Цензор.НЕТ

23.06.18 09:05

"Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: "Русские не сдаются - Слава Украине!" - і витягнув чеку з гранати". Спогади матері Героя України Євгена Лоскота

Автор: В.Ясинська

"Найстрашніше для мене зараз те, що мій молодший син може опинитись на війні", - стурбовано говорить Ксенія Лоскот. ЇЇ старший син, майор (посмертно) Євген Лоскот загинув 9 вересня 2014 року (Так вважає родина загиблого, за офіційними даними, Євген загинув 7 вересня) поблизу селища Весела Гора. У 2017 році Указом Президента офіцеру присвоєно звання Героя України (посмертно).

22 червня Євгену виповнилося б 35 років

ПІСЛЯ МАЙДАНУ В СОЦМЕРЕЖІ ЖЕНЯ НАПИСАВ ЩЕ ОДНУ ДАТУ СВОГО НАРОДЖЕННЯ "18 ЛЮТОГО"

Ксенія Данилівна з 1982 року живе у військовому містечку Десна. Там народилися двоє її синів – Женя і Максим. Колишній чоловік жінки, батько хлопців, - лейтенант. Діти пішли його шляхом – обидва вивчились на військових, і за словами мами, були дуже тісно прив’язані одне до одного.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 01

"Женя після школи декілька разів намагався поступити в Одеську військову академію. Син дуже хотів учитись, сам готувався по фізо. У нього стояв стос книжок по фізиці. З англійської в школі мав трійку, але по самовчителях досить непогано підтягнув мову. Перший раз здав екзамени, не пройшов комісію. Наступного року в армію його ще не брали, бо йому не було 18, і Женя зробив ще одну спробу – і знову не поступив. Я пам’ятаю, повернувся додому, стояв у дверях - і від переживань сам на себе не схожий. В результаті він пішов у строкову армію, потрапив в 101 окрему бригаду охорони ГШ. Півроку прослужив і врешті-решт поступив в академію на загальновійськовий факультет.

Поки Женя був в армії, а потім вчився, я постійно писала йому листи, двічі-тричі на тиждень. У них наголошувала, що "Помаранчева революція" принесе зміни - і є перспектива армійського життя. Фінансово ми жили тоді дуже тяжко - мені хотілося і самій вірити, і його підбадьорити, що все налагодиться. Я зберігаю усі його відповіді, якось взяла найперший лист до мене, почала читати – і зрозуміла, що не можу.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 02

Син закінчив навчання у 2006 році – і служив вдома, в Десні. В 2009 році одружився, через рік народився мій онук Тарасик. Ще до Майдану Женя вступив у "Свободу". Він був ідейним, саме я прищепила йому це, але у своїй громадянській позиції він випередив навіть мене - якось прочитав книгу історика Павла Штепи по історії України – і вона дуже на нього вплинула. І тоді я зрозуміла, що мій син - з покоління нових, свідомих людей.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 03

Але раптом Женя вирішив піти з армії, бо залишатись у ній у період влади Януковича було просто неможливо. Десна висіла на волосинці, ще місяць - і її б остаточно розграбували. Але для мене його рішення було, як грім серед ясного неба. Я вирішила, що за роки нашого листування вклала йому надію про те, що буде і армія, і патріотична влада, а трапилось по-іншому – і в нього було дуже серйозне внутрішнє розчарування. Плюс зарплата у Жені була мізерна, він переживав, що не може прогодувати родину - звільнившись пішов одразу на декілька робіт. А потім почався Майдан.

Ще до того, як він туди поїхав, коли я по телевізору дивилася, що відбувається в Києві, зрозуміла, що пішла точка відліку іншого життя – і що мій син на 100% буде там. Перший раз він поїхав, нікому не сказавши. Разом зі свободівцями пробув цілий день у Києві. Повернувся в Десну, а потім намагався в той самий вечір знову потрапити до столиці. Тоді я прибігла на зупинку, почала з ним говорити і відчула що до мене прийшла біда - я не втримаю свого дорослого сина. Сказала йому, що сину, заспокойся, не треба їхати прямо зараз – все тільки починається. А він мені: "Мамо, там нікого немає". Я кажу, як нікого? Я бачила, що повно людей. Женя мав на увазі, що там зібралась молодь, майже діти, і що все несерйозно, а в нього душа рвалася робити зміни.

Я розуміла необхідність Майдану, але як мама я хотіла, щоб все це якнайшвидше зупинилось. Саме в той період мені приснився сон: на вулиці скажена буря, а в мене на кухні вікно щільно не зачинене - і буря вривається в хату, б’ється скло. Я подивилася на це і подумала, що одинарним я засклю, але тепло в хаті тепер не буде ніколи.

У новому році Женя перейшов на нову роботу. Добу працював, добу був на Майдані і добу відсипався. А 20 січня подзвонила мені його дружина Таня і сказала, що сина поранено. Це була гумова куля – влучила прямо біля ока. Один чоловік похилого віку, з яким Женя був на Майдані, розповідав, що мій син завжди був попереду і вів за собою інших. У них з тим чоловіком була одна на двох каска, і коли 18 лютого в Маріїнському парку по них стріляли, Женя віддав каску йому.

А ще з розповідей інших людей я зрозуміла, що моя дитина там була дуже активна. І коли він приїжджав додому, я його дуже пильно роздивлялася - намагалася запам’ятати кожну рису, бо щоразу мені здавалося, що я бачу свого сина востаннє. А на своїй сторінці в соцмережі Женя написав ще одну дату свого народження "18 лютого", я тільки згодом зрозуміла чому він так зробив.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 04

Коли втік Янукович, на декілька тижнів наше життя знову засяяло. Женя, отримав першу зарплату на новій роботі, купив велосипед, планував придбати його і Тані. Але почалися події в Криму. І мого молодшого сина Максима, - а він тільки закінчив тоді вчитись, служив у танкових військах, - ще посеред зими відправили спочатку на полігон, а потім у Сумську область, під Охтирку. Тоді Женя купив йому багато чого необхідного для служби. А 21 березня сам добровільно прийшов у військомат. Офіційна повістка прийшла 25 числа.

У ВІДПУСТЦІ ЖЕНЯ ЯКОСЬ ПОДИВИВСЯ НА СЕБЕ В ДЗЕРКАЛО І СКАЗАВ, ЩО Я НАПЕВНО НЕ ПОВЕРНУСЯ.

На службу Женя пішов у першу танкову бригаду, як заступник командира розвідроти по техчастині, у званні капітана. Їх відправили в Гончаровськ, на полігон. Він приїжджав декілька разів додому, і по сину було видно, що вони багато тренувалися. А потім хлопці розповідали мені, як Женя завзято готував їх до поїздки на фронт.

Через деякий час Максима перекинули під Донецьк - і я дуже за нього переживала. А Женя до самої загибелі казав мені, що знаходиться під Ромнами. Насправді в ніч з 4 на 5 червня літаком з Ніжина їх перекинули в луганський аеропорт. За деякий час до того вони щось везли з Охтирки, напевно, якусь зброю, тоді син заїхав до моєї сестри в Охтирському районі, і зайшов на могилу до моєї мами. Він подзвонив мені тоді і сказав, щоб я обов’язково поставила їй пам’ятник, тепер розумію, що до бабусі він ходив попрощатися, бо розумів, куди їде. В мене було передчуття, що він щось приховує і до чогось готується, але я відганяла від себе ці думки.

Хлопці розповідали, що перед вилітом Женя посварився з на той момент командуючим північного ОК Локотою - сказав йому, що куди ж ви людей відправляєте майже без оснащення? Тобто мій син зовсім не боявся йти на конфлікт з керівництвом, бо був дуже відповідальним за життя своїх підлеглих.

5 червня їхній підрозділ зайшов у Луганський аеропорт, а 14 числа вороги збили Іл-76, на якому летіли бійці, що мали замінити хлопців. Літак збили прямо на очах у Женіного підрозділу, і син був одним з тих, хто добровільно збирав останки загиблих бійців.

Декого з тих хлопців, що розповідали мені про Женю, вже теж немає в живих. Усі вони казали, що мій син сам постійно копав окопи і заставляв їх робити те саме. Хлопці повторювали, що спочатку навіть проклинали Женю, за те, що він змушував їх це робити. Будівля аеропорту тоді ще була ціла, але Женя ночував тільки в окопі, розуміючи, що в будь-який момент може щось прилетіти.

Проте потім вони зрозуміли, що те, чого їх навчив мій син – дуже важливо. Один з бійців якось привіз нам свій знак учасника АТО і сказав, що хоче його віддати родині капітана, бо він залишився живим завдяки Жені. Одного разу, коли почався обстріл, цей боєць забув що вирив свій окоп, який був у двох метрах від нього – і побіг до свого офіцера,тобто до Жені. Хлопець був необстріляний, злякався і тому прибіг до людини, якій довіряє.

Ще один бойовий товариш сина, Паша, розповідав, що якось вони виявили колону російської техніки, розбили її, і щоб помститися, сепаратисти дуже сильно обстріляли їх вночі з "Градів". Від спалахів скрізь було видно, як вдень. А ще на наших хлопців в атаку йшли танки, але вони відбилися, бо побудували гарну оборону. Після того, як вони розбили ворожу техніку, їм всім пообіцяли чергові звання. І тому хлопці почали називати мого сина майором. Хоча офіційно він отримав майора посмертно. Женя ходив у розвідку в цивільному одязі, щоб не викликати підозри. А якось один чотири доби поспіль просидів на териконі, під прикриттям шістьох бійців.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 05

З аеропорту вони виходили десь на початку серпня. Вночі. Тоді комусь із хлопців травмувало ногу, Женя колов йому знеболююче і перев’язував, тому вони відстали від інших і виходили останні.

Дев’ятого числа син приїхав у відпустку, пробув 10 діб в Десні, в більшості з сім’єю, а в передостанній день, я вмовила їх прийти до себе на вечерю, як виявилось, останню разом. Наступного ранку, коли він збирався, я прибігла до них з Танею додому, з надією, що я проведу сина і ще хоч трохи поговорю з ним по дорозі. Але коли ми вийшли до рогу будинку, Женя сказав, що мамо, ти повільно ходиш - не треба мене проводжати. Я поцілувала його в щоку - і він пішов. Назавжди.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 06

Таня розповіла, що поки він був у відпустці, якось подивився в дзеркало на себе і сказав, що я напевно не повернуся. Від тих слів стало страшно, але ми були певні, що він знову їде під Ромни.

У період подій під Іловайськом Женя воював під Новосвітловкою, Лутугіним, Жовтим і ще у деяких населених пунктах. Тоді українські війська відходили, в тому числі і деякі батальйони першої танкової бригади. Але Женя відмовився відступати, на той момент він воював у районі Щастя. Коли зі своїх майже ніколи не залишилось, син приєднався до хлопців з 22 окремого мотопіхотного харківського батальйону, які теж прийняли рішення залишитись на позиціях. Боєць Костя Ф. з цього бату розповідав, що коли Женя прийшов до них і спитав: "Вы драпать будете?" Костя сказав, що ні. А потім вони декілька годин говорили і він зрозумів, що мій син - незвичайний хлопець, це генофонд нації.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 07

А далі події розгортались так: Женя разом з Костею і ще двома бійцями, Жорою і Віталіком, окопались на одному з блокпостів між Веселою Горою і Металістом. Пригнали БМП, яку десь там надибали, але вона не працювала. Полагодити її допоміг хтось із бійців, що теж стояли під Металістом. Взагалі, до 5 вересня на тих позиціях було більш-менш тихо. А 5 числа син довго розмовляв по телефону з Танею і декілька разів перепитав у неї: "Ти мене любиш?", але про те, де він і що відбувається, так нічого і не розповів. Максим - єдиний, хто знав, де знаходиться Женя насправді, і саме йому він розповів, що відмовився відступати, і можливо, його скоро не стане.

КОЛИ ВОРОГИ СКАЗАЛИ ЖЕНІ ЗДАВАТИСЯ, ВІН ВИГУКНУВ: "РУССКИЕ НЕ СДАЮТСЯ - СЛАВА УКРАИНЕ!" - І ВИТЯГНУВ ЧЕКУ З ГРАНАТИ, ЩО В НЬОГО БУЛА.

У той самий день Женя з хлопцями почули гул танків, але з тилового боку. І вирішили, що Костя і Жора йдуть в розвідку на Веселу Гору, щоб подивитись, що за танки, а Женя і Віталік залишаються на позиції. Але коли хлопців, що пішли в розвідку, почали обстрілювати, вони по рації визивали Женю, щоб забрав їх на БМП. Син сказав, що нереально, машина зараз буде як мішень. Але в результаті поїхав за побратимами. Дістався хлопців, став у соняшниках, а незабаром побачив, що неподалік збирається колона сепаратистів, причому окрім техніки там були шикарні машини – "Лексуси" і тому подібні. Як кажуть хлопці, ймовірно там був якийсь ворожий командний пункт. Тоді вони втрьох вскочили в БМП і вирішили атакувати сепаратистів. Хлопці розповідали, як мій син збавляв і прибавляв швидкість машини, щоб не стати мішенню для ворога. А потім Женя, Костя і Жора з усієї зброї, що в них була, почали обстрілювати ворожу колону, поки не закінчилися боєприпаси. Потім в їхню БМП влучили, щось загорілося на броні, і після трьох атак Женя почав відходити. Жору контузило і він вискочив перший з машини. Розповідав, повз так, що землю рив носом. Потім зістрибнув Костя. З того моменту Женю вони більше не бачили. Єдине, що розповіли обидва, що через деякий час чули потужний вибух, то була їхня БМП. (Того ж вечора в тому районі сепаратисти розбили колону "Айдара", - ред.)Жора пару діб плутався кущами, вийшов на якесь село і його місцеві здали в полон. Повернувся він з нього через 52 доби. А Костя під ранок вийшов до своїх.

Як потім багато хто аналізував ситуацію: коли Женя, Костя і Жора атакували ворога, вони збили його з пантелику. Сепаратисти планували увійти в Щастя. Хто ж з них міг подумати, що в атаку пішла лише одна БМП з трьома відчайдухами. Тому вороги призупинили своє просування на місто, а буквально через добу в Щастя зайшла 92 бригада.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 08

В 11 вечора того ж дня Женя дзвонив своєму товаришу з "Айдара" – Андрію. Він сказав, що зараз річку (Сіверський Донець) обстрілюють снайпери, треба перечекати до ранку, а зранку його зустрінуть. Але Женя був сам не свій, він перехвилювався за хлопців, тому вирішив не вертатись, а йти їх шукати. Більше на телефон він не відповідав, тому Андрій подзвонив Тані, щоб спитати, чи є в Жені ще один номер – ось тоді я дізналася, де насправді був мій син.

Далі мені дивним чином пощастило отримати інформацію, яка доля спіткала Женю – на нього вийшли вороги. Проте, коли вони сказали йому здаватися, він вигукнув: "Русские не сдаются - Слава Украине!" - і витягнув чеку з гранати, що в нього була. Називали росіяни мого сина "бешеный капитан", а от чому саме так, і що він там встиг натворити з 4 вечора до того, як вони його взяли – невідомо. Чому Женя сказав "русские"? Тому що він вважав, що русичі – це наше коріння, а не їх. І для нього назва "русские" не була пов’язана з Росією.

Проте, як свідчить інформація, яку вдалося зібрати, Женя не загинув від гранати, а був поранений і деякий час перебував у ворога в полоні. Вони просто хотіли виміняти українського офіцера на когось зі своїх, але коли відходили звідти вирішили не забирати його з собою – і пристрелили. Приблизно це трапилось 9 вересня 14 року.

Але я майже рік не знала, що відбувалося з моїм сином, шукала його, чекала на звістки – це був дуже важкий період. А 22 червня 15-го року, на його день народження рештки Жені виявили пошуковці місії "Евакуація-200". 23 числа вони відправили їх у Дніпро. Пошуковці зняли відео розкопок решток тіла – і вийшло так, що ми з Танею його теж побачили . Дізналися ми про нього від айдарівця Андрія – він теж шукав Женю. Коли я дивилася той відеозапис, в мене була надія, що все ж таки це не мій син. Череп і кісточки, які викопали пошуковці, були без м’яких тканин – наче тіло там пролежало років 40. Проте коли через деякий час подзвонив слідчий і розповів про збіг ДНК, я вже була готова це почути.

Виявилося, що тоді, у 14-му році, місцеві прикопали Женю аж 23 вересня, так розповідає жінка на відео. Знайшли вони його, коли почули характерний запах. Кістки були не всі, багато розтягли собаки. Прикопали дуже неглибоко, бо коли пошуковці почали розкопки, на поверхні було видно одяг, тому воно і зітліло.

Коли ми забирали сина з Дніпра, я торкалася руками черепа - він був тріснутий. Я бачила вхід і вихід від кулі. Костя казав, що коли стріляють в упор, тоді тріскається череп і навіть шкіра злазить. Але я була рада тому, що кісточок було більше, ніж я побачила на відео.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 09

У труну ми поклали плакат з присягою, який висів над Женіним столом вдома; книгу, яку він почав читати, але не дочитав; прапор; одяг; теплі шкарпетки і форму. Женя дуже любив трави - в мене було 4 засушених букети м’яти, їх я теж поклала у труну. А ще його ланцюжок і обручку – ці речі були з ним, коли його знайшли.

Зараз я живу своїм другим сином, онуком. А ще я комунікабельна людина - в мене немало подруг. Але депресія не закінчується, просто прийшов етап, коли ти її нікому вже не виливаєш. Люди не можуть постійно сприймати твоє горе. Певний час вони будуть його розділяти, а потім від тебе починають втомлюватись. Ніхто не повинен тягнути за тебе твою біду, і ти маєш навчитися жити з цим один на один. Тому коли мене бере сум, я сама з собою його переживаю. Так само це горе переживає і мій молодший син Максим - щотижня ходить на цвинтар. І найстрашніше для мене зараз те, що він може знову опинитися на війні. Я щодня дивлюся новини, але прекрасно розумію, що завершити її не в силах держави і президента - не наша країна її починала. І треба розуміти, що війна не закінчиться, поки не розвалиться Російська імперія, бо вони не уявляють свого існування без України. Тому я підтримую стратегію влади стримувати цю війну, бо найголовніше, щоб на нас не летіли бомби, як у Сирії.

PS: 23 серпня 2017 року Євгену Лоскоту присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно)

22 червня про Євгена написав у Фейсбуці Президент.

Коли вороги сказали Жені здаватися, він вигукнув: Русские не сдаются - Слава Украине! - і витягнув чеку з гранати. Спогади матері Героя України Євгена Лоскота 10

Читайте на Цензор.НЕТ: "Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся, і думала: "Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина?"" – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша,

а также

"Я не могла представить, что моего ребенка сожгли. Но его хлопцы мне сказали, что сыну не больно было – это случилось мгновенно", - воспоминания мамы погибшего под Иловайском добровольца Евгения Харченко 

и

"Тёмин танк остался один - и на него выскочил российский танк. Сын закричал: "Прощайте, пацаны, на меня идут Т-72-ые"", - интервью с мамой командира танкового взвода Артема Абрамовича

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики