Цензор.НЕТ

11.02.19 09:05

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: "3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення"

Автор: В.Кіртока

Затятий мисливець, під час подій у Києві розпродав усю свою зброю і 19 лютого 2014-го поїхав у столицю з голими руками. Він дістав смертельне поранення, коли витягав інших постраждалих на Інститутській. У нього залишилися донька і син.

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 01

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 02

Під час нашої зустрічі Леся відразу зізналася, що їй важко зустрічатися з журналістами, знову все згадувати, розказувати про своє життя і відчуття, але вона пересилює себе, бо тільки згадуючи про чоловіка, вдається берегти пам'ять про те, що він зробив…

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 03

"ПЕРШІ ТРИ РОКИ Я ПОСТІЙНО ЧЕКАЛА ЧОЛОВІКА, ЗДАВАЛОСЯ - ОСЬ-ОСЬ І ВІН ПРИЙДЕ"

-Я лише тепер почала усвідомлювати, що сталося, - Леся не зразу починає розповідь. Вона робить великі паузи. Спочатку кожне слово дається їй важко. - Тільки зараз реально розумію, що Олега немає... Саме так його називали вдома, хоча при народженні дали подвійне ім'я - Микола-Олег. Перші три роки я постійно чекала, здавалося - ось-ось і він прийде. Він же тоді у лютому поїхав у Київ, а коли його привезли у труні, першою моєю думкою було: що це за жарт. Я не розуміла, що відбувається похорон. Все це наче не зі мною було. І тільки тепер приходить усвідомлення...

Звичайно, життя іде, все проходить. Можливо, час і лікує, але залишаються дуже великі шрами. Важко... Все ж двоє дітей залишилися. Проблеми, які виникають, треба вирішувати. А я звикла, що ми їх завжди разом обговорювали. Немає тепер мені з ким порадитися, у кого запитати чоловічої поради. Є брати, є друзі, але це не те.

Старшій доньці уже 17 років, сину 13. Якраз такий вік, коли потрібно, щоб батько був поряд. Я не мислю, як чоловік. Намагаюся, але у мене таки жіноча логіка.

Юля, донька, хоче бути стоматологом. Після дев'ятого класу вона пішла в коледж. І вже прийняла рішення, що ніколи не буде змінювати своє прізвище: "Завжди буду Паньків Юлія Миколаївна". Знаєте, це така гордість! А син поки не знає, ким хоче стати. Я дуже переживаю, щоб не запестити його, щоб він не став матусиним синочком. Постійно про це думаю.

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 04

- Як ви познайомилися з Олегом?

-Ми одружилися 2001 року. 3 лютого у нас було весілля, а 6 лютого у нього день народження. Тому для мене лютий такий місяць... Я б хотіла 1 числа заснути і 28 прокинутись, щоб все просто проспати. Реально лютий для мене місяць.

Ми зустрічалися близько року. Кажуть, іноді побачив людину - і наче знаєш її все життя. Так у нас було. Він був добрий і занадто правильний. У них з братом було приватне підприємство - продавали облицювальний камінь. Працьовитий був дуже. Йому хотілося, щоб у нас у хаті, у дітей все було.

-Олег брав участь 2004 року у Помаранчевій революції?

- Їздив у Київ також. Я якраз тоді була вагітна - у травні народила сина. А в лютому казала чоловікові: ну куди ти їдеш, одна дитина маленька, я вагітна. "Все буде добре. Я ненадовго", - відказував. Повертався з великим розчаруванням, але вперто все одно знову їхав у Київ.

-Навіщо?

-Хотів, щоб змінилося щось на краще. А цей майдан... Перший раз ми поїхали разом 5 грудня. Все було ще спокійно. А яка була атмосфера! Заходиш за барикаду - і так дружньо все. Життя! Там також різні люди були. Але всі поводилися якось шляхетно. Штовхнули тебе і відразу - вибачте. Не так, як у місті. І та атмосфера затягувала.

-Ви відразу вирішили вдвох їхати?

-Я дуже хотіла поїхати і в 2004 році. І цього разу хотіла зрозуміти, що ж там робиться, які люди збираються. До цих пір ходять розмови, що мітингуючі отримували гроші. Не знаю, може, хтось за гроші туди їздив. А ми - за свої. І свої ще й вкладали. Продукти везли. Що могли... 4 грудня зранку він зібрався. Одні друзі то їдуть, то ні. Потім якийсь автобус був - через дві години повертається злий. Місця не було! Випив каву і питає: поїдеш зі мною? Так ми і вирішили їхати своєю машиною. Моя мрія збулася.

В ті дні, коли ми були на Майдані, почалися заворушки під Верховною Радою. Страшно було! Не знаю, звідки почав той "Беркут" виходити. Як мурашки. Лізуть і лізуть. Обертаюся - немає човіка поряд. Але я не маленька, не розгубилася. Стала на якийсь бордюр, щоб вище бути і бачити побільше. А людей маса! Ще якийсь дядько наступив мені на ногу і відірвав від чобота підошву. Я її під пахву. Шукаю очима чоловіка. А він уже до самого "Беркута" дістався. Хоч би не зчепився, хоч би не почалася бійка, - єдине, про що я думала, бо він ішов напролом. Не було у нього такого: "Я не зможу, я не вмію". До цілі йшов прямо. Я знала, що він у мене безстрашний, але саме тоді я зрозуміла, що його це затягнуло. Він вже тоді казав, що то все мирно не закінчиться, буде дуже велика кров.

Ми пробули на Майдані три дні. Ночували в машині, яку поставили біля ЦУМу. Боялися трохи, щоб не побили скло, бо львівські ж номери... Як же ж тоді було холодно! На Андрія, 12 грудня, чоловік поїхав у столицю знову. Тепер вже з друзями. Пробули вони там три чи чотири дні. А коли повернувся, несподівано почав наводити порядки у своїх справах. Він був затятий мисливець. Навіть мисливську собаку ми тримали. Але після тої поїздки в Київ він всю зброю продав. На роботі все розібрав. Казав: хтось прийде, а у мене чисто. Я повз вуха пропустила ці його слова. Ще він продавав керамічні статуетки - підставки під вазонки. І у нього стояла Матір Божа. Він приніс її додому. Вона брудна, в пилюці. Каже: чомусь не продавалася ця статуетка, то ти помиєш її, підмалюєш, а як мене не стане, буде вас охороняти. Я то також повз вуха пропустила...

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 05

Малий в хаті наробив якусь шкоду, ще ж малі діти були. Так чоловік мені каже: "Ти йому щось скажи". Бо він не лаяв дітей. Кажу: "Слухай, я в хаті чоловік чи ти?" А він мені: хочу, щоб мене діти пам'ятали добрим татом, що я їх не бив, не сварив. Мене вже все те почало насторожувати.

Третій раз він поїхав у Київ 11 січня. Якраз на Грушевського почалися заворушення. Там його другу під око поцілили гумовою кулею, той почав непритомніти. Потім казав, ніби молотком по голові його вдарили. Олег його відтягнув. І за кілька хвилин під ногами мітингуючих почали зриватися гранати.

"МИ З ЧОЛОВІКОМ МРІЯЛИ ПОЇХАТИ ЖИТИ ЗА КОРДОН, АЛЕ ПЯТЬ РАЗІВ САМЕ ЧОЛОВІКУ ВІДМОВЛЯЛИ У ВИЇЗДІ. "МАБУТЬ, Я МАЮ ВМЕРТИ В УКРАЇНІ", - ЗРОБИВ ВИСНОВОК ОЛЕГ"

- Кожного разу повертався додому з розчаруванням: з того нічого не вийде, - продовжує Леся розповідь про Олега. - Але тільки побачить по телебаченню, що знову якісь протистояння почалися, все - робота не робиться, ні про що думати не може, збирається їхати знову. Через це все навіть посварився із своїм хорошим товаришем. Вони на полювання разом їздили. Якось почали говорити за студентів. "Дітей же побили", - злився Олег. А товариш на це: ну і шо. "Як це - ну і шо! Якби там твоя дочка була?" - чоловік не міг того зрозуміти. Товариш його сміявся, не розумів, чого так злиться Олег, а мій бісився. Як так, що він не розуміє? Два тижні не розмовляли. Але помирилися.

-Ви намагалися зупиняти чоловіка, коли він знову збирався у Київ?

-Зупиняла. Одного разу навіть ледь не посварилися. А він мені: "Там діти на барикадах". Він називав їх компьютерними дітьми. Казав: "Вони думать, що то гра. Його застрелять, а він відновиться і далі буде воювати". Я йому на це відповідала: "Та ти такий самий. 39 років, але такий самий". "Не можу дивитися, як вони мерзнуть, як вони не сплять. Мушу бути там", - і збирався знову.

Леся замовкає. Дивиться кудись через мене. І, наче виринаючи із того, домайданівського життя, розповідає:

-Довгі роки у нас була мрія виїхати жити за кордон. Я дуже хотіла в Канаду. Ми зібрали всі необхідні документи. Подавали їх не один раз. Але не випускали з країни саме Олега. Він змінив прізвище, відпустив волосся, бо раніше дуже коротко стригся, переробив золоті зуби на білі, бо чіплялися до кожного моменту зовнішнього вигляду. Але відмовляли все одно. Ми подавали документи і на Німеччину, і на Англію, і на Італію. П'ять спроб зробили - не дозволяли. "Значить, - після чергової відмови зробив висновок Олег, - я мушу бути тут. Маю вмерти в Україні". Я не знаю, чи людина відчуває такі речі... Лише тепер я почала пазл збирати з тих моментів, які вказували на швидку загибель чоловіка. Він колись мені сказав: "Знаєш, прийде такий час, про мене будуть книжки писати". "Бляха, - думала я. - Та чого про мого звичайнісінького чоловіка хтось має щось писати?" А тепер пишуть. Скоро фільми будуть знімати...

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 06

6 лютого ми святкували день народження Олега. Покликав гостей. У нас у хаті на свята завжди купа народу, наче день села. Чоловік завжди був душею компанії. В ті дні він казав, що не поїде нікуди. А 17-го числа ми були в гостях, хтось там включив комп'ютер. Ні у кого тоді трансляція не виключалася. Він того надивився, приїхав додому і таки зібрався в дорогу. Тоді масово вже їхали. Жінок і старших чоловіків не брали. Поїхав під міську раду - в автобусах, що від'іжджали, не було місця. Брат його відмовляв: "Ну куди ти їдеш, що ти робиш? Тут у Львові ж купа роботи". Він відказував: "Я мушу бути там". Де він відшукав той автобус, в якому знайшлося для нього місце, не знаю. Тільки минулого року дізналася, що це був автобус з нашого сусіднього села. Він зайшов і з дверей до брата сказав: "З чим я їду? Стільки вдома зброї було - а стою з пустими руками".

Із Києва він дзвонив мені щопівгодини. Казав, що все добре, а я ж дивлюся пряму трансляцію, бачу все. Де ж все добре? - думаю. Але він мене запевняв: я туди не лізу. "Та кому ти розказуєш? Я ж знаю, що ти завжди попереду". "Ні, - казав, - я біля сцени".

-Не вірили?

-Я його знала! Якби він біля сцени стояв, він би туди не їхав. 19-го числа ми розмовляли з ним до п'ятої години ранку. Потім він сказав: "Піду вже ляжу, бо мокрий і спати хочу". За хвилин 20 передзвонюю. Він каже: "Лежу в філармонії під фортепіано. Хтось грає, я музику слухаю. Все, буду спати". То я не чіпала його, думаю: нехай спить. До годинки, напевне, восьмої чи піввосьмої не турбувала. Але щось мене заставило набрати, а він відповідає: "Я не спав. Почалися заворушки. З тобою поговорив і зразу пішов на барикади". А я тішила себе, що він спить. Каже: "Я передзвоню бо той "Беркут" щось починає. Щось буде"...

Трохи пізніше мені вже реально стало неспокійно. Близько десятої руки почали трястися ні з того, ні з сього. Але як тільки я брала телефон у руки, відразу дзвонив чоловік. Так відчували ми одне одного. Почало мене колотити. Я до нього дзвоню: "Почекай, почекай. Двох хлопців поранило. Я їх витягну і тобі передзвоню". Не дзвонить і не дзвонить. У мене сльози течуть, не можу заспокоїтися. Набираю Олега, а він не відповідає. Разів двадцять набрала. Немає відповіді. А потім якийсь чоловік швидко мені сказав: "Абонента цього номера забрала швидка" і відключився. Я знову набирати - вже не відповідає ніхто.

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 07
Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 08

Потім я дізналася, що чоловік був поранений, його принесли в готель "Україна", намагалися врятувати. Йому допомагала журналістка Наталка Нагорна. Але ж куля пройшла під серцем. А думали, що у нього лише рука поранена. І не бачили, що є ще одне поранення. По дорозі в лікарню його намагалися відкачувати, але все було марно.

"НА ВІДЕО ВИДНО, ЩО ЧОЛОВІК ВИТЯГНУВ ТРЬОХ ПОРАНЕНИХ НА ІНСТИТУТСЬКІЙ"

Рідний брат Олега першим дізнався, що він загинув. Але не хотів ні мені казати, ні дітям, ні мамі. Пізніше я такий висновок зробила, проаналізувавши, як він себе поводив. Він спочатку говорив про те, що треба шукати брата, планували вночі їхати до Києва. Мама, до речі, також не знала, що Олега вже немає. Нам казали, що людей з лікарень викрадають, що пораненого Олега могли забрати додому хтось з киян...

Тоді я сказала, що їду з ним за чоловіком, бо він поранений і що йому я потрібна, а він не знав, як мене спровадити. Я приїхала до нього додому. Там зібралися друзі, які мали з ним їхати. І один з друзів взяв мене за руку і каже: "Ти зараз їдеш додому і будеш все готувати: одяг, інші необхідні речі". Тоді я і зрозуміла, навіщо все це потрібно... Я повернулася і почала збирати. Мала прокинулася. Побачила, що я роблю і зрозуміла, що сталося, почала плакати. Мама почула, що онука плаче. І також все зрозуміла...

Він з дітьми проводив багато часу. Моя рідна сестра має двох хлопців, то всі наші діти часто були разом. Олег вигадував якісь конкурси для них: хто більше відіжметься, присяде. Взимку брали собаку, санки та їхали в ліс. Зараз дітям дуже бракує батька. Замкнуті стали... Я їм весь час нагадую: ви повинні розуміти, чиї ви є діти. І на вас дивляться. Це також накладає на них певні зобов'язання.

Більшість друзів життя відсіяло. Мене підтримали ті люди, від яких я навіть не сподівалася допомоги. Витягували мене, були поряд.

-Якби ваш чоловік залишився живий на Майдані, він би пішов на війну?

-Одна людина мені сказала: "Чого ти стільки страждаєш? Ти розумієш, він би вдома все одно не сидів. Він би був там, де з'явилися кіборги, у найзапекліших боях. Ти б його не втримала". Він мене цими словами до пам'яті привів. Так би й було. Навіть якби його не взяли в армію, він би пішов добровольцем...

-Хто отримував зірку Героя?

-Мама Олега. Я сама сказала, що свекруха має їхати за нагородою, бо він в першу чергу її син. Але вона передала нагороду дітям. Стоїть у нашій хаті на поличці.

-Суд над затриманими "беркутівцями", який тягнеться вже декілька років, вже розглянув епізод, пов'язаний саме з вашим чоловіком?

-Так. Поведінка адвокатів, які захищають затриманих "беркутівців" - це знущання над нами. Я не вірю, що суд дійде до кінця. Відразу так сказала. Правда буде такою страшною, що ми самі цього не уявляємо

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 09

-Дітей ви возили на Майдан, туди, де загинув батько?

-Вони були там. Мають знати всю правду, я так вважаю. Спочатку туди приїхали ми з мамою та братом Олега. Це було 8 чи 9 березня. Реально там ще кров була. Його - не його, але була... Знайшли те дерево, за яким ховався Олег. Воно якраз в районі хреста, який пізніше там встановили. Ми ж знайшли відео, де чітко видно, як Олег присів за тим деревом. Але якось дивно - немає однієї секунди, моменту саме поранення. Видно, як чоловік присів і - відео переривається, а потім вже Олег впав. Цієї миті бракує, щоб визначити, з якого боку пролунав постріл. Є моменти, на яких видно, як він перебігає дорогу, як витягав поранених, як ніс, а самого моменту його поранення немає...

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 10

-Скількох людей він врятував?

-По відео я знайшла трьох чоловік, яких він витягнув з-під куль. Двом телефонувала…

Я жалкую, що з самого початку не пішла до психолога, бо я до цих пір зла на чоловіка. Чому, маючи двох дітей, він пішов під кулі? Розумів же, що стріляють. Витягав чужих людей, а своїх дітей лишив сиротами. Це мене просто вбивало, тому довелося піти до психолога. Але з першого разу також не вдалося знайти нормального лікаря. Спочатку я не могла знайти спільної мови з психологом. Був період, коли нас запрошували на такі спеціальні зустрічі. Я собі так уявляла: спочатку вислухають мене, а потім спеціаліст розкладає все по поличках. Я починаю говорити, а він мені - що ти знаєш, дай я тобі розкажу. Мене це збісило. Що ви мені будете розказувати? Як ви не знаєте, що у мене всередині робиться. Просто встала і пішла.

- Чи контактуєте ви з родинами інших загиблих на Майдані?

-Перший час ми всі часто зустрічалися, кожний місяць були в Києві. То громадське об'єднання створювалося, то ще якісь питання виникали. Ці люди виявилися рідними. Ми всі пережили одне й те саме, що страшенно нас об'єднало. З друзями говорю, а вони мене не розуміють. Наче погоджуються: так-так-так, але не розуміють, чим злили. А з рідними загиблих ти починаєш думку, а вони продовжують. Не одноразово ми їздили разом відпочивати. Зі Львова ж і області аж двадцять сімей, які лишилися без своїх рідних, і Чернявські, що після вбивства Дмитра виїхали з Донецька.

-Чоловік сниться?

-Якщо щось має статися. Останній раз це було 5 чи 6 березня, а 8-го сталася неприємність - обікрали. Ми ж живемо в селі. То залізли до нас у підвал. Забрали мийну машину Керхер. Так шкода - добре було нею мити бруківку чи машину. Таке відчуття було, що в душу мені залізли. Образити легше того, хто незахищений.

Мені дуже Олега бракує. Але на цвинтарі довго не можу бути. Я його там не відчуваю. Хоча ж бачила, що ховають його в тій ямі...

- Яким був найщасливіший момент вашого спільного життя?

-Коли перша дитина народилася. Хоча... Кожний день з ним було цікаво.

Біда в тому, що ми не робимо висновків. Історія іде по колу. Останнім патріотом нашої країни для мене був Чорновіл. Багато собі дозволяв говорити ще Скрябін (Андрій Кузьменко). І люди його слухали.

Я сину Тарасу кажу: "У нас у хаті два чоловіки. Ти і кіт". Після похорону, а йому тоді вісім років було, в хаті був армагедон. В ті дні дощ ішов, грязюка всюди. Те все треба було прибирати. У мене не було сил на це. А син взяв тачку і заходився наводити порядок на дворі. Я кажу: "Вона заважка для тебе". "Ти розумієш, - по-дорослому відповів він мені, - що тепер я чоловік у хаті?" Я розплакалася, пішла до хати. А він все поскладав, поприбирав...

Дружина загиблого на Майдані Миколи-Олега Паньківа Леся: 3 лютого ми побралися, 6-го у нього день народження, а 20-го на Майдані він зазнав смертельного поранення 11

На похороні кричали: "Герої не вмирають". Я не розуміла тоді того слова. Тепер можу сказати: вмерло тіло, а щоб не вмерла пам'ять - це вже залежить від нас. Добре, що про наших рідних ще пишуть. Бо іноді навіть в очі мені говорять: "Ви, ваша родина, вже не на часі. У нас війна". Я думаю інакше. І чим більше згадуєш, стає трохи легше, бо віддаєш те, що сидить всередині. Головне, щоб були якісь зміни в країні, щоб не даремні були ці загибелі на Майдані.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику