"Сепари експериментували з електричним струмом на допитах, били та виводили на псевдорозстріли", - Олександр Калін, український військовослужбовець, полонений у 2015-2017 роках

9185 6
Автор: Євгенія Слівко

Олександр Калін, мобілізований ще на початку війни в 30 механізовану бригаду, у вересні 2015 року в районі селища Луганське потрапив у полон, де він перебував понад два роки. Там, розповідає боєць, практикували струм на допитах, побиття та знущання.

Сепари експериментували з електричним струмом на допитах, били та виводили на псевдорозстріли, - Олександр Калін, український військовослужбовець, полонений у 2015-2017 роках 01

-Скільки часу минуло з моменту, як ви почали службу і потрапили у полон?

-13 вересня 2015 року потрапив у полон, через півроку служби у ЗСУ фактично.

Два роки і три з половиною місяці я пробув у полоні, до 27 грудня 2017 року.

Але після полону відразу повернувся на службу. Досі воюю – все як і до полону.

-Це доволі тривалий термін. Були такі, що пробули у полоні ще довше?

- Ну ось останній обмін був 29 грудня 2019 року і три людини з тієї групи з якою я утримувався, повернулися додому тільки тепер. Тобто, загалом вони були у полоні 5 років. Я потрапив у полон, то вони вже там були і тільки в грудні їх звільнили. Я до них на зустріч їздив. Вони, до речі, також військовослужбовці і обоє повернулися на службу. За ініціативи Порошенка їм видали по квартирі, хоча той вже й не Президент, але хоч якась компенсація хлопцям і родинам.

-Яким чином ви потрапили у полон? Це була ваша необачність чи спланована операція ворога?

-Нам і не думалося, що вони можуть підійти настільки близько. Тим паче, з першого вересня було оголошено перемир’я і до 13 вересня дійсно не було жодного пострілу, а потім вони, звичайно, порушили цю домовленість.

Я потрапив у полон біля смт Луганське, ми стояли на опорних пунктах, нас оточила російська диверсійно-розвідувальна група. До речі, підходили вони у нашій піксельній формі. Ми думали, що це свої йдуть, а коли вже стало зрозуміло, що це вороги, то було пізно.

Вони обійшли нас збоку, і почали валити АКМи (автомати, - ред.).

Річ була от у чому: там був яр з правого боку і нам доповіли, що біля нас розтяжки стоять, міни, а нам же до яру не видно. От ми й були впевнені у безпеці.

А потім нас оточили 5 чоловік. Всі були чинними офіцерами ГРУ. То була чітка спецоперація, вони знали місцевість, були підготовленими.

Між собою дорікали нам: "С кем вообще воюете, это наша третья война!"

Та по них і видно було, що вони росіяни, відразу чути по акценту.

Ось крайній раз наш батальйон стояв у Луганському, якраз там, де мене у 15му взяли у полон. Я приїхав прямо на ту позицію, в той окоп, привіз квіти. Там же три хлопці загинуло в той день: один старший лейтенант і два старших солдати. Старший лейтенант помер через тиждень у госпіталі - йому у трьох місцях прострелили груди (Рожелюк Володимир Якович, на фронт пішов добровольцем у червні 2015 року, старший лейтенант, - ред.), а ці двоє - Сергій і Юра - загинули в бою; (Ільченко Сергій Анатолійович, 31 березня 2015 року мобілізований, старший солдат, старший стрілець 2-го окремого мотопіхотного батальйону, 30-ї окремої механізованої бригади; Січкар Юрій Анатолійович - старший солдат, навідник 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади, - ред.).

-Де саме вас тримали у полоні?

-Мене тримали в "ДНР". Спочатку у підвалі колишньої СБУ, потім нас перевезли в Макіївку в колонію суворого режиму.

Нас хотіли навіть судити, уявляєте? Оголосили запобіжний захід – тримання під вартою, намагалися провести суд за статтею 130 Кримінального Кодексу Радянського Союзу 1961 року.

Кваліфікували мої дії як "пособничество в терроризме". Ця стаття передбачає від 10 до 20 років ув’язнення суворого режиму, але вони не встигли засудити мене – приїхала чергова група полонених, а потім вони втратили вже й інтерес до того суду.

-У полоні були лише українські військовослужбовці?

-З нами були не тільки військові. Був, наприклад, хлопець, який хотів через Донецьк поїхати на заробітки у Москву. Були й ті, що просто приїздили як туристи, щоб подивитися, як живуть у "ДНР", екстремали. Нас усього було 30 людей. У 2017 році звільнили 24 з 30.

-Вас як військовослужбовця допитували? Може, намагалися вербувати?

-Недаремно ж я повернувся усього з чотирма зубами додому. Вони пробували електричний струм на допитах, або просто били чи виводили на псевдорозстріли. Словом, у мене були фактично постійні струси мозку перші два місяці.

Вони думали, що я якийсь розвідник, бо при мені був лише телефон і пачка цигарок. І найсмішніше…уявіть, на телефоні жодної СМС не було, або вихідного дзвінка – якраз напередодні я все видалив, щоб почистити пам’ять. От вони й допитували мене як повноцінного агента, потім уже навели справки – їм стало нецікаво, і мене пересадили з одинарної камери у спільну. Це було знаком, що з допитами чіплятися вже не будуть. З того моменту залишалося просто чекати на обмін.

Але у підвалах ми не просто сиділи. "Деенерівці" нас вивозили на роботу. Зазвичай це було якесь прибирання територій або вони могли знайти якусь закинуту АЗС і змусити нас там фарбувати якісь бочки.

-Трудові табори прямо… А були такі, хто відмовлявся від робіт?

-Не було таких, хто б зовсім відмовлявся від роботи. Були двоє, яким вдалося втекти. Вони то змогли втекти, але ж для тих, хто залишився, зробили ще жахливіші умови утримування. Їх звичайно не вбили, але "укріпили дух", так би мовити.

-У вас був з’язок з рідними? На яких умовах він був можливим?

-Нам давали раз на тиждень зателефонувати рідним. Можна було поговорити хвилин 5 від сили, але вони уважно слухали все, про що ми говоримо. Або наприклад, коли вони нас вивозили на роботу в місто, то можна було домовитися з місцевими жителями, або з охоронцями, які нас охороняли, про якийсь дзвіночок.

-Домовитися, звісно, можна було лише за гроші, правда?

-Ні, ви знаєте. Давали зателефонувати безкоштовно. Звичайно, що це все було на свій страх і ризик, усі ж прекрасно розуміли, як до нас там ставляться.

-Були "деенерівці" "нормальні", лояльні, скажімо, до вас?

-Були. Якраз ті, що давали зателефонувати. Інколи, охоронці, які нас тримали, привозили їжу з якоїсь найближчої їдальні, в якій і самі харчувалися. А якщо не було як привезти, то давали російський "сухпай".

-"Сухпай" відрізняється від харчування наших військових?

-Їхній сухпай трохи зручніший – там якісь контейнери швидкого приготування, і їжа зберігає тепло, але наша смачніша, хоч і не така практична у приготуванні.

Але загалом, ми від усієї їжі дивувалися: все якесь несмачне і, знаєте, – просто аби не вмерти, я вже мовчу про якийсь смак тих продуктів, але "деенерівці" їли те саме, що й давали нам – їм нормально.

-Оскільки ми вже заговорили про харчування, як вас годували взагалі, був якийсь звичний режим?

-Нас почали годувати більшими порціями, коли залучали до робіт у місті.

Двічі на день: вранці і ввечері, так само і до туалету – два рази.

А коли вже вони перевели нас у Макіївську колонію, то годували тричі: сніданок, обід і вечеря. Але знаєте, годували так… От у мене мама живе в селі, то вона худобу краще годує.

Найбільше давали хліба, щоб просто не було апетиту.

-Вас тримали у полоні росіяни чи колаборанти, які перейшли на російський бік?

-Тримали у полоні сепари. Росіяни займаються там виключно важливими задачами, до речі, більше я саме тих росіян, які брали нас у полон, ніколи не бачив.

Часто доводилося бачити ту їхню популярну Дарью Морозову (Морозова Дарья Василівна – "уповноважена з прав людини у ДНР", - ред.), вона приходила до нас у камери утримування. Казала, що ми Україні не потрібні, мовляв, ніхто нас забирати не хоче, про нас вже всі тут і забули.

-Ви вірили в її слова?

-Та звичайно, що ні! Ми знали, що нас рано чи пізно заберуть. А ті, як ви кажете, колаборанти, місцеві жителі, вони й самі не вірять в те, про що говорять. Просто їм вже немає куди діватися. У них же чому колонії, в яких нас утримували, пусті…Усе просто – переважна більшість колишніх в’язнів зараз займають неабиякі посади: хтось офіцер, хтось полковник і таке подібне.

Звичайно, досвіду у них професійного ніякого немає, бо який може бути досвід у людини, яка все своє свідоме життя провела за гратами, а тепер керує. Проте, для них це ж така своєрідна влада, от вони й вимушені говорити якимись гаслами і лозунгами щоб складалося враження про їхню ідейність.

-Як думаєте, з огляду на їхню, як ви кажете, "ідейність", війна скоро закінчиться?

-Думаю, не скоро все це завершиться.

Розумієте, на тій стороні виховують дітей зовсім інакше: вони виховують так, як їм треба, і чим довше триває війна, тим гірше саме для України.

Припустимо, тій дитині, якій було 12 на момент початку війни, - їй зараз буде 18 і вона візьме зброю не просто як росіяни, а за якусь свою ідею, яку їй вклали в голову про "рускій мір". І це вже буде дуже важко побороти.

Ви ж знаєте, якщо людина воює за ідею, то її не спинити, а якщо це на років 10 затягнеться, то буде ще гірше.

-Ви бачили місцевих підлітків? Чим вони там займаються, можливо, граються у "війну"?

-Це, до речі, цікава тема. Деякі охоронці приводили своїх дітей до нас, щоб ті подивилися на укропів і каратєлєй. Діти уважно дивилися, запам’ятовували який вигляд має каратель з хунти (посміхається).

Але окрім цього, охоронці казали своїм дітям, що на нас можна не тільки дивитися, а й плювати чи штурхати.

-Ці діти плювали і штурхали?

-Ну звичайно, те що батьки їм кажуть, те вони й роблять. Всі ж ми слухали і довіряли своїм батькам, от і вони так само. Ось така політично-соціальна робота.

-Коли вам повідомили, що вас готують на обмін полоненими?

-25 грудня 2017 року мені сказали, що мене готують на обмін. Фактично, майже за добу повідомили.

-Ви відразу повірили в те, що скоро поїдете додому?

-Мало часу було для усвідомлення. Спочатку, звичайно, я не повірив.

Я вже замислився про правдивість їхніх слів тоді, коли відкрилися двері камери і нам занесли папірці, змусивши написати заяву, що ми ніби не маємо жодних претензій до умов утримання. Для нас це точно означало, що обміну бути.

-На чиє ім’я ви писали ці заяви, ймовірно ж на якогось російського генерала чи суддю?

-Ой, вони дуже майстерно знаходять якісь зразки документів, яким вже близько 100 років. Безпосередньо ця заява була написана на ім’я генерального прокурора "ДНР", якогось Співака чи якось так.

До речі, у мене на телефоні досі є довідка про звільнення, видана цим "генеральним прокурором".

Сепари експериментували з електричним струмом на допитах, били та виводили на псевдорозстріли, - Олександр Калін, український військовослужбовець, полонений у 2015-2017 роках 02

Довідка про звільнення з полону "ДНР" Каліна Олександра

-Як вас зустріла Україна?

-Коли повернулися додому, то навіть не вірилося, що я в Україні. Нас відразу відвезли у госпіталь, медсестри перепитували щоразу-де болить, а я кажу – нічого не болить, все чудово! Мені зробили чотири операції, ось має бути п’ята. Першою була операція якраз в офтальмології, робили корекцію зору, зір у мене впав через струси мозку.

-Струси мозку через побиття?

– Ну звичайно! Якщо їм щось не подобалося, то починали бити одразу, або вигадували якісь способи знущання. От наприклад, у них був такий телефон, якщо крутити цифри швидко – то б’є струмом миттєво, а якщо повільніше, то також б’є, але не так систематично. От вони й "гралися".

Або наприклад, по декілька разів виводили на розстріл. Якось дійсно розстріляли на очах всіх полонених одного хлопця, це був боєць української армії, Ігор Брановицький, що служив у 80-й бригаді. Він потрапив у полон біля ДАП. Цей випадок стався до того, як я потрапив до них у полон, але про нього знали усі.

При мені, в основному, могли стріляти "холостими", або десь поруч… але ж в момент пострілу ти цього не розумієш – чекаєш на смерть, тим паче після прикладу з Брановицьким.

-Після полону ви знову повернулися до ЗСУ. Яким ви стали?

-На фронті я зі своїми хлопцями, у нас все простіше, ніж у вашому міському житті. Звичайно, певною мірою інстинкт самозбереження десь притупляється.

Звикаєш до цих пострілів постійних, до звуків зброї і польових умов.

От наприклад, я потрапив у полон без бронежилета. Знаєте, я тоді приходив в окоп, знімав його і клав поруч, бо він же ж важкий. А по окопу ходив собі без броника. Раптом якщо якийсь незрозумілий шум, то можна було його швидко вдягти, це ось така буденність з окопів.

-Зараз вже вдягаєте броник завжди, сподіваюсь?

-Так! (сміється). Хоч ми всі й самовпевнені, але, як показує практика, – треба бути обачним.

До речі, мій броник ще з 2015 року зі мною. Поки я був у полоні, то ходив у ньому капітан, а коли я повернувся, то він мені його віддав, це нормальна практика у військових – передавати якісь якісні речі побратимам.

Євгенія Слівко, для Цензор.НЕТ