Цензор.НЕТ

03.01.20 17:20

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: "В Авдіївці одні єхидно кидають услід: "О, защітнічкі". Інші кажуть: "Дитино, дякую, що захищаєш"!

Автор: Михайло Ухман

Коли більшість знайомих юної харків’янки Насті байдуже ставилися до подій на Донбасі та в Криму або ж і взагалі підтримували російського окупанта, вона стала на важкий шлях захисту своєї країни. Спочатку працювала волонтером, а потім перейшла до 1-ї окремої штурмової роти ДУК "Правий сектор".

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 01

"Я НАВЧАЛАСЯ В ТІЙ ГІМНАЗІЇ, ДЕ Й ОНУЧКА НАШОГО СУМНОЗВІСНОГО МЕРА КЕРНЕСА"

- Коли розпочалася Революція Гідності, я жила в Харкові, навчалася. Мені було на той час 15 років, тому ніяких поспішних висновків не робила. Як тільки на екранах телевізорів прозвучало, що в нас війна, задумалася. Адже епіцентр полум’я знаходився поряд. Тим більше, коли приходить розуміння, що агресор – це твій сусід. Тому вмить стаєш дорослішою і думаєш по-іншому.

- Твої однолітки, знайомі теж так думали?

- На превеликий жаль, попри мою любов до Харкова, це доволі проросійськи налаштоване місто. Мені на той момент, не дуже щастило спілкуватися з тими, хто підтримував свою країну. Я навчалася в гімназії, де теж здобувала знання онучка нашого сумнозвісного мера Кернеса. Тому, ви самі розумієте, що тут про якийсь патріотизм особливо не поговориш. Були викладачі, які пробували пояснювати нам про великі зміни в Україні. Вони казали, що саме Росія є агресором. З деякими я й до сьогодні підтримую зв'язок і вдячна їм, що вони не замовчували цю тему.

Моя родина теж не поділяла проукраїнську позицію. В них було латентне сприйняття ситуації. Вони мали свої погляди на такі події, тому ми не могли про щось домовитися. Родичі звикли до того, що в нас із Московією нібито дружба, тому жили з цією думкою.

Що стосується безпосередньо однолітків, то можна згадати одну історію. Я навчалася в одному класі з дівчинкою Олею. Вона зараз навчається в Харківському національному університеті імені Каразіна на факультеті журналістики. На той момент Оля та її батьки виходили в центр міста, щоб протистояти сепаратистам. Пізніше ця сім’я допомагала нашим військовим.

Одного разу, коли Оля пропустила навчання в школі, її запитали, де вона була? "Копала окопи за містом", - відповіла дівчина. Це було сміливо, і я досі нею захоплююся. Адже вона продовжує підтримувати українську армію.

Однокласники – це теж окрема категорія. Більшість із них на початку 2014 року симпатизували Росії. Тут зрозуміло, що на них сильно впливали батьки.

- Ти навела приклад, як дівчинка Оля відкрито виступала проти окупантів. Як проявляли себе ті, хто виступав на  підтримку московських найманців?

- Виражали підтримку "беркутівцям", захоплювалися їхніми діями, коли ті вбивали мирне населення. Хоча самим протестувальникам майже ніхто не співчував. Я вже не раз згадувала ці події і розумію, що цим молодим людям навіть ніхто не намагався пояснити ситуацію, яка складалася в країні. Здається, що з ними взагалі не розмовляли..

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 02

- Коли розпочалися бої під Слов’янськом, наскільки глибоко ти розуміла, що війна прийшла в країну? І що почало відбуватися з тобою?

- Перш за все, я почала задумуватися над тим, що життя має цінність і його насправді можна легко втратити.

На початку тодішнього літа я почала активно допомагати нашим бійцям. Ми з однодумцями збиралися в центрі міста, писали листи хлопцям, щоб потім відправити їх на фронт. Повз проходили люди, які дивилися на нас з цікавістю, інші з ненавистю. Щось приблизне я бачу зараз в Авдіївці, коли іду вулицями міста. Одні єхидно кидають услід: "О, защітнічкі". Інші підходять і кажуть: "Дитино, а можна тебе обняти? Дякую, що захищаєш"!

Коли розпочалися бої під Іловайськом і росіяни взяли наші війська в "котел", я відчула страх. Ці події досі є для мене синонімом зради, несправедливості і тотального несприйняття.

Проте остаточно я сформувалася як особистість у поглядах, діях після 2016 року, закінчивши школу. Це був уже кістяк тієї дівчини, яка зараз знаходиться на фронті і робить певні справи.

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 03

- Крім подій на фронті. Ще щось впливало на твій життєвий вибір?

- Я вступила до вищезгаданого університету. В мене змінилося оточення. Я дуже сильно зацікавилася українською літературою. Одночасно працювала у Харківському літературному музеї. Там перебувало безліч волонтерів, з якими мені вдалося познайомитися. Митців і громадських діячів, які впливали на події, пов’язані з війною.

Я зрозуміла, що ігри залишилися в минулому і починається доросле життя. Мені виповнилося 18 років і дехто з волонтерів, їдучи на фронт, брав мене з собою.

- Пригадуєш перший такий свій виїзд?

- Так. Це був батальйон "Київська Русь", який базувався в районі Світлодарської дуги. Ми тоді залишилися ночувати у хлопців. Коли розмовляла з одним бійцем, він розказав мені, що в нього четверо дітей. Після цих слів я розревілася від такого дисонансу. "Як же так, в нього діти, а він тут. Де кожна хвилина може стати останньою". Я досі впевнена, що він не мав бути на війні.

- Про патріотизм можна говорити багато. Як і про обов’язок перед нашою країною. Проте, ти дівчина, якій хочеться одягати сукні, фарбувати губи і йти гуляти. Як часто в тобі боролися ці дві іпостасі?

- Не було такого нічого. В певний момент, я зрозуміла для себе, що війна – це не процес, а явище, яке відбувається саме зі мною. Паралельно я жила іншим життям: займалася літературними фестивалями, де були красиві плаття, вечірки. Проте найбільше задоволення я отримувала від того, коли доводилося їхати в зону бойових дій. Це важко пояснити, в цьому потрібно жити.

Наприклад можна домовитися з письменником Жаданом і він приїде до нас в університет. Прийдуть студенти, відбудеться спілкування, позитивні емоції. Проте того ж Жадана можна привезти в зону бойових дій до бійців. І це зовсім інша подія. Наші воїни отримують набагато більше від тієї зустрічі, ніж цього можна очікувати в мирній країні.

- Ти поїхала на фронт волонтером, як тільки тобі виповнилося 18 років. Як відреагували близькі до тебе люди?

- Мої батьки довго не здогадувалися про такі "тури". Вони навіть спочатку не знали, що я в підрозділі. Зате мене цілком підтримував куратор з університету. Ми з нею познайомилися ще тоді, коли я навчалася в 11 класі. Вона була моїм науковим керівником з роботи для малої академії наук. Ця жінка була в числі перших людей, якій я сказала: "Галино Анатоліївно, я кидаю університет і їду в першу штурмову роту як парамедик. Вона спокійно відповіла: "Я знала, що тим все закінчиться і дуже боялася цього моменту.

Хочу зазначити, що на той момент я уже була залежна від поїздок на війну. Тобі не вистачає миттєвих відвідин фронту, хочеться чогось більшого. Бути разом з тими, хто боронить цю країну.

"Я ВПАДАЛА У ВІДЧАЙ: "ГОСПОДИ ЗА ЩО Я БЕРУСЯ? Я Ж ЦЕ НІКОЛИ НЕ ОСИЛЮ". ПРОТЕ З ЧАСОМ У МЕНЕ ВСЕ ВИЙШЛО"

- Чому ти обрала саме добровольчий підрозділ? Адже перша твоя поїздка була до бійців ЗСУ.

- Якщо чесно, то на початку була така думка. Хотіла обирати між 128 бригадою і 25 бригадою ЗСУ. Проте там мені сказали, що вони не братимуть на себе таку відповідальність, щоб дитина перебувала на війні. Хоча мені було уже 19 років. Мене це неприємно зачепило. Вони не сприйняли мене як особистість, яка може бути на фронті.

На той момент я була знайома із ще одним парамедиком 1- ОШР ДУК ПС – Юля Сідорова "Куба". Ми з нею познайомилися на одному із літературних заходів, поговорили. Вона мені пояснила, що ЗСУ – це такий вибір, який на певний момент не матиме вороття. І ти не зможеш до кінця зрозуміти, витримаєш на війні чи знітишся. Юля порекомендувала, щоб я пройшла курси тактичної медицини і йшла парамедиком в підрозділ, де командує Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі). Це був мій початок, як добровольця.

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 04

- Що відчуває молода дівчина, коли їде на війну уже як боєць?

- Хвилювання розпочалося ще до приїзду в підрозділ. Адже з деякими бійцями мені довелося познайомитися на курсах тактичної медицини. Мені було соромно трохи, що вони мають великий бойовий шлях. Я ж тільки дізналася, що таке катетер, інклюзивна пов’язка та інші медичні речі до того мені не відомі.

Все це здавалося таким складним і неосяжним для мене, що я впадала у відчай. "Господи, за що я беруся? Я ж це ніколи не осилю". Проте з часом у мене все вийшло. Я отримала підтримку від командира Да Вінчі.

- Бути парамедиком на війні – це неймовірна праця помножена на героїзм і відповідальність. В тобі знайшлися всі ці риси?

- Почну з того, що з першого разу я не склала іспиту на курсах TCC. Тому через місяць в мене була перездача. Я читала книги на спеціальні темі, проходила вишколи на базі. Кожен день давав якісь нові знання. В мені заграли амбіції, я зрозуміла, що мушу отримати цей сертифікат. В цьому мені дуже допомогла Аліна, дівчина, яка заснувала медичну службу нашого підрозділу. Я зверталася до неї з будь-якого питання і отримувала відповідь.

Тим більше, коли ти перебуваєш у колі бойових побратимів, то не відчуваєш страху. Тут все по-іншому.

- А перший бойовий виїзд..?

- До мене підійшла Аліна і сказала: "Збирайся, вночі виїжджаєш на Луганщину. Будеш з Кубою чергувати в тому районі". Це було викликом для мене. Я виросла в своїх очах. Нарешті мені довірили серйозну справу. Одне діло - давати хлопцям таблетки на базі. Зовсім інше, коли тобі кажуть працювати на передовій.

На щастя, наша допомога хлопцям не знадобилася. Ми відбули ротацію і під Новий рік повернулися на базу.

На початку я була трохи навіть розчарована, адже вважала, що війна – це суцільний "екшн". Проте з часом приходить розуміння, що кожен має іти своїм напрямком. Хлопці воюють, а ти знаходишся в реанімобілі на безпечній відстані і слухаєш рацію. Щоб у разі потреби виїхати і надати першу медичну допомогу. Головне – це загальний результат, на який мають всі працювати.

- Як батьки реагували на такі зміни в твоєму житті?

- Біда в тому, що вони дізналися про це від інших людей. В нас виник конфлікт і ми майже місяць не підтримували стосунків. Першою на контакт вийшла мама. Ми з нею довго розмовляли, надзвичайно щиро і відверто. Це велика розкіш, коли ти дозволяєш людині говорити правду, якою б вона не була.

Я знаю, що батьки хвилюються за мене і чекають удома. Проте мені вдалося вийти з ними на діалог і пояснити, що близька тобі людина може зробити вибір не на твою користь. Але це її вибір, тому його просто потрібно прийняти.

- За час перебування в підрозділі, ти пережила втрати побратимів, їхні поранення.. Як сприймала ці події? Все- таки в книгах не вчать бути кам’яною.

- Було дуже боляче. Коли я приїхала в підрозділ, то познайомилася з дуже хорошим бійцем, людиною – Мар’яном Корчаком (Хитрим).

Одного разу, ми здавали фізичні нормативи і під часу бігу я відстала від всієї компанії. Мар’ян весь цей час перебував поряд зі мною. Він бігав довкола, підбадьорював. Його не лякало те, що він прибіжить останній і змушений буде робити відтискання. Як покарання за поганий особистий результат.

Це був дуже життєрадісний хлопець, який заряджав всіх своїм оптимізмом. Тому новина про його загибель засмутила усіх. Я досі не можу повірити у це. Адже він був старшим від мене на три роки. Ми цілком могли ходити з ним на танці, навчатися в одному вузі..

Проте такі життєві травми навпаки додають люті. Ти розумієш, що борешся за честь і гідність. Тому не маєш жодного морального права підвести тих, хто уже поклав життя за ці значення. Адже тобі доведеться зустрітися з мамою чи сестрою Мар’яна. Як тоді дивитися їм в очі, коли зрадиш ідеали, за які воював їхній син?

- Кажуть, що медики мають бути цинічними. Оскільки вони не зможуть якісно лікувати хворих. Тобі доводилося включати цинізм, надаючи допомогу пораненим?

- В мене стався конкретний випадок з бійцем Кадетом. Він був серед тих, кого я зустріла в перші дні перебування у підрозділі. За час спільної роботи звикаєш до таких людей. Тому в разі потреби дуже важко взагалі повірити, що з ними може трапитися лихо.

Коли Кадета поранило, ми з Кубою практично без емоцій, виконали свою роботу. Я й досі жартую, що ми з ним по’вязані кров’ю. Адже після того випадку, я ще два дні відмивала кров зі свого бронежилета, одягу, реанімобіля.

Тобто зовні, ти спокійна, виконуєш свою роботу, а в середині все рівно співчуваєш. Певні емоції залишаються і це показник людяності.

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 05

- Настю, кругом тебе десятки хлопців. Як не крути, але може так статися, що ти закохаєшся в одного із них?

- В цьому житті все можливо, тим більше яскравий приклад великого кохання – це пара Аліна і Да Вінчі. Проте я не забігаю вперед, а живу тими днями, коли потрібна моїм побратимам. І ми разом робимо все, щоб здобути Перемогу над російським окупантом.

- Головне, що ти відчуваєш себе потрібною і в тому самому місці..

- Так. Я впевнена, що роблю правильні речі. Зовсім недавно до нас приїжджали відомі люди: Ада Роговцева і Катя Степанкова. Син Катерини прочитав вірш Дмитра Лазуткіна "Танкісти". Я дивилася на цю дитину і розуміла, що цей хлопець мав би бути серед своїх однолітків, розказувати веселі історії. Проте він перед нами і говорить про війну.

21-річна парамедик ДУК ПС Анастасія Подобайло: В Авдіївці одні єхидно кидають услід: О, защітнічкі. Інші кажуть: Дитино, дякую, що захищаєш! 06

Тому заради цієї дитини, заради таких, як він, ми маємо бути на фронті. Ми маємо перемогти.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику