Цензор.НЕТ

25.03.19 23:18

Добровольцю-мінометниці Олені з позивним "Київ", яка на війні з 2014 року, військовий госпіталь відмовив у лікуванні

Воїну-добровольцю Олені з позивним "Київ", яка з 2014 року бере участь у військових діях на Донбасі в київському військовому госпіталі відмовили в обстеженні і лікуванні.

Як передає Цензор.НЕТ, інфомація з'явилася на Фейсбук-сторінці "Народний герой України".

У тексті зазначається: "Олена Ігорівна, позивний Київ, командир мінометної батареї 72-ої бригади

Після чотирьох з половиною років на війні жінка, яка завзято і з натхненням воювала, звільнилася із лав армії. Причин тому декілька.

Це і не отримання тієї техніки і зброї, яку обіцяють, і регулярні заборони вести вогонь, і необхідність самотужки ремонтувати все, що має відновлюватися армією…

Показові та поверхові "реформи", замість докорінних якісних перетворень, оптимізації процесів та раціоналізації ресурсів.

Небажання марнувати життя на полігони та у ППД. Та й місяця на рік вдома вкрай мало. "Щастя не в грошах і не в їх кількості, - каже Олена, – щастя в родині".

Втрата мотивації (як і у багатьох), одного з найважливіших факторів ефективного та сумлінного виконання обов’язків, через загальну політично-економічну ситуацію в країні. Останній рік воювала "за піхоту"…

"Хоча і лишитись причин вистачало..." - говорить мінометниця.

А ще - цілком зрозуміла злість на те, що в Києві до свят, до того самого 8 березня, вручають бойові ордени народним депутатам та тиловим щурам, а бойовим військовим, які не вилазять з окопів і у яких руки чорні від постійної чистки зброї, за чотири роки спромоглися дати лише відзнаку "За бездоганну службу"… Хоча ця жінка, яка пішла добровольцем у 2014 році, заслуговує не тільки "За мужність", але і орден "Богдана Хмельницького". Її подавали на нагороди від різних підрозділів: 56-ї, 72-ї, 28-ї бригад. Але… Ордени киянка чомусь не заслужила. "Бо орден за мужність дають за один якийсь крутий вчинок, а якщо такий вчинок щодня, чи раз на місяць – це вже робота, - каже Олена. - А от "Богдана Хмельницького", здається, дають за керівництво підрозділами. І тут співвідношення втрат і здобутків знову ж таки на мою користь, проте не з моїм щастям"…

Можливо, держава і не бачить бойової звитяги цієї сильної жінки, але народ побачив. В 2017 році Олена отримала звання Народний герой України.

Тиждень назад я написала, що "Олена проходить медичні огляди, бо неодноразово була контужена, але жодного разу не дозволила собі лікування. "Мені ж мають надати якесь санаторне лікування?" – перепитувала мене мінометниця. Вона переживала, тому що вже стикнулася з тим, що ані квартиру, ані землю як учаснику бойових дій їй надавати не спішать і загалом соціальний захист залишає бажати кращого".

А сьогодні отримала від Олени повідомлення: "Тепер лікування - це мої особисті проблеми і наслідки контузії лікуватиму власним коштом. Можливо, колись, коли вистою місячну чергу до невропатолога в районній поліклініці"… Отак держава цінує своїх бійців?

Читайте пряму мову неймовірної жінки-добровольця-мінометниці, яку, на жаль, втратила армія:

"Вперше міномет я побачила саме на війні. Мене взяли в розрахунок споряджаючим. Я відповідала за БК. Потім стала навідником, командиром розрахунку... Приймаючи на службу, мене відразу попередили, що все буду робити на загальних підставах, жодних преференцій через те, що жінка, не буде. Тому копала, вантажила БК, чистила "Шайтана" – мінометам іноді дають імена, стояла в нарядах, караулах. І все інше робила так само, як і всі.

Під час тиші треба копати, копати і копати. Піт заощаджує кров!

Головне для мене – це люди! Не так важливо знищити сєпарів, як своїх зберегти. Люди – наше все. Без них техніка не їздить і міномети не стріляють.
В 2014 році вся моя родина пішла у військкомат. На те було багато причин. В тому числі й те, що в нашій родині з діда-прадіда усі біли військовими. Мої мама й тато з флоту. Також є у мене й особисті рахунки з москалями, мені вони ніколи братами не були. Звісно, важливо було захистити Батьківщину. Додалось й відчуття жадібності – це моя земля, і я її нікому не віддам! Ви бачили, який тут, у Донецькій області чорнозем? Якщо камуфляж у землі, його неможливо відчистити, ніяка щітка не бере. Земля така жирна, як її можна комусь віддати?

Десь у березні-квітні 2014 року почали створюватися загони територіальної оборони, куди запрошували всіх власників мисливської зброї. В мене є мисливський гладкоствол, в тата – нарізна. Ми разом тренувались в одній з рот "Київського легіону", доки мене не забрали в армію, а тато досі залишається у загонах оборони снайпером. Воювати за Україну готові були всі з моєї родини. Але батьку відмовили – вік не дозволяв. Колишнього чоловіка в першу та другу хвилі не брали, бо він луганський, а в той час добровольців вистачало, і чоловіків з окупованих територій остерігались мобілізовувати – боялися, що перейдуть на бік сєпарів, хоча він давно жив у Києві. Після того, як я оформилася в армію, наш син залишився з батьком.

Насправді, це і є головною причиною, яка змусила мене піти в армію. Не хочу, щоб воював мій син. Якщо війна не закінчиться, його ж не втримати. Кров – не вода, своє візьме. І чим більше ворогів я вб'ю зараз, тим менше залишиться йому. Ні на війну, ні на строкову службу, ні на військову кафедру не хочу, щоб ішло майбутнє покоління. Хочу, щоб у дітей було майбутнє без війни, без берців, щоб не йшов талановитий художник, чи лікар, чи генетик на рік мити унітази, фарбувати бордюри і мести плац, і, може, всього двічі постріляти з автомата. Це безглуздя. Термоядерний реактор, здешевлення та охоплення населення планети електротранспортом знищить Росію за лічені місяці. Так, мають вміти тримати зброю в руках всі. Але в "Київському легіоні" за пару місяців без відриву від навчання чи роботи навчать дійсно корисних речей, а не совкового непотребу.

Освоювала мінометну науку поступово, спочатку в "учєбці" командир розрахунку вчив "до бою", "відбій", що таке аборт і чистка-змочування. Вперше стріляла безпосередньо в бою. Більшість з тих, кого потім учила, також вперше стріляли відразу по сєпарах. Мені дуже пощастило з командиром взводу. 22-річний київський хлопчина навчився стріляти сам і навчив нас. З великою повагою до нього ставились. Потім навчилась наводити і рахувати, освоїла бусоль, управління вогнем.

Тепер я часто вчу інших. Витрачаю три дні свого життя на інтенсивне навчання новачків, ставлю їх біля ствола, беру секундомір, засікаю час. І дивлюся, в кого що краще виходить: хтось швидко та чітко наводить, хтось горизонтує, хтось споряджає. Розставляю на свої місця і пояснюю дії кожного окремо і всіх разом в бою. Добре, що особисто все це проходила і знаю, як тепер робити краще, і якими бувають традиційні помилки. Через три дні розрахунки готові виконувати завдання. За тиждень можна злагодити батарею з нуля. Підготовка автономних розрахунків, або командирів взводів займе десь місяць.

Мені завжди потрібний гарячий душ. Я ж мегаполісна. Ще не затримуюсь довго там, де погано годують…

Чому я не хочу брати участь у всіх жіночих конференціях за права жінок, куди мене регулярно запрошують? По-перше, в мене немає проблем з тим, що я жінка. Мене призначили командиром міномету і командиром мінометного взводу до того, як офіційно дозволили жінкам займати "чоловічі" посади. По-друге, в мене інші проблеми: людей не вистачає, з радянською технікою просто біда – вона вся сиплеться. Може, тєлєк розповідає, що нас всім забезпечують, але за три роки, за рідкісним винятком, техніку тягнемо власним коштом. Але це все важче дається. По-третє, особисто знаю ініціаторів впровадження гендерної рівності в армії. Звісно, дівчата молодці. Вирішили - ХОЧУ і добились для всіх, але чи готові тепер взяти на себе відповідальність за баласт в штатках? На бойові посади треба брати не після бабського "хочу", а після серйозного і виваженого "можу", бо тут не всі чоловіки можуть!

А взагалі вважаю так: не треба доводити, що ти сильна та класна. Взагалі, не треба нікому нічого доводити. Просто добре роби свою роботу, і всі побачать, що ти професіонал, і тоді ніяких проблем в роботі не виникає.
Армія – це не моє. Війна – так! Мені комфортно на вогневих позиціях, там я на своєму місці. Я можу професійно виконувати свої обов'язки, але мені більше подобається інтелектуальна робота. Я б дуже хотіла працювати із високоточною зброєю, щоб завжди влучати в ціль. Що мене дуже дратує в армії – непрофесіоналізм і некомпетентність.

У мене немає в армії перспектив. Коли звільнюся, мене поставлять у резерв першої черги. Щойно дадуть по справжньому воювати і почнеться велика війна, а швидше за все буде велика війна і артилерії дадуть зелене світло, - мене знайдуть і витягнуть з резерву. За 24 чи 36 годин приїду, куди треба. Хоча чим довше пробуду вдома, тим важче буде повернутись…"

Повністю інтерв'ю Олени для Цензор.НЕТ читайте ЗА ПОСИЛАННЯМ 



Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики