Цензор.НЕТ

22.10.19 11:14
Редакція Цензор.НЕТ може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.

Станиця-Луганська. Здали мій «окопчик»

Станиця-Луганська. Здали мій «окопчик»

В минулі вихідні відвідала Станицю-Луганську та Золоте для моніторингу ситуації. Що тут сказати… Добре тільки одне: що це так зване «розведення» відбулося лише в Станиці-Луганській. Бо те, що виглядає, як відступ, відбувається, як відступ і має наслідки відступу -  є відступом, а ніяким не розведенням. Адже, в так званому «розведенні» в Станиці-Луганській немає жодного інтересу української сторони. А навпаки...

І зараз, я доведу, що відведення в Станиці, яке подають, як «нічого страшного», бо «будинки там давно покинуті», насправді дуже навіть в інтересах ворога. Бо той район селища був важливий для оборони Станиці. Я це говорю, бо Станиця-Луганська і Золоте мені не чужі. Я там часто «топталася» в перші три роки війни. А отже, мій погляд не поверхневий, і я спробую розповісти так, щоб читачі побачили те, що побачила я.

Отже, Станиця-Луганська. Дуже гаряча точка під самим Луганськом. Вперше була тут восени 2014. Станиця зустріла мене блокпостом «Сталінград» -запечена земля, чорні палі дерев, залишки бронетехніки, що аж руді від жару вибухів, відірвана башта на узбіччі. Моторошно… За ним селище, пусте, дуже зруйноване…  Зараз людей в Станиці багато, щось поремонтоване, «Сталінград» прибрали від решток війни, лише випалений ліс свідчить, що Станицю ми утримали борнею і кров’ю.  

В 2014 році  в зоні АТО я відвідувала добровольчі батальйони. Тут був «Чернігів». Тоді, під час першого приїзду, хлопці, щойно мене зустріли,  відразу помчали на звуки стрільби тут же за рогом. А я, повністю укомплектована, теж ув’язалася за ними. Вузька вуличка вивела на околиці, там були позиції ВСУ, з яких вівся вогонь, - зокрема, стріляла зенітка. Виглядало страшно, звучало ще страшніше, та насправді – все було безтолково. Позиції ворогів на висоті, а ми внизу, ще й за лісом. Ми нічого не бачили і по-суті – розстрілювали ліс. А ось у ворога все було під контролем. Збоку від лісу піднімалася гола верхівка кряжу, і якщо ми його бачили, значить і у ворожих навідників ми як на долоні. Тому не дивно, що до нас прилітало з-за лісу. Воги прилітали. В них навісна траєкторія і було легко поцілити саме в наші позиції. Але поцілити в позиції ще не означає – поцілити  в бійців. В той день щастило. Осколки ловили мішки, складені навколо окопів. Один дише розірвався близенько, вояки половили дрібні осколки в каски та броніки, один маленький порізав мені край камуфляжа. Пощастило. І кулі снайперські просвистіли – теж повз.  Але наші бійці роздратувалися, вивели  …танк. А стріляти куди?  Стріляв наш танк то в…  снайпера, то в сторону далекого пагорба, то в ліс, і не було у нього шансів поцілити нікуди, окрім берізки і сосни.  Даремна витрата боєприпасів… Тільки під час розвороту гарматою зніс частину нашого бліндажу…

Весь цей нескладний бій я детально описую, щоб поставити першу рупорну точку в моїх доказах. Щоб ви, мої читачі, відчули, що там за місцевість.  Станиця-Луганська лежить в низині, а зі сторони Луганська високо-високо піднімається кряж. Там, на висоті, пам’ятник князю Ігорю і ворог. Всі схили уриті укріпленнями, багато приватних будинків, де також позиції ворога, у якого Станиця-Луганська, як на долоні. Зверху все видно і дуже зручно розстрілювати… нас.  

А тепер про другу проблему Станиці, яка називається «а ховатися то нікуди». Тобто, як я вже писала, зверху нас добре видно, але й під землею не укриєшся. В Станиці високі ґрунтові води, підвалів майже немає.

Позаяк я приїжджала в добровольчий батальйон «Чернігів», що захищав Станицю, розкажу, як вони воювали в цих непростих умовах рельєфу.

Нам підфартило, що Станиця для Луганська була чимось на кшталт Конча-Заспи. На окраїні селища луганська еліта побудувала собі шикарні будинки. В одному з маєтків у великому недобудованому будинку та банному комплексі розмістився батальйон «Чернігів».  

Коли я приїжджала до «Чернігова», мені, як гості, виділяли дерев’яну поличку в сауні, командири жили поряд в кімнаті для банного релаксу, а ще в комплексі був зимовий сад з великим басейном. Коли вперше приїхала, рослини прив’яли – давно їх ніхто не поливав. Кажу: «Хлопці, фікуси не сепари – вони не винні». Полила. Потім ще двічі приїжджала і поливала – зиму рослинки пережили… У мене поряд з «сауною-спальнею» також був маленький басейн, сухий. Коли під час обстрілу поряд з маєтком лягали розриви, мене просили там ховатися. В банному комплексі стіни були, як  картонні, - мінам насміх. А в басейні був шанс вижити – стінки захищали, якщо не пряме попадання. Нічні артобстріли тоді були тотальні. У командирів лежала рація, і після кожного розриву боєць з блокпосту повідомляв сектор  вибухів. Свистить, гримить, голос в рації : «Розриви на 6 годину». Наступний салют – включається рація: «Розриви на 8 годину». Коли доходило на «10 годину» - це означало вже тут поряд і мене виганяли в басейн. Вранці інспектували збитки. Окремі залітні осколки прилітали і при мені посікли  автомобілі у дворі. Але жодного, жодного разу прямого попадання в маєток. Вся вулиця була наче недоторкана. І до сих пір там жодного серйозного руйнування. В чому секрет?

А секрет простий і розкрився він мені в наступній сценці: залітає до командира боєць і каже: «Я в розвідку», а сам в душ. Виходить, чепуриться, шкарпетки нові у командира «стріляє».

На моє німе здивування командир пояснює: «В розвідку – це до молодиці по сусідству, - сміється, - дружина сепара». І не простого, як виявляється,  «сепара», а командира танкового підрозділу ЛНР. А наш та інші будинки на вулиці – всі будинки впливових сепарів. В деяких вони своїх дружин і дітей залишили. «Знають, що ми їм нічого не зробимо, а на українській стороні жити ліпше, ситніше, - пояснює командир, - і нам це зручно, бо у сепарів рука  не піднімається власний будинок рознести на друзки. Щоправда, коли плануються інтенсивні обстріли, їх сім’ї тікають. От і зараз Олег піде до Машеньки чай вип’є та розвідає, чи не збирається вона накивати з дому найближчим часом».

Але, як ніч і вибухи поряд, хлопці все виганяють мене зі спальника лізти в басейн. «А раптом у сепарів нерви здадуть, - сміються, - ми їм так сьогодні жару дали, що можуть і свій будинок нарешті розфігачити, тим паче Машенька поїхала».

Але жадібність – велика сила. За п’ять років нерви не здали – вулиця з гарними будинками одна стоїть ціла-цілісінька на всю Станицю-Луганську. Не дарма там навіть ОБСЄ свій штаб розмістив.

Але та вулиця – виняток, що підтверджує правило: в Станиці все не на нашу користь.

Отже, ставлю другу рупорну точку – в Станиці-Луганській від артобстрілів особливо не сховатись ні військовим, ні цивільному населенню. Підземних укриттів і підвалів з причини високих ґрунтових вод майже немає. Як захищатися в таких умовах, коли Станиця, як на блюдечку, лежить перед ворогом і сховатися нікуди? Відповідь тут проста: стримування ворожого вогню вогнем у відповідь. Ворог знає: він почав – буде відповідь, і не абияка, а з максимальним ефектом, бо його позиції вже «пристріляні», «отвєтка» підготована. І, до речі, якщо мова йде про крупнокаліберну зброю – артилерію, то для неї не проблема різні, описані вище, нюанси рельєфу. Наша артилерія давно пристріляла ворожі позиції і завжди може дати достойну відповідь.

Але якщо «арта» зв’язана?  Якщо «арту» заборонено використовувати, то перевага багатократно збільшується у ворога. Через те, що вони на висоті, їх снайпери багатократ ефективніші, їх АГС багатократ смертельніші. Їм немає проблем застосувати міномет з закритої позиції за гребенем кряжу, а у нас  розгортаєш міномет – або як на долоні, або далеко. В такій ситуації на вагу золота будь-яка позиція, звідки можна дати «отвєтку» без застосування крупнокаліберної зброї.

На жаль, такі позиції якраз і були в тому районі, в якому відбулося так зване «розведення».

Це район приватної забудови за залізничним насипом, за яким річка і піднімається кряж з пам’ятником князю Ігорю, тобто цей район найближчий до ворожих позицій. Це відразу перед переходом «на ту сторону». І який в тій зоні був толк, зараз розкажу на власному прикладі.

Тут був наш блок-пост на дорозі, який традиційно займали добровольчі батальйони МВС (спочатку Чернігів, потім Луганськ), який зараз прибраний.

Пам’ятаю, в 2016 році взимку я на цьому блок-пості. Цілий день ворог посипає його вогами. Влучно пристрілялися прямо по блокпосту. Воно то нестрашно: чути чергу вистрілів, і поки долетить смертельна зграйка – є достатньо часу сховатися за бетонними стінами блокпоста. Але осколки вогів підступні – проникають в щілини. Ось бійцю шию різонув. Не глибоко – не страшно, але кров’ю все залив. Хлопці злі. Треба це якось зупиняти. І у нас  АГС є, але біля нього, так вийшло, в цей день був «новачок» і не виходило у нього (до речі, саме з тих пір вирішила я вивчитися на артилериста). Треба було, щоб хтось вогонь покоректував. Мені робити нічого, пішла я шукати точку, з якої ворожі позиції видно. І шукала я саме в тій зоні, з якої зараз відвели війська, - в хащах малоповерхової забудови, добряче розтрощеної, безлюдної (до сих пір). І швидко знайшла там будиночок, з вікна якого ворожі позиції були, як на долоні. В оптичний приціл було видно, як там бойовики шастають, - дальномір показував 1.5 км. Чи багато таких місць на фронті? (Наголошую ще раз: вони дуже потрібні для «отвєтки», для системи «стримування» вогню).

Так от скажу: не багато таких місць. Коли десь через рік була в Щасті, у Булатова, що командував «Фасадом» (ВОП 92-бригади) і приїхав до нього снайпер з 12-тим калібром. Місця шукав. Булатов мені шепоче: «Він з Нацгвардії, на Майдані у нього брат загинув, розумієш, які емоції ти можеш у нього викликати…». Але коли я йому показала ту позицію, він мене ледь не на руках носив…

А тепер цю позицію ми здали. І, питається, «якого»? Якщо у Станиці Луганській все не на нашу користь і здавати хороші позиції? Хай дрібниця, але в тих умовах кожну дрібну перевагу цінувати треба. Тим паче, якщо вона  дає можливість проводити заходи стримування без застосування  крупнокаліберної зброї.

Отже, мій висновок – зрада. Особливо сумно, що «мій окопчик»  в  Станиці-Луганській здали.

Про Золоте окрема розмова. Відпишу, як знайду час.  А поки що лише поставлю своє фото з Золотого 2014 року.

А також зроблю висновки загальні.

Не треба цього робити – «розводитися», чи то пак відступати. І треба це зупиняти, якщо така політика буде продовжуватися. При чому зауважу: я не закликаю армію не виконувати наказ. Армія повинна виконувати накази верховного головнокомандуючого, інакше ми зруйнуємо систему, інакше армія буде не захищати країну, а займатися державними переворотами. Але  є добровольці, активісти, які точно готові зайняти позиції, що їм давно знайомі. 

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики