Цензор.НЕТ

03.07.19 21:15

"Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога", - Олександр Данилюк

Автор: Євген Кузьменко

Цікава людина йде в народні депутати по одному з мажоритарних округів Закарпаття. 30-річний хірург Олександр Данилюк оперував на Майдані, потім на фронті. Далі – був запрошений особисто Уляною Супрун працювати експертом у МОЗ. І ось тепер отримав від Святослава Вакарчука пропозицію балотуватися від "Голосу".

Про 30-річного експерта МОЗ, хірурга, ветерана АТО (позивний "Смайл"), а нині - кандидата у народні депутати по 72-му мажоритарному округу (Закарпаття) Олександра Данилюка наш спільний знайомий, інструктуючи кореспондента "Цензора", висловився так:

- Ти матимеш справу з інтелектуальним кейсом. Тобі має бути цікаво!

І справді – стає цікаво майже одразу. Зустріч з кореспондентом "Цензора" Данилюк призначає у столичному ботанічному саду ім.Фоміна. На інтерв’ю приїздить на велосипеді – але, судячи з хисту, це не шоу-хід а-ля Зеленський або Кличко.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 01

- Їздиш на велосипеді весь той час, що працюєш у МОЗі? – недовірливо питаю в Олександра.

- Майже так. Забрав його потягом з Ужгорода через півроку після того, як переїхав до Києва. І відтоді вже по Києву рухаюсь у сприятливу погоду велосипедом.

- Приїхати з Ужгорода до Києва працювати – про це багато хто мріє. Хто тебе запросив до МОЗу?

- Уляна Супрун, з якою ми познайомилися в 2015 році у Станиці Луганській на фронті, коли я ще служив в 128 бригаді.

28 ХВИЛИН ПОЯСНЮВАВ УЛЯНІ СУПРУН, ЩО Я НЕ ЧИНОВНИК, НЕ ВМІЮ ПРАЦЮВАТИ З ПАПЕРАМИ, МЕНЕДЖЕРУВАТИ ВЗАГАЛІ ДЕРЖАВНІ ПРОЦЕСИ"

- А що вона там робила? Цікавилася роботою медиків?

- Так, вона була тоді волонтером і зі своєю командою навчала воїнів тактичної медицини. Побачила роботу нашої команди – а я її створив та очолював після тих помилок, які були допущені в 14-му- на початку 15-го року щодо організації медичного забезпечення на фронті. Ну, і ми тоді вперше почали організовувати передові хірургічні бригади.

- З чого саме починали?

- Читаючи вже військову хірургію, військову медицину країн НАТО, я зрозумів, які моменти нам потрібно виправити, і втілив їх у наших реальностях. Бо країни НАТО ніколи практично не воювали на своїх територіях, а у нас – війна на нашій території. Війна окупаційна, гібридна. Тому треба було ті знання, ті наукові моменти, які є в передових країнах світу по військовій медицині, - втілювати в наших реальностях.

- Як сформулювала своє запрошення пані Уляна?

- Це була 30-хвилинна розмова телефоном. З огляду на те, що ми бачилися двічі в житті (за рік до того, на фронті) і більше з нею не перетиналися, я був просто шокований такою довірою. І, власне, вибором: чому саме я? Уляна сказала так: твій досвід, твої знання і вміння нам потрібні в міністерстві для того, щоб допомагати розвивати силам оборони військову медицину вже на державному рівні.

Дзвінок тривав 30 хвилин, із них 28 хвилин я розповідав, чому я не ухвалю це рішення. Пояснював, що я не чиновник, не вмію працювати з паперами, не знаю, як менеджерувати взагалі державні процеси. Тобто я був лікарем-хірургом, практиком, бюрократичною складової взагалі не мав!

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 02

- Але мені розповідали про те, як ти приїхав на фронт, і там опікувався пунктом прийому поранених. І з самого початку вибудував свої правила – те, як воно має працюватити на твою думку. Розкажи, як тобі в голову прийшло вибудувати якусь свою систему?

- Системи з самого початку практично не було. Тобто 2014 рік, всі ура-добровольці, 70% в моїй команді - добровольці, інші 30% мобілізовані, але також добровільно мобілізовані. Тобто всі ідейні, всі хочуть, але ніхто не знає, як і що робити, бо вперше в житті бачать фронт. Ну, в кращому випадку читали радянські книги.

- Ти теж належав до "кращого випадку"?

- Я читав українську військову хірургію, яка взагалі з реальністю сучасної війни жодним чином не перетинається. І з такими збоченими знаннями я почав працювати. Я розумів, що в багатьох моментах воно не спрацьовує.

- До речі, де ти навчався?

- Навчався і працював в Ужгороді, в Ужгородському національному університеті. Працював в Ужгородській міській лікарні.

- Але на фронті довелося вибудовувати концепцію свого пункту певним чином навпомацки?

- Так. Тут дався взнаки емпіричний досвід з Майдану, де ми організували все у складних умовах - на вулиці, в кафе, в наметах. Майдан – то була перша школа, найдраматичніші моменти січня і лютого. Мені завжди "щастило" бути в найбільш гарячих подіях. Я з Ужгорода постійно їздив на Майдан, по кілька днів, з роботи. Брав чергування, мінявся.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 03

- А на Майдані ти тільки просто оперував чи доводилося і виносити людей?

- Виносити довелося тільки на Грушевського. А в день розстрілу я вже був у кафе-чебуречній на Майдані, де ми мали три складені операційно-реанімаційні столи. І столики в кафе, з усім забезпеченням, бо український народ, кияни, все принесли, що тільки можна. В київських лікарнях дотепер цього всього ще немає.

У МЕНЕ В ТОЙ МОМЕНТ БУВ ТІЛЬКИ ЦЕЙ ПОРАНЕНИЙ, І Я НА НЬОГО ВИКОРИСТОВУВАВ ВСІ РЕСУРСИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ В ЖИТТІ НІКОЛИ НЕ ПОШКОДУВАТИ ПРО ТЕ, ЩО Я НЕ ЗРОБИВ. ХОЧА Я РОЗУМІВ, ЩО ЦІ ПОРАНЕННЯ НЕСУМІСНІ З ЖИТТЯМ…

- Коли ти прибув на фронт?

- 1 вересня 2014 року. Станичнолуганський район - це Щастя, Станиця Луганська. 128 бригада, медична рота. Це був один з найскладніших моментів, тому що Росія почала відкрито атакувати зі своєї території. А ті місця - дуже близько до кордону з Росією. Ми отримували ракетні удари "Градами" й іншими цими РСЗВ. Постріли йшли як з території Росії, так і з окупованого Луганська. А у нас був автобус, один бронежилет на трьох, одна каска на чотирьох. І ті з нас, хто мали броники від волонтерів, сиділи по периметру цього автобуса, а всі інші – по центру. І нас криють ракетами. А ми - з автоматами АКСУ. Було відчуття певної несправедливості.

- Немов ідеш з дрючком проти мамонта?

- Ну, щось приблизно. Ще навіть гірше, мабуть. Перших поранених я побачив після ракетного обстрілу Дмитрівки. Підрозділ змушений був відступати, евакуюватись; саме в той момент ми втрачали Луганський аеропорт, Металіст, все що за Сіверським Донцем. Іловайськ вже втратили. Тобто вся лінія фронту просто потопала в крові українській.

- Уявляю, скільки в тебе було роботи.

- Я побачив ці перелякані солдатські очі поранених. Вперше в житті у мене виник справжній страх. На Майдані у мене страху не було; був якийсь відчай, розпач, але страху не було, бо я відчував, що поруч зі мною просто неймовірні десятки, сотні тисяч людей, яких я не знаю, але вони точно мене прикриють. А тут я розумів, що біля мене - купа поранених солдатів.

- І ніхто, крім тебе, їх не прооперує.

- Так. А я один хірург у в підрозділі на той момент. І я бачив страх поранених солдатів. І воно перейшло на мене. В той момент я спитав командира, чи нам варто їхати далі. Він сказав: так, варто, і ми туди поїдемо, бо там наші, ми їх повинні підсилити. Я дякую йому за цю витримку, за те, що на фоні такої реально складної ситуації ми все ж таки пішли, прорвалися. І ми були дуже потужним підсиленням для тих солдатів, які вже п’ятий місяць в полях були, виснажені, а останніми днями - просто розбиті як фізично, так і морально.

- Той медичиний пункт прийому поранених, який ти організував. Народна думка вважає, що на собі показувати не можна. Але я спробую. Уявімо собі, що мене пораненого привезли до тебе. Поранення середньої тяжкості у руку і важке - у ногу. Що далі зі мною роблять?

- Що роблять? Перше – це безпека медиків. Убезпечити свій підрозділ від можливої загрози. Тобто на тобі можуть бути боєприпаси, що не вибухнули, затиснута граната або будь-які загрози, які треба ліквідувати. Тому в першу чергу - це безпека команди. Бо поки є медики, доти є шанси на порятунок життя.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 04

- Були випадки, коли про це забували і траплявся вибух?

- На жаль, так.

Друге – це сортування. Якщо ти один поранений, на тебе сконцентрована вся увага і максимум ресурсів. Якщо є ще поранені, ми вибираємо. І якщо не вистачає медиків і ресурсів, ми повинні пріоритезувати. Це найважче.

- Чи доводилося ухвалювати таке рішення: ми бачимо, що цей хлопець не виживе – тож займаємося тим, хто має шанси?

- Дуже багато разів. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога. Потрібно робити вибір. І це найважчі моменти. Бо якщо ти собі можеш це пояснити, то своїм побратимам –водіям, санітарам, бойовим медикам, які не мають медичної освіти - їм дуже важко пояснити, що ти повинен забрати цього пацієнта і просто ізолювати від інших, залишити його на неминучу загибель.

Тобто йому забезпечується знеболення, у кращому випадку тепло - і все. І це най-най-найважчі моменти. Медичне сортування

- Важке запитання: скільки військових померло у тебе під час операції?

- У мене на операційному столі померло двоє… В першому випадку – це несумісні з життям поранення. Розірване тіло, немає грудної клітки, передньої черевної стінки…І по зв’язку із начмедом сектора я доповідаю ситуацію – а у самого руки в тілі пораненого. Він мене "заспокоїв" вже наперед; каже, ти ж розумієш, що він помре, не звинувачуй себе - і так далі. І він зі мною на зв’язку був для того, щоб я не розчарувався у своїй справі. Я це розумів - але хотів дати шанс. У мене в той момент був тільки цей поранений, і я на нього використовував всі ресурси для того, щоб в житті ніколи не пошкодувати про те, що я не зробив. Хоча я розумів, що ці поранення несумісні з життям…

- Інший випадок?

- Інший випадок був дуже трагічний, оскільки поранення були сумісні з життям. Але минуло стільки часу, поки була надана перша допомога…Сам поранений офіцер не був із бойовою аптечкою і не зміг собі надати першу допомогу. Його побратими навколо теж були поранені, не могли йому допомогти. Поки приїхали вже бойові медики на місце поранення, був великий об’єм втраченої крові – а це було поранення кінцівок… І разом з тим це поранення не було б смертельним, якби вчасно була надана перша допомога.

Він був доставлений десь за 40 хвилин від моменту поранення. Я не знав, від чого він помирає, не бачив джерел кровотечі.

- А що саме бачив?

- Купу дрібних ран. Але в нього об’єм циркулюючої крові витік вже весь назовні до того моменту, як він поступив. І це було дуже боляче, бо ніби він живий, а ти його втрачаєш. Того дня в нас одномоментно померло 5 поранених. Він один, хто дійшов до операційного стола. Решта - або на місці, або в приймальному відділенні Станично-луганської лікарні. Це був один з таких найчорніших днів у моєму фронтовому житті. Бо я розумів, що з цих поранених, з 5 загиблих, двоє могли б жити, якби у них були знання, навички, відповідне забезпечення і до безпам’яті відпрацьований алгоритм само- і взаємодопомоги.

- Пафосне запитання, а скільком ти врятував життя? Не рахував?

- Скільки було прооперовано чи врятовано життів – не знаю. У мене були 3 походи на війну. І тільки під Дебальцевим за 9 діб оточення було зафіксовано 95 поранених. А скільки їх було в Станиці Луганській я й не пам’ятаю...

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 05

- Особливо вражаючі випадки є?

- Є. Наприклад, Вадим Свириденко, який втратив руки і ноги. І тільки перевівся з реанімації - телефонує до Станиці Луганської і питається: хлопці, чим вам допомогти? Мовляв, мені тут стільки всякого приносять – медикаментів, їжі, грошей і так далі. Мені воно непотрібно. А ви на фронті, чим вам можна допомогти?

- Курва мати, це щось неймовірне…

- Це ті моменти, коли навіть у хірурга, я кого помирають люди, який холоднокровний до болю і до смерті, з’являється сльоза. Бо твій побратим лежить, без рук і без ніг в опіковому відділенні, його дружина набирає на смартфоні твій номер, прикладає до вуха і він тобі пропонує допомогу. Це ті моменти, які реально незабутні. Це реально.

- Мені розповідали, що раз на рік "твої" поранені їдуть до тебе на Закарпаття. Щось на зразок reunion.

- Так, побратими гостюють. Мій друг, волонтер із Закарпаття, розповів, що у його дядька є котедж. Каже, давай твоїм пораненим, які з тобою вийшли на зв'язок, організуємо відпочинок…Зрозуміло, що в гори вони не зможуть підніматися – і т.д. Але хоча б такий нетворкінг зародити.

Кажу: непогана ідея. Я знаю, наскільки хлопцям це важко. І вони такі консервативні, замкнуті - особливо після війни, після поранень і взагалі…

- Розкажи про когось із них, у тебе ці портрети гарно виходять.

- Були два Сашка і один Дмитрик. Це були пацієнти, які не одною ногою були в іншому світі, а які там вже майже були - а ми їх, слава Богу, звідти позабирали. Це реально чудо було, якийсь такий unreal! Тобто ти розумієш, що оперуєш живий труп, але в той момент вкладаєшся по повній - і тут стається реально таке диво… От одного разу в окопі було, в Дебальцевому. Я питаюсь, він ще живий? І розумію ж, що у мене там черга просто поранених - а я тут заліз в таку штуку, де 2 літра крові вже в животі, де немає тиску, де поранений вже настільки в критичному стані. А ти йому в окопі оперуєш печінку – це щось таке нереальне. Я розумів, що він має вмерти, бо іншого виходу немає, анестезія фактично закінчилася!

- І він залишається живий? Фантастика…Ви як зараз вітаєтеся – він жартома не передає тобі привіт з того світу?

- Ні. Але є кілька таких ритуальних моментів. Наприклад, фанта.

- "Фанта"? Маєш на увазі напій?

- Так. "Фанта" – це такий символ наших вже щорічних походів. Почалося все з Сашка Тарасюка, останнього прооперованого пораненого з Дебальцевого. Уяви собі: геморагічний шок, коли половина твоєї крові витекла. І от частину ми назад залили у вену, стаканчиком пластиковим нагребли, а далі в шприц - і назад у вену. Це unreal, це двадцять перше століття!

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 06

Після операції. У центрі – Сашко Тарасюк

І от у Сашка улюблений напій з того моменту чогось став "Фанта", він лише про неї думав. І коли ми вже вперше в житті говорили, він розповів: я найбільше хотів після операції випити "Фанти", це була така моя мрія. І тепер ми постійно купуємо "Фанту" під час наших всіх зустрічей. Взагалі-то я її не люблю, але це вже символічний напій такий для нашої компанії!

- Як до твоєї хірургічної епопеї поставилися батьки?

- Я ще не на фронт, тільки в армію йшов - а батьки розуміли, що це буде логічна послідовність. Вони навіть іншого не очікували. Вони намагалися сказати: Саш, воно тобі треба? Я кажу: я ж військовий медик. Ну, не військовий, але кафедру закінчив.

- А ти від початку хотів бути військовим хірургом?

- До того, як опинитися в армії, я дивився на неї як на зайвий розділ в бюджеті України. Мовляв, навіщо нам армія, коли ми в ХХІ столітті в центрі Європи живемо і з усіма країнами дружимо? Це, звичайно, до 2013 року…

- Коли батьки відчули гордість за тебе?

- Взагалі-то вони не хотіли, щоб я був лікарем. Бачили мене правником. Щоб я захищав права і т.д. З дитинства у мене такий був характер

- А якщо вже лікарем, то щось таке менш відповідальне?

- (Усміхається) Стоматологом. Щоб люди не помирали, а я жив у достатку. Бо вони розуміли, що лікарем бути в наших умовах - це дуже складно і дуже бідно.

- А ти встиг попрацювати на цивільній практиці? Скільки років?

- 3 роки інтернатури, 2 місяці після інтернатури і потім ще рік після війни. Я працював цивільним. І батьки не хотіли, щоб я був лікарем, але в 11-му класі вони погодились

- Розповіді врятованих тобою поранених твої батьки чули?

- Так. Пам’ятаю першу зустріч з побратимами, пораненими. Їх було двоє, я їх запросив до моїх батьків. І вперше тоді побачив, що батьки пишаються і раді, що я став хірургом. Бо вони побачили двох моїх поранених, яких би не було в живих, якби колись, 10 років до того, я не ухвалив рішення і не почав вчитися на медичному. Вони побачили плід мого вибору десятирічної давності. Це були просто неймовірні відчуття.

"…Я З БОКУ ЛІКАРЯ-ПРАКТИКА, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ВІЙНУ, БАЧУ, ЩО ЦЕ - МАЯЧНЯ, ЯКУ НЕ МОЖНА ВИПУСКАТИ. ЛІКИ-ФУФЛОМІЦИНИ, ЯКІ НЕ ЛІКУЮТЬ, БАНКИ, ГІРЧИЧНИКИ. НУ, І КУПА ВСЯКИХ ТАКИХ РЕЧЕЙ ІЗ ГРЬОБАНОГО СОВКА…"

- І от ти приїхав до МОЗу. Але ти ж практик. У тебе немає ніякої звички з паперами мати якісь справи

- Телефонна розмова з Уляною тривала пів години. 28 хвилин я пояснював, чому ні. А Уляна потім за кілька секунд сказала таке: ти кажеш, що ти не професійний, що не знаєш, як бути чиновником, не знаєш, як займатись державною службою, що ти не бюрократ і ніколи не працював з паперами. Так от, 25 років нами управляють люди, що все те можуть, вміють, знають, роблять і т.д. Вони повністю підпадають під твій критерій - але чомусь медицина в Україні найгірша в Європі. То, можливо, час таким молодим із світлою ідеєю і бажанням робити позитивні зміни без поганих задніх думок - почати ці зміни втілювати?

- А вона вміє знайти аргументи.

- Я після цього не знав, що сказати, крім питання про те, скільки в мене є часу подумати. Вона сказала: в тебе є час подумати, думай.

- Який напрямок закріпили за тобою у МОЗі?

- Уляна мене запросила, це так. Але ми йшли по новому закону про державну службу через конкурс. За два місяці я прийшов на стажування. А до того пішов у відпустку місячну. З лікарні поїхав на фронт волонтером, в Авдіївку. Там ще раз порадився з побратимами і колегами. Я їм відкрився і сказав, що є така пропозиція, що робити? Вони відповіли: треба іти.

- То як – з паперами багато довелося справи мати?

- Я після першого дня стажування в МОЗ, м’яко кажучи, був у такому офігеванні. Бо до того листи навіть ніколи не писав. Поштою навіть не користувався паперовою. Тобто як сформулювати лист, як на нього відреагувати – для мене то був жах!

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 07

- А до кого були листи?

- Писали на міністерство, а я мав відповідати від імені МОЗу. Звісно, це перевіряли ще кілька рівнів після мене, але я мав сформулювати основну експертну думку - і вже потім відфільтрувати деякі юридичні моменти. З мене юристи спочатку сміялись, потім були в шоці, тримались за голову.

- Але ж потім схвально кивали?

- Юристи постійно навіть дотепер кажуть, що наша команда – найкреативніша.

- І як тобі займалося військовою медициною у МОЗі?

- Взагалі-то регулює військову медицину Міністерство оборони - але їхні документи повинні проходити через нас, бо ми є основні в охороні здоров’я країни. І тут почались перші цікавинки. Міністерство оборони звикло вже по накатаній, що на автоматі все погоджується. Закидується в міністерство, все летить назад, який би совок, яка б маячня там не була і які б там фармкомпанії не були підписані. Все погоджується на автоматі!

І от до мене приходить перший документ, другий. Я вже з боку лікаря-практика, який пройшов війну, бачу, що це - маячня, яку не можна випускати. Там ліки-фуфломіцини, які не лікують; там обладнання з Радянського Союзу, банки – такі штуки, які там щось із вакуумом робили. Гірчичники. Ну, і купа всяких таких речей з грьобаного совка, які б я аж ніяк і ніколи в житті не погодив. І вони хочуть, щоб це затверджували!

Це було дуже-дуже-дуже складно. А з іншого боку - дуже цікаво.

- В чому було цікаво?

- Ти коли приходиш до тих погонів у Міноборони на погоджувальні наради і т.д, вони думають, що тебе там раз-два, переконають, переламають - і все окей. Але мене важко чимось налякати, я вже був стільки ляканий на війні, що вже мене їхні зірочки не лякають. Їх не було у мене в окопах, їх не було в мене на фронті. Їх не було в самих гарячих моментах. Тому я до них так ставився спокійно і вільно міг сказати…

- Який був найбільший corruption-story, до блокування якого тобі довелося бути дотичним?

- Корапшн-сторі – це постійні сторі. Тобто затвердження аптечок, затвердження медичного постачання майна і т.д. Це всі накази Міноборони, які ми повинні погоджувати, бо до 17-го року практично завжди воно погоджувалося. Для прикладу, в аптечках офіційних юстованих було прописано комерційні назви лікарських засобів.

- Це як?

- Умовно кажучи, є діюча речовина – парацетамол. А є комерційні назви цього парацетамолу: панадол, колдрекс і т.д. Або різні комбінації - додають вітамін С і таке інше. Коротше, вони називають комерційну назву. І ці комерційні назви з року в рік просто штампували!

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 08

Це одна біда. Інша – те, що справу мали не просто з комерційною назвою, а з ліками і лікарськими засобами, які не є лікарськими засобами. Вони або не входять в жодний світовий доказовий протокол, або взагалі шкідливі. Але фармкомпанії та/або невігластво чиновників певною мірою все це пропихали. І це постійна corruption story.

І перші півтора року до нас постійно залітали документи з отакими штуками.

- Розкажи конкретний якийсь кейс у деталях, що тобі запам’ятався і буде для читача цікавим.

- Аптечки. До того, як ми прийшли в МОЗ, був затверджений такий мікс, коли схрестили їжака із змією. Однією ногою ніби в НАТО - і там якісь світлі моменти прописали; з іншого боку, присутні скрєпи і все, що було в Радянському Союзі. І це скліпали, зліпили, затвердили – і пішли.

- А в чому полягає високий клас натівської аптечки?

- Там не склад головний, а протоколи тактичної бойової медицини. Вони базуються тільки на доказовій медицині, на тому, що доведено практичними дослідженнями на фронті, в боях. Тому склад натівської аптечки відповідає рівню доказової медицини в цей період сучасності. Кожен рік там якісь деталі змінюються, бо розвиток науки, військової медицини постійно триває. Але це той стандарт, до якого ми повинні прийти. Бо це те, що рятує життя. Аптечка, а найголовніше – вміння нею користуватися – це святе письмо для кожного солдата. Для кожного. Не для медика. Бо медик рятує життя тих, кого врятовано на полі бою.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 09

А між тим, більшість смертей у нас відбувається ще на полі бою…

І от було 3 місяці бюрократичної війни цих аптечок! Але ми продавили своє, Міністерство оборони здалось, погодило - і аптечка вийшла натівського зразка. І тут починаються танці з бубнами. Бо так, ми затвердили - але купують знову якесь лайно. Тут начебто написано чітко, але у них є внутрішній наказ, таємний, яким закуповують якось по-іншому.

- Наприклад?

- Там написано: 2 турнікети для зупинки кровотечі в аптечці. Ні, вони закуповують один. Далі йдуть сперечання: але не можна один! Добре, ми купимо два - але один з них ми купимо такий, як треба, або приблизно таку китайську підробку, або якогось неякісного українського виробника. А інший – знову купимо какашку!

- А ти питаєш: а чому так?

- А я не вповноважений це питати і навіть би й не дізнався. Якби не громадянське суспільство – волонтери, рада волонтерів Міноборони, це їхній контроль. Вони самі там. Мені не треба навіть іти. Я цю інформацію уже фідбеком отримав, бо моє завдання – створити нормативно-правові акти.

- Отже, громадянське суспільство каже: ні-ні, ми хочемо все зробити by the book, гарно. А ті у Міноборони що кажуть?

- Збирають комісії, зустрічі, ці всі формальності дотримуються. Потім зрештою знову виходить якась какашка на виході. Тобто це я тільки зараз трішки відійшов від цього всього процесу військової медицини за останній рік. Але я пам’ятаю, що практично жодна аптечка не була безпосередньо з витриманим взірцем дотримана. Хоча вже і українські виробники почали більш-менш робити. Якщо ми вкладаємо просто мільйони в якийсь інший напрямок, то не вкладати в те, що зберігає життя…

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 10

- Слухай, а навколо оцієї повзучої корупції - були якісь погрози тобі або твоїм колегам?

- Ні.

- А чому? Тому що вже певна стіна пані Уляною і рештою була вибудована?

- Люди зрозуміли, що не на тих напали. У мене жодного разу в житті не було пропозиції договорняків. Жодної.

- Вони шукали якихось інших послабше людей?

- Можливо. Жодної такої пропозиції не було. З одного боку, я радий. З іншого боку – шкода, бо я міг злити корупціонерів, якби була така нагода.

- Тепер зайду з менш приємного боку. У мене на початку цього року у тата був інсульт, у мами був мікроінфаркт, важкі часи були. Звісно, що я спілкувався з багатьма медиками, причому дуже різними за віком, освітою, світосприйняттям. І зрозумів, що ставлення до Супрун, до реформ Супрун, десь таке: 80% - погане, 20% - гарне. Я не скажу, що всі ці люди кажуть: поверніть нам стару систему. Багато хто каже так: вони демонтують стару систему, але швидкі темпи демонтажу не збігаються з темпами будування. Але ж є живі хворі люди, і жити-лікуватися їм саме зараз. От наприклад, мою маму мали везти одразу до лікарні, але ж не везли, бо зараз не можна, інша концепція. З медикаментами виникають проблеми, яких раніше не було. Що відповідати цим людям, яким фахова медична допомога потрібна не в майбутньому, а саме зараз?

- Це дуже складне питання, тому що, мабуть, жоден реформатор в історії людства не виходив на білому коні переможцем. Його діяльність буде оцінена постфактум, ретроградно. Кожна реформа – це надзвичайно болюча штука. Чому? Але жоден пацієнт ще не постраждав від реформи. І я переконаний, що і не постраждає.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 11

- Ну, як не постраждав? Не відвезли до лікарні - померла людина. Я думаю, що таких кейсів, на жаль, є доволі.

- Це не наслідок реформи. Це наслідок діючої неспроможної системи. У нас трансформація охорони здоров’я багатоскладова і етапна. Наразі в реформу увійшла первинна (сімейна) медицина і реімбурсація ліків, виписування електронних рецептів і їх отримування в аптеці з мінімальним відшкодуванням чи безоплатно. Це дві перші складові. І електронна система охорони здоров’я, яка на базовому рівні. Тому "не відвезла, не пролікувала, нема ліків в операційних і треба платити за все" – це все ще наслідок старої, важковідмираючої системи.

- Якщо реальні пацієнти порівнюють ситуацію, в якій вони були 5 років тому і зараз, і вони бачать недоліки саме зараз, щось не так пішло, то що їм можна відповісти?

- Що я їм можу відповісти, коли відбулась децентралізація, а місцевий менеджмент як працює, так і організовує? От по моїй Закарпатській області Мукачівська первинка, сімейна медицина – одна з кращих в Україні. Всі ввійшли у реформу, медики отримують гідну оплату праці, пацієнти отримують гарантовангий пакет первинної медичної допомоги в свого лікаря А ще є Мукачівська лікарня, яка ще не увійшла в реформу. Це вторинна ланка, яка запрацює в 20-му році, - але місцевий менеджмент організував пацієнту, який потрапляє у мукачівську лікарню, базові речі, які потрібні для порятунку життя. І там є хороший фідбек.

А поруч є інший район чи регіон, де приблизно ті самі умови, той самий клімат – але ситуацію не порівняти з мукачівською. Це як порівнювати Фінляндію окуповану росіянами і неокуповану – просто клімат інший. Те саме і тут - а пацієнт потрапляє у дві різні реальності.

"МЕНІ ВІДВЕРТО ГОВОРИЛИ, ЩО МАЖОРИТАРНИК, АБИ ВИГРАТИ, ПОВИНЕН МАТИ КІЛЬКАСОТ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ. А У МЕНЕ НА ЗАРПЛАТНІЙ КАРТЦІ Є 30 ТИС.ГРН…"

- От ми і підійшли до нової сторінки твого життя. Партія "Голос" висунула тебе кандидатом в депутати по 72 мажоритарному округу. Рахівський, Тячівський райони Закарпаття. Рідний округ?

- Так. Там, де я народився і виріс.

- Хто запропонував балотуватися?

- Побратими Майдану та війни. Зателефонував мені бойовий побратим зі 128-ї бригади. Сказав: Саш, треба йти. Ну, я до цього спокійно спочатку ставився. Відповів, що ні.

- Вони одразу сказали, що це Вакарчука партія?

- Ну, якщо не зразу, то протягом розмови.

- І що далі було?

- Я був в Ужгороді і з ними зустрівся. І це вже була масована атака, добре спланована. Мене били з усіх фронтів (посміхається).

- Це коли було?

- Три тижні тому. Били в усі слабкі місця. Мовляв, ти розумієш, що треба? Так, я розумію, що треба, але чому я? Так, я розумію, що потрібно нових, крутих - щоб взагалі не було мажоритарки – раз. А по-друге, щоб ми взагалі забули про тих князів, феодалів, які по цих округах обираються гречкою, вікнами, будь-чим засівають.

- Ну, а як ти прийняв остаточне рішення?

- Мені було дуже важко. Почав говорити з побратимами з Києва, з колегами на роботі. Я просто їм сказав про те, яка crazy idea. Але ж не очікував, що майже всі одноголосно скажуть: так це логічно, Саш, потрібно, розумієш? У нас є скала, ми її з цього боку лупаємо, а з боку Верховної Ради її добудовують. І ця постійна боротьба, вона не потрібна.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 12

- Хто з партії тебе запросив?

- З партії особисто? Ну, Вакарчук мені дзвонив, коли я наважувався ухвалити рішення.

- Скільки тривала розмова?

- Десь 4-5 хвилин. Вакарчук уже, мабуть, знав мою автобіографію. Ну, не мабуть, бо він так говорив, що все знає про мій бекграунд.

- До того стикалися?

- Ніколи в житті, окрім одного концерту в Києві і на Майдані, коли… ну, я був серед глядачів. Я навіть знаю точку на фотографіях, де стояв, де мій ліхтарик, моя крапля у великому океані Майдану.

- Як він сформулював пропозицію?

- Ну приблизно: "Олександре, я знаю про те, що ви робили, я знаю про те, в якій ви зараз ситуації, який складний вибір, але я дуже прошу приєднатися до нашої команди, бо ви потрібні нашій команді".

- Ти не спитав: а що я там буду робити?

- Він сказав: я знаю, чим ви займаєтесь, я хочу, щоб ви цим і займались у парламенті.

- Ще про що була розмова?

- Він сказав, що розуміє: у мене дуже складний вибір, бо у мене є дуже класна команда. Спитав: "Олександре, чим я можу вам допомогти, щоб прийняти позитивне рішення?".

- Непогано, вмовляти вміє не гірше за Супрун. Що ти відповів?

- Кажу, рішення буде моє. І тільки моє.

- Скільки думав?

- Я втратив три кілограми.

- За скільки???

- За 5 днів. У мене не було апетиту, я не хотів їсти; я розумів, що знаходжусь у такому складному виборі, де з одного боку – команда МОЗ, з якою ти просто прекрасно спрацювався, з якою ти пушиш і лупиш по всіх напрямках. А з іншого боку – побратими і волонтери, з якими ти пройшов найдраматичніші моменти в житті. І ймовірність, що ти рано чи пізно знов будеш там же і з ними ж стояти, ти так само підеш, як і вони, за першим же покликом серця. Між цими двома вогнями просто було дуже складно.

- Отже ти визначився. Що сказала пані Уляна?

- Перше: чи ти подумав, ти знаєш, що це таке? Чи ти готовий до цього? Чи ти отримаєш підтримку на місцях? Чи ти готовий кидати свою команду, яку ти розбудував, з якою ти працюєш? Вона давала абсолютно конструктивні запитання, які реально стосувались мого вибору.

- Ніякого гніву з її сторони не було?

- Вона дуже цінує кожного із команди МОЗ. Логічно, що їй важко втрачати будь-кого. Як і мені було важко покидати цю команду. Але вона побажала мені успіхів. Сказала про повагу до мене та підтримку всіх позитивних моїх рішень.

Часом доводилося вимушено обирати між пораненими. Це найдраматичніший вибір у житті, бо ти певною мірою набираєш повноваження Бога, - Олександр Данилюк 13

Фото з ФБ Dana Iurovych

- Я першому заступнику головного редактора "Дзеркала тижня", відомому журналісту Сергію Рахманіну, який іде у Раду за списком "Голосу", сказав: Сергію, ти тепер будеш піонервожатим, бо ці хлопці і дівчата з "Голосу" - вони, може, і досвідчені вже - але переважно по своїх професійних напрямках.

Звідси запитання до тебе: Олександре, ти розумієш, що у майбутній фракції будуть переважно політично недосвічені люди? І вами будуть, особливо спочатку,, маніпулювати. Ти до цього готовий? У кого будеш навчатися?

- Я воюю вже п’ятий рік. І є військовий фронт, а є фронт в урядовому кварталі. Знаєш, я вже побув з іншого боку барикад на комітетах Верховної Ради. Коли нас, чинуш, депутати поливали лайном просто як хотіли. І своєю недоторканністю, скільки їм мораль дозволяла (а дозволяла їм все), – принижували честь і гідність.

- Можна ситуацію описати?

- Комітет з питань охорони здоров’я, коли тебе Мусій називає фашистом. Бахтєєва, Шурма, Богомолець… всі ці люди, які ніби з різних фракцій, з різних течій, - але співають одну пісеньку, бо всі є в одній системі. В одній системі, яка роками не давала змінити систему охорони здоров’я.

- Тепер тобі треба будувати команду на окрузі, з нуля вибудувати кампанію…

- …яку в житті ніколи не будував.

- Ти знаєш, хто в тебе найголовнішим конкурентом? Кого ставить Балога?

- Балога поставив кандидатом пана Йовдія, здається, з Тячівщини. Але є і чинний депутат, пан Петьовка, який теж подав документи.

- Скільки працюю оглядачем у парламенті – Петьовка був там завжди. А хто від Зе?

- Як завжди, кіт в мішку.

- Вони, до речі, дуже, дуже таємничі. Багато людей, навіть зі зв’язками, не могли дізнатися, хто від Зе йде по їхньому округу, бо то або була таємниця, або ще повна невизначеність…Добре, а гроші тобі хтось дасть?

- У мене особисто їх немає для політичної кампанії. Хоча мені відверто говорили, що мажоритарник, аби виграти, повинен мати кількасот тисяч доларів. А у мене на зарплатній картці є 30 тис.грн…

- З Києва нічим не допоможуть?

- Я від вчорашнього дня більше зарплати не отримую. Склав повноваження державного службовця.

- Якісь бігборди, реклама?

- Відповідно до закону про вибори, я відкриваю виборчий рахунок, куди люди можуть вносити свої внески для підтримки роботи штабу і т.д. Тому я цей рахунок буду робити. Він, звісно, буде опублікований, і люди туди зможуть донатити.

- Готовий до того, що опоненти про тебе говоритимуть і писатимуть: він працював з Леді Смерть?

- Готовий. Зі смертю я завжди борюся як лікар і в основному її перемагаю. А "Леді Смерть", сподіваюся, стане причиною біологічної смерті для медичної мафії та корупції в охороні здоров’я.

- А цей твій округ, він більш сільський?

- Так, це Рахівщина і Тячівщина, яка є, до речі, найбільшим за населенням сільським регіоном України та ще й обидва гірські. У мене 170 тис. виборців!

- Отже, Петьовка всі ці роки балотувався звідти? Тобто гарно "підгодований" округ. Добре, а хто працюватиме у твоїй команді?

- Працювати… Це, я б сказав, не праця, а потужний волонтерський виклик. Це, власне, та купка небайдужих, які всі 5 років поруч та волонтери, які зголосилися допомагати. А сама кампанія – це живе відверте спілкування!

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: Наталія Шаромова, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику