Цензор.НЕТ

29.01.20 15:15

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: "У підвалі ДАПу під нами були заблоковані "кадировці", які кричали: "Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду"

Автор: Михайло Ухман

Дуже мало людей знають про те, що насправді пережили хлопці, які відстоювали Донецький аеропорт. Багато його захисників загинули, а той, хто вижив, не дуже хоче повертатися туди навіть подумки…

Житель Ковеля – боєць 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький лежав поранений під стіною, бачив, як приїхала наша МТЛБ, щоб забрати поранених бійців і підсилити захисників ДАП. В той час окупанти на другому поверсі нового терміналу відкрили вогонь по машині з гранатометів. Механіку машини відірвало руку, пошматувало тіло осколками. Хлопець дивився на цю картину і вже прощався з життям. Але якимось дивом таки зміг вижити в тому пеклі.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 01

"ДЕЯКІ РОСІЯНИ КРИЧАЛИ: "ВИ ШТО ДУМАЄТЄ, ШТО ОТСЮДА ВИЙДЄТЄ? ВИ ЗДЄСЬ БУДЄТЄ ВСЬО ОТСТРАЇВАТЬ!""

- Я не підтримував спочатку Революцію Гідності, вірив у міфічну російсько-українську дружбу. Лишень з окупацією Криму зрозумів, що Майдан потрібен, інакше ми б втратили всю країну. Я відчував на собі провину перед тими, хто стояв у центрі Києва. Адже, загалом, війну по краплі спровокували такі люди, як я. Саме через наше нейтральне ставлення Путін напав на Україну. Це суто моя думка. Були б українці радикальними, любили свою країну, ніхто б не захопив українські території.

Після перших втрат на війні з нашого боку, я вирішив іти воювати. Пройшов медкомісію і вже з готовою довідкою на руках прибув до військкомату. Там попросив у них повістку, щоб можна було показати своїм рідним.

- Тобто ти все робив без відома родини?

- Насправді – це важко. Тільки у фільмах мати благословляє сина на війну рушничком. В реальному житті ніяка дружина чи мати не буде рада, якщо син або чоловік їхатиме воювати. Тим більше мій рідний брат живе з 1994 року в Росії. Він служив у їхній армії і не підтримував наше прагнення бути вільними. Ми постійно сварилися після початку бойових дій. Він кричав, що я гарматне м’ясо і так далі.

- Чому ти вирішив іти воювати в складі 80 бригади ЗСУ?

- Мене спочатку направляли у 164 навчальний центр, вивчати саперну справу. Але я захотів саме до десантників. До війни мені доводилося займатися парашутним спортом, я мав за плечами понад 80 стрибків. Тому мені захотілося бути серед  цих хлопців. Тим більше, що мій знайомий з Рівненщини – Федір Місюра, який пізніше дістав важке поранення в аеропорту, уже був у цьому підрозділі.

Нас непогано навчали, стрільба з різних видів зброї, кидання гранат. Взагалі рота у нас була дуже класна. Всі дружні, охоплені ідеєю, ніхто не зловживав алкоголем. Єдине, що пригнічувало – це очікування відправки на фронт. Вже пізніше, коли не вистачало людей, до нас прикріпляли бійців з інших підрозділів. Серед них попадалися не зовсім хороші хлопці, які любили хильнути зайвого, ігнорували статут. Ми таких карали відповідно, проводили моральні розмови, змушували рити ями.

- Коли довелося їхати в зону бойових дій, не каявся, що ухвалив таке рішення? Адже це міг бути квиток в один бік?

- Перед самим відправленням я зустрівся зі своїми рідними. Ми жартували, я розказував анекдоти, проте на душі було важко. Дуже добре, що нам дали можливість побачитися з близькими людьми. Для деяких бійців – це була остання зустріч. Проте за кілька тижнів звикаєш до того, що дім залишився в минулому, адже починаєш розуміти, для чого перебуваєш на сході України.

Після прибуття на фронт, ми почали вивчати його, знайомитися з жителями. Тим більше, що нам говорили про тутешніх мешканців як сепаратистів. Деякі жінки справді підходили до нас і проклинали. Але в більшості нам траплялися адекватні люди.

Одного разу, ми втекли зі своєї бази на заправку неподалік, щоб чогось перекусити. До нас почали підходити тамтешні відвідувачі і пригощати кавою, піцою. Вони говорили російською, проте їхні слова підтримки були дуже щирі. Один з них подарував мені дуже дорогий коньяк, який я взяв із собою в аеропорт. Ми його там випили під час невеликого затишшя. Ця пляшка досі зберігається в мене, адже вона дорога мені як пам’ять. Тому що багатьох хлопців, які пили з неї, уже немає в живих.

- Коли тобі з побратимами стало відомо, що доведеться воювати в Донецькому аеропорту?

- Нам про це сказали, коли ми перебували ще в Костянтинівці. Дехто з хлопців почав готуватися до цього дуже серйозно. Вони замовили у волонтерів карти територій, які прилягали до ДАП, тобто сіл: Водяне, Піски, Опитне.

Наприкінці грудня 2014 року мене і ще кількох побратимів перекинули саме в Опитне. Перед тим у нас була розмова з комбатом, де він говорив, що на летовище будуть їхати тільки добровольці. Тоді мною було прийнято рішення, що я буду серед них. Адже на той момент мені було 32 роки, я вже був одружений, мав дітей. І було б неправильно, якби йшли туди молоді хлопці без сім’ї, нащадків.

11 чи 12 січня нам повідомили, що п’ятьом добровольцям, які бажають перебувати в ДАП, потрібно готуватися до виїзду. Я попав у цю групу, Володимир Козак, Василь Кузьмін, Дмитро Скляров і Артем Гребенюк. У ніч перед виїздом ми накрили собі невеличкий стіл, нарізали ковбаси. Випили по кілька грам, чого ніколи собі не дозволяли до того. Перед застіллям ми помолилися, адже я вірю у Божий захист. І після недовгих збирань, нас привезли у село Водяне.

Там уже стало трохи важко морально, адже ти розумів, що ось вона ця мить, до якої тебе готовили. Тим більше, що нашого ротного – Олега Величанського, 13 січня відправили на диспетчерську вежу, яка уже впала під ударами російської артилерії і танків.

Я зателефонував дружині, дітям, поговорив з ними, підбадьорив їх. Також мені вдалося поговорити із "шваґром" (брат дружини). Я попросив його, щоб він приглянув за сім’єю, якщо зі мною щось станеться.

14 січня в 03.30 ранку, ми погрузилися в МТЛБ і поїхали в новий термінал.

- Донецький аеропорт – це була маленька територія, де діяли свої правила, закони, способи виживання. Як він вас зустрів?

- Ми приїхали вночі, десь там стрілять, хто відповідає. Ми взяли одне одного за плечі і таким ланцюгом пішли в імпровізований штаб, де повсюди лежали десятки людей, які відпочивали після боїв.

Наступного дня по нас уже лупив російський танк. Найголовніше, що наші війська давали йому спокійно вистрілювати весь боєкомплект. Це викликало подив, чому так? А деякі бійці кричали: "Зрада".

У підвалі під нами були заблоковані "кадировці", які кричали: "Ей, хахол, виході. Сначала покурім, потом я тєбя рєзать буду". Це теж трохи шокувало нас. Але потім на наш пост прийшов боєць 93 бригади Саша з позивним Борода. На той момент це був один з бійців, на яких можна було орієнтуватися. Хтось ховався, інші ходили пригнічені, Сашка навпаки гатив по окупантах з чого попало, підбадьорював молодих.

Прийшовши до нас, він взяв гранату прикріпив її липкою стрічкою до ВОГа і закинув до кадировців. Настрій зразу покращився, приємно було бачити людину, яка вирішує проблеми. Хоча на нас продовжували морально давити. Деякі росіяни кричали: "Ви што, думаєтє, што отсюда вийдєтє? Ви здєсь будєтє всьо отстраївать"!!!

"МИ ТРИМАЛИСЯ, ЯК МОГЛИ, НАША БОРОТЬБА БУЛА ФАНТАСТИЧНОЮ"

- В ті дні російські окупанти почали штурмувати новий термінал величезними силами. Крім артилерії, почала активно працювати піхота. Вдалося якось "в’їхати" у цей швидкісний вир подій? Не відчував себе дилетантом?

- 15 січня справді почалася активізація, ворог гатив танками по аеропорту, від того постраждали бійці 93 бригади, які утримували 2 поверх нового терміналу. З допомогою танків російська піхота, яка уже перебувала в куточку терміналу, почала видавлювати наших бійців звідти. Заруба була страшна і хочеться сказати, що не дуже багато хлопців рвалися у бій. Хтось боявся, інші не хотіли воювати, були такі, що впадали у ступор. Я дійшов висновку, що по-справжньому билися 15 відсотків бійців від загальної кількості.

Зранку перед штурмом по нас гатили з готелю "Політ". До мене підійшов Віталік Любенко позивний Веселий, він на той момент командував обороною терміналу всередині і попросив виставити АГС, щоб дати відповідь окупантам. Але цього не вдалося зробити, оскільки в потрібному нам місці все було зруйновано.

Поряд зі мною перебував Федір Мисюра, друг, про якого я згадував вище. Під час стрільби він дістав кулю під серце. Все трапилося дуже миттєво. Я підійшов до нього, Федя з хлопцями розігрівав кашу. Ми поговорили трохи і я відправився на свою позицію. Через короткий час бачу - когось понесли, і мені повідомили, що це Федя. Йому пощастило, адже славнозвісний лікар Ігор Зінич (Псіх) зумів надати якісну першу допомогу, а потім швидко приїхала МТЛБ, яка забрала його.

А тут ще й моя сестра зуміла додзвонитися і повідомила новину, яку почула по телевізору. Російські найманці заявили, якщо ми до вечора 15 січня не здамося, вони всіх знищать. Це трохи погано впливало на загальний стан, але боротьба триває.

- На той момент ти розумів, що втримати аеропорт тепер буде важко?

- Скажу більше, ми розуміли, що за такого розгортання подій все триватиме лічені дні. Ввечері в стелі почали з’являтися діри, ми спостерігали за ними в тепловізор. 16 січня терористи почали закидати гранати до нас. Одна з них розірвалася біля мене і осколок прилетів в голову. Псіх швидко надав мені допомогу. Осколки від іншої гранати теж попали в ноги. В цей момент я бачив очі побратимів, вони деякою мірою заздрили мені, що я покину аеропорт, а вони залишаться воювати.

Хоча я не ховався, а продовжував вести бій. Тим більше, що потрібні були всі руки, які можуть тримати автомат. Саме в цей день я точно побачив перед собою ворога і знав, куди стріляю. Його фігура чітко мелькнула в проймі між стінами, я прицілився і двічі вистрілив. Не знаю чи вбив, але видимість була добра. У всіх інших випадках, я гатив просто по тих місцях, звідки вели вогонь.

Хоча були пацани, які працювали на випередження і самі "гасили" ворога. Наприклад Саша Борода, поряд перебував Зеник, говорю про них, бо бачив їхню роботу. Вони брали РПГ: бах, бах – відпрацювали, дивлюся, а в їхніх руках вже автомат, знову стріляють.

- Триває активний бій, з обох боків працюють з різних видів зброї. Наші втрати були великі в цей день?

- Суттєві. Як тільки терористи почали кидати гранати, ми розвернули нашу барикаду, щоб закритися від осколків. Поряд перебував побратим Владислав Остапенко, позивний Остап, він був бійцем 93 бригади ЗСУ. В один з моментів він впав з хрипом на ящики з-під РПГ. Я підійшов до нього, стягнув на землю і побачив, що в голові діра від кулі. На жаль, через деякий час Владислав помер.

Ми трималися, як могли, хоча зараз розумію, що наша боротьба була фантастичною. Ми падали, піднімалися, вели бій, ховалися від осколків і знову стріляли. В цей час до мене телефонувала дружина Мисюри. Хтось їй сказав, що чоловік поранений. Я всіляко заспокоював жінку, хоча повторюю, шанси на життя у нього були мізерні. Коли Ігор Зінич рятував Федора, я був поряд і той говорив:"Мені походу пі.да".

- Московські терористи атакували вас газами.

- Ми спочатку подумали, що це дим. Але коли зробиш перший ковток і тебе просто вивертає, розумієш, що це не жарти. Тоді в мене почалася справжня паніка. Я почав іти, зачепив ногою дріт, тягну його за собою. Спотикнувся, впав, кашляю, плачу, кругом вибухи, нічого не видно.

З часом газ розвіявся, ми отямилися і почали відстрілюватися. В той момент я вперше подумав, що помру. "Все бля.! Це капець, якого хр.на я маю тут помирати", - щось таке мелькає в голові. Пригадуєш, що там чекає дружина, діти, на очі набігають сльози. Але ти все рівно береш магазин і набиваєш його патронами.

Нас врятувала темнота. З настанням сутінків московські найманці перестали давити. Проте в нас уже не було спільної координації, єдиного командування, організованого спротиву. Я почав думати, якщо прорветься МТЛБ – виїжджати чи залишитися? Я не був героєм, не ліз на вістря бою, але не ховався. Наскільки дозволяли сили, дякую Богу за це, – допомагав хлопцям.

Я згадав, що в моєму рюкзаку є пляшка коньяку, того самого, який мені дали в Костянтинівці, палиця ковбаси, топлене молоко, дві шоколадки. Витягнув все і розділив між хлопцями, які лежали поряд зі мною. Це трохи підбадьорило нас і тут знову розпочався нічний бій.

Росіяни намагалися закидати гранати, гатити з усього, що мали. Вони так притиснули нас, що ми викликали вогонь своєї ж артилерії на себе. Коли ти чуєш, як повідомляють: "Ховайтеся, летять кабанчики, а потім вся будівля разом з тобою піднімається і опускається, хочеться злитись з бетоном і бути одним цілим. Під час одного прильоту я відкрив очі і побачив, як гарячі осколки пробивають металеві занавіски і зупиняються під протилежною стіною. Таке видовище неможливо забути.

На жаль, ці осколки поранили чимало наших бійців. Не буду говорити з упевненістю, проте мені здається, що один із хлопців – Юра Кушнір з Чернівців - помер від цього поранення. Хоча саме ця артилерійська атака допомогла врятувати наші життя.

- Була можливість у тебе з кимось зв’язатися, щоб попрощатися чи просто розказати про ситуацію, яка склалася у вас? Адже хочеться жити все-таки.

- Я додзвонився до одного полковника і сказав, що ситуація п#здець критична, треба витягувати людей. Він сказав, щоб я не хвилювався, мовляв "ластівки", тобто машини уже йдуть. Я йому почав пояснювати, що москалі над нами і вони просто спалять МТЛБ. Проте він продовжував гнути свою лінію, говорив, що не потрібно здавати жодного сантиметра української землі. Я сказав під кінець розмови, що наша загибель буде на його совісті.

Через деякий час приїхали дві МТЛБ, в одній із них був механіком Володя Трух, поряд з ним перебував Іван Шостак з позивним Доберман! Перша машина зупинилася збоку, тому її окупанти не побачили. Інша, де були Володя та Іван, стояла відкрита для терористів. З неї встиг вискочити десант бійців, який прибув нам на допомогу. І в той момент зверху росіяни гатять з гранатомета просто в машину. Володя та Іван перебувають всередині.

Я спостерігав за цим і від побаченого впав у ступор. Адже перед моїми очима стояла фантастична картина, до якої я не був готовий. Все горить, вибухає, якісь там люди витягують Володю, кричать. Від побаченого я просто звалився під стіну знесилений. До мене підійшов Псіх, переконався, що не маю зовнішніх поранень, пішов оглядати інших бійців. Зрештою Володя помер від величезних поранень і в страшних муках.

- Ти змирився, що уже прийшов кінець всьому?

- Через деякий час я піднявся і побачив у вікно, що збоку стоїть наша МТЛБ, і в неї ніхто не стріляє. Проте, ми не мали змоги добратися туди, адже навпроти горіла підбита перша машина. Через деякий час росіяни побачили, що неподалік знаходиться наш бойовий автомобіль і відкрили вогонь по ньому. Хлопці не могли довго підставлятися і покинули ДАП, так нікого і не взявши з собою.

Саме тоді я подумав, що тут все закінчиться. Правда, перед тим мені вдалося відправити дружині повідомлення із словами прощання.

- Що саме ти писав їй? Що хочеться сказати коханій в останні митті життя?

- Все найкраще, все, що відчуваєш у такі хвилини.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 02
Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 03

Але Бог мене врятував з того пекла і все розпочалося з десанту 90 батальйону, який прибув на машині Володі Труха. Там були просто легендарні хлопці, яких я поважаю безмежно. Це Іван Зубков, Андрій з позивним Сєвер. Останній ходив і кричав: "Що ви тут лягли, бля? Хто воюватиме?" Я послухав його, піднявся і думаю: "Та будь, що буде". Витягнув з рюкзака фотоапарат, засунув його в кишеню, сам рюкзак кинув на барикади.

Якщо чесно, то горджуся собою за свій вчинок, що зумів переламати свій критичний стан і взяти в руки автомат. Сєвер показав мені, побратимам Стасу, Каптьору та Диму пост, де ми мали утримувати оборону.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 04

"В ТОМУ БОЮ ЗАГИНУЛО ДУЖЕ БАГАТО КЛАСНИХ ПАЦАНІВ, АЛЕ ВІН ДАВ МОЖЛИВІСТЬ НАМ ОЖИТИ"

- Ти згадав про фотоапарат? Навіщо він тобі в цьому хаосі?

- Стоячи на посту, я встиг зробити кілька знімків, які для деяких хлопців стали останніми в житті. І їх зараз можна побачити в інтернеті – це наша пам’ять.

- Російські окупанти пробували вас добивати?

- Нам повідомили зранку, що ведуться якісь переговори, щоб вивезти поранених. Я ще думав: їхати чи не їхати. Потім прийняв рішення: "Якщо в машину влізуть всі важкі поранені і буде місце, то виїду з летовища. Якщо вільного місяця не буде, то залишуся.

Під обід нам сказали, що окупанти відмовилися випускати "трьохсотих". І в той момент я знову почав прощатися з життям, правда уже не було паніки, тільки холодна байдужість. Щоб не лежати, взяв у руки автомат і пішов до побратимів. В цей момент наші почали штурм російських позицій: "Спартак", "Монастир". Ми готувалися до найгіршого, вважали, що доживаємо тут лічені години. А виявляється, українські війська про нас не забули. В тому бою загинуло дуже багато класних пацанів, але він дав можливість нам ожити. Плюс основні сили противника відволіклися від терміналу.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 05

Під вечір приїхала МТЛБ по поранених. Хлопців погрузили всередину, зверху на машину ми вантажили наших убитих воїнів. Запихали їхні тіла в спальники і закидали наверх.

Ми з Андрієм (Сєвером) теж допомагали всім, коли машина рушила з терміналу, вона застрягла на деяку мить в купі сміття і бетону. Я в той момент почав гаряче молитися: "Боже! Боже! Врятуй хлопців". Їм вдалося покинути аеропорт, хоча окупанти побачили їх і відкрили вогонь.

Якогось шаленого натиску з боку московських окупантів у нас не було, проте ситуація не тішила.

Коли машина від’їхала, був поранений Сєвер. У хаосі забули винести важкого пораненого Романа Калинюка, бійця нашої роти, який лежав три дні в темноті під стіною і чекав, коли його заберуть з ДАП.

- Як ми уже знаємо, що через деякий час приїхала чергова машина, вдалося Романа вивезти?

- Я мушу про це сказати. В МТЛБ, яка справді прибула у термінал, намагалися влізти усі. Туди навіть сідали хлопці, яких зачепило зовсім трішки, вони брали свої рюкзаки і покидали аеропорт. Романа з деякими хлопцями ми винесли і повантажили в машину, в останню чергу. Я теж заліз в МТЛБ і зайняв останнє місце, яке було вільне.

Повернення у Водяне було дуже важким. Росіяни стріляли по машині, багато поранених, всі кричать, матюкаються. Коли прибули на базу, нас витягували з машини за ноги. Коли я вантажив Рому, свій автомат віддав дядькові Володимирові. Він був серед нас найстаршим, але надзвичайно вмотивованим. Зброя так і залишилася в аеропорту, як і мій старший побратим, котрий загинув під час вибуху.

- Дехто з хлопців каже, що безглуздо було захищати аеропорт в останні дні нашого там перебування. Потрібно було виходити раніше.

- А хто нам дав такий наказ? Його не було. У перший час після падіння ДАП, я думав, що нас зрадили, кинули – це неправда. Своєю невеликою групою бійців ми висіли над всім російським угрупованням, яке базувалося в Донецьку. Наші дії і незламність сковували їх. Це була боротьба на всіх рівнях.

З іншого боку не було чіткої взаємодії між бійцями і командуванням. Офіцери не розуміли нас і навпаки. Якщо хтось називає бійців дебілами, ідіотами, нездарами, вони від цього не стануть професіоналами. Їхня повага до цих офіцерів теж не покращиться.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 06

- Ти живий і слава Богу, хоча моментами твоє життя висіло на волосині. Як дружина пережила ці дні очікування, тим більше, коли отримала таке повідомлення?

- Вже вдома вона розказала мені все. Коли по телебаченню повідомили, що терористи атакують нас, дружина лежала і плакала на ліжку. В той момент у кімнату ввійшла її мати і каже: "Чого ж ти? В тебе ще діти є!" Дружина не витримала і крикнула: "В мене ще чоловік є"! Вона не вірила у мою загибель.

Дочка приходила і просила розказати правду про тата, говорила, що вже доросла.

Воїн 80-ї бригади ЗСУ Віталій Пясецький: У підвалі ДАПу під нами були заблоковані кадировці, які кричали: Ей, хахол, виході. Я тєбя рєзать буду 07

Ці моменти для мене надто важкі і особливі одночасно. Адже не так просто сім’я перенесла моє перебування в Донецькому аеропорті. Моя дружина посивіла від болю очікування. Вони страждали, знаючи, що їхній тато, як мінімум може не повернутися живим.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Смотреть комментарии → ← Назад в рубрику