Цензор.НЕТ

01.11.19 18:45

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає

Автор: Віка Ясинська

"Знайти себе". Цю фразу нерідко можна почути від солдатів, що повернулися з зони АТО. Знайти себе вони намагаються у мирному житті. Це складно, бо тут немає звичних наказів, тут ніхто не ставить чітких завдань. Тут надто багато варіантів, у яких так просто загубитися.

 Жити, як раніше, вже неможливо, плисти за течією теж, тому що ти інший - більш справжній, ніж до війни, більш вимогливий до себе і оточуючих. Які вони, хлопці та дівчата, у яких виходить знаходити себе, створювати бізнес з нуля, займатися улюбленою справою і ділитися досвідом з іншими, "Цензор" розповідає в серії історій "Знайти себе: робота після дембеля"

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 01

 Фото: Віка Ясинська

Війна

Коли прилітають "подарунки", ти намагаєшся навіть не прижатися до землі, а просто закопатися в неї.

Я народився і жив у Чернігівській області до строкової служби в армії. Це було на початку двохтисячних, служив я у 5 танковому полку, який потім майже весь розформували. А коли повернувся додому, влаштувався в київську міліцію. Проте, попрацювавши певний час, побачив, що там все не так, як мені б хотілося: затримуєш правопорушника, а він через пару днів уже на свободі. Плюс, коли відбувалася "Помаранчева революція", я, стоячи по інший бік від людей, розумів, що насправді я їх підтримую. Пропрацювавши два роки, я звільнився з міліції. І в процесі пошуку роботи познайомився з майстром ремонту взуття, пішов до нього учнем - і згодом 12 років теж пропрацював у цій сфері.

У березні 2014 мені прийшла повістка. Призвали начебто на 10 діб – це була підготовка в Гончарівську, а після неї нам сказали, що треба їхати захищати країну. У мене не було сумнівів щодо того, чи вирушати на схід, бо я дивився на свій підрозділ, а там купа хлопців по 19 років. Тому такі чоловіки, як я, вирішили йти поряд з юнаками. Я був старшим механіком взводу. Спочатку нас відправили в бік Ніжина - там очікувалось, що може бути наступ з боку Чернігівської області. А згодом переправили в Конотоп. Там сформували підрозділ і відправили в Луганську область. В результаті ми зайшли в Щастя - і це був початок наших пересувань Луганщиною. Нас постійно прикомандировували до різних підрозділів: 80ки, 30ки, 128ої, часто працювали з "Айдаром". Під Луганським аеропортом в Георгіївці ми робили коридор для наших військ і утримували його. За той період було багато такого, про що дуже не хочеться згадувати - коли прилітають "подарунки", а ти намагаєшся навіть не прижатися до землі, а просто закопатися в неї.

Страшних моментів було чимало, але розуміння, що серед тебе є юні хлопці, для яких ти маєш бути прикладом, знову ж таки перемагало. Ротацій у нас майже не було: танкові екіпажі не так просто поміняти, як піхоту, наприклад. Тоді було важко з продуктами, і не тому, що їх не вистачало, а просто колони не могли дійти до тих місць, де ми знаходились. Бувало, що до нас з їжею діставалися з проривом. Але ми навіть якось борщу наварили, зібравши за місяць інгредієнти (сміється).

Наприкінці літа я зазнав серйозних травм – наїхав на протитанковий фугас. Але після підриву ми ще добу відстояли на обороні. А далі був польовий госпіталь, а потім майже рік лікарень і реабілітації. Оскільки стан здоров’я у мене був важкий, на службу я вже не повернувся. Дістав контузію, черепно-мозкову травму, акустичну баротравму – оглушило під час вибуху, і, як наслідок, зараз я глухий на одне вухо; мав порушення координації рухів - це через удар у потилицю, а електротравма призвела до проблем із серцем. Якийсь час я заїкався, був тремор рук, тобто все зліпилося в купу. Мені дали третю групу інвалідності, а через рік її зняли, бо я її не підтвердив – для цього треба було лягати в лікарню, але я замість цього почав шукати роботу: вдома двоє синів, дружина, комуналка і так далі – з пенсією 2400 не протягнеш. До ремонту взуття повернутися не вийшло – з тремором неможливо працювати з дрібними деталями. Почав підробляти: і охоронцем, і вантажником, але як учасника АТО мене не дуже хотіли брати на більш оплачувану роботу, бо періодично треба було лягати на лікування, плюс давати додаткову відпустку. Тому були і моменти депресій, і сімейні проблеми.

Зараз, мене інколи бере за душу, коли бачиш про загиблих на фронті. Бувають моменти, коли хочеться психанути і піти воювати. В принципі, я завжди готовий до того, щоб повернутись на фронт. Але не просто сидіти в окопі, а відновити наші кордони і тримати їх.

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 02
Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 03

Ляльки

Якось дружина познайомилася з майстринею ляльок "Реборн" (від англ. reborn — "заново народжений") — лялька, яка нагадує людську дитину), їй був потрібен помічник для прошивки волосся – і я вирішив спробувати. Потім пройшов майстер-клас з виготовлення цих ляльок, після чого повагався трохи, чи займатися цим, бо специфічна справа. Але вирішив спробувати – і паралельно працюючи, протягом року я робив ці іграшки. Це було для мене, як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, включаєш музику, починаєш працювати - і ніхто тебе не чіпає. Першу ляльку я виставив на продаж в Інтернеті, щось намагався заробити, але все йшло досить повільно. Людям подобалося - полайкали, написали коментарі, але далі цього не йшло. І я навіть почав вагатися, чи не кинути це заняття. Але про мою роботу дізналася Оля Харкіна – волонтер з нашої організації СОВІАТ (Спілка ветеранів і учасників АТО), і написала про неї у Фейсбуці. Пост почали поширювати – і пішла певна хвиля розкручування. На сьогодні я вже два роки займаюся ляльками - тепер це основна моя робота, яка приносить задоволення.

Реборн – нова течія в світі іграшок, яка з’явилася не так давно. Якщо взяти історію, то спочатку була спроба розписати пупсів - і так поступово дійшло до того, що деталі - молди (об’ємні форми) почали відливати в силіконі. Цим займаються скульптори, ну а другий етап – це розпис, волосся і одяг.

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 04

Деталі я замовляю в Америці – це ручки, ніжки і голова. Потім наношу фарби – плюс-мінус 40 шарів, кожен запікається окремо. Далі йде прошивка волосся, - воно або людське, або козине, - імплантуються очки, промальовуються вени, мармуровість, притаманна немовлятам, складочки і так далі. Одяг – останній етап. Я не художник, але думаю, що за таке може взятись не кожен, бо якщо не любити це заняття, а чисто штампувати для заробітку, то з того нічого не вийде.

З кожною лялькою сідаєш і починаєш, так би мовити, гратися. Є процеси монотонні, а є такі, що робив би і робив. Нанесення тону – це нуднувата робота, як і прошивка волосся, буває, сидиш над ним – і все, набридло. Поклав - взявся малювати. Але загалом - це цікава робота. Коли отримуєш новий молд - хочеш взятися за нього якнайшвидше. Проте інколи щось іде не так, чи натхнення немає, чи фарби не так лягають. Відкладаєш роботу в бік і думаєш - нехай почекає.

Є ляльки, в яких щось не подобається, а бувають і такі, які нікому не хочеться віддавати. У мене є 4 улюблені реборна - два з них вдома. Роботу оцінює дружина, можна сказати, що це мій ОТК (Обов’язковий технічний контроль). Якщо Оксані щось не подобається, робить зауваження. А взагалі, вона мені допомагає, особливо одяг підбирати, бо чоловік – це чоловік, інколи таке щось вдягнеш, що дружина приходить і каже: "Боже, у що ти його нарядив?" Окрім цього вона інколи шиє тулуби, інколи ми їх замовляємо. Зачіски теж на ній. Часто і матеріал замовляє - мені на все не вистачає часу. Буває, що сідаєш в 9 ранку за роботу, підіймаєш голову, а вже третя ночі. Діти теж допомагають, у мене два хлопчики – 13 і 8 років, вони люблять фотографувати мої роботи.

Однакових реборнів не буває, хоча і береш начебто дві однакові деталі, починаєш одночасно розписувати, а все одно вони різні. Близнят зробити не виходить – пробував, відрізняються.

Якщо говорити про замовників – тут немає якихось вікових обмежень, тобто замовляють не тільки для дітей, а і для себе. У мене була клієнтка, у якої є і діти, і онуки, але вона хотіла двох лялечок собі – хлопчика і дівчинку. Зараз грається з ними, перевдягає, виставляє у соцмережі фотографії: то вони до Нового року стіл готують, то поїхали на дачу. Або є сімейна пара, яка замовила немовлятко. Я навіть сам інколи вдома беру їх на руки.

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 05

Нерідко просять зробити ляльку по фотографії дитини, щоб, коли виросте, у неї були не тільки власні фото, а і іграшка-портрет. Хоча, звісно, повторити на 100 відсотків обличчя неможливо. Просто підбирається колір волосся, очей, родимки, рідко, але можна підібрати молд, щоб були схожі щічки, носик. Якось у мене замовили ляльку, але саму клієнтку я не бачив. Потім вона прислала фото, де зачіски її з лялькою збіглися один в один, тобто людина була дуже задоволена.

Але буває і зворотне: згадую ситуацію, коли замовили хлопчика, я почав робити, але після нанесення фарби зрозумів, якщо прошити довше волосся – буде гарна дівчинка. В такому випадку дзвониш і говориш, що трохи почекайте, я вам ще хлопчика зроблю, бо тут вийшла дівчинка. Ну або пропонуєш дівча.

В середньому одна лялька робиться до місяця. Ну і на деталі теж треба чекати десь місяць. Щодо вартості, то вона може дуже варіюватись – багато залежить від цін на матеріали і складності роботи.

Мені хочеться, щоб ці ляльки були доступні не тільки заможним людям. Наприклад, дзвонить якась бабулька і каже, що збере декілька пенсій, але дуже хоче онуці таку іграшку подарувати. В такому випадку я пропоную їй більш доступні варіанти.

Моїх ляльок замовляють не тільки в Україні – я відправляв роботи і в Америку, Італію, Сінгапур, Польщу. Ще виставляю їх на виставках. Наприклад є така експозиція "Модна лялька" – там виставляються і українські, і зарубіжні майстри. А от я за кордон ще не виставлявся, хотілося б, але на даний момент не можу собі цього дозволити фінансово. Плюс потрібен час, щоб підготувати ляльку до виставки, а його у мене мало. Проте найближчим часом планую виставити роботи на хендмейд виставці майстрів-атовців. Вона буде проводитись у "Київській фортеці" з 1 по 3 листопада. Ми хочемо не тільки показати різних авторів, а й регулярно давати їм можливість виставлятись. Взагалі, мета цієї виставки - показати, що після війни можна займатись творчістю, і що вона допомагає, так би мовити, тримати рівновагу. А ще, окрім того, що це свого роду реабілітація, це може стати ще й заробітком. Є чимало хлопців, про яких ніхто не знає. І не лише тому, що вони потребують реклами, а тому що є відчуття якогось сорому, мабуть. Принаймні це те, що я відчував, коли взявся робити ляльок. Чому? Бо для когось буде дивним, що чоловік, атовець, прийшовши з фронту, займається шиттям бісеру. Добре, коли тебе підтримують побратими, сім’я, родичі, близькі друзі. А бувають такі ситуації, що хтось і сміється над цим. Але виставкою ми хочемо наголосити, що не потрібно боятися розповісти про себе і свою творчість.

Взагалі, я мрію зробити асоціацію атовців-майстрів, художників. І дуже хочеться, щоб у нас було своє виставкове приміщення. Щоб там можна було показувати наші творіння, реалізовувати їх. І перший крок до цієї мрії – це виставка.

Ще мені б хотілося розвивати тематику ляльок-реборнів в Україні ширше. За кордоном такі іграшки вже не новина, до прикладу, десь у Німеччині можна зустріти людину з такою лялькою на руках і ніхто на тебе здивовано не дивитиметься. Але взагалі, щодо реборнів, люди діляться на дві категорії: ті, яким страшно, вони не хочуть навіть чіпати їх, кажуть, що ці іграшки схожі на мертвих, і ті, кому це подобається, і хочеться потискати таку ляльку.

Екстанкіст Сергій Бондар: Робити іграшки – це як реабілітація: сідаєш, закриваєшся в кімнаті, і ніхто тебе не чіпає 06

Якщо покопатися, тема іграшок мене супроводжувала з дитинства. Улюбленим заняттям тоді було ліпити з пластиліну, подобалося робити дрібні поробки. А ще було цікаво, коли мама вишивала, або в’язала щось – просив її навчити і мене. Я часто ходив у ляльковий театр, ще до армії працював на набивці іграшок. То ж можна сказати, що тепер я знайшов себе і надалі планую розвиватись у цьому ж напрямку.

 Виставка робіт Сергія Бондаря триває у "Київській фортеці" до 3 листопада.

 Віка Ясинська , "Цензор.НЕТ"

Фото з архіву Сергія Бондаря

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику