Цензор.НЕТ

28.06.18 15:28

"Якби не сталося зіткнення на сході, ми б не вижили як нація", - інтерв’ю з артилеристом, істориком Геннадієм Харченком, автором книги про війну з Росією

Автор: В.Ясинська

Розмова з Геннадієм публікується в рамках всеукраїнського проекту видання книг та інтерв’ю українських воїнів - бібліотека "Моя війна" під редакцією Юрія Бутусова. Цей проект надає матеріальну, редакційну та організаційну допомогу українським воїнам - безпосереднім учасникам бойових дій у написанні та виданні своїх спогадів з метою зберегти правду про війну, героїзм та самопожертву.

Контакти: innproh@gmail.com або сторінка Юрія Бутусова у Фейсбуці.

Якби не сталося зіткнення на сході, ми б не вижили як нація, - інтерв’ю з артилеристом, істориком Геннадієм Харченком, автором книги про війну з Росією 01

""Бог забирает лучших", "Герои не умирают, умирают враги", "За личное мужество и героизм", "За высокий патриотизм и исключительную верность присяге" …

Господи, какая чушь. Какая несусветная и нелепая чушь. Какие идиотские пустые, бездушные, абсурдные фразы. Как будто патриотизм бывает низким, мужество общественным, а верность заурядной. Умирают все. Со временем. И герои, и не герои. И враги, и друзья. А на войне еще и погибают. Представители всех этих категорий, без всякого исключения. Почему это происходит именно с определенными людьми, часто одному лишь Богу известно. Но если он это и делает по какому-либо установленному принципу, то уж точно не в качестве поощрения.

Обидно, что чаще всего вся наша память и наша характеристика погибших наших ребят состоит из этих нелепиц…", - це цитата з майбутньої книги артилериста Геннадія Харченка - жителя Запоріжжя, історика, перекладача й економіста за освітою. Навесні 14-го року Геннадій добровільно прийшов у військкомат, а влітку став командиром гармати в третій гаубичній батареї 55 окремої артилерійської бригади.

До подій, які відбуваються в Україні зараз, Геннадій ставиться як до одного з етапів боротьби українців за власне виживання.

- Коли для Вас особисто почалися протистояння, взимку 14-го року, чи вже пізніше, на сході? І чи були Ви учасником Майдану у 14-му році?

- Якщо говорити про останній Майдан, для мене це не подія, яка розпочалася в кінці 13 року, це неперервний процес, який тягнеться ще з моменту "Акту Злуки" (Оголошення універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, відбулося 22 січня 1919 р., - ред.) Далі були "Українська хвиля", святкування 500-річчя козацтва, "Революція на граніті", здобуття Незалежності, "Помаранчева революція" і "Революція Гідності".

У 91 році ми гадали, що для того, щоб держава Україна існувала самостійно, - досить лише оголосити Незалежність. Потім ми думали, що достатньо обрати владу - і все саме запрацює. Коли не запрацювало, вважали, що треба обрати активістів – і вони зроблять все за суспільство. Але ні, громадянське суспільство не робиться за один день . На теперішньому етапі її існування я б назвав нашу націю "Нація тих, хто вижив". Але вона продовжує виживати, незважаючи ні на що. І теперішня війна окрім руйнівного має ще й рухливий ефект. Якби не сталося цього зіткнення, ми б з часом розчинилися, тобто не вижили. Ця війна, як каталізатор. Ми стаємо згуртованішими, розуміємо, де помиляємося і бачимо, що потрібно робити аби не помилятися.

- Ви як історик передбачали, що буде війна?

- Взимку 14 року всі мали якісь певні ілюзії, сподівання на краще. Але в період Нового року мені стало зрозуміло, що це все затягнеться. Хоча, коли почалася війна, ми вважали, що максимум вона триватиме до зими 15-го, і на свята ми всі поїдемо додому. Але настав 15 рік - і прийшло інше розуміння, що все набагато серйозніше, ніж всі ми тоді очікували.

- Коли саме Ви потрапили до армії?

- У березні я добровільно пішов у військомат. Просто розумів, що прийшов час брати зброю. Пам’ятаю, був момент, коли, йдучи туди, я зупинився на перехресті, подивився, як діти грають в футбол, парочки виходять з кафе, хтось блукає по торгівельному центрі - і виникло питання: навіщо я це роблю, якщо тут вирує життя? Але цей момент сумнівів минув, і, якщо чесно, я ніколи не шкодував, щоб пішов воювати.

Моя військова спеціальність після строкової служби - "командир гармати". Але під час першої і другої хвилі я не підходив за віком – на той момент мені було 42, а брали хлопців до 40. А коли стало треба більше людей і почалося розгортання артилерії, все збіглося: і вік підняли, і моя військова спеціальність була актуальною. І в той момент, у липні 14 року, я дуже швидко опинився в частині. Там сформували три команди – я не потрапив в жодну з них. Виявилось, що мене забули внести в списки. Я підійшов до офіцерів у військкоматі, пояснив ситуацію, а вони мені: "О, так тебя в списках нет – иди домой, чего ты переживаешь?" Мене це так обурило, що їм довелося сформувати четверту окрему команду з мене одного і завезти до частини.

- Що Ви відчували, потрапивши на фронт, які думки тоді були?

- Тоді ми, як нормальні новобранці, переживали, що не встигнемо на якісь достойні події. Що якщо ми прийшли, то почате обов’язково треба доводити до кінця - воювати по максимуму. Але, потрапивши в армію, я зрозумів, що зібрали достатню кількість людей, бо тих, що пішли свідомо, було відсотків 30-35 людей - і це дуже немалий відсоток, але при цьому була велика кількість випадкових бійців.

Серед них були і "гопніки", яким було важливо просто влізти в драку, а оскільки літо, то був період, коли України звільняла свої території, вони опинились на її боці, тобто на тому, який був сильнішим на той момент. Жодної ідеології в них не було. Якби склалося по- іншому, вони б так само пішли на бік противника. А ще був прошарок "афганців", серед них траплялись ті, хто думав, що отримають якісь нові соціальні ніштяки і поїдуть додому. Була й частина псевдо ВДВ-шників, від яких тоді окрім бардака не можна було дочекатись чогось путнього, бо вони в принципі не знали, що таке війна, а амбіції були великі. Але ідейних і фахівців теж було немало, проте за наступні 3 роки багато з них загинуло.

Коли мене розподілили, як командира гармати, я усвідомив, що маю до свого розрахунку підтягнути тих хлопців, які мають бажання воювати. А ще стало зрозуміло, що старі армійські традиції не працюють, а шкодять. Скрізь "віяло" радянською круговою порукою - підлеглий допускає якісь порушення, начальство його прикриває, після чого він їм зобов’язаний, і це все зводилось у великий степінь.

На фронті так само було питання виживання, бо коли все почалося, більшість майорів, капітанів і так далі лишилися при частинах, а на передову випхали геть молодих і недосвідчених лейтенантів. Але навіть це спрацювало, бо вони мали хороші знання, і їм довелося швидко вчитися жити в умовах війни разом з підлеглими. В результаті - за короткий час вони здобули великий керівний і військовий досвід. Але коли почали працювати "мінські домовленості" і вони повернулися в частину, стара система їх не прийняла, бо вони стали професіоналами і особистостями, - і їх знову почали ламати.

- На яку ділянку фронту Ви потрапили спочатку?

- Під Іловайськ, а конкретніше в район Старобешевого. І доки не прилетіли перші снаряди, ніхто з нас взагалі не уявляв, що насправді відбувається і що потрібно робити. З нашої бригади було дві батареї. І коли нас накрило, одна взагалі не змогла розібратись, як стріляти, а наша насилу відкрила вогонь і хоч якось відповідала ворогові. А після цього під ранок ворог знову завдав потужного удару по наших батареях, позиції вщент розбили, і стало питання, як бути далі? Бо уламки снарядів не обирають, патріот ти чи ні. Ми почали більше уваги приділяти тактиці, інженерному обладнанню, маскуванню. Зрозуміли, якщо ти в окопі – значить виживаєш. Але загалом армія тоді нагадувала людину, яка через невігластво береться за оголені дроти – тому ми почали самотужки вчитися, щоб мінімізувати втрати.

У День Незалежності ми мали оточити Іловайськ. Я маю на увазі і нашу бригаду, ій інші підрозділи, але про них я не згадую ані зараз, ані в своїй книзі, бо розповідаю лише про те, що бачив сам. Треба було замкнути оточення Донецька та взяти важливий транспортний вузол, але тоді зайшла російська армія. І насправді, протистояти їм було достатньо реально, просто тоді не вистачило досвіду і головного – взаємодії між підрозділами.

Якби не сталося зіткнення на сході, ми б не вижили як нація, - інтерв’ю з артилеристом, істориком Геннадієм Харченком, автором книги про війну з Росією 02

- А що було далі, коли саме Ви відчули, що можете протистояти?

- Після поразок під Іловайськом мені здавалося, що війна набагато страшніша, ніж те, що ми очікували. Тому стан був пригнічений. На початку вересня ми знову повернулися в зону бойових дій – під Волноваху. Тоді була загроза захоплення міста і загроза атаки російськими військами у напрямку Маріуполя, але в той період наша батарея працювала вже більш  методично. Нас знову відправили під Старобешеве, там росіяни збудували для проходження своєї колони і для свого захисту укріпрайон, він був дуже міцним, ми мали його знищити, щоб там пройшли наші десантники, а точніше 79 бригада.

Але тоді теж сталася купа нюансів, які говорили про те, що ми ще не працюємо, як до кінця злагоджена система: одна гармата розчепилася по дорозі, хтось із водіїв не заправив одну з машин, та ледь не розгубив розрахунок, коли тягач перехилився на пагорбі. А наша гармата прийшла прямо з параду: її заварили, зафарбували, навіть ті механізми, до яких потрапляння фарби дуже не бажано. і ми ледь привели її до бойового стану. Проте нашій батареї вдалося накрити і сам укріпрайон, і влучити по російських танках, які відходили. З одногу боку то був фактор везіння, а з іншого – певних знань. І емоційний стан змінився, бо ми і вижили, і змогли завдати втрат ворогові. Саме тоді був якийсь емоційний перелам, що ми можемо давати відсіч. А далі поступово у мене почала рости впевненість і в собі, і в своїх уміннях. Коли вдається спрацюватися в колективі серед абсолютно різних людей – це дуже важливий досвід. В мене не було амбіцій командира, лише розуміння, що ти такий самий, як і інші хлопці, проте зі значно більшою зоною відповідальності. І саме ти маєш надати команду і прослідкувати, щоб її вдало виконали.

- У книзі згадується ДАП, що розкажете про цей період?

- У жовтні були намагання Путіна взяти ДАП. Але під аеропортом ми відбивали ворожі атаки вже на зовсім іншому рівні. Тоді ми стояли в районі Авдіївки, але періодично переїжджали з місця на місце. Коли впали будівлі нового терміналу, бої за сам ДАП не закінчилися. Тоді росіяни розуміли, що треба зайняти Піски і Авдіївку, і було дуже важливо зберегти вогневий контроль над цією територією. Ми разом з "Зенітом" , шахтою "Бутівкою" та іншими позиціями, протистояли ворогові. Після січня ми зайняли одну вогневу, бо тоді не вистачало арти, тому ми працювали на кілька напрямків. Доходило до того, що в нас 4-5 гармат стояли на одному полі, а на наступному - три. І ми, відпрацювавши на одному місці, бігли на інше. А вже пізніше якось розподілились.

Втратити Авдіївку і Піски було б набагато страшніше, ніж аеропорт. І аж до березня бої за цю територію були досить інтенсивними. А влітку російські війська пішли на Мар’їнку, і тоді ми швидко змогли переорієнтувати арту, переїхати і відпрацювати в тому напрямку, окрім нас там були й інші бригади.

- З якими труднощами Ви стикалися в підрозділі?

- Мабуть, найбільше, що заважає працювати, – це алкоголізм серед бійців. У січні 15-го це вже стало проблемою. Тут був і фактор втоми, бо відпусток у людей довго не було, і багато чого іншого. Але з цим вдалося впоратись, тобто в нашій батареї і моєму розрахунку це не набуло критичних цифр.

- А загалом Вам подобалось те, що Ви робите? Був драйв від справи?

- Так, драйв був і він поступово зростав. Це відбувається, коли починає виходити те, що робиш. Але в цілому артилерія - це приблизно 5 % "красоти", яку ти залишив після знищення ворога, а інше – це важка праця: копати, тягати, складати перевозити і так далі.

-Як розгорталися події далі? І як прийшла ідея створити книгу?

- На початку літа 2015 року з цієї батареї мене перевели до іншої, новоствореної. Але тоді треба було вчитися працювати вночі. З новою батареєю ми працювали на інших напрямках, під Докучаєвськом .

А потім був дембель. І з вересня 2015 року я рік пропрацював у фонді "Сестри перемоги". Писав різні цікаві матеріали на конкретні теми, під які збирались гроші, наприклад потрібні якісь ліки – і я пишу про це, або потрібен екскаватор і так далі. Ці так би мовити статті публікувалися на різних сайтах, для того, щоб можна було закрити конкретні потреби бригади. І в результаті в мене була купа зібраного, але геть не пов’язаного між собою матеріалу.

І у керівника фонду виникла ідея зробити книгу про 55 бригаду. Він передивився багато авторів, письменників, але хотіли знайти когось, хто напише просто, доступно і цікаво. І коли врешті-решт це запропонували мені, я сказав, що можу написати, але лише про те, що я сам бачив і пережив. Згодом до роботи над книгою долучилася журналістка Настя Рінгіс. Вона допомагала фонду і почала працювати зі мною над матеріалом як редактор. Певний час ми визначались, яка це має бути книга, але вийшло так, що поступово проект заглох. Проте через рік я знову повернувся до нього.

- А чому Ви вирішили повернутися, що підштовхнуло, чи надихнуло?

- Те, що я написав, викликало цікавість деяких людей, які розбираються в ситуації, і яких я вважаю професіоналами. Якщо вони думають, що це може бути цікаво і корисно, то чому б і ні? Але я не шукаю цільову аудиторію і не вважаю свою книгу комерційним продуктом. Я просто розказую те, що бачив на власні очі. Окрім цього, в книзі я намагаюсь проаналізувати, чому нам вдалося вистояти: десь методом спроб і помилок, десь пощастило, а десь завдяки отриманому досвіду – і саме його треба проаналізувати і використовувати надалі. Але амбіцій як в письменника в мене немає. Хоча якщо вже видавати продукт, мені б хотілося, щоб він був якісним і вдалим.

Якби не сталося зіткнення на сході, ми б не вижили як нація, - інтерв’ю з артилеристом, істориком Геннадієм Харченком, автором книги про війну з Росією 03

 -У Вас є улюблений розділ у власній книзі?

- Можливо, це події 18 січня, коли були намагання деблокувати ДАП, хоча насправді він не був заблокований, туди була можливість під’їхати. Тоді приїхало керівництво ЗСУ, звучали гучні заяви від Бірюкова (Юрій Бірюков – волонтер, радник президента, помічник міністра оборони, - ред..) , що ми зараз дамо по зубах ворогові. Йшлося про те, щоб перехопити стратегічну ініціативу, залучаючи різні підрозділи. Ми накидали купу снарядів у бік противника, словом, роботи було багато. Але скільки б ти не робив зусиль - це неважливо, коли немає взаємних дій і єдиної стратегії. Без цього будь-яка операція провальна. Так тоді і сталося.

- У книзі є розділ про загиблого бійця Віктора Катанова, чому вирішили написати про нього, що хотілося донести, розповідаючи про Вітю?

-Вітя був єдиним загиблим у нашій батареї. Але, як на мене, коли ми говоримо про втрати, то неважливо загинув один, п’ятеро, чи 50 людей, бо це все людські життя, і я вважаю, що важливо зберегти кожне. Кількість загиблих часто говорить про помилки. Могли всі загинути, чи всі вижити - це дуже часто залежить від того, як люди виконують правила безпеки і від продуманості завдань та дій.

Вітя був хорошою людиною і на фронті він у хорошому сенсі розквітнув, самореалізувався. Розповідаючи про нього мені саме і хотілося показати його цінність як людини з одного боку, а з другого про бойовий ресурс, який не вберегли. Коли Вітя загинув, він був і в касці, і броніку, але осколок влучив у пахову артерію – це було смертельне поранення.

- Зараз ви повернулися на фронт, чому? І цього разу Ваш вибір впав на "Азов", чому не ЗСУ?

- Я постійно розумів, що треба повернутись, тому що конфлікт не завершено. Спочатку були плани знову йти в 55 бригаду, але там на той момент був набраний штат - це по-перше, а по-друге, вона все одно є застарілою радянською структурою, а повертатися саме в таке мені дуже не хотілося. І це стосується усіх збройних сил. А артбатарея в "Азові" - це новостворене формування. Тому я зараз там.

-На початку конфлікту Ви сподівались, що вистачить півроку на його завершення, що думаєте зараз?

- Зараз я продовжую свій Майдан. І з точки зору історії - він відбувається дуже швидко, бо для неї це мить. Але для нас, українців, цей процес не станеться водночас, хоча за ці 4 роки свідомість змінилася кардинально. Проте для того, щоб відбулися ще більші зміни, потрібен ще час, і немало. Конфлікт з Росією – це радянські лещата, з яких ми не можемо вирватись. І якщо вже казати чесно, то перемога буде тоді, не коли ми відвоюємо територію, а тоді коли люди стануть свідомими. Ми маємо продовжувати боротьбу і при цьому розвиватись. Хай ми нація виживших, нехай ми "ДНК мамонта",  але ми знаємо, що він був, і маємо його відтворити зараз, тільки тоді Україні бути, коли більшість це зрозуміє.

Якби не сталося зіткнення на сході, ми б не вижили як нація, - інтерв’ю з артилеристом, істориком Геннадієм Харченком, автором книги про війну з Росією 04

Уривки з майбутньої книги Геннадія Харченка:

"…Витя Катанов был первый погибший в АТО боец третьей гаубичной батареи 55 артиллерийской бригады. Он погиб в нашем первом же бою - 25 августа 2014 года, первым ранним утром после Дня Независимости.
Наша третья волна нашей третьей батареи пробудет в зоне АТО в общей сложности около года. Мы ещё не раз попадём под сильный обстрел мин и снарядов врага. К счастью, все ребята останутся живы. Витя для нас останется первым и единственным, кто из всех нас погибнет в Войне на Востоке Украины.

Делает ли человека мужественным патриотом сам факт гибели? Пожалуй, что нет.
Был ли Витя Катанов мужественным патриотом? Однозначно, да.
Не потому, что он погиб в первом бою.
Потому, что он пошел и принял бой. Вместе со своей батареей.
Идти, или не идти в армию по повестке? Точнее, хочется, или не хочется ему идти в армию по повестке, сам Витя толком не знал. Щуплый, худощавый, застенчивый Катанов с одной стороны хотел вырваться из привычной рутины жизни. У него не было семьи, у него не было настоящих друзей. Только его работа, и работа его мамы. Да и на его работу, электрогазосварщиком на ЗАЗе, его, Витю, тоже мама устроила. Упросила, чтобы его взяли в литейный цех. А когда литейный закрыли, с октября 2013 года Витя работал в арматурном цехе. Мама Вити когда-то сама там трудилась, на автомобилестроительном.
Потом она работала дворником. Витя очень стеснялся маминой работы, но никогда не стеснялся ей помогать.
Начиная со школы, всегда после уроков, а потом и после работы, они вместе выгребали с маминого участка листья осенью, снег зимой и всю грязь и мусор целый год.
Жили вместе в малюсенькой комнате, в какой-то подчердачной коммуналке.
Витиным увлечением была музыка и радиоэлектроника. После двух работ он забивался на диван, и слушал музыку в паяном-перепаяном им музыкальном центре.
Здесь он уходил от всех своих проблем. Это был его мир. Без унизительных вопросов одноклассников: "На какой помойке ты одеваешься?". Без язвительных насмешек и презрительных взглядов соседей и родственников. Только он, музыка и рядом мама.

При этом он не был маменькиным сынком. Витя всем это хотел доказать. Он даже ради этого пошел в армию на срочную службу. Но каким-то непостижимым для него звериным нюхом его сослуживцы прочуяли, что Витя работящий, беспрекословный и спокойный.
"Слышь ты, чамор. Сейчас берешь "машку" и идешь херачить цэпэ. Тебе всё понятно?
А мне непонятно, почему ты ещё не там!" - чаще всего ему приходилось слышать подобное обращение не только от старослужащих, но и от солдат своего призыва.

Поэтому Витя и не знал, хочется ему ещё раз идти в армию, или нет.

"Иди", - говорила ему мама полушутя, полусерьёзно, - "придешь, вся грудь в орденах, и все девчата будут твои!"

Был ли для Вити этот аргумент решающий, мы не знаем. Мы его уже увидели 31 июля 2014 года в казарме на кровати напротив нас. Симпатичное открытое лицо, дружелюбная скромная улыбка. Слегка согнувшись, он смотрел на тех, кто заходил в помещение. На тех, с кем ему предстоит служить и воевать дальше.
Как они отнесутся к нему, Вите Катанову?..."

***

" …Желая выслужиться и прислужиться, "Группа сторонников Владимира Путина" организовала в Москве ко дню рождения своего кумира выставку "12 подвигов Путина". В рамках этого проекта его инициаторы представили картины, в которых деятельность главы российского государства сравнивалась с подвигами Геракла. Каждый "подвиг" Путина был соотнесен на изображении с подвигом Геракла, которым, как полагали создатели выставки, достижения российского президента не уступают по значимости и проявленным усилиям.

Так, в экспозиции были представлены следующие работы:

- "Удушение Немейского льва" — борьба с терроризмом;
- "Убийство Лернейской гидры" — ответ на санкции;
- "Истребление Стимфалийских птиц" — остановка авиабомбежки в Сирии;
- "Поимка Керинейской лани" — Олимпиада в Сочи;
- "Укрощение Эриманфского вепря и битва с кентаврами" — ликвидация олигархии;
- "Очистка Авгиевых конюшен" — борьба с коррупцией;
- "Укрощение критского быка" — Крым;
- "Похищение коней Диомеда, победа над царем Диомедом" — контракт на "Мистрали";
- "Похищение пояса Ипполиты, царицы амазонок" — строительство газопровода "Южный поток";
- "Похищение коров трехголового великана Гериона" — контракт на газ с Китаем;
- "Похищение золотых яблок из сада Гесперид" — поддержка "минского перемирия" в Украине;
- "Укрощение стража Аида — пса Цербера" — борьба с США;

Большинство этих путинских "подвигов" были надуманные и не имели ничего общего с реальностью. Но кремлёвских пропагандистов это мало смущало. Все ждали очередного, "тринадцатого подвига Путина" - "освобождения от ига хунты Донбасса". Тем самым он должен был превзойти Геракла и расширить границы "русскаго мира".

Дело было за малым - захватить донецкую и луганскую область Украины. Однако здесь дела у кремлёвского фюрера пошли не так скоро. И на свой день рождения он был вынужден довольствоваться ожиданием дорогого для себя подарка - захвата территории Донецкого аэропорта, тогда ключевого объекта противостояния в развязанной Путиным войне против Украины.

Одной из первой об этом заявила основательница группы в Facebook "Груз-200 из Украины в Россию", гражданка России Елена Васильева.
По её словам, аэропорт Донецка намеренно пытались взять до 7 октября, ко дню рождения президента России Владимира Путина.
А количество граждан России, которые погибли в Донбассе, по данным Васильевой, уже тогда достигло цифры 4700 человек.
Среди которых были как и профессиональные военные, так и наемники и добровольцы.
Слова Васильевой подтверждали также опубликованные сторонниками террористов заявления о том, что Царев обещал расправиться с командирами боевиков Моторолой и Гиви, если те не справятся с поставленной задачей.
О приказе российским военным взять под полный контроль аэропорт Донецка ко Дню рождения Владимира Путина заявил тогда, ссылаясь на данные разведки, генерал армии Украины Николай Маломуж.

"По нашим оперативным данным, со стороны российского руководства было четко поставлена задача: задействовать все силы в прошлый четверг и пятницу, чтобы захватить аэропорт в субботу и воскресенье. Чтобы 100% был контроль РФ", – сказал генерал Маломуж в эфире "Радио Свобода".

Он также подчеркнул, что российские СМИ отчитались о захвате аэропорта Донецка уже в пятницу, 3 октября 2014 года.

"Российские СМИ объявили еще в пятницу вечером, что аэропорт уже захвачен. И уже, фактически, докладывали об этом президенту РФ, который находился в Сибири. Но этого не произошло. Для России это был большой провал", – добавил генерал.

"Дорогим" этот подарок должен был стать ещё и потому, что по неофициальным данным, боевикам обещали 2 млн. долларов, если аэропорт удастся захватить до 7 октября, в честь дня рождения Владимира Путина. Информацию об этом распространили ряд центральных изданий, и даже ВВС.
Косвенно это подтвердил главный рупор боевиков - одиозный журналист Грэм Филипс. Он должен был запечатлеть весь этот "триумф" и первым сообщить о "великой победе" всему миру. В начале октября 2014 года его командировали к терминалам аэропорта на расстояние в 1,5–2 км, где Филипс, по его словам, видел погибших со стороны ДНР. "Стреляли каждые несколько секунд, снаряды летели как в одну, так и в другую сторону. Прямо Бородино какое-то. У меня сложилось мнение, что полевые командиры ДНР были очень удивлены тем, что у украинских солдат осталось столько боевого запала и боевых снарядов, - поведал Филипс - Судя по всему, бой будет длиться еще не один день. Несмотря на то, что у Моторолы, по моему впечатлению, есть дедлайн по взятию аэропорта""

***

"…батарея провела под донецким аэропортом почти два месяца. Дождалась, пока сходят в отпуск их боевые друзья из второй батареи, будет сформирована и прибудет на фронт четвертая. Произведет за время боев больше восьми тысяч выстрелов. После этого пойдет на ротацию. А накануне Рождества снова вернется под ДАП, чтобы поменять теперь уже бойцов "четверки", которые отмечали Новый год на боевом дежурстве. Ожесточенные бои под аэропортом продлятся до 15 февраля 2015 года, когда вступит в силу режим прекращения огня в соответствии со вторым минским соглашением.


Планировалось, что батарея совершит обходной марш, чтобы дезориентировать противника. Однако из-за многочисленных поломок техники марш оказался дольше по времени, чем изначально планировалось. К тому же на одном из орудий лопнул скат. Было принято оставить расчет для выполнения ремонтных работ, а остальной батарее следовать к месту назначения.

Сразу по приезду батарея была развернута в боевой порядок и открыла огонь по заданным целям. В спешке никто не обратил внимание, что огневая позиция оказалась практически возле шоссе. Хорошо просматривалась, и поэтому для дальнейшей работы совершенно не подходила.
После выполнения боевой задачи к гаубичникам подъехали поздороваться "реактивщики". Системы залпового огня которых располагались неподалеку. Общий порядок работы тогда был примерно такой. Начинали работу "смерчи", затем подключались "грады" и финальный аккорд ставили гаубицы. После этого реактивщики поочередно меняли позицию, или ехали дозаправлять боевой запас. Полные пакеты тогда не расходовали, "грады" выпускали примерно по 10-20 "карандашей".

Такая огневая мощь и успешное сочетание различных систем артиллерийского и ракетного огня наносила противнику ощутимый урон, уничтожая значительные резервы техники и живой силы.
После захода российских подразделений 24 августа 2014 года, пожалуй, это были первые случаи, когда боевикам перестали приносить успехи массированные лобовые атаки. Когда они стали не только получать достойный отпор, но и терять стратегическую инициативу.

Попытки российских террористических войск добиться положительного для себя результата наращивая наступательные ресурсы результатов не давали.
Последовательный и сочетаемый огонь нашей артиллерии только увеличивал боевые потери российских террористов. Более того, позволял самим батареям не только контролировать ситуацию на достаточно большом участке фронта, но и чувствовать себя в относительной безопасности.
Поначалу сам донецкий аэропорт, безусловно, не был таким символичным и значимым объектом.
Сооружения его инфраструктуры скорее рассматривались как объекты пригорода Донецка.
Сами здания терминалов в боевых сводках и целях ещё не фигурировали. Задачи ставились на уничтожение противника, пытающегося приблизится к комплексу аэропорта по зелёным насаждениям, или захватить и укрыться в его отдельных зданиях.

Под аэропортом, благодаря прежде всего артиллерии, украинская армия не только заново обрела уверенность в своих силах.
Здесь была одержана очень важная психологическая и информационная победа.
Неудачные штурмы и большие потери противника лишили его мощной пропагандистской поддержки. Которая заключалась в массовом распространении информации о гигантских потерях укрокарателей и боевых победах "героев новороссии". Эта информация распространялась прежде всего российскими СМИ. При этом очень активно в различных социальных сетях и новостных каналах интернета.
Украинских газет и телевидения, в зоне АТО, в отличие от российских, не было также. Первые сообщения о больших потерях террористов, показанные видео моргов, забитые под завязку трупами "героев Новороссии", машин с грузом "200" в сторону России, безусловно, меняли степень воздействия на население оккупированных территорий и бойцов украинской армии…"


Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Фото з архіву Г.Харченка

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики