Цензор.НЕТ

30.01.20 09:20

Боєць 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Федонюк, друг Патрон, про полон "ДНР": "На допиті був шестирічний син російського офіцера з позивним Ленін. Нас при дитині і били"

Автор: Віолетта Кіртока

Влітку 2014 року цей боєць, що тоді служив у лавах Збройних Сил України, 22 дні провів у полоні. До цих пір він не має ані статусу військовополоненого, ані виплат за це, ані компенсації за поранення, які дістав, коли з побратимами тримав оборону і відбивався від чеченської засідки.

Боєць 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Федонюк, друг Патрон, про полон ДНР: На допиті був шестирічний син російського офіцера з позивним Ленін. Нас при дитині і били 01

У руках цього чоловіка вся техніка справно працює, налагоджена, заводиться і перебуває у повному порядку. Саме тому він слідкує за двома машинами медичної допомоги 1-ої окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу, яка обладнана сучасною апаратурою. А на базі, між виїздами, готовий робити те, що потрібно. Усміхається, але говорить мало. Лише від його командира я дізналася, що саме цей боєць пройшов полон, служив у Збройних Силах України, але після закінчення контракту зробив вибір на користь добровольчого підрозділу. І тепер майже не виїжджає з Авдіївки, що в Донецькій області. До речі, 60 відсотків особового складу 1-ої штурмової роти – ті, хто має досвід служби в українській армії. Ті, хто зневірився або побачив несправедливість, яку ніяк не викорінять в деяких бригадах. У підпорядкуванні командира Дмитра Коцюбайла, друга Да Вінчі, є бійці і 56-ої, і 93-ої бригад, навчальних центрів, мінометники, які служили в артилерійських підрозділах… Дехто з них відзначений державними бойовими нагородами, але тепер вони – добровольці!

Боєць 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Федонюк, друг Патрон, про полон ДНР: На допиті був шестирічний син російського офіцера з позивним Ленін. Нас при дитині і били 02

З другом Патроном ми говорили якраз у ті дні, коли відбувся передноворічний обмін заручників окупантів українських територій. Ті, хто побував у полоні в 2014 році і хто був звільнений до двох останніх обмінів, коли публічно почали хоча б обіцяти підтримати постраждалих, ні на що з цього навіть не можуть розраховувати. У них немає ніяких підтверджень того, що вони були в полоні, крім спогадів про катування та слідів від поранень… Мало з ким з них працювали психологи. Я вже не кажу про підтримку державою, виплати… Особисто мені прикро і боляче, що ці люди залишаються поза увагою. Особливо ті, хто продовжує відстоювати свою країну – воюючи, займаючись волонтерством, підтримуючи тих, хто залишається в полоні, дають свідчення за кордоном, наводячи докази російської агресії. Про таких людей варто знати. Вони – справжні українці. І Дмитро – саме з таких.

"Гараж, де ми ховалися, чеченцям показала жінка після того, як вони застрелили її чоловіка, питаючи про нас"

-Я потрапив у полон на початку літа. Мене з іншими відправили із частини, де я тоді служив, на свято Петра та Павла нас зібрали на плацу і сказали: "Потрібні люди у відрядження". Куди, навіщо, що робити – не пояснювали. Нас вперед вийшло три чоловіки. Нас направили у Старокостянтинів, але видали зброю, набої, ми були у повній амуніції… Зрозуміло було: якщо нас так повністю одягнули, то буде щось більше, ніж просте відрядження. Так і вийшло. Ми забрали важкі машини МАЗи, нас на них прикомандирували до 25-ої десантної бригади, яка якраз розташовувалася під Шахтарськом. Ми прибули до них. У них якраз була задача відрізати дороги від Луганська. Цілу ніч нас гасили міномети, один чи два, по кругу. Вранці нас відправили лагодити МАЗ, який вийшов з ладу. За ніч його зробили, наступного ранку ми вирушили назад, на Шахтарськ, до 25-ки, а вона вже вийшла далі. Ми проїхали наш блокпост і сепаратистський. Нас пропустили. Ми проїхали до Сніжного, де треба було повертати на Шахтарськ по полях. А там нас вже чекала засідка. Ми же ворожий блокпост проїхали як годиться: з українським прапором на машині… Зав'язався бій…

-У вас була зброя?

-Так, автомати, "покемон" - так ми називаємо кулемет ПКМ… Нас обстріляли, машина загорілася. Ми, троє, всі, хто був у машині, відійшли в село. Поки були набої, трохи відстрілювалися. А як патрони закінчилися, почали ховатися. Бій тривав  десь годину. Ще хвилин тридцять-сорок ворог нас вишукував. Спочатку стріляли і кричали по полях. Думали, що застрелили нас десь там, шукали наші тіла.

А ми побігли в бік багатоповерхівок. Там був двоповерховий і триповерховий будинки, але ми в них не забігли, бо знали, що там люди, не хотіли їх підставляти. Шукали місце, щоб нікого не було. Тому в гараж і сховалися. Чеченці пробігли повз нього, обстріляли все навкруги, але нас не побачили. Потім другий і третій раз пробігли поряд. А потім вже нас здали.

-Хто?

-Сусідка побачила, що ми ховаємося в гаражі… Вона до останнього нічого не говорила, поки її чоловіка не застрелили. Якби нас не здали, ми б вийшли звідти пізніше...

Під час бою ми доповідали 25-ій бригаді, що потрапили у засідку, де саме… Бригада стояла в п’яти кілометрах від того села, могла прийти на допомогу. Нам казали: "Чекайте, тримайтеся". Але так ніхто і не прийшов… У старшого лейтенанта був ПМ. І ми навіть думали застрілитися, але він сказав: разом потрапили у цю халепу, разом і додому будем вертатися.

Чеченці нас зажали в гаражі, били, хотіли різати. Але несподівано з’явилися денеерівці, забрали нас, сказали, що ми їм потрібні… Все це дуже швидко відбувалося.

Спочатку нас відвезли в Сніжне, в їхній штаб, який був у міськраді. Морально та психологічно давили на нас, питаючи постійно: навіщо ви сюди прийшли. Нас посадили в підвал. Допити почалися. Коли нас тримали в старому військкоматі, чути було, як їхня арта під'їжджала і валила по наших позиціях звідти.

У нас була можливість здійснити втечу, але куди бігти – ми не знали. Чому думаю, що ми могли б утікти? Тому що нас охороняли діти, років по 16. З карабіном в руках. Схоже, що це були місцеві. Охороняв і мужик, який приїхав воювати за "ДНР".

Через тиждень мого напарника поміняли. Мене також могли поміняти, але я відмовився. З нами був боєць, у нього два поранення було в спині – уламки. Він потрапив у полон перед нами. Йому не надавали медичну допомогу… А було йому зовсім погано. Тому ми вирішили, що він назве моє прізвище. І пішов замість мене. А мене перевели в СІЗО в Сніжному.

Годували нас раз на тиждень. За 22 дні полону я скинув 23 кілограми. Був 73, а вийшов -50....

Про те, що ми в полоні, офіційно дізналися, коли відпустили мого напарника. До того тиждень вважали, що ми загинули…

"Я ПРОСТО ВІДКЛЮЧАВСЯ І ЯК ТІЛЬКИ МІГ – СПАВ"

-У тебе було відчуття, що це ніколи не закінчиться?

-Думаю, у мене включався режим самозбереження. Я просто відключався, і як тільки міг – спав. Коли нас тримали в Дебальцевому, з камери витягли молодого офіцера, молодого, і забили його ногами… Я це розумів і вирішив про себе: як буде, так і буде.

-Що від вас хотіли дізнатися під час допитів і хто допитував?

-Перед допитами у нас дізнавалися, чи знаємо ми російську мову. А те, що це було російські офіцери, я навіть сумнівів не маю. У нас я таких не бачив. Був дядько два на два, здоровенний. Казав, що у нього три війни за спиною. На ньому була нова офіцерська форма російського зразка. До речі, на допиті були присутні діти.

-Діти? – не можу не відреагувати на це я.

-Шестирічний син одного з офіцерів сидів на допиті. Позивний цього росіянина був Ленін. Він сам маленький, лисий, схожий на вождя. Кажуть, його вже немає в живих. Нас при дитині і били…

-А про що питали?

-Де наші стоять. У нас у документах було вказано, що ми тільки заїхали в зону бойових дій, що не довго там знаходилися. Тому вони самі розуміли, що ми не багато встигли дізнатися. Нас просто тримали в камері, місцевих до нас кидали. Там же вже комендантська година була. Кого ловили за його порушення, до нас і кидали. Ми з ними не спілкувалися. В сусідній камері сиділи суддя з чоловіком. Вони до нас вже туди потрапили. Від них, думаю, грошей хотіли.

-Ти знав, що тебе можуть обміняти?

-Я навіть не здогадувався, що таке станеться. Я в той обмін випадково потрапив. До нас у камеру, де знаходилося 11 чоловік,зайшла молода жінка з Москви, яка займалася саме обмінами. Вона пальцем тицьнула в мене, мовляв, віддати.

Я не знав, чи віддадуть нашого офіцера, бо він перебував окремо від мене. Його забрали російські ГРУшники. Під час допитів він втратив око, після чого його до себе забрав російський офіцер і його більше не чіпали. Якийсь нормальний офіцер попався. Він забрав і сказав: якщо хтось троне цю людину, тих сам розстріляю.

Коли мене везли міняти, мужик, що був за кермом, дав нам батькам подзвонити. Казав: не знаю, хто вас буде забирати, тому зв’яжіться із своїми. Я набрав батька. Чув його вперше за цей весь час. Нас забрав Рубан – він тоді активно займався обмінами. Ми від'їхали від Донецька на сто кілометрів, а потім дорожні знаки знову почали наближати нас до того міста. 80 кілометрів, 70, 50... Думаю, ну все. Приїхали… Але потім знову почали віддалятися. Нас привезли в Дніпро. І там у шпиталі нас закрили, щоб ми не давали інтерв'ю, ні з ким не спілкувалися.

- Ви знали, на кого вас поміняли?

-Нас міняли в одній стороні, а їх в іншій. Там також було більше, ніж нас…

У лікарні я сваритися почав: прокидаєшся зранку і знову бачиш грати. Додому відправити нас не могли. Командування по нас не їхало, документів у нас немає, тому на потяг ми не могли сісти. Мої документи всі там залишилися. Я ще й за жінку в полоні отримав – у мене з собою були жінчині права. І вони присікалися: вас троє, а документів - на чотирьох людей, де ця жінка. Я все пояснював, що я вчив вдома її водити машину, тому права у мене і залишилися, коли нас відправили на Старокостянтинів…

Зовсім випадково я дізнався, що на Львів буде відправлятися літак із пораненими. Попросив пілота, він мене і забрав. Там мене знову закрили в окремій кімнаті, але нарешті приїхав за мною тесть. І коли ми вже їхали додому, йому подзвонили есбеушники: "Везіть його до нас". Але він, знаючи правила, сказав, що привезе мене лише за наявності запиту через частину. Завдяки цьому я хоча б пару днів вдома побув… А потім пішла тяганина: де зброя, де машина. Обіцяли зробити всі документи, але загалом все робив сам, за свій рахунок.

"За ці роки ніяк не можу групу по пораненню оформити"

-Чому тобі дали позивний Патрон?

-Мене так ще в дитинстві називав батько за те, що я був дуже непосидючим і швидким, як патрон. Під час війни я навіть не сумнівався, яким у мене буде позивний.

-До війни ти скільки прослужив?

-З 2012 року в армії. У мене один дядько військовий, другий. Тому я з дитинства хотів також носити форму. Але мене раз призвали, але не взяли, другий. Я пішов вчитися на агронома. І коли був ще один призов, нарешті потрапив у навчальний центр в Старичі.

-Не думав, що буде війна в нашій країні?

-Та я коли служив, армії практично не було, - сміється. – Хто там думав воювати… Але нас навчали всього, тому мені було цікаво, я не жалкував, що служив. Після срочки підписав контракт, а тут вже і війна почалася.

-Після поверненння з полону коли ти знову повернувся служити?

-Місяць провів у госпіталі, потім удома побув. Коли почув, що знову набирається група в АТО, пішов до командира: "Я б поїхав". Це було відразу після нового 2015 року. Працював на тягачі. Всюди в цих краях був – Донецьку область вивчив добре. Я возив техніку на ремонт, переганяв, куди треба. А в 2017 році мене не взяли на війну. Тому я посварився в частині, звільнився і перейшов у добровольчий батальйон. І майже відразу потрапив у роту до Да Вінчі. Він забрав мене на позицію в село Кам'янка. Так у нього я і залишився дотепер.

Боєць 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Федонюк, друг Патрон, про полон ДНР: На допиті був шестирічний син російського офіцера з позивним Ленін. Нас при дитині і били 03

Коли я вдома, мені наче бракує чогось. Тут я себе відчуваю потрібнішим, ніж на гражданці чи в частині. Тут у мене є завдання, яке я маю виконати.

А там… Я за ці роки ніяк не можу групу по пораненню оформити. Маю два кульових і 17 уламкових уражень. Був поранений в тому бою, коли нас оточили чечени. Добре, що кулі пройшли не вглиб, а на спині розірвали шкіру та трохи м’язи. А уламки пройшлися по ногах та спині. До цієї пори виходять. Є бумага, що поранення були. Мали навіть виплатити компенсацію, але так я нічого і не отримав…

-У добровольчому підрозділі ти також гроші не отримуєш…

-Я і тоді не за гроші воював. Не в них щастя. У мене син росте. Йому лише чотири роки. І я хочу, щоб він жив у нормальній Україні, незалежній. Для мене це дуже важливо.

Боєць 1-ої окремої штурмової роти Дмитро Федонюк, друг Патрон, про полон ДНР: На допиті був шестирічний син російського офіцера з позивним Ленін. Нас при дитині і били 04

Я ж поїхав на війну через три місяці після одруження. Жінка була тоді вагітна. Народила доньку, коли я був на навчанні. Але маленька за тиждень померла. Лікарі не дали швидку, щоб завести її до Львова до інших спеціалістів. Може, там би врятували… Я доньку побачив на похороні… Через рік дружина народила сина. Я страшенно його люблю. Через те, що я постійно на війні, ми з дружиною розійшлися. Це не життя. Але що б не було в житті, я зрозумів одне: головне, не падати духом і йти до кінця.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику