Цензор.НЕТ

16.07.19 20:15

Підполковник Віталій Баранов: "Після перших втрат авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити, ставав беззаперечним"

Автор: Віолетта Кіртока

53-річний житель Київської області, заступник командира 90-го батальйону 81-ої десантної бригади Віталій Баранов, позивний Біба - колишній військовий, який добровільно повернувся на фронт у 2014 році і потрапив під Донецький аеропорт, звідки виводив легендарний 90-ой батальйон. Сьогодні він балотується в народні депутати по 96 округу.

Підполковник Віталій Баранов: Після перших втрат авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити, ставав беззаперечним 01

Фото: Віка Ясинська

Чотири місяці у 2014 році цієї людини армія не помічала. І коли він, розлючений, все ж наполіг на тому, щоб його призвали, батальйон, у який він потрапив, майже відразу опинився в Донецькому аеропорті. Причому в той період, коли триматися там було майже неможливо. Важкі втрати, жахливі поранення - це все пережив 90-й батальйон і його замкомбата, а згодом і виконуючий обов'язки комбата Віталій Баранов. З усіма бійцями, родинами загиблих він спілкується дотепер. Саме вони і запропонували йому піти кандидатом в Верховну Раду.

"Можливо, проти мене і використовували б якісь брудні технології, але немає компромату, який можна було б викидати людям, - каже Віталій. - Я одружений вже 30 років, діти виросли, є внуки. Бізнесом не займаюся, свого часу служив в армії, відвойював на сході України. Немає за що зачепитися. Я навіть дотепер не отримав землю, яка мені положена за законом. Заява лежить з 2015 року, але закон не працює. Треба ходити, просити. Система робить усе, щоб людина відчула себе холопом. А я проти цього. Я якраз і хочу розхитати цю спотворену державну споруду, змусити механізми працювати на кожного громадянина".

Перед виборами впіймати кандидата, щоб поговорити з ним спокійно хоча б півгодини, проблематично. Щодня Віталій їздить по містах і містечках округу, зустрічаючись із своїми виборцями. Він поводиться і зараз так, як з бійцями на війні: не застосовує політтехнологів, яких можна порівняти із вправними замполітами, а особисто тисне руку кожному. "Я виїжджав останнім з місця дислокації підрозділу на війні. І тиснув руку кожному хлопцю, якого відправляв, за його роботу, - говорить доброволець. - А як інакше? Вони життя своє готові були віддати, собою ризикували, невже для них важко знайти добрі слова подяки? А мої виборці мають бачити, за кого можуть проголосувати. І зрозуміти, що я буду готовий спілкуватися з ними і після виборів. А не щезну десь на політичному олімпі, як відбувалося раніше з тими, хто і зараз намагається знову опинитися там".

"ЯК ЗАКІНЧИТИ ВІЙНУ? ОДНОЗНАЧНО МАЄ БУТИ НАША ПЕРЕМОГА. НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН І ПОСТУПОК"

-Мій округ - це Бородянка, Полісся, Іванків, Вишгород. Містечка, що впритул підбираються до Чорнобильської зони. Люди, які тут живуть, відчувають себе кинутими. У них відчай від того, що вони нікому не потрібні. Багато хто каже мені: ви перша людина, яка взагалі сюди приїхала за всі часи, і спілкуєтеся з нами. Людей там дуже хвилює екологія. Щоразу, як їду, бачу великі лісовози вивозять деревину. Добре було б знати, наскільки цей ліс чистий і куди його везуть...

Біда селищ у тому, що звідти тікає молодь. Необхідно створювати умови молодим спеціалістам, щоб вони після навчання за кошт держави хоча б на п'ять років залишалися працювати у маленьких містечках, у селах. І я розумію, що для цього потрібно робити досить прості кроки. Туди мають приїздити тренери, щоб підтримувати спорт, мають проводитися культурні заходи. В сільську місцевість потрібно вдихати життя. Я сам не міський житель. Колись жив у Коростишеві. Зараз - під Києвом. Але навіть у себе в селі організував волейбольні змагання. Щовихідних ми граємо. Є команда тих, кому за п'ятдесят, і молодша... Було б бажання, все можна організувати.

Міцна держава в моєму розумінні – це міцна економіка і міцні бройні сили. Це має іти паралельно. Звичайно, що я більше фахівець у військовій справі. Тут можу і порад більше дати, і підказати щось.

"До армії я прийшов у 1988-му, випускником Кам’янець-Подільського вищого військового інженерно-командного училища. Служив в інженерних військах, починаючи з командира взводу. Завершив заступником командира частини з озброєння. Демобілізувався у 2004-му "за вислугою років". Але насправді не мав сил дивитися, як руйнують, ба навіть знищують Збройні сили України." З інтервю Віталія Баранова сайту Цензор.НЕТ

На моєму окрузі балотується у депутати 21 кандидат. Я веду чесну боротьбу.

Єдине, що я привіз зі сходу, двох собак. І щоб, не дай Боже, ніхто не сказав, що я там мародерив, то це дві дворняжки, які прибилися до мене. Одна у Водяному, друга в Опитному. Коли зрозумів, що після нашої ротації вони там нікому не будуть потрібні, попросив волонтерів відправити їх мені додому.

"У Житомирі на базі 95-ї десантно-штурмової бригади виявилося, що, за уставом, мене - підполковника, не можуть призначити на посаду більше, ніж на два ранги нижче. Зробили рокіровку, призначили на капітанську посаду - помічника командира батальйону з оперативного забезпечення. А командиром взводу було призначено майора." Із інтервю Віталія Баранова сайту Цензор.НЕТ

Як закінчити війну? Однозначно має бути наша перемога. Ніяких перемовин і поступок. Свої території потрібно відвойовувати. Але на це потрібні час і зміцнена армія.

Кожний захисник України має бути забезпечений соціальним пакетом. Дружин загиблих до кінця життя потрібно забезпечити пенсією, а дітей - можливістю навчатися в будь-якому вищому закладі країни і безкоштовно влаштуватися на перше місце роботи після того. Опікуватися здоров'ям пораненого бійця чи того, що захворів під час служби, держава має постійно. А не кидати напризволяще, як тільки людина звільнена по інвалідності. Досить часто ми зараз бачимо, як захисники Батьківщини змушені вирішувати свої проблеми самостійно, звертаючись до волонтерів та друзів, збираючи гроші на дороге лікування, хоча хвороби буди набуті під час служби чи напряму пов'язані з бойовими діями.

Також має бути державна програма, яка передбачає для всіх, хто пройшов війну, щопівроку роботу з психологом. Це вкрай необхідно, щоб запобігти самогубствам колишніх військових, попередити можливі конфлікти на мирній території за їхньої участі. Потрібно змінювати ставлення до такої співпраці у самих бійців. Бо до цих пір більшість вважає: якщо ти ідеш до спеціаліста, психолога чи, не дай Боже, до психіатра, то ти хворий. Це не так. Робота з ними - на упередження можливих ситуацій.

"Чому Біба? - питають мене. Був такий футболіст у київському "Динамо". А я з дитинства у футбол грав, переймався грою Андрія Біби, і в школі мене стали кликати Біба. Так це псевдо перейшло у військове училище. Я до нього звик. На війні знадобилося. Так побратими мене й охрестили." Із інтервю Віталія Баранова сайту Цензор.НЕТ

Підполковник Віталій Баранов: Після перших втрат авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити, ставав беззаперечним 02

"Я ХОЧУ ПОМІНЯТИ СТАВЛЕННЯ ДО САМОГО ІНСТИТУТУ ДЕПУТАТСТВА"

Я вважаю, отриманий нами досвід сам підштовхує нас до того, що кожний громадянин України має проходити обов'язкові тримісячні військові курси. Людина, яка їх не пройшла, не має права займати державні посади. Кожен з нас має вміти обороняти державу, тому що ми географічно розташовані так, що ворог може напасти з будь-якого боку. Дівчата, до речі, також мають проходити такі курси. І кожен має вміти надавати медичну допомогу. Ці знання можуть знадобитися і у цивільному житті, наприклад, під час ДТП. Під час такої підготовки важливо визначитися, чим в разі загрози, може займатися та чи інша людина, до чого у неї більше хисту. Щоп'ять років курс повторюється, щоб не втрачати навички.

Мене дивують розмови про те, що країна втомилася від війни. В маленьких селах у людей настрій бойовий, налаштований на перемогу. Мені в очі кажуть: ми маємо боротися, а не здаватися. Люди втомилися не так від війни, як від незахищеності, економічної відсталості, соціальних проблем. Ми ж завжди шукаємо причину в чомусь, і війна стала причиною, на яку зручно перекладати якісь життєві проблеми.

"Перших втрат ми зазнали під аеропортом на початку листопада, коли готувалися до ротації. Нам було важливо коректно зістикуватися з підрозділами, які ми мали змінити. Спершу на рекогносцировці від кулі снайпера загинув наш боєць. Тільки заїхали в Піски, по нас ударили "Градами". Гадаю, здали місцеві, які бачили, що ми виїхали з Тоненького в напрямку Пісків. Стріляли прямо з житлового масиву Київського району Донецька, де колись був автосалон Volvo. Дали два залпи, майже по нас. Двоє загиблих, один офіцер і один солдат, декілька бійців вогневої підтримки були поранені. Перші втрати призвели до кількох наслідків. По-перше, ми розуміли, що навіть у власному тилу треба дотримуватися максимальної секретності, бо місцеві есемесили на той бік про все, навіть про номери волонтерських автівок. По-друге, різко скоротилася кількість добровольців, готових за першим наказом їхати в аеропорт. Троє моїх бійців попросилися в тилове забезпечення. Я відпустив, бо розумів, що в даній ситуації корисні лише мотивовані люди. По-третє, махновщину, яка буяла під час злагодження, як вітром здуло. Авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити і як зберегти життя солдату, ставав беззаперечним." Із інтерв’ю Віталія Баранова сайту Цензор.НЕТ

Підполковник Віталій Баранов: Після перших втрат авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити, ставав беззаперечним 03

Коли на зборах ухвалювалося рішення про моє балотування в народні депутати, я відразу говорив тим, хто наполягав на моїй кандидатурі: "Добре, я спробую, але ви завжди маєте бути поруч, підставляти мені своє плече. І якщо ви приходите до мене з якоюсь проблемою, відразу пропонуйте мені і шлях її вирішення, в такому випадку ми зможемо щось змінювати. І міняйте свою психологію, що ви обрали депутата, і він тепер повинен все робити за вас. Ні. Маємо працювати разом!"

Найбільше я хочу помніяти ставлення до самого інституту депутатства. Люди мають по-справжньому вимагати від свого депутата виконання тих чи інших рішень, обізнаності в їхніх проблемах. Хочу нащадкам показати, як має працювати справжній народний депутат. Мені не подобається і те, що всі депутати, неважливо яких каденцій, залишаються в Києві. Кожний обранець через п'ять років свого терміну має повернутися додому, дивитися в очі своїм сусідам, ходити по вулицях рідного міста. Більше того, вважаю, що депутатом не можна бути все життя. Ті, хто просидів у Верховний Раді дві каденції, вже нездатні щось змінити в країні.

 Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику