Цензор.НЕТ

01.09.19 00:01

Загиблі Герої серпня 2019

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за серпень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Ніч довга. Ніч темна. Ніч глибока та бездонна. Я навчилася боятися ніч, боятися древнім тваринним страхом, що народився десь у глибині живота, виріс в якусь желеподібну клейку грудку, на поверхні якої постійно спливали крижані бульбашки, і вони відразу лопалися та випускали всередину мене стріли гарячкової лихоманки, осідали на стінках горла тонкою плівкою нудоти. Лежу на ліжку, згорнувшись у клубочок, лежу з відкритими очима, з усіх сил вдавлюючи нігті в долоні, намагаючись заглушити гучне виття відчаю, який б'ється в судомах за міцно стиснутими зубами. Лежу без жодних думок, бездумно дивлячись у стелю, міцно обійнявши подушку холодними руками, холодними навіть у серпневу духоту, що заповнила спальню, в якій колись у минулому житті поряд зі мною лежав він, а тепер лежу я сама.

Або кручуся до ранку, перевертаючись з боку на бік, і не знаходячи собі зручного положення, б’юся та звиваюся на ліжку, мов риба на блискучому льоду, глибоко ковтаючи повітря, але ніякий кисень не рятує від задухи, що невидимою мотузкою сповила мене всю, і я задихаюся серед важкої тиші ночі. Серце смертельно наляканою тваринкою б'ється зі зворотного боку грудей, наче намагаючись проломити їх зсередини, очі боляче пульсують за закритими віями, а я лежу та плачу, я вию, я кричу в порожнечу. Я кричу до хрипоти, до мідного присмаку крові в роті, до невгамовного тремтіння, що охоплює мене, до повного розмиття всіх предметів у  кімнаті, чіткі грані яких застилає солона вода, що ллється по моєму обличчю.

Я забиваюся у куток, обійнявши коліна руками, фізично відчуваючи, як розбухає від горя моя душа, розбухає та тріскається, сочиться струмками червоної безвиході, що з розмаху стукають у мої скроні. Доволі часто раптово втрачаю рівновагу, перечіпаюся об свої ноги та падаю на підлогу, розбиваючи в кров обличчя, падаю і лежу, безвиразно дивлячись у простір, наповнений крапельками в'язкої темряви. Я весь час б'юся об косяки, не звертаючи ніякої уваги на біль від ударів, мої ноги та руки всі в синцях і подряпинах, мені байдуже на це. Усередині мене все завмерло, затихло, заснуло, я ніби опинилася скутою невидимою кригою, тонкою та міцною, я заледеніла, раптово згасла, як сірник, на який дмухнув сильний вітер, а погасив мене телефонний дзвінок, і незнайомий голос, який вимовив у слухавку: "З глибоким сумом повідомляємо...".

Неповний Місяць байдуже світить у моє вікно, променями кольору срібла пронизуючи темряву. Я знесилено йду до ліжка, майже не підіймаючи ніг, і човгаючи, мов стара, хоча мені минулого місяця виповнилося лише двадцять два, повільно йду, опустивши голову, волосся мляво бовтається, падаючи на очі. Раптово в мені з гучним шиплячим спалахом зривається якийсь клапан, і я починаю битися зі стіною, з гучним відчайдушним виттям кидаюся на неї з розбігу, врізаюся у холодний бетон, залишаючи на шпалерах червону липку пляму. Стіна мовчки відштовхує мене на підлогу, але я не здаюся. Я підскакую та починаю молотити по ній кулаками, щосили дряпати її, зриваючи до м'яса нігті, не припиняючи вити та кричати на весь голос, а сльози ллються швидким безперервним потоком, змішуючись із кров'ю та шмарклями, що течуть з розбитого носа. Я прошу, категорично вимагаю у стіни повернути мені його назад, клапани зриваються один за іншим, додаючи сил в мою божевільну істерику, я наказую та благаю, не відчуваючи болю в розбитих кулаках, поки мене не заковтує імла, в якій ліниво коливається сріблясте місячне світло.

Я отямлююся на підлозі. Запечена кров стягує шкіру під носом і на вустах, наждачною сухістю вкриває долоні. Лежу, мовчки дивлячись у стелю, думки відсутні, почуттів немає, зім'ята порожнеча всередині нерозбірливо шепоче, що не треба звертати уваги на біль у голові та руках. Я й не звертаю, це для мене легко, але ніяка сила у світі не в змозі змусити мене ігнорувати біль в душі, ніхто і ніколи не поверне мене колишню: веселу та добродушну молоду дівчину, яка колись, мільйон років тому, вміла сміятися таким заразливим сміхом, що мимоволі починали посміхатися зовсім незнайомі люди. Та дівчина померла тієї секунди, коли відповіла на  клятий дзвінок, перетворилася на випалену зсередини оболонку, яка голосно ревіла та кричала у темряві, кидалася на стіни, а тепер, закривавлена, байдуже лежала на холодній підлозі.

На тумбочці біля ліжка стояла рамка з його світлиною, і я відповзла від стіни, щоб вкотре взяти її до рук. Його очі досі проникали в саму мою глибину, від його погляду так само тремтіли нервові закінчення, і теплішало в животі, як це було на самому початку нашого знайомства. Я міцно стиснула знімок, занурюючись у той час, коли ми були разом, нова порція сліз полилася з очей, тільки цього разу це були сльози не відчаю або болю, це були сльози теплого суму та ностальгії зі слабким запахом мандаринів, якими він мене загодовував щозими, оскільки знав про мою слабкість до них. Минали хвилини, а я не припиняла плакати, і поступово чорна хмара знову випливла з дна, закриваючи собою все навколо, знову лещатами здавлювало груди, і було важко дихати, кадри щасливого минулого старим лахміттям зникли у розплавлених спогадах, а у солодкому соку мандаринів з'явився присмак крові.

Ніч довга, ніч темна, ніч безжальна.

Загиблі Герої серпня 2019 01

  1. Олександр Олександрович Шарко народився 20.10.1988 року у місті Братськ Іркутської області (РФ) у сім’ї військових (батько служив офіцером, мати була медичною сестрою у військовому шпиталі). 1991 року родина переїхала спочатку до села Олбин Козелецького району Чернігівської області, а згодом – до села Савинка того ж району.

2004 року Олександр із золотою медаллю закінчив 11 класів Олбинської школи, після чого вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну, у якому отримав фах "програміст". Продовжив здобувати освіту у Київському торговельно-економічному університеті імені Вадима Гетьмана (навчався на юридичному факультеті на правознавця). Працював у Києві помічником адвоката.

До речі, до першого класу школи хлопець пішов у 5 років. Його сестра на рік старша за нього, але вони були настільки близькими, що розділити їх батьки не змогли, тому п’ятирічний Сашко розпочав шкільну освіту під пильним наглядом сестри.

"Сашко мав незвичний хист до точних наук, найбільше любив математику, фізику та хімію, був зразковим у всьому: в навчанні, в поведінці, брав активну участь у всіх спортивних змаганнях, був влучним стрільцем, жоден шкільний захід не обходився без Шарка. А ще Саша був дуже відповідальним, це мабуть передалося у спадок від дідуся Леоніда Мартиновича, який працював у цій же школі завучем, йому ні разу не доводилося червоніти за свого онука, який був дійсно найкращим", – каже колишня вчителька Олександра Ганна Харлим.

У нього було загострене почуття справедливості, Сашко нікому не дозволяв смикати старшу сестру за косичка, захищаючи її від усіх шкільних хуліганів. Він був завжди уважним та допитливим, умів чітко розрізняти межу між добром та злом.

26.09.2017 року Олександр Олександрович підписав контракт із Військово-Морськими Силами України.

Старший матрос, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 6 серпня о 10.20 в районі села Павлопіль Донецької області від смертельних осколкових поранень, які дістав під час обстрілу наших позицій з РПГ-7 (використовувалась 82-мм міна, що була прикручена до реактивного двигуна гранати).

Похований 8 серпня в Олбині. У нього залишилися батьки, сестра та дідусь.

Указом Президента від 23.08.2019 року нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Загиблі Герої серпня 2019 02

  1. Владислав Миколайович Рак народився 28.12.1998 року у селищі міського типу Козелець Чернігівської області.

Закінчивши 9 класів Козелецької загальноосвітньої школи №3, вступив до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, де здобув фахи "муляр, штукатур, лицювальник-плиточник".

Ще зі шкільних років Владислав Миколайович показав себе спокійною, неконфліктною, доброю та врівноваженою людиною. Він залюбки та без суперечок брався за будь-яку фізичну роботу, попри те, що був чи не найменший за зростом у своєму класі. У нього були великі сині очі та дитячий, якийсь янгольський вираз обличчя. Він дуже любив спорт та фізичну культуру, постійно брав участь у шкільних змаганнях.

Його колишній класний керівник Лариса Леонідівна Бондаренко з великою теплотою розповідала про свого учня. Пригадувала, як одного року, коли Влад був уже у 9 класі, у школі проводилося свято Здоров’я, і всі уроки були скасовані, замість них відбувалися шкільні змагання та конкурси. Команда Влада у загальному заліку посіла друге місце, і на нагородженні хлопець ледь стримувався від емоцій, у нього на очах були сльози від того, що він не став чемпіоном, і пообіцяв стати ним наступного разу, зробивши висновки з помилок.

Владислав не бажав стати у житті звичайним простим роботягою, тож він дав сам собі наказ змінитися, не тупцювати на одному місці, а постійно крокувати далі, вдосконалюватись та ліпити з себе не посередність, а людину. Він фізично зміцнів, у нього з’явилися чоловічі м’язи, але у виразі обличчя все одно залишилось щось від тієї дитини-янголятка, яким він був у дитячі роки.

26.09.2017 року він підписав контракт із Військово-Морськими Силами України.

Матрос, гранатометник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Влад загинув 6 серпня о 10.20 в районі села Павлопіль Донецької області від смертельних осколкових поранень, що їх дістав під час обстрілу наших позицій з РПГ-7 (використовувалась 82-мм міна, що була прикручена до реактивного двигуна гранати).

Похований 8 серпня у Козельці. У нього залишилися батьки, брат та сестра.

Указом Президента від 23.08.2019 року нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Загиблі Герої серпня 2019 03

  1. Василь Миколайович Курдов народився 14.05.1999 року у селі Ганнівка Братського району Миколаївської області.

Наймолодший з чотирьох морпіхів, які загинули того ранку. Василь у квітні 2018 року підписав контракт із Військово-Морськими Силами України, пройшов навчання у Львові, останні три місяці перебував на передових позиціях підрозділу.

Матрос, навідник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 6 серпня о 10.20 в районі села Павлопіль Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час обстрілу наших позицій з РПГ-7 (використовувалась 82-мм міна, прикручена до реактивного двигуна гранати).

Похований 8 серпня у рідному селі. У нього залишилися батьки та двоє братів.

Загиблі Герої серпня 2019 04

  1. Сергій Іванович Шандра народився 30.03.1995 року у селі Торчин Хмільницького району Вінницької області.

2001 року закінчив 9 класів Торчинської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Хмільницького професійного ліцею сфери послуг, у якому отримав фах будівельника. Працював трактористом у селі, на місцевому фермерському господарстві.

28.11.2018 року був призваний за контрактом Хмільницьким ОРВК.

Солдат, старший стрілець 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти (був відряджений з учбового авіаційного центру Повітряних Сил України).

Загинув 6 серпня о 10.20 в районі села Павлопіль Донецької області від смертельних осколкових поранень, що їх дістав під час обстрілу наших позицій з РПГ-7 (використовувалась 82-мм міна, що була прикручена до реактивного двигуна гранати).

Похований 9 серпня у рідному селі. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої серпня 2019 05

  1. Роман Сергійович Романенко (позивний Біч) народився 21.01.1994 року у Дніпрі.

2012 року він закінчив 11 класів спеціалізованої школи фізико-математичного профілю №129, після чого вступив до Дніпропетровського Національного Університету імені Олеся Гончара за спеціальністю "маркетинг". Вже у студентські роки Роман почав проявляти себе справжнім лідером, він брав участь у студентському русі "Bionic Leader School", у якому були зібрані найактивніші студенти міста, брав участь у фестивалі реклами, де підіймалися соціальні проблеми.

Захоплювався спортом: боксом та кросфітом, доволі часто бігав з центру міста до жилого масиву "Придніпровськ", у якому він мешкав, а це доволі значна відстань. Вже з молодих років Роман привчав себе до витривалості та правильного розподілення ресурсів організму, що зазнає великих навантажень. Любив подорожувати з друзями: спочатку Карпати, потім – Крим, а також інші країни. Цікавився мистецтвом, часто читав дідусеву енциклопедію про живопис та різні його напрямки. Обожнював кататися на велосипеді, насолоджуюсь природою та її неповторними пейзажами.

Роман був абсолютно унікальною людиною. Навчаючись в університеті, він примудрявся робити домашні завдання у маршрутках, вчитися на "відмінно", писати каліграфічним почерком, брати участь у змаганнях з боксу, подорожувати автостопом та підтримувати рідну футбольну команду "Дніпро" на її гостьових матчах. Зі своїми однодумцями він ночами поспіль міг обговорювати життя, його сенс, стосунки та хвилювання людських душ, музику, літературу, фотографію. До речі, він ніколи не хизувався своїм талантом у фотографуванні, хоча багато з його знімків були по-справжньому сильними, наповненими тією магією митця, який відчуває той самий момент, який треба використати по-максимуму.

Під час Майдану Рома глибоко переймався усіма подіями, що розгорталися в Україні, часто їздив до Києва, що у ті часи зовсім не знаходило підтримки серед керівництва університету. До головного рішення у своєму житті він прийшов з абсолютно щирими та виваженими намірами, він відмовився від попередньої частини життя, щоб бути на тому місці, куди покликало його серце. Навіть перебуваючи вже там, на війні, він ніколи не забував про своїх друзів, одного разу дівчина, з якою Рома був споріднений душею, захворіла та вимушена була лягати у лікарню. Після того, як вона йому про це сказала, вже наступного дня у лікарні з’явився незнайомий хлопець з повними пакунками різних смаколиків. Це був друг Біча, якого той попрохав відвідати дівчину, ця невеличка подія цілком розкриває усю доброту, якою було наповнене його серце, він завжди приходив на допомогу, якщо не сам, то за допомогою своїх друзів.

Він завжди усміхався. Іноді весело, іноді сумно, але робив це завжди. І це не було проявом поверхневого сприйняття життя, скоріш за все, у цьому схована його людська сутність та природа, його бажання позитивно вирішувати усі життєві труднощі. Він ставав серйозним лише у ті миттєвості, коли занурювався у свій внутрішній світ. Роман міг з легкістю та спокійно сперечатися з учителями, доводячи свою правоту, любив читати та аналізувати прочитане, записуючи свої думки на різнокольорових аркушах паперу формату А4. Міг списати 18 аркушів у зошиті, вирішуючи якесь надскладне математичне завдання. Мав мужність вибачитися перед вчителями за якусь негарну поведінку чи вчинок когось іншого з його класу. Міг прямо в обличчя вказати другу на його негарну поведінку та так само, визнати й свої недоліки.

У листопаді 2015 року Біч перевівся до заочної форми навчання та вступив до лав полку "Азов". З грудня 2015 по лютий 2016 пройшов курси снайперської підготовки та був зарахований на посаду снайпера. У період 2016-2017 років Роман виконував бойові завдання на південній ділянці фронту, в районах населених пунктів Талаківка, Широкине та Павлопіль. Перший бойовий вихід Романа трапився в районі селища Комінтернове, коли група бійців обходила селище з тилу, у пошуках ворожого міномету. Командир групи залишив Романа головним у групі прикриття, у північній частині села, а сам з іншими бійцями пішов далі. Роман за своєю ініціативою знайшов більш зручну та вигідну позицію, розмістив на ній побратимів та знищив ворожого коригувальника.

2017 року Роману було присвоєне звання сержанта, і він став командиром відділення. З 2017 по 2018 постійно виконував бойові завдання по всій лінії фронту (Комінтернове, Широкине, Павлопіль, Мар’їнка, Авдіївка, Світлодарка, Катеринівка тощо). З лютого цього року, у складі БТГр "Азов" 30-ї окремої механізованої бригади захищав Україну на Світлодарській дузі, знищив 6 найманців РФ (серед них - одного ворожого снайпера та двох диверсантів, які намагалися встановити міни в районі наших позицій). У травні Роман отримав офіцерське звання та зайняв посаду заступника командира групи. Він швидко навчився грамотно воювати та командувати, думати про своїх підлеглих, цінувати їхнє життя та дбати про їхню безпеку.

Він презирливо ставився до смерті, єдине, чого він прагнув, був саморозвиток. Він не звертав уваги на все матеріальне, квартири, гроші, автівки були для нього порожнім звуком, його мрією було прослужити до закінчення війни, а потім подорожувати по усьому світу, тим паче, що певний досвід у нього вже був (Роман Сергійович відвідав Кіпр, Данію, Туреччину та Єгипет). Любив жартувати та фотографувати на свій старий плівковий Canon, знімав пейзажі та портрети, але не для комерції, а для душі, намагаючись передати у світлинах своє бачення світу. Дуже захоплювався читанням, але не пересічної прісної літератури, а глибоких за змістом та наповненням авторів: Юнгера, Буковскі, Робертсона, Хемінгуея, Кафку.

У березні цього року, під час бою, його командиру відірвало стопи обох ніг. Біч (який проходив у Дніпрі курси військово-тактичної медицини на полі бою, що базуються на базі протоколів Tactical Combat Casualty Care) з побратимом фактично врятували командиру життя, надавши тому першу необхідну допомогу та витягши його з "сірої зони". А коли командир перебував на лікуванні та протезуванні, Роман якось надіслав йому шкарпетки та капці, але це не виглядало жорстоким жартом, він не був здатний на жорстокість до друзів, і командир це знав, тому ані краплі не образився, знаючи, що Біч – ще той троляка. На час відсутності командира, Роман Сергійович прийняв командування групою на себе, і група здійснила близько десяти успішних операцій, здобувши багато важливих розвідувальних даних, та знищивши ворожого оператора ПТКР.

Молодший лейтенант, заступник командира групи спеціального призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

Командир повернувся на фронт, і 10 серпня вдень, в районі населеного пункту Луганське Донецької області, група зробила бойовий вихід на висоту, що знаходилася під нашим контролем, для спостереження за діями та пересуванням ворога. Скоріш за все, групу помітили за допомогою безпілотника, почався сильний обстріл. Було прийняте рішення про відхід, під час якого Роман наступив на міну. Обстріл не вщухав ані на секунду, окопів та укриттів на висоті не було, сховатися було неможливо, тому забрати тіло у той день наші воїни так і не змогли. Наступного дня його забрав ворог, а 13 серпня передав нашій стороні.

Після прощання 13 серпня на базі "Азова", похований 14 серпня у Дніпрі. У нього залишилася мати.

Загиблі Герої серпня 2019 06

  1. Василь Володимирович Євстигнеєв народився 06.12.1980 року у селі Дорожинка Вільшанського району Кіровоградської області.

1996 року закінчив 8 класів Дорожинської школи та продовжив навчання у Березовобалківській середній школі. Після здобуття повної середньої освіти влаштувався працювати на місцеву молочнотоварну ферму. Відслуживши з 1998 по 2000 строкову, повернувся на те саме підприємство, після його реорганізації займався ремонтно-будівельними роботами.

У Василя Володимировича була дуже непроста, нелегка доля простого сільського чоловіка. Він не хапав зірок із неба, але мав талант цінувати те, що має. Він ніколи нічого собі не вимагав, ані пільг, ані путівок, ані грошей. Навіть, коли йому в управлінні соцзахисту запропонували поїздку на море, яка оплачувалась з коштів місцевого бюджету, він відповів просто: "Після війни. Все після війни".

2009 року він одружився, у нього є дві доньки, але особисте життя не склалося, і він Василь розлучився. Деякий час працював водієм та підсобним робітником в агропромисловій компанії "Розкішна".

02.02.2015 року його було призвано за мобілізацією. До червня 2016 року чоловік проходив службу у 72-й окремій механізованій бригаді. Повернувшись додому, Василь Володимирович пробув там зовсім небагато, вже 02.09.2016 підписавши контракт із 10-ю ОГШБр, який потім неодноразово продовжував.

У грудні минулого року він знову демобілізувався та невдовзі прийняв рішення відкрити власну справу, займатися тим, до чого лежала душа – тваринництвом. "Я народився і виріс у селі, тому хочу й надалі чесно працювати на землі", - казав він. Василь отримав низку соціальних послуг, створив власний бізнес-план по розведенню овець та кіз. Він закупив необхідні будівельні матеріали для будівництва вівчарні, маючи багато планів для розвитку своєї підприємницької справи.

Невідомо, що трапилось далі. Можна лише здогадуватись, але склалось так, що чоловік знову повернувся на фронт, 05.06.19 підписавши новий контракт із Збройними Силами України.

Солдат, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 14 серпня о 23.30 в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час обстрілу наших позицій.

Похований 17 серпня у рідному селі. У нього залишилися двоє братів та дві доньки.

Загиблі Герої серпня 2019 07

  1. Тихон Олександрович Курбатов народився 03.05.1993 року. Мешкав у Сєверодонецьку.

2013 року його було призвано на строкову службу, а коли на Сході розпочалася війна, Тихон підписав контракт із Збройними Силами України. Спочатку служив у 72-й окремій механізованій бригаді, а у 2017 році перейшов до "Айдару".

Старший сержант, командир взводу 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 25 серпня вранці в районі селища Шуми Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Помер дорогою до лікарні.

Похований 28 серпня у Сєверодонецьку. У нього залишилася батьки та сестра.

Загиблі Герої серпня 2019 08

  1. Сергій Васильович Савінов (позивний Сава) народився 02.11.1995 року у селі Іллічівка Братського району Миколаївської області. Мешкав у селі Мар’ївка Баштанського району.

2013 року хлопець закінчив 11 класів Мар’ївської загальноосвітньої школи, а у 2015 був призваний на строкову службу, яку проходив у військовій частині А0213. 29.06.2017 року він підписав контракт із Військово-Морськими Силами та потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти, де служив на посаді стрільця-санітара 1-го окремого батальйону морської піхоти. З 23.01.2018 по 30.04.2018 вперше брав участь у військових діях на передовій, виконуючи бойові завдання на Маріупольському напрямку.

Сергій Васильович дуже захоплювався військовою справою (стрибками з парашутом, розвідувальною підготовкою, тактикою, зброєю), ставив на перше місце активний та корисний відпочинок та спорт (футбол і волейбол), любив піші прогулянки та туристичні походи – те, що оздоровлює фізично та надихає душевно. Була також у нього одна слабкість, у сенсі того, від чого він був у захваті. Кальян. У вільний час, коли він відпочивав із побратимами та друзями, Сава побував, мабуть, в усіх кальянних закладах Миколаєва та перепробував усі смаки, які існують у природі.

Наприкінці травня цього року Сава вдруге відправився захищати Батьківщину, але вже на посаді командира відділення-командира бойової машини десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти, знову на Приазовський напрямок.

Він мріяв отримати гідну вищу освіту, побудувати військову кар’єру та одружитися. Йому було лише 23 роки і, здавалося б, усе життя попереду. Побратими згадують про нього, як про відважного та сміливого бійця, доброго та надійного друга, який не мав звички пасувати перед труднощами, якими б складними вони не були.

Молодший сержант, командир відділення-командир бойової машини десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув Сергій 30 серпня о 8.40 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховання заплановане на 1 вересня у Мар’ївці. У нього залишилися мати.

ПІСЛЯМОВА

Минув уже місяць з того дня, як мого мертвого чоловіка привезли з війни, а кожна наступна ніч ще гірша за попередню. Вдень трохи легше, хоча я на межі сил, намагаюся щось робити, чимось себе зайняти, величезним зусиллям волі примушуючи себе жити. Мені увесь час співчувають. Знайомі й ті, кого раніше ніколи не бачила, і всі кажуть, що потрібно триматися, потрібно пережити, тримайся, дівчинко, біль вщухне, тобі щось потрібно? Так, я тримаюся. Звичайно, тримаюся, хіба не видно? Так, мені потрібно. Мені потрібно, щоб ви повернули його до мене живим. Не можете? Тоді йдіть до біса. Я втомилася від цих тонн непотрібного та фальшивого співчуття, ті деякі, які все розуміють по-справжньому, просто підходили та обіймали мовчки, не кажучи ніякої цвілої нісенітниці. Балансуючи на межі, дівчинка, яка раніше й мухи не могла образити, зараз буває грубою та жорстоко-прямолінійною, але такою мене зробила його смерть.

Коли я дивлюся на себе у дзеркало, у відображенні немає нікого. Чиїсь опухлі неживі очі, бліді зжовані губи, повна відсутність косметики, мої чорне густе, колись шикарне волосся, від якого він був просто у захваті, зараз перетворилось на тьмяне та невиразне, з численними нитками сивини. Мені все одно, я майже не виходжу на вулицю, проводжу дні сама в своїй квартирі, плачу годинами безперервно або сиджу без руху в кріслі, мляво дивлячись в нікуди. Я не читаю, не дивлюся телевізор, забутий розряджений телефон припадає пилом в якомусь кутку, іноді я встаю та підходжу до шафи з книжками, в якому на середній полиці виставлена ​​його література з історії, яку він дуже любив. Я легенько проводжу подушечкою вказівного пальця по корінцях палітурок його улюблених книг, що зберігають у собі його дотики, намагаючись намацати тепло його рук, але книги прохолодні, тепло давно зникло. Тоді я розвертаюся та повільно плентаюся назад, сідаю в крісло й знову завмираю.

У день похорону я сиділа біля труни, не чуючи та не бачачи нічого навколо. Труна була відкритою, і він, вдягнений в чисту та вигладжену військову форму, здавався просто сплячим, втомленим після довгої дороги додому. Я невідривно дивилася на улюблене рідне обличчя із заплющеними очима, поки поруч юрмилися якісь люди, безформними тінями пропливаючи переді мною. На моє плече лягали руки, говорилися якісь слова, яких я не чула, тіні змінювалися, руки змінювалися, а я жадібно вдивлялася в нього та проводила долонею по холодній щоці. Дув сильний поривчастий вітер, що приніс до міста спеку зі сходу, звідкілясь з тих місць, де снайпер прострелив йому серце, вбивши одночасно двох людей: солдата та його молоду дружину, худеньку чорняву дівчинку, якій нещодавно виповнилося лише двадцять два.

Тоді у мене трапилася перша шалена, люта істерика, коли прийшов час їхати на кладовище, я вчепилася в труну, не бажаючи відпускати його від себе, я вила, як поранена рись, вкриваючи несамовитими поцілунками його закриті очі. Молочно-білий туман опустився навколо, відсікаючи мене від інших людей, світ звузився до крихітного п'ятачка, в якому були тільки він і я, яка стояла на колінах біля труни. З туману простягалися розгублені руки, я відштовхувала їх, відкидала геть, дайте мені спокій, я хочу бути тільки з ним, я хочу до нього, дайте, нарешті, мені померти. Сили повністю пішли з мене, і я вже не змогла навіть стояти на колінах, звалившись обличчям на асфальт, я лежала та безпорадно кричала до хрипоти, а коли до мене добігли лікарі з бригади, що чергувала на похороні, то було запізно, темрява зробила крок в мене, а я зробила крок в неї.

Ходжу, мов сновида. Мов зомбі. У квартирі вечірня напівтемрява, а я не пам'ятаю, що робила увесь день, чим займалася, куди ходила, що їла, і чи їла я взагалі. Від постійного плачу сильно щипає під віями, страшна тяжкість в ногах, і ще дуже болить серце. О, я сповна відсьорбала сердечного болю за останній місяць, я і не думала раніше, що буду жити з ним, але куля прилетіла звідкись з того боку, і тепер мій чоловік  у землі, а я на краю свого життєвого шляху. Ще в руках безперервне тремтіння, долоні та кисті в пухирях опіків від окропу, який я проливала на себе, не маючи достатньо сил, щоб рівно утримати чашку з чаєм тими рідкісними моментами, коли пила його. Дуже часто лягаю на його половину ліжка. Хочу увібрати невидимі молекули його присутності, лежу в його улюбленій позі: на животі і підігнувши одне коліно вгору, лежу сама серед дзвінкої тиші повного відчаю.

Ніч безмежна. Зелене світло від електронного годинника на тумбочці повинно заспокоювати, та тільки нічого не може мене заспокоїти, і я знову годинами плачу в темряві, то голосно, то глухо схлипуючи, подушка вже наскрізь мокра та вкрита шаром солі. Іноді, знесилившись, я просто лежу, згорнувшись калачиком, і байдуже дивлюсь на Місяць, що так само байдуже дивиться на мене. Він мені не ворог. Він мені не друг. У нього свій шлях серед зірок, а його світло проходить крізь вікно ще однієї молодої вдови, яка лежить на двоспальному ліжку, з назавжди спорожнілою однією його половиною. Раптово нічну тишу вщент розколює голос на кухні, його голос. Я різко підскакую, і завмираю, прислухаючись, кажучи собі, що цього не може бути, але голос лунає знову, і я біжу на кухню з радісним криком, який мляво завмирає в грудях. На кухні темно і нікого немає. Я притуляюся до стіни і, мов ганчіркова лялька, повільно сповзаю по ній донизу; ніч за вікном починають повільно розбавляти сірі тендітні відтінки ранку.

Кладовище знаходилося на околиці міста, і мені потрібно змінити дві маршрутки, щоб дістатися до нього. Ранок приніс із собою низькі важкі хмари, що нависли над містом, і коли я вийшла з дому, у повітрі з'явилася перша легка мряка. Я не взяла парасольку, мені вона була не потрібна. Маршрутки були вщент заповнені похмурими сонними людьми, з опухлими після сну очима, мене штовхали та смикали, просили посунутися, пройти по салону далі. Я мовчала. По дорозі всі пасажири вийшли, до кладовища доїхали тільки я та водій. Мряка змінилася доволі рясним дощем, краплі звисали з пониклого листя, залізні огорожі блищали тьмяними мокрими фарбами, земля на доріжці перетворилася на багно, в якому пов'язали мої туфлі. Ділянка загиблих солдат була великою, і практично порожньою, тільки дві жіночі фігури стояли неподалік одна від іншої перед могилами своїх чоловіків.

Я дійшла до його могили, не звертаючи уваги на калюжі та не обходячи їх, холодна вода давно залила мої туфлі та ноги. Як завжди, коли бачила його могилу, мене почало нестримно трясти, і знову сталевим обручем здавило серце. Спочатку я просто тихо плакала, потім почала ридати на повний голос, ноги знову відмовилися мене тримати, і я впала на коліна, опустивши голову, промоклі пасма волосся звисали з боків. Світ навколо припинив існувати, залишилася тільки ця невеличка ділянка землі та могила, завалена свіжими й вже засохлими букетами живих квітів. Я стояла на колінах, тремтячими руками розмазуючи по обличчю сльози упереміш із дощем, а над головою проносилися байдужі до мого горя хмари.

День добігав кінця, а дощ не припинився. Вода продовжувала омивати місто, дерева, асфальт, цвинтар, мене і ще двох незнайомих жінок на ділянці Героїв війни. Ніхто так і не заговорив одна з одною, у кожної були своє лихо, своя втрата і своя, наповнена гострим болем, самотність.

І у спорожнілих оселях на кожну чекала нескінченна, нескінченна ніч.

 Ян Осока, "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

 Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику