Цензор.НЕТ

28.05.19 09:30

"Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло"

Автор: Михайло Ухман

Події травня 2014 року в Одесі повністю змінили життя Михайла Міттєва (позивний Танчик). Після них він вирішив взятися до зброї, щоб не допустити просування російського агресора по Україні. Сьогодні - він боєць ДУК "Правий сектор". А на 2014 рік - танкіст Збройних Сил України, який зміг вийти з Дебальцівського котла.

Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло 01

"КОЛИ МАМА ТЕЛЕФОНУВАЛА, А ПОРЯД ГАТИЛИ ГАРМАТИ, Я КАЗАВ ЇЙ, ЩО ПЕРЕБУВАЮ НА ПОЛІГОНІ"

- Другого травня 2014 року в Одесі на Куликовому полі вбили сестру моєї колишньої дівчини. Це повністю змінило мій світогляд і я почав шукати можливості попасти на війну! Адже не хотів, щоб у моїй Одесі висів російський прапор.

Спочатку пішов як мобілізований в 169 центр підготовки сухопутних військ "Десна", а потім підписав контракт.

У зону бойових дій попав у жовтні 2014 року як командир танка. Хоча на той момент - виконував усі функції, які потрібні в управлінні машини: механіка, навідника - оператора. Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло. Тому, ми готувалися відповідно. І скоро зрозуміли, що його слова стали дійсністю.

З перших днів перебування там – це курган Гостра Могила, у мене розпочалася робота. Командир дакав наказ висунутися на позиції, щоб знищити ворожі цілі. Коли ми туди приїхали, я побачив три мінометні російські розрахунки, які готувалися стріляти по нас. Відстань між нами становила – 800 метрів. Танк відпрацював і московських покидьків вдалося знищити. Найголовніше, що ми не дали їм можливості завдати удару по наших воїнах.

Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло 02

Михайло на кургані Гостра Могила

- Такі моменти надовго закарбовуються у пам’яті?

- Десь через два тижні трапилася подія, яка досі стоїть у мене перед очами. З нижньої нашої позиції вихала вантажівка з українськими бійцями. Вони їхали до нас на гору, щоб взяти продукти, воду. Проїжджаючи через міст, вони підірвалися на фугасі. Водія цього "Урала" не могли витягнути, він згорів живцем. Багато хлопців у цій машині дістали поранення, дехто – смертельні. З нами служили двоє братів зі 101 окремої бригади. Один з них загинув тоді.

З того часу я зненавидів російських окупантів ще більше. А моя любов до України – виросла.

Після цього випадку нам сказали, щоб ми відкривали вогонь по всіх виявлених ворожих цілях.

- Які взагалі відчуття були у вас, ваших побратимів? Адже одна річ, коли тобі розказують про війну, а тут ти бачиш вбитих друзів, стріляєш по живих людях…

- Події перших днів війни тримали мене в напрузі. Мною трусило, я не розумів, що тут відбувається. Моментами довго думав: "Убив я цих виродків російських чи вони живі?" Допомагала одна думка: "Потрібно стріляти у ворогів, щоб вони – не знищили тебе і твоїх друзів". Тому натискав на спусковий гачок, щоб вилітали снаряди, кулі. Попереду нас уже не було "братів", "земляків", "односельчан". Там був – лютий ворог, який ненавидів твою країну.

Протягом першої моєї ротації, яка тривала до грудня 2014 року, я декілька разів виїжджав, щоб знищувати окупантів, і рука моя уже не тремтіла.

Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло 03

Михайло повернувся з першої ротації. Грудень 2014

- Як мати, рідні ставилися до твого вибору?

_ Вона хвилювалася, плакала.. Мати чекає, щоб я привів невістку, подарував онуків. А її син вибрав війну. Моментами, коли вона телефонувала, а поряд гатили гармати, я казав їй, що перебуваю на полігоні. Мені дуже соромно зараз, що я їй брехав. Проте вона дізналася правду.

До нас приїхали журналісти, я надів балаклаву і дав інтерв’ю. Вона впізнала мене по очах. Зателефонувала і сказала, що знає про війну, тому обманювати її уже не було сенсу. А рідний брат по телефону сказав: "Ти поїхав убивати мирних людей. Ти – найманець"! Один із двоюрідних братів теж зателефонував і сказав: "Ти найманець"!

Мама пробувала з ними говорити, але вони зомбовані і це дуже боляче. Коли твої рідні тебе зраджують, не розуміють, що я захищаю їх, Україну!

"РОЗВІДКА СКАЗАЛА, ЩО СТРІЛЯТИМЕ В КОЖНОГО, ХТО НАПРАВИТЬСЯ В ТОЙ БІК"

- У грудні закінчилася ваша ротація. Ви повернулися додому чи вас відправили у військову частину?

- На тиждень нам дали відпустку. Я приїхав до мами, батька. Більше мене ніхто не зустрічав. Сидів дома і просто мовчав, хоча рідні намагалися мене розговорити. Я навіть вікна закривав, щоб не бачити нікого. Тіло вдома, а душа – воювала в Донецькій області.

У перший день купив пляшку горілки, ми з татом випили по чарці. Більше мені не хотілося випивати, тому просто замкнувся від усіх. Коли повертався в "Десну", мати попала в лікарню з серцевим нападом. Повернувся до неї, зробив усе, що належало, вона трохи заспокоїлася, і я відправився у частину. А в середині січня – нас знову перекинули в район кургану "Гостра Могила".

- Ви попали на свій танк і ті ж самі позиції?

- Дорогою туди сталося непередбачуване на той час, і всі наші плани змінилися. Нас довезли в поле, що неподалік позицій, і далі не пропускали. Курган і нижні позиції, які були на відстані трьох кілометрів, накривала російська артилерія. Протягом чотирьох годин ми не мали змоги туди попасти. Розвідка сказала, що стрілятиме в кожного, хто направиться в той бік. Нам було важко чекати і спостерігати за тим, як розстрілювали твоїх побратимів. Тим більше, що ми були беззбройні. Я не знаю, де в цей час була українська артилерія. Чому не підтримувала?

На позиціях по окупантах працював мій танк. Там були люди, яких ми мали змінювати, але мені дуже було приємно, що моя машинка – жива. А другий танк, який прикривав другий пост, покинув піхоту і втік з позицій. Він, відходячи, заїхав в озеро. Командир та навідник оператор залишилися живі, а механік загинув у машині. Його просто покинули вмирати у холодній лютневій воді.

Механіка звали Володя, він був з Кропивницького. Я довго не знав, що він загинув. Коли нам все-таки вдалося попасти на позиції, ми почали шукати Вову. Адже, він був з нашої роти, батальйону. Проте пізніше, нам повідомили страшну звістку.

- Ти спілкувався з тими членами екіпажу, які втекли? Ти бачив їх?

- Я чув, що вони говорили. Ці виродки казали, що танк втратив управління. Хоча там є така кнопка, якою можна зупинити хід машини. І вони нею не скористалися. Можна було розпустити конвеєр, розкрити люк, треба було рятувати Володю. Не потрібно було взагалі втікати з позицій.

Зараз ці офіцери у званні майора і підполковника продовжують служити в ЗСУ. А тією справою ніхто не цікавиться. Така правда нікому не потрібна.

Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло 04

Михайло в Красногорівці біля підбитого танка 2017 рік

"Я НЕ ЗНАЮ, ХТО ТАМ ГОВОРИВ ПРО "КОРИДОР", АЛЕ МИ ЙОГО НЕ БАЧИЛИ"

- Якою була подальша твоя доля? Ти продовжив війну як танкіст?

- Оскільки на посту працював тільки один танк і той не їздив, а просто стріляв, ми залишилися там як піхота. Де і як воювати – не має значення. Головне, щоб бити московських терористів. І до виходу українських військ з цього району, саме до 15 лютого, зупиняли атаки окупантів.

13 лютого 2015 року могло стати для мене останнім днем життя. Хоча, там всі дні були останніми. Але 13 – мені запам’яталося найбільше. З боку териконів вистрелили, побратим з позивним Мішка встиг закинути мене в бліндаж. І в це місце, де я сидів, прилетів снаряд. Я другові дуже вдячний, що він врятував мені життя. Мене страшно контузило, але я відмовився залишити хлопців.

Коли натиск росіян посилився, ми покинули свої позиції. Адже не було чим відстрілюватися. Почали виходити з епіцентру боїв. У той момент, коли колона вирушала, російська артилерія накрила нас.

Ми вискочили з техніки і полягали на асфальт. Проте вибухова хвиля була така страшна, що нас підкинуло вгору, а потім сильно приземлило вниз.. Я лежав довго, мені в голові шуміло, в очах потемніло. Було дуже боляче.

Цього разу Мішка знову прийшов мені на допомогу. Підняв і ми пішки дійшли до штабу. Там побули кілька днів і почали прориватися з кільця, в яке нас взяли московські окупанти. Це був сумнозвісний вихід з Дебальцевого. Я не знаю, хто там говорив про "коридор", але ми його не бачили. Росіяни гатили по нас, куди б ми не поткнулися.

У моєму підрозділі з усієї техніки залишився тільки танк. Той самий, на якому я працював восени 2014 року, і дві БМП. Все інше було знищено. Ми заблукали, не знали куди їхати. Ішли прямо, хоча попереду були поля, посадки. Але є Бог на світі. І він нас вивів.

Коли ми доїхали до чергового поля, танк покинули і побігли навмання. Мішка, пройшовши метрів триста, повернувся знову до танка. Все відбувалося під російськими обстрілами, проте він не кинув машину. Загрузив нас, і ми почали просуватися вперед. І нам вдалося прорватися до своїх. А скільки таких, як ми, полягло?! Зараз кадри виходу з оточення стоять перед моїми очима. На той момент ми не знали, що буде через мить. І час тягнувся для нас вічністю.

Уже виїхавши на свої позиції, ми побачили, як наша артилерія почала гатити по росіянах. А де вона була раніше? Чому не били по окупантах, коли ті брали нас у кільце?

З тих пірминуло багато років, але я не покидаю війну. Надто багато крові пролили українці, щоб здатися окупантам, примиритися. Я навіть не лягаю в госпіталь, хоча голова моментами розколюється. Наслідки контузії даються взнаки..

На даний момент я в одному із медичних підрозділів Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Його командир Таня Тучак хвилюється за мене, підтримує, лікує. Я їй вдячний як воїну, жінці, яка не боїться захищати Україну.. Заради таких, як вона, я воюю.

Нам комбат зразу сказав, що ми їдемо в пекло 05

Михайло зі своїм командиром Танею Тучак і волонтером Григорієм Янченком

Я воюю, заради моєї подруги, яка загинула 2 травня в Одесі. Я воюю, щоб у моєму місті ніколи не ступав московський окупант.

Михайло Ухман, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику