Цензор.НЕТ

01.12.19 00:00

Полеглі Герої листопада 2019

Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за листопад 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Лелек було двоє і щовесни вони прилітали з півдня, завжди оселяючись на високій старій тополі, що росла у дворі. Невідомо, чи були це одні й ті самі лелеки, чи  пари мінялися, але вони завжди з'являлися, латали своє величезне гніздо від дірок, що були вигризені вітрами минулої зими, і мешкали в ньому до кінця серпня, коли наставав час відлітати знову. Це були мовчазні птахи, вони розумними очима стежили за господарем, який весь час підгодовував їх, з любов'ю дивлячись на пару чудових витончених красенів, які облюбували дерево, що стояло на його подвір’ї.

Так тривало вже кілька років поспіль, і з початком чергової весни, коли на гілках з'являлося молоде напівпрозоре листя, господар з надією щоранку дивився на верхівку тополі - лелеки прилітали завжди вночі, подолавши тисячу кілометрів звідкись із Африки. Спочатку з'являвся один, більший, а за кілька днів до нього приєднувався інший. Лелеки були дуже красивими, з великими білими крилами, обрамленими чорними смугами, і якщо крила були складені, здавалося, що задня частина тіла лелеки була темною, мов смола.

Неподалік подвір’я текла вузька, але глибока річка з крижаною водою, прохолодною навіть у липні. Весною річка виходила з берегів, заливаючи навколишні луки, а коли дні ставали дедалі спекотнішими - повінь відступала, залишаючи після себе великі озерця серед зеленої трави. Лелеки дуже любили літати туди, годинами стоячи нерухомо у воді на довгих ногах, виглядаючи жаб і дрібну рибу. Господар з великим задоволенням спостерігав, як після тривалого очікування довга шия птиці почала різко,  майже невловимо для людського ока, рухатися, а довгий дзьоб списом бив у воду, вихоплюючи здобич. Це було дивовижно - суцільна витонченість полювання, точна, безшумна та ефективна.

Лелеки знали, що людина, на подвір’ї якої вони гніздилися, жила самотньо. Подвір’я було велике й доглянуте, господар цілісінькими  днями безперервно працював, несучи на своїх плечах увесь  важкий тягар сільського життя. Вряди-годи  на подвір’я заходили сусіди, але ніколи лелеки не бачили дружини господаря, хоча бували дні, коли він кудись виїжджав і повертався з двома дітьми, хлопчиком і дівчинкою. Дітей господар дуже любив, здував з них пилинки, він увесь свій час приділяв малечі: гуляв, годував і укладав спати. Хлопчик був маленький, дівчинка – трохи доросліша, але обоє вони щоранку вибігали на ґанок і заспаними очима дивилися на гніздо з лелеками, яких вперше в житті побачили тут, в селі у батька. Лелеки теж деякий час дивилися на них, а потім важко підіймалися у повітря, широко розмахуючи білими крилами з чорним обрамленням, і відлітали у своїх справах.

На подвір'ї стояла літня кухня, одна з цегляних стін якої почала потихеньку розхитуватися, це було єдине місце в господарстві, що потребувало термінового ремонту. На цілий тиждень зарядили дощі, і в один з цих похмурих днів господар вийшов до кухні та довго робив заміри стіни, записуючи результати в маленький чорний блокнот; мокрі від дощу лелеки мовчки спостерігали зверху за його роботою. Через кілька днів привезли нові цеглини, які акуратно вивантажили неподалік від кухні. Коли на подвір’ї вже нікого не було, один з лелек злетів зверху на цеглу, походив по ній, нахиливши голову, не виявив нічого цікавого, і забрався у своїх справах.

Літо добігало кінця, і на тополі з'явилися перші поодинокі вкраплення жовтого серед масивної соковитої зелені листя. Незабаром потрібно було починати довгий шлях на південь, долаючи по сто-двісті кілометрів на день. Ночі стали холоднішими, і лелеки грілися, притулившись одне до одного, сховавши під крила пташенят, що вже неабияк підросли. Озерця весняної води давно висохли, тому вони перемістилися полювати на дикі берега річки, зарослі очеретом і густим чагарником. Коли диск Сонця торкнувся верхнього краю далекого лісу, що ріс на заході, вони полетіли до рідного подвір’я і на шляху додому обігнали автівку, що повільно їхала ґрунтовою дорогою у напрямку до будинку господаря.

Автівка зупинилася навпроти воріт, і з неї вийшли двоє у військовій формі. Господар, який завантажував сіно в сарай, рушив назустріч прибулим, чоловіки потисли один одному руки, неголосно розмовляючи між собою. Село було невеликим, і всі були між собою знайомі, проте, в словах і рухах гостей відчувалася якась незручність, ніби вони не хотіли робити того, заради чого з’явилися, і воліли швидше поїхати. Люди у формі віддали господареві якийсь папірець і одночасно розгублено знизали плечима, висловлюючи своє безсиллям перед вказівкою зверху. Господар подивився на папірець і зітхнув, попрощався з людьми у формі та повернувся до сіна. Лелеки поспостерігали трохи за господарем і почали засинати, сонними очима дивлячись на те, як наповнюється яскравим сяйвом бліде коло місяця у вечірньому небі.

Два дні потому господар вийшов із будинку з рюкзаком за плечима, зачинив усі замки, сумно оглянув купу цегли, що лежала біля кухні, вийшов за хвіртку та попрямував до центру села. Настала повна тиша, яку незабаром порушило ляскання крил - лелеки розминалися перед тривалим перельотом. Нарешті, вони піднялися догори та великими білими плямами розпочали шлях туди, де не буває зими.

Подвір’я залишилося порожнім. І господар, і лелеки залишили його: птахи попрямували на південь, людина - на схід.

  1. Герман Миколайович Бродніков (позивний Фріц) народився 28.03.1996 року у місті Чугуїв Харківської області.Полеглі Герої листопада 2019 01

2011 року, після закінчення навчання у Клугино-Башкирівській гімназії, Герман вступив до Чугуєво-Бабчанського лісного коледжу, що розташований у селищі міського типу Кочеток, де здобув фах автомеханіка. 2018 року він закінчив Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка за спеціальністю "машинобудування".

Він був таким собі бешкетником, де був Герман – там завжди були пригоди. Він ніколи нічого та нікого не боявся, завжди мав свою думку та жив за своїми правилами. Захищав свою сестру, навіть, навчаючись у молодших класах, з легкістю міг заступитися за неї перед якимось здорованем-старшокласником, який був на три голови вищий за нього. Вік, зріст та вага суперника нічого для Германа не значили, він просто нікому не давав образити рідну сестру, яку дуже любив.

Він першим йшов купатися на річку у травні, він першим виходив на ковзанах на тонку кригу, яка тільки-но з’являлася на річці, Герман любив життя, й постійно кидав йому виклик своєю безстрашністю. Полюбляв завжди бути у формі, приділяв багато часу тренуванням, щоб підтримувати своє тіло у повній готовності, також він дуже любив тварин. Герман Миколайович поспішав жити на повну, беручи від життя по максимуму, насолоджуючись кожною миттю, не звертаючи уваги на деякі питання, які йому здавалися несуттєвими. Не розуміючи, як можна нудьгувати та просто повільно плисти за течією, він завжди був чимось зайнятим, кудись поспішав, щось робив, і йшов по життю з усмішкою на обличчі.

Людина із "золотою" душею – так можна сказати про Германа. З великою ніжністю ставився до дітей, обожнював свою племінницю, мріяв створити власну сім’ю. Планував навчатися у військовому виші, але доля розпорядилася інакше (нижче буде написано, чому). Щирий, доброзичливий, життєрадісний, сповнений великими планами на майбутнє – таким він залишиться у пам’яті рідних та людей, які його поважали та любили.

У 20-річному віці Герман вирішив іти до лав армії й був призваний за контрактом Чугуївським РВК 28.04.2016 року. До середини червня він проходив навчання у 354-му навчальному механізованому полку, що входить до складу 169-го навчального центру "Десна", після чого був відряджений на постійне місце служби, до 92-ї ОМБр, у якій займав посади гранатометника, навідника та стрільця.

Він пішов до армії хлопцем, але дуже швидко перетворився там на справжнього чоловіка, мужнього, вольового та надійного. За спогадами побратимів, Герман Миколайович завжди був веселим та дещо провокатором у гарному сенсі цього слова. Коли він заступав на бойовий пост, то починав першим насипати ворогу з ПКМ, також був доволі непоганим АГСником, нічого не боявся, балансував на межі сміливості та відчайдушної зухвалості, мав великий авторитет серед друзів.

У грудні 2016 року в районі Мар’їнки його було поранено, лікарі в обласній клінічній лікарні імені Мечникова були вимушені видалити йому селезінку. Згодом його перевели до Харківського шпиталю, він виписався, пробув місяць вдома та знову вирушив до зони бойових дій.

Цього року Герман Миколайович подав вступні документи на денну форму навчання до Військового інституту танкових військ Національного технічного університету ХПІ, на спеціальність "озброєння та техніка танкових військ", але йому у навчанні було відмовлено, медична комісія забракувала Германа через відсутність селезінки. Він не здався та подав документи до Одеської військової академії, але результат виявився таким самим – "відмовити". Ось так, воювати можна, а навчатися – ні.

І Герман Миколайович продовжив воювати, і воював відчайдушно та без жодних вагань.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 7 листопада о 12.20 неподалік шахти Бутівка (район Авдіївки Донецької області), коли зведене інженерне відділення виконувало завдання із забезпечення підрозділу лісом-кругляком для інженерного обладнання позицій. Коли військовослужбовці поблизу взводного опорного пункту вивантажували деревину, ворог здійснив два постріли з протитанкового ракетного комплексу. Одна з ракет влучила в автомобіль "Урал", біля якого працювали військовослужбовці, в результаті чого Герман загинув на місці, ще троє бійців зазнали численних поранень. Один із поранених, Геннадій Моторін, помер наступного дня у лікарні.

Поховали Германа Броднікова 10 листопада у Чугуєві, біля могили батька (інформація, яку поширювали деякі ЗМІ про те, що батько Германа загинув на війні, не відповідає дійсності). У нього залишилися мати і сестра.

  1. Геннадій Анатолійович Моторін народився 08.01.1982 року у місті Краматорськ Донецької області.Полеглі Герої листопада 2019 02

Був старшою дитиною у родині, втратив батьків: батько помер 9 років тому, а рік тому пішла й мати. Призваний за контрактом Краматорським РВК 27.02.2019 року.

Солдат, сапер 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

7 листопада в районі шахти Бутівка Геннадій зазнав важких поранень після обстрілу з ПТРК військовослужбовців ЗСУ, які займалися забезпеченням лісом-кругляком для обладнання інженерних позицій. Помер наступного ранку, 8 листопада, в лікарні Авдіївки.

Похований 12 листопада на кладовищі прилеглого до Краматорська села Іванівка. У нього залишилися дві сестри та брат.

  1. Юрій Миколайович Хомік народився 01.11.1963 року у селі Зимне Володимир-Волинського району Волинської області. Мешкав у місті Володимир-Волинський.Полеглі Герої листопада 2019 03

Призваний за контрактом до лав ЗСУ у листопаді 2017 року.

Солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 14 листопада у зоні проведення операції Об’єднаних Сил у Луганській області від смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу наших позицій з боку найманців РФ.

Похований 18 листопада у селі Зимне. У нього залишилися мати, дружина та донька.

  1. Артем Іванович Соколов народився 06.11.1987 року у селі Сущани Кагарлицького району Київської області. Мешкав у Києві.Полеглі Герої листопада 2019 04

Закінчивши 9 класів Сущанської загальноосвітньої школи, Артем вступив до Ржищівського гуманітарного коледжу, у якому здобув фах "вчитель трудового виховання та фізичної культури". Після коледжу його було призвано на строкову службу до лав армії, і тут на Артема чекало перше важке горе – не встиг він скласти присягу, як померла його мати. А коли Артем проходив службу за мобілізацією, у квітні 2016 року не стало й батька. Рідною душею для чоловіка була його хрещена, яка замінили йому матір, і яку він безмежно любив та поважав.

Він був мобілізований у квітні 2015 року, і служба тривала до червня 2016. Брав участь у бойових діях у районі Мар’їнки, зазнав там поранення.

Під час роботи в Обухові у компанії "Райське Джерело" Артем Іванович зарекомендував себе справжнім організатором та лідером. До мобілізації він працював логістом (розвозив питну воду), згодом його було призначено на посаду головного менеджера. Він захоплювався футболом та зміг організувати мінізмагання серед співробітників компанії, він був людиною із залізною волею та твердими, мов граніт, переконаннями. Палко любив Україну, і не дозволяв нікому погано про неї висловлюватись, стаючи одразу на захист своєї Батьківщини.

Дуже добре ставився до своїх підлеглих, завжди підказував та м’яко направляв на правильний шлях. Попри його міцний, твердий і мужній характер, у нього було дуже добре серце. Він не міг залишити людину у біді, все робив для того, щоб допомогти. Артем не мав звички оцінювати людей по зовнішньому вигляду, перш за все він дивився у глибину людини, адже доволі часто за яскравою обгорткою ховалося ніщо. До того ж, йому були притаманні величезні щирість та чуйність, він завжди відкликався на будь-яке прохання, не маючи сил та бажання відмовити.

Головною мрією Артема було працювати на землі. Його батько був трактористом, й Артем виріс серед пахощів полів. Це було те, чого він насамперед прагнув, він кожну вільну хвилину приїжджав до села й не втомлювався повторювати хрещеному, що треба брати собі землю та починати вже працювати.

У жовтні цього року він підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, головний сержант взводу 1-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув Артем 16 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 19 листопада у рідному селі. У нього залишилися бабуся, хрещені, брат, сестра, дружина та двоє дітей.

  1. Євген Володимирович Коростельов народився 09.10.1978 року у Сумах.Полеглі Герої листопада 2019 05

Після закінчення школи вступив до Сумського інституту ракетних військ та артилерії, завершивши навчання у ньому, прийшов до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, де починав командиром взводу управління самохідної артилерійської батареї, потім був командиром бригадної артилерійської групи, а згодом – начальником артилерії, заступником командира бригади.

У складі штатного підрозділу брав участь в Антитерористичній операції на Сході України, виконував бойові завдання щодо звільнення населених пунктів Донецької та Луганської областей захоплених незаконними збройними формуваннями, у тому числі населених пунктів Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.

З 22 червня по 22 липня 2014 року брав участь в операції з блокування та визволення міст Лисичанськ та Сєверодонецьк Луганської області. В ході операції самохідно-артилерійський дивізіон під керівництвом офіцера точними вогневими ударами завдавали  вагомих втрат противнику в особовому складі і техніці, що давало змогу парашутно-десантним підрозділам бригади та приданим підрозділам інших частин виконувати поставлені перед ними завдання з мінімальними втратами у визначені планами строки.

З 15 січня по 20 березня 2015 року брав участь в операції зі знищення бойовиків у районі населених пунктів Олександрівка, Авдіївка, Опитне, Водяне, опорного пункту "Зеніт" Донецької області, точними ударами артилерії було знищено два танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами противника, а також чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак Донецької області, значну кількість особового складу противника. Під час бойових дій поблизу населеного пункту Спартак Євген Коростельов зазнав контузії.

Наприкінці вересня цього року Євген Володимирович отримав нове призначення.

Полковник, командир 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

12 листопада в районі населеного пункту Новотроїцьке Донецької області він зазнав важкого поранення під час огляду наших позицій, спочатку був доправлений до лікарні, а 13 листопада Коростельова доправили до Харкова, у військово-медичний клінічний центр Північного регіону, де зробили низку операцій.

За словами Євгена Бондара, заступника командира 128-ї окремої бригади: "Робочих версій у слідства дві: або вибух невідомого мінно-вибухового пристрою, або обстріл зі сторони противника, тому що є розбіжності. Один чув звуки зі сторони противника, характер ран указує на дещо інше. Коли проведуть експертизу осколків і з’ясують, фрагменти якого це боєприпаса, тоді можна говорити предметніше. Командирські якості, вольові якості просто надзвичайні, він не ховався за спинами, якщо він щось говорив, він показував приклад, робив це сам. Полковник Коростельов як взірець офіцера Збройних сил України. Дуже грамотний, дуже толковий. Як командир – просто хороша людина".

За повідомленням виконувача обов’язків провідного хірурга центру Сергія Шипілова, наслідком вибуху було масове тяжке пошкодження легень, його серцева діяльність підтримувалась постійно введенням розчину вазопресорів, які утримували тиск, з 17 листопада з’явилася висока гіпертермія, яка була проявом цього ускладнення від легень.

Помер Євген Коростельов близько 4:00 ранку 19 листопада у Харкові, так і не опритомнівши. Він став другим командиром бригади у Збройних силах України, який загинув під час війни на Донбасі: у 2014 році загинув комбриг 51-ї бригади Павло Півоваренко.

Похований 20 листопада на Алеї Слави центрального кладовища Сум. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Нагороди:

Відомчі заохочувальні відзнаки Міністерства оборони України: нагрудний знак "за військову доблесть", медалі "20 років сумлінної служби", "За сумлінну службу" (II та III ступенів), пам’ятний нагрудний знак "Воїн-миротворець";

Орден Богдана Хмельницького III ступеня (указ Президента України від 21.07.2015 року – "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі";

Орден Богдана Хмельницького II ступеня (указ Президента України від 19.11.2019 року – "за особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові", посмертно).

  1. Олексій Віталійович Капустян (позивні Капуста, Качан) народився 18.10.1993 року у Рівному. Мешкав у селі Кринички Гощанського району Рівненської області.Полеглі Герої листопада 2019 06

2009 року Олексій закінчив 9 класів загальноосвітньої школи у селі Тучин, після чого продовжив навчання за будівельною спеціальністю. Строкову службу він проходив у Маріуполі, у внутрішніх військах, а з початком збройної агресії РФ проти України добровольцем вступив до 2-го батальйону територіальної оборони "Горинь", у складі якого брав участь у боях під Іловайськом, разом із 8-м армійським корпусом при загрозі оточення виходив на територію, підконтрольну Україні. Цей батальйон у жовтні 2014 року був перейменований на 2-й мотопіхотний батальйон "Горинь" та увійшов у підпорядкування до 30-ї окремої механізованої бригади.

Олексій Віталійович був справжнім патріотом, але не показним, а таким, що мовчки робить свою справу. Він не казав кожному, як любить Україну та пишається нею, проте захищав її віддано та сумлінно. Професіонал своєї справи, добре тямив у військовій специфіці, гарно володів зброєю, особливо СПГ, за допомогою якого він часто влучно накривав позиції ворога. Йому була притаманна працьовитість – бували періоди, коли вдень він із побратимами рили окопи та облаштовували позиції, а вночі несли бойові чергування на спостережних пунктах. На війні майже нема часу для відпочинку, але Олексій ніколи не жалівся, приймаючи все з усмішкою. Під час ворожих обстрілів він не ховався, поводив себе абсолютно спокійно, інколи міг і підняти хлопців без наказу зверху, щоб насипати ворогу у відповідь.

Не любив він окопну позиційну війну, завжди рвався йти уперед, у наступ, казав, що треба вже якнайшвидше звільняти наші землі. Якщо вже війна – то обов’язково передова, таким було його кредо, він не бажав сидіти у тилу, маючи великий бойовий досвід, залюбки ділився ним із бойовими товаришами, серед яких мав величезний авторитет. Завжди досягав своєї мети, маючи залізну волю та рішучість. Олексій Віталійович мав за плечима досвід бойових дій у багатьох точках зіткнення: Світлодарська дуга, Троїцьке, Луганське, Кам’янка, Гладосове, Мар’їнка тощо. Серед бійців сформувався такий собі кістяк молодих та гарячих хлопців, які були дружньою сім’єю, і Качан завжди домагався того, щоб ця сім’я стояла разом на одній позиції.

Обожнював свою маленьку донечку, кожної відпустки перш за все їхав до неї. Мріяв про те, щоб дослужити свій останній контракт та повернутися додому, добудовувати будинок, який він почав, але завершити не встиг.

Після служби у 30-й ОМБр 2016 року Олексій перейшов до 130-го окремого розвідувального батальйону, де служив у роті вогневої підтримки (до речі, на його лівій руці було вибите татуювання "За РВП"), ця рота вважалася найкращою, й усі хлопці мріяли нести службу саме у ній. Потім він перевівся до 24-ї окремої механізованої бригади, у якій служив сержантом на посаді головного сержанта 2-го взводу 1-ї роти у період з 14.11.2018 до 09.08.2019 років.

08.11.2019 року він підписав із ЗСУ новий контракт.

Сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 29 листопада близько 16.00 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховання планується у Криничках (на час здачі матеріалу на друк дата ще невідома). У нього залишилися мати, брат та донька.

ПІСЛЯМОВА

Зима виявилася надто холодною та тривалою: сніг, що випав наприкінці листопада товстим і слизьким шаром, тримався до кінця березня, недовгі відлиги швидко минали, поступаючись місцем новим сильним морозам, і частина тополі померла, не витримавши перепадів температури. Але врешті-решт, зима пішла, сніг розтанув, і на поверхні землі з’явилася молода соковита трава та перші весняні квіти, що маленькими жовтими голівками усіяли землю довкруг тополі, що теж почала потихеньку зеленіти. Але весняну красу псували вкраплення померлих гілок, що сірими неживими смугами тягнулися догори серед молодого клейкого листя.

Лелеки повернулись. Як завжди, нічну тишу подвір’я порушив гучний звук крил, коли великі птахи, що прилетіли з іншого континенту, подолавши шлях над саваною, пустелею та двома морями, дісталися до свого гнізда на верхівці великого старого дерева. Повінь цього року була особливо великою, річка скинула з себе кригу та бурхливо дихала, виплескуючи всі нові порції води на навколишні луки, і знову лелеки годинами нерухомо стояли на високих ногах, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде стрімко вдарити дзьобом у воду. Усе було, як зазвичай, от тільки одна деталь заважала розміреному механізму їхнього пташиного життя.

На подвір’ї нікого не було, господар не виходив щоранку зі свого будинку і не брався за важку сільську працю, він не насипав хлібних крихт біля тополі, не приїжджали до нього діти, веселим вереском вітаючи лелек, до яких вони звикли. На склі одного з вікон у будинку з'явилася велика тріщина, що по діагоналі простягнулася вгору з лівого нижнього кута, але скло ніхто не міняв, і тріщина потихеньку, але неухильно збільшувалася у розмірах, підбираючись до самого верху. Зимові вітри віднесли кудись плівку, що накривала купу нових цеглин, і верхній їх ряд потемнів від вологи, вкрившись острівцями всюдисущої цвілі. Стіна літньої кухні за зиму ще більше просіла, порушуючи симетрію будівлі, але ніхто не ремонтував її, кожен день був схожий на попередній, і був сповнений глибокою тишею порожнечі.

Якось рано-вранці лелек розбудив шум двигуна автівки, яка під'їхала до воріт. З автівки вийшла незнайома молода жінка з блідим обличчям, а за нею – діти, хлопчик і дівчинка, які поводилися незвично тихо, не носилися навколо, як завжди, не лізли на вишню, не билися одне з одним, не робили дрібної шкоди. Жінка була явно не чужа, лелеки дивилися, як вона дістала з сумочки ключ, яким відчинила будинок і зайшла до нього, діти все так само мовчки зайшли за нею. Весь день жінка прибирала в будинку, без зайвих балачок з дітьми, ближче до вечора приїхала ще одна жінка, старша, вона привезла з собою великі пакети, смачний запах з яких змусив лелек з цікавістю визирнути зі свого гнізда.

Усю ніч  у будинку світилися вікна, жінки не спали, а наступного ранку на подвір’ї почали збиратися люди, багато людей. Усі на щось чекали, тримаючи в руках букети квітів, жінки, які приїхали напередодні, теж вийшли на подвір'я, їх одразу оточили інші жінки, дбайливо обіймаючи та притримуючи, багато хто з них плакав. Чоловіки майже всі мовчали, хлопчик з дівчинкою теж мовчали, не відходячи від матері. Така кількість незнайомих людей на подвір’ї злякала лелек, і вони злегка повідкривали крила, пильнуючи за натовпом та готуючись  будь-якої секунди злетіти. Люди також помітили двох шляхетних білих птахів, що дивилися на натовп, проте ніхто не виявив захоплення або цікавості. Судячи з усього, людям на подвір’ї зараз було не до лелек, вони почули, як далеко пролунав довгий звук автомобільного гудка, що не змовкав, а робився все голоснішим, а до будинку наближалися нові автівки.

Автівок було декілька, попереду їхала поліція з увімкненими проблисковими маячками, за нею - невеликий мікроавтобус, останньою у колоні рухалася машина невідкладної допомоги. Жінка, яка приїхала вчора з дітьми, почала голосно ридати, біля неї заметушилися інші жінки, а чоловіки дбайливо посадили її на заздалегідь принесений з будинку стілець. Люди на подвір’ї розступилися, утворивши порожній п'ятачок посередині, і коли колона зупинилася навпроти подвір’я, лелеки дивилися, як з мікроавтобуса чоловіки дбайливо вивантажили коричневу труну, а в ній лежав господар із закритими очима і якоюсь вкритою засохлою кров'ю невеличкою червоною плямою біля скроні.

Прощання тривало весь ранок, до труни дбайливо поклали квіти, жінки плакали, деякі з чоловіків - теж, особливо ті, хто був у військовій формі, люди ставали на одне коліно біля труни та торкалися її чолом, плечі людей здригалися. У другій половині дня труну з господарем обережно  підняли на свої плечі четверо чоловіків, і винесли кудись із подвір’я, всі присутні неквапливо рушили слідом за ними. Більше лелеки хазяїна не бачили. Будинок спорожнів, подвір’я потихеньку почало заростати травою, а коли нова осінь сумними подихами подула звідкись з півночі, спорожніло й гніздо на великій тополі.

Ураган накинувся на село раптово, розкидаючи по землі перший мокрий сніг. Сильний вітер змушував коливатися верхівку тополі та з легкістю здув з неї велике гніздо. Засохлі ще минулої зими важкі гілки тріскалися, мов сірники, та падали додолу. Одна з цих гілок на льоту ледь зачепила вікно з тріщиною, та й цього було достатньо - тріщина миттєво поширилась по всій поверхні багатьма тоненькими змійками, розколовши скло, що осипалося всередину порожньої кімнати тисячею холодних гострих кристалів. Нове скло так ніхто й не вставив, і будинок всю зиму мружився на вулицю чорнотою вибитого вікна.

Навесні крізь щілини між цеглою біля літньої кухні почали пробиватися бур'яни, і скалічена ураганом тополя простягала до неба обрубки рук-гілок. Перший лелека повернувся з півдня й довго кружляв навколо неї, шукаючи своє гніздо та дивлячись на недоглянуте, всіяне гілками подвір’я, на відблиски розбитого скла, а потім полетів геть, розмахуючи чорними стрілами на білих крилах.

Другий лелека так і не з'явився.

Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.

Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.

Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.

Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.

Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.

Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.

Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.

Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут

Стаття про загиблих у липні 2017- тут.

Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.

Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут

Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Загиблі герої серпня читайте тут.

Про полеглих у вересні 2019 читайте тут

Про загиблих у жовтні - тут.

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику