишемо скаргу, звертаємось на урядову лінію, звертаємося на МОЗ. Він іде до начмеда і каже: я тільки що дзвонив у МОЗ на гарячу лінію, дзвонив на урядову лінію. Той каже: тебе все рівно не покладуть. А тут вже є директор. Він каже: добре, я йду до директора. Той: ні, не потрібно. Зрештою його поклали. І зараз у нас іде така процедура.

-Була якась ситуація з вашим кабінетом, мені розповідали.

-З кабінетом…., у мене багато є по хлопцях документації. Чого? Бо крім того, що…, так як не було комп’ютера, був старий комп’ютер, він поламався, потім не було комп’ютера і потрібно було якось це систематизувати, і зробити якоюсь базою. Тому, що хлопці приїжджають повторно, це треба хоча б знати, яка проблематика, що було вирішено, що залишилося вирішити. І було воно у мене у чернетках. Але був зроблений зошит, в якому було розписано – дані хлопця, його проблематика, як вийшли з цієї ситуації, в чому помогли вдома, що треба зробити і до кого звернутися вдома.

Я з цього почала робити базу, бо це все було у великому блокноті і там залишилося пара листків до кінця, не списаних.

І другий зошит, в якому я вела графік, коли давали…, хто їде з хлопців, бо дзвонили до лікарів, хто їде з хлопців, я вела графік – коли, на який день, хто може приїхати, хто в якому госпіталі знаходиться, і хто іде до нас.

Крім того, були виписки хлопців, коли хлопці звертаються десь на подальше лікування і в другий раз передзвонюють, то мені хоча би треба бачити яка у нього є проблематика. І у мене якісь виписки трохи були. Хтось на закордонну операцію поїхав, чи на лікування.

Я приїжджаю, у мене в кабінеті перериті документи і розкидані, перерите все що було і пропали оці два зошити. Частина…, є щось десь у чернетках, є якась моя робота у чкрнетках. Це те, що звучало від директора в перший день: я не бачу твоєї роботи.

І те, що він Супрун сказав: я не бачу її роботи. Я не знаю…, хоча він бачив. Він бачив, бо я до нього приходила, показувала, і той зошит бачило і приймальне відділення, бо я до нього по графіку з цим зошитом приходила. І він бачив той зошит. І бачив чорновик, який…., бо я йому про це пояснювала: Юрію Олександровичу, от оці чорновики, що є зараз…, у мене вже є комп’ютер, але я є одна на 100 чоловік. І цілий день ідуть прийоми, прийоми, прийоми, і між цими прийомами я намагалась почати робити якусь базу. І я її почала робити.

Тому, що такої систематизованої бази по ветеранах в Україні ніхто не знає. Які, хто, де, в родинах – теж цього немає. От такими своїми напрацюваннями, як показує робота, ми почали це систематизувати, почали готувати такий матеріал, щоб він був. Якщо людина десь поступає…, десь із людиною щось стається, то набирає родина і каже: от така і така ситуація. Чекайте, він там-то, там-то, був туди-то влаштований на роботу, такий-то номер є керівника. Все. Перед тим, як це робити, хлопці дають свою згоду. Вони дійсно дають згоду, що я готовий на опрацювання моїх даних.

-Як звати керівника і що це за людина?

- Гриненко Юрій Олександрович. У госпіталі він працює…, він був лікарем свого часу, в госпіталі він працює 23 чи 25 років. Зараз на роботу він не з’являється, телефонні дзвінки ні від кого не бере, ні на які дзвінки він не відповідає. Керує госпіталем начмед через секретаря. Ну, можливо, якісь там інші є телефони, що він спілкується з ними. Тому що, навіть, зараз у нас має приїхати хлопцям зробити обстеження на ВІЛ. Є державна програма, де він теж хотів закупити тести. Я кажу: не потрібно закуповувати тести, тому що є державна програма, от волонтери сказали є така програма і вони нам можуть допомогти і дати консультанта. І зараз готова приїхати 10 числа консультант, громадська організація з консультантом по державній програмі зробити хлопцям тести на ВІЛ анонімно, а ми не можемо цього зробити, бо в нас керівника на роботі немає, а трубку він не бере. Через що 10 числа приїжджають, бо хлопці хочуть знати, чи…. Зараз, на жаль, у нас пройшло 3 чоловіки, вони попали з таким захворюванням.

-Яка ситуація на сьогодні?

- Гриненко Юрій Олександрович збирає по областях, які люди не знають ситуації, в Циблях, які не знають особисто мене, він збирає підписи, якоби про неправомірні якісь дії і про те, що я в чомусь десь щось перевищую. І ті ж хлопці, до яких він звернувся, вони набирають до своїх побратимів і кажуть: ти знаєш, там у Циблях така і така ситуація, то щоб ти знав, ми вписали твої дані проти такої-то, такої-то. І той хлопчина каже: чекайте, ви чого мене туди вписали? Я сам лікувався в Циблях і я знаю, що вона зробила. Вона заради того, що я попав у Циблі, допомогла мені безкоштовно прооперуватися. То для чого ти мне вніс в той список? Це одна ситуація. Друга ситуація, вчора вже пішов збір підписів по персоналу у добровільно примусовому варіанті. Бо прийшло декілька чоловік персоналу і кажуть: там така і така ситуація, збираються підписи на неправомірні про тебе дії. Хоча в нас у госпіталі працюють 800 чоловік персоналу, з персоналом я пересікаюся від сили з п’ятдесятьма. Як 750 можуть написати щось? Але, збираються підписи і на листках, немає вказаної причини. Єдине на листку пишеться відділення, завідуючий відділення і людей просто попереджають, не підпишете = будете звільнені.

-Підписатися під чим?

-На словах сказано про те, що я перевищую якісь повноваження, а на листку відділення, завідуючий і твої дані. Сьогодні мені прийшло декілька таких СМСок. І людина, яка підтримувала, написала: Алла, на жаль, але я вимушена була підписатися, бо робота потрібна всім. У нас було перед тим, приїхала Супрун без попередження, він за це взнав зранку, були зібрані збори і персонал було попереджено. Кожен раз, якщо до нас приїжджає якась комісія, попереджається: відкриєте рота, будете звільнені. Людина 25 чи 23 роки на посаді. У нас жодної перевірки не було в госпіталі, жодної. Цю війну об’явили не ми йому. Те, що сталося, є хлопці юристи, є хлопці економісти, є хлопці айтішники. І те, що тільки поверхнево почали перевіряти елементарно на Прозорро, то вже є дуже багато питань. Якщо народною мовою, то вся ця категорія, яка є, ну, певно там, з пораненням, з травмами одне. Але психологічно. Ті люди психологічно, які приїжджали і які мали попасти до нас і яким ми мали надати допомогу, вони зараз залишаються в соціумі. Йому відмовили в чомусь в військкоматі, йому відмовили в чомусь в частині, у нього проблематика вдома в сім’ї, його не розуміють. У нього проблематика десь у військовій частині, де він не може взяти всі документи, його десь в чомусь ще профутболили. Він звернувся до лікарів, йому сказали: ну, ти вже ветеран, тобі треба з цим жити. Він звернувся на ту ж саму комісію МСЕК, йому сказали: ну, будуть кошти, будемо щось думати. Це є випадки, є такі непоодинокі випадки. І що тоді буде? Він виходить в соціум, що йому лишається? А потім ми починаємо спалювати самих себе, потім ми починаємо їздити з зброєю, потім в сім’ях іде агресія, скільки є таких випадків. Ну, от усім цім людям ми могли би надати допомогу. Але, на жаль, з цією ситуацією, яка у нас склалася, як далі буде, важко зрозуміти. Ми стукаємося кругом, ми написали і пишемо звернення, ми стукаємося скрізь, щоб нас почули, сьогодні я вимушена була вийти ефір.

-Ви казали, що інші пацієнти вашого госпіталю, окрім оцих атовців, є дуже специфічними елементами. Що це за люди?

-Випадки, коли з Донецька, з Луганська вони, маючи статус переселенців у Києві, в Северо-Донецьку, в Маріуполі, в Запоріжжі, Бердянську, а насправді вони живуть на тій стороні. Вони є за "ДНР", за "ЛНР". Такі випадки були непоодинокі. Коли звертаєшся до СБУ, а СБУ каже, що ми зробимо, йому вже 70, чи 80 років. Коли хлопці після полону важкі, який не може ходити і він в колі побратимів виходить десь, тому що в нас чудова паркова зона, в нас є де дійсно психологічно прийти в норму. І зустрічаються такі люди, які кажуть, що ви прийшли нас убивати туди, краще б ви там загинули. І це звучить в грубій формі. То, яка реакція може бути у хлопців? Хлопці стримуються, мовчать, просто мовчать на це все, і відходять в сторону. У нас доволі часто звучать святкування. Окрім святкувань і концертів, вони облаштовують собі під госпіталем: Росія матушка…, в такому роді в нас звучать пісні. Яка реакція у хлопців має бути? Через що і стало питання, напевно, і пані Уляна дійсно взяла це все до уваги, тому що дійсно категорії їдуть різні. І, напевно, взяти ті, хто бачив дійсно війну, їх одиниці. Ветеранів Великої Вітчизняної - одиниці. Афганців, навіть взяти Афган, який Афган і АТО пройшов і просто Афган, вони між собою теж не мирять. Тому, що кажуть ті Афганці до цих, що ви розпочали цю війну, йде конфлікт з ними. Якщо взяти сім’ї загиблих Другої світової війни і взяти сім’ї загиблих наших зараз хлопців, то до наших хлопців я вам не можу передати до батьків яке ставлення. Коли мама Ореста до начмеда ходила про те, що її назвали хунтою, її син вбивця, і вона пішла до начмеда, він сказав: ну, они тоже должны где-то лечиться. От така у нас ситуація, страшно.

-Ось ця вся ситуація, в якій ви опинилися, яке враження справляє?

-Ти відчуваєш, що, напевно, потрібно щось міняти і потрібно йти до кінця, хоча ми не знаємо, як обернеться оця ситуація далі, реально не знаємо. Але більшість, волонтери дзвонять, військовослужбовці, просто люди: чим вам зараз допомогти? Тільки не опускайте руки, в нас на місцях робиться те ж саме, ми поопускали руки. Стоїть питання тоді: для чого був Майдан?

І те, що в нас зараз у госпіталі робиться, збирають підписи, а для чого тоді були ті репресії? Тоді теж збирали підписи на когось, тоді теж когось травили, тоді теж когось робили психічно неурівноваженим. От у нас це зараз робиться у госпіталі. У нас у госпіталі зараз маленька Україна, яка хоче змінитися економічно, бо є свої напрацювання. Яка хоче змінитися медично, бо є свої напрацювання і які вже почали працювати, які вже показали результати свої. От у нас у госпіталі зараз маленька Україна. От така ситуація.

-Що далі? На що ви готові і на що сподіваєтеся?

-Зараз на даний момент чим би це все не закінчилося, того що вже багато людей не з кращої сторони під’їжджали, що відійдіть в сторону, ви залізли туди, куди не потрібно. Я зараз знову ж вертаюся до того, напевно, отих 96 мільйонів, напевно, і є туди, куди ми не потрібно залізли. Навіть той бруд, який зараз готується по областях, що він збирає, навіть те, що готується по госпіталю, покажемо, побачимо, це пару днів, побачимо яка буде реакція. Але, ми будемо йти, будемо добиватися, щоб все-таки, госпіталь належав дійсно ветеранам війни російсько-української, батькам загиблих цих дітей. Ми готові йти до кінця, як би це для кого не обернулося.

Тим паче, я маю зараз дуже велику підтримку, я маю дуже велику підтримку. Я не думала, що, знаєте, Борисенко нічого не значить, Чонгар значить. За Чонгар багато, дійсно багато пішло, піднялося зараз. Коли хлопці дзвонять, кажуть: Алла, давай десь, щось, може ми давай будемо їхати до МОЗу, чи де - чекають цього. Я кажу ні, ми не підемо там, там була війна, там ми можемо так зробити, а тут ні. Ту ми йдемо зараз поки законом. Йдемо законом, йдемо пресою. Ми вийшли вже на міжнародну спільноту, вийшли на міжнародні діаспори, тому що вони нам постійно допомагали. Поки так. Звернення понаписували, зараз готуємо ще звернення на депутатів

Єдина допомога, нам треба розголосу. Кожен свій день, кожний свій крок ми пишемо у Фейсбуці, я все описую. Тому що, я є відкрита, у мене відкритий кабінет, у мене хлопці сидять у кабінеті, я їжджу на розбитій машині своїй особистій, яку вбила за війну, яка вивезла не одну людину, яка толком не працює. Я є відкрита повністю. Я ходжу на роботу, мій телефон є на лінії МОЗу, нам нема чого боятися, ми відкриті, ми на людях.

-І будете йти до кінця?

-Так, ми будемо йти до кінця, але цей госпіталь буде. Я зразу, коли сюди йшла на роботу, я зразу сказала, що я б хотіла, щоб це був один з найкращих госпіталів в Україні для ветеранів. І я почала це робити. Коли до тебе мати приїжджає, падає на коліна перед тобою й дякує, це, напевно, найвища нагорода за те. І коли він вчора вийшов і своїми ногами пішов ти стоїш і кажеш: клас, блін, раді цього це вже стоїть робити. І я готова йти до кінця. Чому в нас кажуть, що клас за кордоном те, за кордоном те. А ми зробили, ми у себе в госпіталі зробили це.

Ми йдемо до кінця.

 Влад Сидоренко, для "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику