Цензор.НЕТ

08.12.19 12:05

Автор проєкту "After Ilovaisk" Макс Левін: "Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в "Айдарі", але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни"

Автор: Віка Ясинська

Фотограф Макс Левін розповів "Цензору" про те, чому опинився в Іловайську за декілька днів до так званого "зеленого коридору" і як згодом виникла ідея створити серію "After Ilovaisk".

Зараз я себе вважаю документальним фотографом, хоча ще років 5 тому я б сказав, що я знімаю новини.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 01

 Фото: Віка Ясинська

Документувати протистояння на Майдані було моєю роботою, і це не зайшло мені так сильно, як події на сході. В принципі, до певного моменту історія і про Майдан, і війну – це історія про журналістське марнославство, притаманне не тільки мені. Тобто зняти найяскравіший кадр або відео, бути в центрі історичних подій. Проте саме війна змінила ці речі, але не одразу. Хоча ще на Майдані з’явилося бажання соціальної відповідальності, коли ми робили виставки "Human factor" прямо на барикадах - це людські історії, так би мовити, Майдан в обличчях. І саме в той період я познайомився з фотографами Вітєю Гурняком, Петром Задорожнім - це були люди, які згодом стали мені близькими.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 02

Навесні 14 року я їздив на вибори президента на схід, а саме в ті міста, де вони ще проводилися. Проїжджав через блокпости терористів, і на одному з таких мене ледь не затримали. Приїхав у готель у центрі Донецька, і коли я був у душі, в номер увірвалися озброєні бойовики – вони шукали якогось львів’янина і когось таки забрали з готелю. Після цього я подзвонив у редакцію, що знаходитись тут небезпечно, потягом виїжджати теж. В результаті головний редактор мого видання "Лівий берег", Соня Кошкіна, домовилась, щоб я вилетів з Донецького аеропорту приватним літаком, а  наступного дня, 26 травня, там був штурм.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 03

Взагалі, питання піти воювати стояло переді мною з квітня 14 року. Але все ж таки я розумів, що своїми кадрами я принесу більше користі, ніж звичайний стрілець, бо буваю в тих самих місцях, де і солдати - і можу показати це на весь світ. Відчуття провини у мене немає, тому що, в принципі, я розділяв ті самі ризики, що і бійці. Але я періодично їздив додому заради своїх дітей. У мене троє синів.

У червні разом з волонтерами я поїхав в "Айдар", тоді вони стояли в Щасті. Я розумів, що добровольці - це можливість познімати, бо з військовими це набагато складніше. Саме там я познайомився з Маркіяном Лисейком, зараз моїм другом і співавтором проекту "AfterIlovaisk", який теж там фотографував. І з яким відтоді ми їздимо на схід разом.

Нам дозволили знімати багато, але на справжні бойові під Луганський аеропорт, Лутугине, Хрящувате і багато де ще нас не брали. А бажання задокументувати передову було великим, і якось, знову ж таки через Соню, - вона знала Семена Семенченка, - ми поїхали в батальйон "Донбас". На той момент вони вже звільнили Лисичанськ і стояли в Попасній. Ми здивувались, що в бат нас пустили без проблем. Поселилися з хлопцями в школі, в класі, де жила розвідка. І у них буквально наступного дня був бойовий виїзд під Первомайськ. Ми попросилися теж – і нам дозволили. Під Первомайськом таки була стрілянина по найближчих ворожих позиціях - у відповідь почали прилітати міни. Мені тоді дуже запам’ятався Маркіян - він використав шолом замість подушки, ліг на траву і заснув під мінами.

Потім нам дозволили сфотографувати артилерію, для якої "Донбас" проводив аеророзвідку біля Попасної. І те, що нас до них пустили - на той час було досить круто, бо журналістам зазвичай не довіряли. Ми почали фактично жити з "Донбасом", здружилися з багатьма. При нас вони перебазувалися в Курахове, там очікувалось, що скоро буде якесь серйозне завдання. У нас тоді не було свого транспорту – і ми близько тижня разом з хлопцями патрулювали місто, бо 10 км до передової – все могло статися. Потім ми з’їздили у Київ у справах, а також, написавши пост у фейсбуці, що нам потрібен транспорт, отримали дуже дороге авто, на яке і не сподівались, але завдяки якому в найгарячіші моменти залишились живі, – Infiniti FX35.

Іловайськ

На схід повернулися в 20-х числах серпня, тобто на момент, коли події в Іловайську вже розгорнулися. Тоді в Кураховому людей з "Донбасу" залишилось небагато. 23 серпня зібралося підкріплення - і ми погодили із Семеном, що поїдемо теж, але за умови, що всю інформацію, яку будемо давати звідти, необхідно узгоджувати з ним. Заїхали в місто без пригод, хоча думали,що буде стрільба. І нам одразу впали в око згорілі будинки в Іловайську – дійсно картина була вражаюча. Коли дісталися "донбасівців", знову трималися взводу розвідки – всі розмістилися в приватних будинках. Оскільки ми їхали туди на день, два, з одягу було лише те, що на тілі, добре, що ми з собою взяли зарядки і до ноутбука, і до камери.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 04

Десь під вечір готували їжу, але поїсти не встигли - почався обстріл, усе на столі так і залишилось. Сховалися у підвалі. З того моменту обстріли були дуже активні. Добряче фігачили – 120, 150 міномети. Ввечері і вночі вороги спалили майже усю техніку наших військових. Вночі разом з бійцями, яких знали, ми перебігли до школи. Загалом там стільки всього відбувалося, що попри те, що я багато фотографував, розумію, що треба було ще більше.

Війна того періоду для мене, і думаю, що для багатьох хлопців, – це така чоловіча ініціація, бо саме там нам доводилося вирішувати за себе і відповідати за власне життя. Хоча, звісно, ми всі були в очікуванні, що буде підмога. Виглядали з третього поверху школи нашу танкову колону, можна навіть сказати, що марили нею. Коли вдалині здіймалась якась пилюка, думали, що ось нарешті їдуть. Після 25-26 числа командування добровольчими батами в школі взяв на себе Філін (В’ячеслав Власенко. На той момент начальник штабу батальйону "Донбас"). А щодо відходу - чекали на команду зверху.

28 числа ми чули, що ніби буде якийсь вихід, підійшли до Філіна, спитали, що нам робити. І він сказав, що виїжджатиме санітарна колона - можете з ними. Але поки ми збиралися, колона вже рушила. Ми поїхали їх доганяти, взявши з собою ще двох журналістів - Івана Любиш-Кірдея і Гошу Тихого.(Окрім мене і Маркіяна, це були єдині журналісти, що були в Іловайську на той момент) Попросили Філіна передати на блокпост у Многопіллі про нас, але він одночасно вирішував стільки всього, що забув про це. Щоб дістатись до наших, треба було проїхати поле, що прострілювалось. Ми мчали по ньому дуже швидко, нарешті побачили блокпост і під’їхали до нього, як виявилось потім, нас мало не розстріляли "кривбасівці", що там стояли, бо ніхто не попередив, що ми їдемо, але напис "Преса" на машині зупинив їх.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 05
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 06
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 07

У Многопіллі, доїхавши до школи, ми трималися санітарної колони. Вони виїхали десь увечері, але нам з ними не дозволили, боючись, що вороги можуть неадекватно сприйняти журналістів – і усіх розстріляти. Проте далеко поранених не вдалося відвезти - їх обстріляв ворог, і вони повернулися назад. Ночували ми у школі – там було досить стрьомно: підвалу немає, багато вікон, неподалік стріляли "Гради". Ми вже знали, що на завтра, 29 серпня, планується вихід, і, звісно, напередодні був реальний мандраж. Окрім того було дуже холодно вночі.

Десь о 5 ранку усі почали будуватися в колону. Нас було четверо. Я за кермом, поряд Маркіян, і ззаду журналісти Ваня з камерою і Гоша. Дороги було дві - на Старобешеве і на Красносільське. Ми прилаштувались за якимось медичним кунгом, проте ще довго стояли. Потім підтягнулися хлопці з "Донбасу", йшли пішки вздовж колони. Наші підірвали весь БК, але, чи вони самі так вирішили, чи була це вимога росіян – не знаю, проте було відчуття, якщо підривають, значить, все має бути мирно. Десь о 7,30 ранку ми вийшли з машини, стали під якесь подвір’я - і в цей момент почали прилітати міни, спочатку здалеку, потім ближче. Колона зарухалась, але дуже повільно. Тому ми рванули швидше вперед, обганяючи її. І те, що далі відбувалось на наших очах, - досить страшно, бо коли ти чуєш, як крупний калібр наближається до твоєї машини, потім перед капотом прилітає якась ракета, стає моторошно. Маркіян знімав, аж доки ми не виїхали в поле, але потім він почав слідкувати за GPS, бо хоч це і смішно звучить, але їхали ми, користуючись навігатором. Спочатку шукали селище Побєда, бо почули в новинах, що типу там немає ворога. Але все ж ми доїхали до Красносільського - на той момент частину машин в колоні вже розстріляли, але нас нічого не зачепило. На хуторі ми не зупинялися – рухалися далі, і коли знову потрапили в засаду, щось прилетіло в башню танку, що їхав перед нами – і на нас звідти полетіли усякі речі: вологі серветки, якісь ганчірки. Тоді я зрозумів, що немає сенсу їхати за кимось. Поряд було заміноване поле, проте ми якимось чином прошмигнули між танком і цим полем - і помчали вперед на максимальній швидкості. Тепер по навігатору їхали на Старобешеве, і в районі Комсомольського була остання засада, в якийсь момент знову по нас почали стріляти. Маркіян каже, що він бачив цих людей зі стрілковою зброєю на пагорбах обабіч дороги. Ось тоді нам влучили в переднє скло, у водійські двері, в капот і в колісний диск, але загалом колесо було ціле. Мені в руку потрапили уламки скла, але нічого критичного.

Доїхали до Старобешевого, і я пам’ятав, що коли ми ще тільки прямували в Іловайськ, там стояли українські військові. Їдемо, бачимо, що теж стоять військові, але невідомо хто. А повернути нема куди – поле, плюс ми не знаємо дороги. Вирішили їхати через них. На щастя, ми зняли український прапорець і всі свої документи заховали в машині. Я почав махати їм рукою - і в цей момент Маркіян каже, що у них георгіївські стрічки. Варіантів не було - я продовжив махати, і ми, нікуди не тікаючи, проїхали через їхній блокпост. А вже їдучи містом, зрозуміли, що наших військових там немає . Куди їхати ми не знали, тому треба було дізнатись, де українські бійці. Зупинилися, і дуже обережно запитали якогось чоловіка, де хто стоїть. А потім він сказав що саме їде в Докучаєвськ і може нам показати туди дорогу – там українці. Було стрьомно, бо міг і до ворога завезти, але ми йому повірили.

І коли таки доїхали до Докучаєвська - дуже зраділи, що нарешті вибралися з небезпеки. Проте хвилини через 15 -20 зрозуміли, що усі інші залишились далеко позаду. І тоді накатило - було якесь відчуття сорому. До того ж, коли ми їхали на базу "Донбасу" в Кураховому, нам подзвонила Мурка (Анна Ільющенкова), медик батальйону . Вона розказала, що зараз вони на полі в Красносільському, що її поранило і взагалі попросила про допомогу. Ми передали цю інформацію моєму головному редактору, як і координати, де стоять наші війська, де ворожі, сподіваючись, що вона з кимось зв’яжеться з військових у штабі. З Курахового в той самий день ми поїхали додому. Але тепер я розумію, що треба було залишитись і знімати вихід наших військ з Іловайська. Проте на той момент ми хотіли швидше виїхати з цього пекла.

Вдома перший тиждень було відчуття, що я ніколи більше на схід не повернуся. Але буквально у вересні ми повезли мікроавтобус для "Айдару". І я знову почав їздити на війну.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 08
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 09
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 10
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 11

AFTER ILOVAISK.

Якщо повернутись до емоцій, то смерті я бачив і в Іловайську, і до того, коли жили в "Айдарі", я навіть грузив з хлопцями рештки тіл, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни. Як зараз пам’ятаю момент, як я вийшов з дітьми з будинку, це була неділя – ми збирались кудись їхати, і мені подзвонив Петро Задорожний, сказав, що Вітю поранили - ця новина шокувала, але за 15 хвилин він передзвонив знову і сказав, що Віті більше немає. Ось тоді мене дуже накрило, бо тепер війна торкнулась мене особисто. В Іловайську теж були хлопці, з якими я встиг потоваришувати, дехто з них загинув або зник без вісти, як, наприклад ,Орест (Андрій Шевчук) - з ним ми найбільше спілкувались на різні світоглядні теми. З багатьма людьми, що таки вийшли звідти, ми досі бачимось. Зустрічаємось на річницях, похоронах… І саме тому, що їх поєднала одна ця трагедія, і для нас це не просто якісь військові, а наші знайомі, друзі – виник проект "After Іlovaisk". Мабуть, основна його мотивація - це внутрішнє відчуття, що про тих, хто побував там, треба розказати.

Почалося все з того, що є такий проект "The Aftermath Project", який дає гранти журналістам на висвітлення проблем, що виникають після будь-яких соціальних конфліктів . Мета – показати, що відбувається з людьми після цього. Саме він став поштовхом для створення власного проекту (сайту). І в 16 році близько 30 людей на волонтерських засадах допомогли реалізувати цю ідею - зробити 20 перших історій. Головним питанням було, як змінилося життя тих, хто вийшов з Іловайська, після повернення додому.

Але, з огляду на обсяги матеріалів, у 17-18 році ми зрозуміли, що нам потрібно фінансування, бо лише на волонтерських засадах працювати було важко. І вже цього року, на п’яту річницю, розуміння, що необхідно щось зробити було дуже гострим. Ми визначили, що про всіх, на жаль, не напишеш, тому героями мають стати 70-80 людей, яких ми знімали в Іловайську. Почали шукати фінансування, і я вирішив, що кошти ми візьмемо у будь-кого, хто готовий це підтримати. І так вийшло, що перший внесок на розвиток проекту зробив Олесь Довгий. В результаті, до серпня цього року ми з’їздили у дві експедиції, записали 8 історій. Ще один момент: з минулого літа я більше занурився у тему кіно, знімаючи з режисером Петром Цимбалом фільм про 18-річних хлопців, що загинули. І мені зайшов цей формат, я розумію, що через кіно можна більш доступно розказати іловайські історії. Тому окрім інтерв’ю ми вирішили робити ще й фільм. Зараз ми виписуємо сценарну заявку, монтуємо трейлер, з яким ми будемо шукати на нього кошти.

Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 12
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 13
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 14
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 15
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 16
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 17
Автор проєкту After Ilovaisk Макс Левін: Смерті я бачив і в Іловайську, і коли жили в Айдарі, але загибель Віті Гурняка остаточно змінила моє ставлення до війни 18

Окрім всього, "After Іlovaisk" - проект ще про те, а для чого ми там опинилися, і для чого інші пішли воювати? Тобто про цю війну, як виклик для України і для кожного з хлопців і їхніх сімей. І що саме тепер це означатиме: чи це приклад для наступних поколінь, чи зміни в собі на краще, коли ти маєш якусь позицію і стаєш свідомим громадянином? Це ті питання, на які ми не будемо давати відповідей, але вони актуальні для кожного, хто пройшов війну. І ці відповіді не можуть бути однозначними.

Для українця, який не воював, тема Іловайська - це трагедія, але насправді, будь-яке випробування дається для чогось, і якщо ми зробимо з цього висновки, переживемо це - зможемо рухатись і рости далі. Тобто це історія не стільки про трагедію, скільки про вибір, який зробили хлопці і дівчата. І про наслідки цього вибору. Коли я їздив на річницю загибелі Віті Гурняка у Львів, побачив, що його батьки вже трохи по-іншому говорять, ніж раніше - вони розуміють, наскільки велике значення мають ті вчинки, які зробив їхній син. І їхня місія, як і наша, - тепер пропагувати це суспільству.

 Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику