Цензор.НЕТ

11.07.19 14:10

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: "Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір"

Автор: В. Бурлакова

Старший стрілець – про дзвінки з Криму та Донбасу, наслідки боротьби з контрабандою, фронтову зустріч із тими, хто під час Майдану був з іншого боку барикад, особливості речового забезпечення, жінок на бойових посадах у НГУ та перших дівчат у військовому ліцеї.

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір 01

"Я НІЧИМ ЙОМУ НЕ МОЖУ ДОПОМОГТИ. ТОМУ ПРОСТО СЛУХАЮ"

- Як для тебе починався Майдан?

- Я часто кажу, що мій Майдан розпочався ще до Майдану, а моя війна почалася ще на Майдані. Я тоді отримувала другу вищу освіту - навчалася у Драгоманова на політолога. Не знаю, як там зараз, але тоді у нас процвітала корупція. На перший рік навчання гуртожиток давали всім, на другий – тільки тим, хто проходив за рейтингом, а на третій – вже тільки за бабло. Я, звісно, платити не збиралася. Кажу: "Ви мені гуртожиток не даєте – тоді переводьте на заочку!" Але і з заочкою також все було не так просто. "Що ж… Тоді до побачення!" - вирішила я.

Це був початок осені 2013 року. Якби я тоді була така, як зараз, – мабуть, щось би зробила. Але тоді просто пішла собі, забила на пари, і мене відрахували (хоча пізніше я поновилася на заочному та їздила на сесії з Донбасу). Я влаштувалася на роботу, і якраз почався Майдан.

На Майдані я намагалася бути якомога більше. Коли не було з ким піти – тинялася там сама. Туди підійду, сюди підійду: "Чим вам допомогти?" Канапки робила, сніг нагрібала, лахи якісь перебирала. Постійно щось треба було робити… Розповідаю тобі зараз – і ніби переказую кіно якесь. Вже не віриться, що це було насправді.

- 5 років минуло…

- Я зараз до ЗНО готуватися хочу. Скачала програмку, там питання про різні визначні події. Я їду у метро, читаю: "Коли почалася Революція Гідності?" І я стою і плачу просто. Це вже історія! І ми – частина цієї історії.

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір 02

Моє бойове хрещення було 18 лютого. Коли я вийшла з роботи, метро вже не працювало. Я ледь дісталася на Майдан. Там був жах. Кров, палаючий Будинок профспілок, потім почали горіти барикади. Я почала підкидати щось у вогонь, бо донизу вже спускався водомет, і я думала: якщо все згасне, буде місиво… Ми співали гімн, і в мене враження було, що над нами якийсь купол. Цю ніч ми пережили. Вийшли потім, вже вранці, за барикади з боку Бессарабки вже – а там життя вирує. У нас війна, а там немає війни.

На 8 ранку я прийшла на роботу. Я тоді працювала оператором у контакт-центрі "Ощадбанку". І першим дзвінком 19 лютого став дзвінок жінки з Донецька. "Чтоб вы, суки, там все подохли! Чтоб ваш Киев горел! Я вас ненавижу!" - кричала вона, бо у банкоматі не змогла гроші зняти. Я сиджу, мене трусить, а дзвінок скидати не можна, грубіянити не можна.

З кожним днем моя робота банківського працівника почала все більше нагадувати роботу у службі психологічної підтримки. Раніше нам дзвонила вся Україна – щодо депозитів, кредитів, автоцивілки, виплат, пенсій… А під кінець Майдану та на початку війни найбільше було дзвінків з Донецька, Луганська та Криму. Фізично мене у ті дні не було ані на Сході, ані на півострові, але я вже була там подумки, бо дуже близько до серця приймала кожен дзвінок звідти. Наприклад, коли приватні банки з Криму вже пішли, у нас за інструкцією була позиція, що ми працюємо на території Криму, що все нібито добре. Дзвонить дядько, і перепитує у мене: "Справді? Все добре, банк працює? А дайте вашу електронну пошту, я вам скину фотки: "зелені чоловічки" вже з ваших відділень оргтехніку усю винесли та банкомати розтрощили"…Або, пам’ятаю, подзвонив мені дідусь з Донбасу. Питає: "Є гроші? Бо Гройсман сказав, що гроші нам послали". Немає, відповідаю. У вас є ще питання? "Та знаєте, я тут сиджу у льосі вже третій місяць. Все село вже виїхало, а я хворий. Родичів немає, сусідів немає. Їсти нічого". Я слухаю – і розумію, що зараз буду ревіти. Я тут сиджу, він сидить там, і я йому нічим не можу допомогти. Тому просто слухаю.

- А коли ти вирішила звільнитися зі "служби психологічної підтримки"…

- Та піти у службу вогневої підтримки (сміється)? Після Майдану у мене почалась, напевно, депресія. Все було, як у тумані. До мене не доходило, яка війна може бути – ніби ж перемогла революція, відродження, давайте працювати! Потім в мене бабуся потрапила у лікарню, потім батьки по черзі, а потім і я сама. Тоді переконувала себе, що і у Києві щось можу бути корисною. То сітки плела, то аптечки канадські ми складали на фронт, то робили флешмоби та акції проти газети "Вєсті", закликали людей не купувати російські товари… Аби щось робити.

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір 03

Потім мені дали відпустку, і подруга запропонувала мені приїхати у гості до неї у Францію. Вона все оплатила, приютила мене, трохи показала мені країну. Я тоді вперше поїхала у Європу. Для мене це було відкриттям світу, і я з одного боку дуже раділа, що є цивілізація, і що ми до неї прагнемо… А з іншого – ходила там і думала: "Бляха-муха, а там війна, а я тут жирую…"

Коли я вже була вдома, моя подруга Ніна, з якою я познайомилася на Майдані, повернулася вже з другої своєї ротації у складі Нацгвардії. Їй не було де зупинитися в Києві, я запросила її до нас із друзями, і ми почали спілкуватися ближче. Ніна розповіла мені про батальйон, і я вирішила також звільнитися з роботи та піти у НГУ.

"НАШ ПІДРОЗДІЛ БУВ ОДНІЄЮ РОДИНОЮ, У ЯКІЙ НАЙМЕНШОМУ БУЛО 18, А СТАРШОМУ – ЗА 50"

- Прийняли без проблем?

- Ні, я оформлювалася з листопада 2014 року до лютого 2015-го.

Я тоді дуже злилася на нашого комбата. Але зараз розумію, що він не дуже хотів брати мене та інших дівчат не через те, що він якось упереджено ставився до нас – це було якесь батьківське бажання вберегти, адже у нього двоє малих доньок. І ще стереотипне мислення, що якщо ти дівчинка – це буде "Мамо, зліпи мені сніжку".

- Чому ти хотіла саме у НГУ? Простіше було б пробитися у добробат…

- Я цього не знала! На той час у мене не було такої комунікації, як зараз. Я була дуже закомплексованою дитиною. І єдиною, кого я знала з тих, хто вже був на війні, була Ніна.

5 січня я мала нарешті виїжджати на Донбас. Але зненацька не прийшли результати моєї спецперевірки, і мене на ротацію не взяли. Сказали сидіти та чекати. А потім мені подзвонила Ніна, каже: "У нас біда. Трапилася аварія, з одного з наших автобусів частина – 200, частина – 300". А вже 9-го була "стиковочка" на Станиці, і знову похорони… Набір у батальйон тоді було призупинено.

Так мобілізували мене аж у лютому. З того часу і дотепер я у НГУ. І, мабуть, не дарма. Все це треба було пережити, треба було перебороти…

- Де проходила твоя перша ротація?

- Ми поїхали у Станицю Луганську. Я не багато там пробула. І я була ще мала. Мені сказали: "Все, сидиш ось тут у штабі, нікуди не висовуєшся". Я кажу: "Ні! Можна мені на блокпост?" Вічно, відповідають, тобі треба кудись влізти… Підеш на кухню!

Я не вміла особливо готувати, але на кухню пішла – адже могла почистити, помити, порізати. У нас вдома якщо якісь свята, то мама з братом готують, а я мию, чищу та ріжу. Так само було і у Станиці. І круто було!

Наш підрозділ був однією родиною, у якій найменшому 18, а старшому – далеко за 50. Відчуття було таке, що українське військо відроджується, запал у всіх такий був. Давайте воювати!

…Довоювалися ми до того, що батальйон вивели на третю лінію оборони. Це було у червні 2015 року, і майже не висвітлювалося у ЗМІ – здається, лише на Громадському були репортажі. Наш батальйон завадив возити контрабас, який кришував батальйон "Чернігів". Наші сіли у засідку, коли "Чернігів" віз товари на той бік. І це були не "Памперси", а дорогі сири, шампанське, вина… Був кіпіш. Свої на своїх наставляли зброю. Особисто мене там не було, але ситуацію я знаю з розповідей хлопців. Був там взвод Саіда та взвод Елвіса. Зранку це сталося… а ввечері нам зверху сказали, щоб нас більше не було у Станиці.

Батальйон, на мою думку, був на межі розвалу. З тих, хто прийшов на хвилі Майдану, у його лавах залишилися одиниці. Але я не пішла, підписала тоді контракт на три роки. У тому числі і тому, що хотіла поступити у академію НГУ. Але зі мною було щось схоже на те, що минулого року у ЗСУ сталося з Поліною Кравченко – з дівчиною, яка хотіла поступити у Львові, подавала документи до академії, але її не прийняли. Мені сказали, що прийшло негласне розпорядження: жінок не набирати. Тепер кажуть, що такого ніколи не було.

"СПОДІВАЛАСЯ, ЩО МЕНЕ ПЕРЕВЕДУТЬ НА СНАЙПЕРСЬКУ ПОСАДУ"

- Батальйон так і залишився на третій лінії оборони?

- Комбат правдами і неправдами виборов нам хоча б другу лінію. Я не можу казати, де ми базуємося, але вже як ми там засіли у 2016 році – так і сидимо до сьогоднішнього дня. Я туди вже їду як до себе на дачу.

- На якій ти зараз посаді?

- Старший стрілець. А на початку брали мене тільки діловодом – інакше не виходило у батальйон потрапити.

Після того, як у 2016 році для жінок відкрили бойові посади, я дуже зраділа – тепер все можна! Знайшла школу снайперів, пройшла курс із практичними заняттями, добре склала іспити. Після цього сподівалася, що мене у батальйоні переведуть на снайперську посаду… Але так не склалося. Не виключено, що через мою стать. А потім подумала – а толку було б від тієї посади, якщо ми все одно сидимо на другій лінії?..

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір 04

- Не було думки перевестися у ЗСУ?

- Бували іноді.А потім почав набирати обертів жіночий ветеранський рух, і я познайомилася ще й з правосєками, які питали мене: "Чого ж тебе понесло у Нацгвардію?.."Але ж я контракт підписала.

Зате пройшла вишкіл у "Госпітальєрів". Взагалі, я постійно намагаюся щось робити, вчитися: снайперські курси, парамедичні, домедична допомога на полі бою… У мене пачка цих дипломів лежить. Можливо, колись вони знадобляться.

- Тобто, за роки служби не було жодної можливості взяти участь у реальних бойових діях?

- Тільки коли ми сиділи на другій лінії і нас обстрілювали… Активну фазу бойових дій, що була до Мінських домовленостей, я пропустила, адже потрапила у підрозділ вже пізніше. Але сам батальйон брав участь у боях за Слов"янськ, Вуглегірськ, Дебальцеве.

- Не доводилося зустрічати у НГУ людей, які на Майдані були з іншого боку барикад?

- Це були не наші хлопці, а прикомандировані. Під час Майдану вони були у ВВ. Я зрозуміла, що їм промивали мізки, змушуючи їх думати, що на Майдані всі стояли за гроші. А вони, у свою чергу, казали мені, що у них був наказ, і запитували чи я розумію тепер що таке наказ…

"ЧОЛОВІК ОТРИМУЄ ФОРМУ РАЗ НА РІК, ЖІНКА – РАЗ НА ПІВТОРА РОКУ"

- Як змінилася НГУ за останні роки?

- Наведу простий приклад із забезпеченням. До літа 2017 року забезпечення здійснювалося ще за старими інструкціями, і там був нюанс, який мене дуже бісив. Було розділення на солдатський і сержантський склад та солдатський і сержантський склад жіночої статі, на офіцерський склад, і офіцерів-жінок. І виходило, що жінкам форму нову видавали рідше, ніж чоловікам. Чоловік отримує форму раз на рік, жінка – раз на півтора року. Ми їдемо на ротацію! Яка різниця, жінка я чи чоловік, якщо ми живемо у одному бліндажі і форма у нас замазується однаково?! Мені нібито пішли назустріч у батальйоні– сказали, що ми можемо зібрати документи щодо своїх відряджень у зону бойових дій, і тоді дівчатам зроблять заміну форми. Але чому ми це маємо робити, а чоловіки (чоловіки) –ні?.. Цього я не розуміла. Але, на щастя, вийшла постанова про зміну речового забезпечення. І тепер розділення на жінок та чоловіків немає. Це позитив, "зрівняйлівка" у найкращому сенсі.

Щоправда, там тепер фігурує безліч речей, які нам мають видавати і які ми, незалежно від статі, поки що в очі не бачили. Форма, наприклад, у нас має бути польова, повсякденна і парадна. А є поки що тільки польова.

Крім покращення ситуації із забезпеченням, НГУ – це єдине військове формування в Україні, яке офіційно відкрило усі посади для жінок влітку 2018 року. Сталося це де юре, де факто ж поки чекаємо змін.

Боєць НГУ Ляна Пленокосова: Дівчата самі прагнуть бути діловодами та медиками. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір 05

- За твоїми спостереженнями, жінок на бойових посадах у НГУ не побільшало?

- Моя думка – що ні, їх досі одиниці. Хоча справа, може, навіть не у командирах.

- А і у самих жінках…

- Так. Та – діловод, та – медик, вони самі цього прагнуть. Це я хочу бігати з автоматом. Але такі, як я, повинні мати право на власний вибір.

Днями ми були з іншими жінками-бійцями у Київському військовому ліцеї імені Богуна. Туди цього року вперше наберуть 30 дівчат на навчання. Є у ліцеї хлопці, які до цього нормально ставляться. Але ж це діти, і вони транслюють виховання своїх батьків – що батьки вдома говорять, те кажуть і вони. Тому деякі хлопці стверджують: "Ні, так не має бути, це ненормально". А інші скаржаться, що дівчата заважатимуть їм зосередитися на навчанні, відволікати.

Ми показали у ліцеї фільм про жінок на війні "Невидимий батальйон". Ветеранки Галина Клемпоуз та Андріана Сусак виступили. Попросили хлопців мати повагу до дівчат, які скоро до них прийдуть вчитися, та нагадали, що якщо щось – ми за цими дівчатами стоїмо.

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику