Цензор.НЕТ

22.11.19 09:10

Росія має схильність починати те, чого не може закінчити, - дослідник війни Лоуренс Фрідман

Автор: Ольга Скороход

Почесний професор воєнних наук у Королівському коледжі Лондона, автор дослідження "Україна і мистецтво стратегії" Лоуренс Фрідман вивчає геополітичну ситуацію, що склалася довкола російської агресії в Україні.

Фрідман став головним спікером цьогорічного Львівського безпекового форуму, на якому виголосив промову "Росія і кордони великих стратегій".  У ній він розмірковував про те, що означає бути великою державою. Зокрема попередив, що Росія далі воюватиме насамперед у кіберпросторі. Також висловив думку, що не варто сприймати підтримку США як абсолют – з огляду на риторику і приховані симпатії Дональда Трампа. Хтось каже, що Фрідман попросту нагнітає ситуацію задля наукової об'єктивності. Інші – що Фрідман говорить дуже м'яко і натяками.

Цензор.НЕТ коротко поспілкувався з професором щодо можливої стратегії України з огляду на поточну ситуацію. Найкращим рішенням, на його думку, буде слідувати плану 2014 року, однак по суті це означатиме заморожений конфлікт.

Росія має схильність починати те, чого не може закінчити, - дослідник війни Лоуренс Фрідман 01

НЕ ДУМАЮ, ЩО МІЖНАРОДНА СПІЛЬНОТА КОЛИСЬ ВИЗНАЄ АНЕКСІЮ КРИМУ

- Ваша концепція правильної стратегії – використання усіх обставин на свою користь. У випадку України та нинішньої війни якою має бути найкраща стратегія?

- Почну з того, що дії Росії мають обмежений потенціал. Так, вони анексували Крим, їм вдалося завоювати частину Донбасу, але на цьому вони зупинилися. Напруга в Україні, коли з одного боку її тягне до Росії, з іншого – до Європи, у 2014 році ніяк не вирішилась. Тому для України зараз два питання. Перше – як найкраще скористатися зв'язками у решті Європи. Друге – як зупинити конфлікт на Донбасі. Тому всі заходи з реформування – наприклад, боротьба з корупцією, розвиток економіки, - усі повинні входити до політичної стратегії України зі встановлення хорошого управління. Якщо ви слідкуєте за дебатами, які відбуваються у Європі та Сполучених Штатах щодо України, то побачите, що питання корупції стоїть у центрі таких розмов навіть з боку тих людей, які симпатизують Україні.

Тепер ми нарешті знаємо формулу розв'язання конфлікту в Україні. Ця формула існує ще з 2014 року, і думаю, що усім сторонам ліпше дотримуватися її, ніж шукати інших компромісів. Тому український уряд повинен показати своє бажання не лише миритися з існуючою ситуацією, але і не йти на надто великі компроміси. Але навряд чи може бути компроміс щодо Криму – думаю, ви самі це розумієте.

- Думаєте, що з Кримом ситуація не вирішиться на даному етапі, чи в принципі?

- Проблема в тому, що і для Євросоюзу, і для США набагато легше буде довести підтримку у ситуації з Донбасом, але не загострювати ситуацію щодо Криму. Вони прагнутимуть більше зберегти відносини з Росією. Звісно, вони не будуть цього визнавати, однак їм буде набагато важче добитися відмови від анексії, аніж відходу Росії з території, що, як вона стверджує, контролюється повстанцями.

- Україна свого права на Крим не відкине. Тобто в цій ситуації ми заходимо у довгострокову перспективу холодного дипломатичного протистояння?

- Це так, і я не думаю, що міжнародна спільнота колись визнає анексію Криму. Однак вони все ж хочуть вести бізнес з Росією. Ми вже це бачимо на прикладі Парижа. Це станеться у Німеччині після завершення повноважень уряду Меркель.

Ситуація триває вже понад 5 років. Паралельно бачимо те, що відбувається в Сирії й Туреччині. Тож вони захочуть говорити з Путіним. Звісно, це не значить, що вони погодяться на російські вимоги. Цю ситуацію можна порівняти з балтійськими країнами часів холодної війни – міжнародна спільнота не визнавала їх частиною Радянського Союзу, хоча де-факто до 1991 року вони входили до СРСР.

- Якщо брати приклад Балтії так само з перспективи, наприклад 50 років. Що за цей час має змінитися в Росії?

- Я думаю, що більше важливо, що зміниться в самому Криму. У випадку Естонії, Латвії та Литви саме населення прагнуло незалежності. Чого хоче населення Криму – не цілком зрозуміло. Можливо, ті, хто вважав, що буде краще в Росії, виявлять, що там не так усе добре і їхні сподівання не виправдалися.

УКРАЇНА МУСИТЬ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ПРИСТОСУВАТИСЯ ДО СТАТУСУ-КВО

- В Україні усі 5 років, протягом яких триває війна, популярною є думка про необхідність апелювати до Будапештського меморандуму і нагадати світу, що свого часу Україна зробила дуже важливий крок, відмовившись від ядерної зброї, і тепер вправі вимагати справедливості щодо себе. Це має якусь перспективу?

- Україна, звісно, має повне право відчувати себе обманутою Будапештським меморандумом. Свого часу вона пішла на поступки. Без того їй було би важко зберегти такий великий (ядерний) арсенал, однак Будапештський меморандум надав певні зобов'язання з боку Росії, Великобританії і Сполучених Штатів. 2014 року на жодні фактичні гарантії це не перетворилося. Американці й британці, звісно, скажуть, що відреагували в економічному плані певним чином, а також дали дипломатичну реакцію. Росія взагалі проігнорувала цей меморандум, так само як і севастопольські положення від 1997 року. Ви могли би спробувати повернутися до цього питання,але не думаю, що ви чогось доб'єтеся. Будапештський меморандум – це частина історії.

- Інша думка, яка педалюється, - що Зеленський має назвати війну війною та запровадити воєнний стан. Відповідно, це зніме необхідність переговорів та компромісів.

- Якщо станеться така ситуація, як ви описали, то основне питання: що Україна має робити далі? Якщо це безкомпромісний військовий стан, то чи готова Україна йти на нові жертви? Чи готова збирати військові сили та йти в наступ? І робити це треба на території, де є російські війська, а Росія може привести додаткові війська через кордон. Тобто фактично повернутися до стану літа 2014 року.

Я розумію, звідки береться така громадська думка. Однак я не переконаний, що у короткостроковій перспективі навіть дипломатія зможе щось вирішити. Тому Україні мабуть доведеться так чи інакше пристосуватися до статусу-кво та відповідно адаптувати до нього свою політику та економіку. Малоймовірно, що Україні доведеться йти на ще більші поступки. Однак варто дуже сильно подумати перш ніж починати таку воєнну операцію, як у 2014 році. Як приклад наведу Грузію 2008 року. Вони пішли в наступ і в результаті дуже сильно постраждали.

- З огляду на вашу пораду прийняти статус-кво виходить, що, незважаючи на різний статус, не лише випадок Донбасу, але і випадок Криму стоїть в одному ряду з Південною Осетією та Придністров'ям?

- Крим все-таки стоїть окремо, адже він був анексований, на відміну від Південної Осетії, яка офіційно є частиною Грузії, але по факту там є росіяни. На Донбасі ситуація набагато активніша, там досі гинуть люди. Тому ці ситуації не варто плутати. Між ними є важливі відмінності. Спільним є те, що Росія має схильність починати те, що не може закінчити.

- Нинішню політику Росії історики та інші експерти виводять з часу холодної війни. Наскільки коректно, на вашу думку, проводити таку тяглість?

- Я думаю, що це можна прослідкувати аж до Росії царських часів. Звісно, тут додається і шок від завершення холодної війни та розпаду Радянського Союзу. Відповідно постало питання, як жити далі і як взаємодіяти з колишніми радянськими країнами, які більше не хотіли, щоб ними керували з Москви. Додалася віра Кремля в те, що російськомовні громадяни в цих країнах потребують певного захисту. Тому причина номер 1 – це розпад Радянського Союзу. Причина номер 2 – те, що Путін вважає, начебто НАТО і Захід в цілому намагаються так би мовити "погіршити" ці колишні радянські республіки. Іншими словами, Росія бачить загрозу в розширенні і НАТО, і Європейського Союзу. Ці речі є джерелами російської невпевненості. Як можна це вирішити? Звісно, розвивати хороші відносити з колишніми радянськими країнами. Питання у тому, як це робити, адже Росія звикла керувати та лідирувати, а не бути партнером.

- Україна зробила свій вибір на користь інтеграції в НАТО і ЄС. Зрозуміло, що необхідно для цього провести багато реформ. Однак на прикладі НАТО ми бачимо, що наразі там немає ентузіазму від потенційного членства України. Плюс, Україна вже має територіальні суперечки. Чи не стане це на заваді у євроатлантичній інтеграції?

- Думаю, що з боку ЄС спостерігається більше ентузіазму, ніж з боку НАТО (щодо членства України. – Ред.). Тут важко щось сказати напевне. Якщо згадувати ще Бухарестську декларацію 2008 року, то її вже тоді вважали доволі провокативною щодо Росії. Які наслідки для НАТО міг би мати вступ України? Альянсу довелося б втрутитися у вже існуючий конфлікт. Тому ентузіазму мало – як у Вашингтона, так і у Німеччини та Великобританії.

Якщо подивитися на темп руху України до Євросоюзу з 2013 року, то навіть тоді цей крок Путін вважав дуже провокативним. Хоча Україні ще дуже далеко до членства. Але цей процес тепер буде легшим, хоча і вимагає проведення багатьох реформ. Це у першу чергу повинні бути реформи, які принесуть благо самій Україні. Бо інакше для чого їх проводити? Щоб просто задовольнити Брюссель? Навпаки реформи повинні передусім підсилити довіру громадян до свого уряду та покращити економіку.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ".

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику