Цензор.НЕТ

23.01.19 17:03

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): "Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року"

Автор: М. Ухман

Він зайшов у Донецький аеропорт зі своїми хлопцями в серпні 2014 року. За два місяці перебування у ньому Кирило втратив двох друзів. Загибель одного з них не може собі пробачити до сьогодні. Він не вважає, що кіборги тримали оборону 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП - 23 січня 2015 року.

Про тих, хто тримав оборону Донецького летовища і вижив, і тих бійців, які залишилися там навіки, розповідає один з легендарних бійців 93 бригади ЗСУ, "кіборг" Кирило Недря, позивний Доцент.

Я ПЕРЕДАВАВ НАКАЗ, ЩОБ НАШ КОМАНДИР РОТИ ВИСУНУВСЯ В ОКРЕМИЙ РАЙОН АЕРОПОРТУ. І ВІН ЗАГИНУВ. Я ДОСІ НЕ МОЖУ СПОКІЙНО ГОВОРИТИ З ЙОГО МАМОЮ

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 01

- Чи відпустив тебе Донецький аеропорт, адже минуло чотири роки з того моменту, як ти покинув його руїни?

- Навряд. Це таке місце, яке назавжди буде в серці. Взагалі, сама війна повністю ніколи не відпустить. Ти можеш піти з неї, але вона з тебе – ні! Колись в аеропорт приїжджав Сашко Моторний з каналу 1+1. Він брав у нас інтерв’ю. Одне із запитань звучало: "Що для тебе ДАП?" Я відповів йому так, як і досі вважаю: Це найбільш українське місце в Україні на той час.

Там не було непорозумінь, люди спілкувались українською, російською - і це не призводило до конфліктів. Саме в ДАП могли поєднатись люди, які мали різне соціальне становище: багаті і бідні. Одні мали вищу освіту, дехто ж не мав і середньої школи. Всі робили одну справу, і вона полягала в тому, щоб над Донецьком майорів український прапор. ДАП – місце звитяги, і воно не відпускає.

Інший бік медалі. ДАП – це трагічна сторінка нашої історії. В мене з летовищем пов’язано дуже багато спогадів, які точно навряд чи відпустять. Наприклад, я передавав наказ, щоб наш командир роти висунувся в окремий район аеропорту. І він загинув. Я досі не можу спокійно говорити з його мамою.

Там же я зустрів однокурсника Олексія Тищика, якого не бачив декілька років. Ми з ним побачились, коли до нас на ротацію зайшла 79 бригада ЗСУ. Обнялися, поцілувалися, я запропонував попити чаю. Він каже: "Братику, зараз поп’ємо, перекуримо". І тут приходить команда, щоб перегнати два їхніх БТР з нового терміналу до старого. Це усього лише коротких 70 метрів, але які потрібно було проїхати по зоні, яка прострілюється.

Мій друг перебував у першому БТР. В той момент на злітну смугу викотився російський танк Т-72 і спалив нашу машину. Ось так ми з Льошею побачились на 15 хвилин і попрощались назавжди. Пізніше тіло мого друга, яке перетворилось на попіл, ми діставали, щоб поховати. Таке не відпускає.

- А що було перед Донецьким аеропортом? Я маю на увазі нашу історію.

- У мене позивний Доцент. І за посадою в мирному житті, я доцент університету внутрішніх справ. Маю відношення до підготовки офіцерів, тоді ще міліції, а нині - поліції. Коли розпочалася окупація Криму російськими військами, я розумів, що збройного протистояння не оминути. Хоча, я пригадую деяких своїх викладачів, які ще в 2003 – 2004 роках тверезо розмірковували про геополітичний статус України і потрапляння в орбіту до Росії. Про те, що ми постанемо перед цивілізаційним вибором, котрий піде врозріз з Москвою. Так і сталось – результат маємо.

Сам я з україномовної родини, хоча родом із Дніпропетровської області. В історій мого роду були голодомор і репресії ... Тому розуміння, хто є ворог – уже було. Тим більше, Україна для нас не просто географічна територія, а дещо більше.

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 02

Тому, коли прийшла повістка з військкомату, я мало вагався... Була присяга… Було її розуміння… Зібрав рюкзак і пішов. Як і всі мобілізовані того часу, пройшов божевільню у цих же військкоматах. Де ніхто не знав, що робити і куди йти. А медична комісія мене просто вбила морально. Приходжу до лікарів, мене запитують: "У вас є проблеми?" "Які?" - відповідаю їм – соціальні, економічні, статеві? Лікар подивилася на мене і сказала, що все гаразд. При тому, не проводили ніяких досліджень, типу кардіограми, флюорографії.

1 квітня 2014 року я потрапив у 93 бригаду ЗСУ. Де був призначений заступником командира роти. А вже в травні відбув у зону бойових дій.

- Одна річ, як ти уявляв війну, але зовсім інша – самому брати в ній участь. Як відбувалася адаптація?

- Поступово. Перші блокпости, перші наші вбиті. Це тверезило, зникали якісь марні надії. Хоча всі питання вирішувались послідовно. Ніхто не знав, як ми будемо воювати, скільки? Бої в Карлівці влітку 2014 року показали, що війна – це не тільки, коли стріляєш ти, але по тобі теж. Плюс вертала до реальності присутність російських військ. Які через відкритий кордон безперешкодно проникали в Україну.

З російською зброєю ми вперше зіштовхнулись ще під Добропіллям, коли переїжджали в Селідово! Як тільки покинули блокпост, туди прилетіли перші залпи "Градів". Наша розвідка висунулась туди і захопила одну з машин. Щось у росіян не вийшло і вони не встигли втекти на Дружківку. Тому вирішили підпалити установку, але згоріло не все. У вцілілих документах можна було побачити, що розрахунок "Градів" складався з кадрових російських військових. Зараз цю російську машину можна побачити в музеї Другої світової війни у Києві!

Проти нас воювали загони "кадировців". У боях за Карлівку ми розуміли, що місцева "гопота" нічого серйозного нам не протиставить. Всім керують московські окупанти.

Потроху втягувались у внутрішній світ Донецької області. Намагались спілкуватись з людьми і пояснювати їм, що ми звичайні солдати, які прийшли захистити свою землю. А не якісь карателі! Один запитує мене: "Ти що, розмовляєш російською"? Я відповідаю йому, що в моєму підрозділі воюють тільки хлопці із східних та центральних регіонів України. Вони розмовляють двома мовами. Я ж можу говорити чотирма, якщо потрібно. Місцевому жителю очі на лоба полізли. Тобто потрібно було працювати з ними і виганяти московську пропаганду.

На той час я побачив, як багато ми робимо помилок, як намагаємось обманювати навіть самих себе. Наприклад, їхали наших два БМП у напрямку Ясинуватської розв’язки. Вони попали на російський блокпост. Окупанти спалили одну машину, іншій вдалося прорватися. Було чимало поранених і контужених. Частина бійців попали в саму Ясинувату. Звідки їм дивом вдалося вибратись. І тут спрацювала наша інформаційна машина. Вони написали, що ми взяли місто і підняли прапор над Ясинуватою.

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 03

- Місцеві партизани не намагалися вступати з вами у бій, щось на кшталт – "спротиву ополчення"?

- (сміється) Там були різні ситуації. Ми стояли на постах, через які курсували машини туди і в протилежному напрямку. Виловлювали місцевих сепаратистів. Хоча були такі невдахи, які вже на той момент розчаровувалися в терористичній республіці і поверталися в Україну.

Однієї ночі мене покликали бійці, щоб я прослідкував за тілом, яке тинялося по ровах з їхнього боку. Його захопили, надто цікаво стало. Це виявився житель села Новогродівки, який працював на окупантів у Донецьку, ремонтував їхню техніку. Коли вони перестали платити, він вирішив втікати. Ми поспілкувалися з ним і вирішили перевиховати його.

Хлопці допомогли вивчити йому наш гімн, у чому ми переконалися. Але це ще не все. Він майже особисто вирішив пофарбувати залізобетонний знак "Новогродівка", який окупанти помалювали в свої кольори у синьо-жовтий колір. Так би мовити, виявив свідомість. Я йому пояснив, що в’їжджаючи в місто, око правовірного українця, має радіти нашим національним символам. І всі мають знати, що тут живе патріот Паша. І він впорався…

"В АЕРОПОРТ Я ПОПАВ НА ГАЗ-66. У БІЛІЙ ФУТБОЛЦІ "НАЙК", ТЕМНО-СИНІ ШОРТИ "АДІДАС" І САНДАЛІ. МОЇ ХЛОПЦІ МАЛИ ПОДІБНИЙ ПРИКИД. СПЕЦНАЗІВЦІ НЕ МОГЛИ ЗРОЗУМІТИ, ХТО ЦЕ ПРИЇХАВ"

- Що передувало заходу в ДАП?

- Штурм Авдіївки. Її звільнення та утримання. А потім, 4 серпня 2014 року, був даний наказ зайти в Донецький міжнародний аеропорт і замінити там 72 ОМБ ЗСУ, яка з 3-м полком спеціального призначення та зенітниками 25 бригади, боронила його з початку червня. Частина 5 роти, частина зенітно-артилерійського взводу, мінометники і танкісти – це завдання виконали.

- Тобто можна сказати, що в ДАП ти попав уже підготовленим? А не просто хлопцем для биття!

- Туди я попав на "шишизі" (ГАЗ-66). У білій футболці "Найк", темно-сині шорти "Адідас" і сандалі. Мої хлопці мали подібний прикид. Два таких "газона" приїжджає туди. На летовищі стояв душ імпровізований, біля нього багато народу, адже ще таких обстрілів не було.

Коли ми почали зістрибувати з машин, хлопці з 3 полку не могли зрозуміти, хто це приїхав. Вони запитали наших побратимів, що це за "відморозки" такі? Ті відповіли, що піхота 93 бригади. Спецназівці відповіли, що ми "кончені взагалі". Олександр Трепак (Редут) пізніше жартував: "Так, вони трохи є такі. Ці хлопці були одними з тих, хто в кількості 50 чоловік майже на броні Авдіївку брали. Що ви від них хочете".

Що стосується того, чи був я підготовленим? Не знаю. В аеропорту тоді не було великих боїв. Не працювала артилерія, танки. Я згадував, що на злітній смузі стояв душ. Активні бої розпочалися після того, як сталася біда в Іловайську. Пройшов так званий парад полонених, і вони почали гатити вже артою, "Градами", танками. Видовище не з приємних. Хоча всі бійці, які були на летовищі – бачили непогану війну! Ми знали одне одного і працювали командою.

- Була впевненість, що хлопці не підведуть?

- Знаєш, крім боїв, там ще було побутове життя. Хлопці полагодили генератори і запустили електрику. Був такий момент, коли навіть злітна смуга запалала. Один з бійців – Сергій Прудич - зробив насос, і ми качали воду з резервуарів. За допомогою камер зовнішнього спостереження з інфрачервоним світлом ми отримали змогу слідкувати за позиціями, і туди не виділялися люди. Таких моментів було безліч. І з цього боку, я бачив, як гартується сталь бійцівська. Я на них справді міг покластись. А ще окремо слід сказати про нашу підтримку. Адже не малі яйця треба мати, аби наважитися приїхати до нас… Просто привезти їжу, воду, боєкомплект… Це ж теж була ціла операція. Та і не багато було тих, хто хотів це робити. Особливо хочу відмітити Сергія Кірика та Олега Лємєшка… А ремрота, яка приїздила прямо в ДАП лагодити техніку? Подвиг же свого роду. Роботу нашої артилерії взагалі важко переоцінити… Хлопці були красенями. Які рятували не один раз життя. От якось воно там все і було. Тому і будувалося на довірі.

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 04

- Можна виділити якісь окремі дні чи дати, що найбільше запам’ятались вам?Були такі?

- 14 вересня московські окупанти розбили нашу позицію "Єнот", на якій загинули двоє бійців 3 полку спецпризначення. Олег Кулигін – начальник інженерно-саперної служби полку, та Євген Подолянчук, командир групи. Це була людина майбутнього, офіцер, яких треба пошукати. Вони загинули від пострілу танка. Олег зразу відійшов на той світ, Женю намагалися вивезти, але не встигли. А незадовго до того наші хлопці, добровольці з Харкова, там взяли в полон артилеристів росіян.

І другий момент – це 28 вересня. Тоді було спалено два наших БТР, одна БМП. Того дня загинуло 8 хлопців. А загалом, то.., я згадую про всіх пацанів.

В нашій роті було два загиблих. Боєць, Володя Толкін та призначений перед заходом у ДАП командиром роти - Сергій Колодій. Якому я і передав наказ "Редута" про висунення на позиції. Він загинув від попадання в БМП танкового снаряду.

Хоча в більшості випадків, ми хочемо пригадувати позитив. Адже саме гумор і невеликі дози алкоголю (сміється), не давали нам з’їхати з глузду.

- На скільки ти близько пересікався із смертю в ДАП?

- Тут двояке сприйняття цього питання. З одного боку, ми напевне ніколи не були більш живими, ніж там в аеропорту. А з іншого боку, ми уже були мертві. Поясню.

Дивлячись, як гинули хлопці, плавились машини, залізо та як горів бетон, ми психологічно готувились прийняти смерть. Вона кожного дня літала, падала біля тебе, у вигляді куль, осколків. Ми спали з нею, їли, жили. Були такі моменти, коли ми розуміли, що уже не вийдемо з ДАП. Наша задача була така – виконувати завдання до кінця, любою ціною.

Тим більше, ми отримували інформацію від розвідників та інформаторів з того боку. Ми знали, що нас не братимуть в полон, тільки знищення. Багато хто з нас носив гранату біля себе, щоб в останній момент підірватись.

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 05

- Як у такі моменти выдбувалося спілкування з рідними? Як воно, знаючи, що зараз можеш загинути – говорити з близькими людьми, котрі в мирній країні чекають твого повернення?

- У мене був острів спокою і він був там… вдома… біля дружини, маленького сина. Через цей місточок спокій передавався до мене. Я повертався у життя почуттів, а не механіки. Я бачив, як мої хлопці спілкувалися з родиною, їхні голос, поведінка змінювались. Вони перероджувалися з кіборгів на людей. Ми повністю переходили на щирі, позитивні емоції, щоб там, не дай Боже, не почули і не дізналися, що нам тут важко... аби не запанікували. Тоді зникне цей місток спокою і до рідних прийде хаос, який передаватиметься мені... нам. І я не зможу виконувати завдання, воювати і вести за собою побратимів.

Показовим моментом для мене є робота консультантом у фільмі "Кіборги". Головний герой картини з позивним Серпень В'ячеслав Довженко - частково це я. Актор дуже добре передав момент, коли розповідав своїй донечці вірш по телефону, спокійним, спокійним голосом. У тому і є наша сутність: не нашкодити рідним, хай вони живуть далі, знаючи, що в нас все гаразд.

ПІД МАТРАЦОМ ГРАНАТА, ДО ЯКОЇ БУВ ПРИКРІПЛЕНИЙ ДРІТ, ЩОБ У РАЗІ ЧОГО ПРОСТО ПІДІРВАТИ ЇЇ

- Кириле, може на тому і ґрунтується сама назва "Кіборги"? Ви робили неможливе. В умовах страшних боїв – знаходили можливість говорити з рідними і морально оберігати їх. Ви не перетворились на виродків, а зуміли залишитись людьми. Ви не здали Донецьке летовище і стояли, захищаючи його від ворожих сил, які вдесятеро, а то і в більше разів, перевищували вас за живою силою та технікою?

- Я тобі зараз переповім правду про назву "Кіборги". Це було смішно спочатку. Десь 10 вересня ми сидимо на позиціях, панує коротке затишшя. Телефонує мені сестра рідна і каже: "Знаєш, що про вас пишуть?" Я відмахнувся від неї, мовляв нецікаво. Вона кидає копії повідомлень з одного київського форуму для офісних "планктонів". На цьому форумі триває дискусія одного переселенця, який переїхав жити в Київ, зі своїм знайомим, котрий живе в Донецьку. Донецький житель почав говорити, що спілкувався з бойовиками, і ті шоковані ситуацією в ДАП. Вони розказували, як б’ють захисників летовища з танків, артилерії, а їх нічого не бере. Це, мовляв, не люди, а кіборги.

Я прочитав цю інформацію хлопцям, ми посміялись і забули. Минуло пару днів, і Президент України на прес-конференції, частина якої присвячена захисникам Донецького аеропорту, говорить фразу, що наші вороги, дивуючись мужності захисників летовища, дали їм таку жартівливу назву – кіборги.

Парадокс ситуації полягає в тому, що ми себе так не називаємо. Ми просто виконували завдання – захищали Україну.

- Про що говорили у вільні від боїв години? Як вдавалося розгрузити свій мозок?

- У нас було три- чотири години сну на добу. А подекуди і взагалі не було… У дні важких боїв я особисто спав одягнутий, автомат біля мене, пістолет з патроном у патроннику під подушкою. Під матрацом граната, до якої був прикріплений дріт, щоб у разі чого просто підірвати її.

Коли не спали і не воювали – розмовляли про літературу, дім, музику, економіку. Тільки не згадували війну. Дуже виручав гумор, він був на межі розумного і для мирної людини здавався б незрозумілим. Проте жарти над самими собою давали нам можливість жити. Ними ми лікували бійців, котрі боялись, котрі приходили необстріляними. І вони залишились живими, повернулись додому і будують майбутнє.

"ЛЮДИ, ЯКІ ВОЮВАЛИ, БАЧИЛИ СМЕРТЬ ЧИ ПРОСТО ПЕРЕБУВАЛИ В ОКОПАХ, ВЖЕ НЕ ТАКІ, ЯК ІНШИЙ МИРНИЙ ПРОШАРОК НАСЕЛЕННЯ. СУСПІЛЬСТВО БАЧИТЬ ЇХ ПО-СТАРОМУ, А ВОНИ СПРИЙМАЮТЬ ЇХ ПО-НОВОМУ"

- Коли ти вийшов із ДАП та за яких обставин?

- 28 вересня до нас заходила на ротацію 79 бригада ЗСУ. Це був дуже гарячий та трагічний день… Та і наступний не легше. А 30 вересня, начебто у момент затишшя, ми з побратимами возилися біля бойових машин. Діставали речі. Щось зрізали з броні. І так сталося, що прилетіла міна 120 калібру, розірвавшись метрів за шість від мене. Я не знаю, як у мене не влетіла ніяка залізяка, але летів я від вибухової хвилі довго. Спинила мене тільки стіна. Я був одягнутий у бронежилет і шолом, хоча останню річ не так часто і вдягав. Засоби захисту і врятували моє тіло від переломів.

Бійці 79 бригади ЗСУ притягнули мене в безпечне місце. Я почав блювати, головокружіння, запаморочення і так далі. Медики хотіли мене евакуювати, але я відмовився. Хоча вони мені пояснювали, що маю сильну контузію. Якщо не вжити належних заходів, то буде біда. Я ж пояснив нашому медику причину відмови. "Костю, зрозумій мене правильно. Якщо ці два місяці минули для моєї роти з мінімальними втратами, то я не витримаю потім, коли дізнаюсь, що за два дні до ротації покинув роту, хлопців і з ними, не дай Боже, щось станеться". І Костя мене зрозумів і почав лікувати підручними способами.

Я протримався до кінця. З третього на четверте жовтня 2014 року моя рота вийшла з ДАП. Хоча сам вихід був теж доволі комічний. Ми виходили вночі під прикриттям танків Жені Межевікіна, Адама, і ледве не забули свого побратима – Гайдешка Сашка.

Потім не туди звернули і попали на позиції окупантів. Кажу до нашого кулеметника Сергія Крутька, щоб зупинив водія, інакше буде біда. Машина зупинилась, я запитую водія: "Молдова, куди ми їдемо"? А в нього бували проблеми з орієнтацією на місцевості (сміється). Він каже: "Зараз подивлюсь". Роздивився, визначив орієнтир руху для себе і продовжив рух. Через кілька митей закричав: "Ракети червоні літають, люди бігають. Походу – це сєпари". Хтось почав кричати, щоб давити на газ і чавити. "Молдова" на великій швидкості проїхав через їхні позиції. І ми вискочили в селищі Піски, біля ферми. А там нас чекала нова проблема.

Злетіла гусениця. Ми зупинились майже на відкритій місцевості. Ніч місячна, видно далеко. У такому місці довелося ремонтувати поломку, диво, що нас не побачили і ми залишились живі.

- Як тебе зустріло мирне життя? Ти почав лікуватись чи не вважав за потрібне?

- Десь два дні я був у дома. Нікуди не звертався. Вийшов на ринок, пройшовся трохи і мені стало погано. Неподалік була лікарня, мене забрали туди. Поміряли артеріальний тиск, а він показує далеко за 200. Мене відправили до кардіології, де якось стабілізували… ну а далі почалися проблеми з мовою… той же таки тиск… голова… Вони тоді просто не знали що це. І що з тим робити. Тому далі були і обласна лікарня, і шпиталі…

- Є можливість нормально жити після такого жахіття? Щоб без крайнощів, не вживаючи алкоголю, наркотиків?

- Звичайно, я живу. Можливо трохи характер змінився. А так все гаразд. Багато працюю. Готую поліцію. Робота з дітьми, зрештою. Та і про особисте життя та побут не забуваю. Хоча, слід зазначити, що в цілому для бійців та ветеранів, бар’єр між війною і мирним життям стоятиме до того моменту, поки в нашій країні не запрацює нормальна система реабілітації. Хоча, краще казати – "ресоціалізація".

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 06

Людина, яка воювала, бачила смерть чи просто перебувала в окопах, вона вже не така, як інший мирний прошарок населення. Для воїнів тепер важливі зовсім інші цінності. Суспільство бачить його по-старому, а він сприймає їх по- новому. Тому виходить ситуація, як в однойменному фільмі: "Свій серед чужих. Чужий серед своїх". Щоб повернути таких людей до мирної реальності, їм потрібно допомагати. Це, як по-новому вчитись ходити.

- Знаючи фінал історії про ДАП, ти вважаєш це закономірністю?

- Я вважаю це трагедією. Відтіля треба було раніше піти – це моя думка. Хоча, ми розуміли для чого там перебували. Своїми діями, боротьбою ми давали можливість нашим військам закріпитись у Пісках, Мар'їнці, Красногорівці. Про наступ уже не йшлося. Ми зрозуміли, що не буде просування вперед, ще після Іловайська. Але виходити потрібно було раніше. Там же не гинули абихто… Там гинули кращі люди нашої нації. Цвіт. Ті, хто хотів змін і втілював їх ціною життя. Та і сама цифра 242 дні оборони теж не остаточна, як на мене… Адже останні бійці виходили з пожежної частини 23 січня. А Ігор Брановицький був убитий 24-го… Тому, як на мене, і днів пам'яті у році замало не буде… Навіть, якщо їх буде 365…

- Поряд з тобою на позиціях стояли бійці ДУК "Правий сектор". Як складалася взаємодія з ними? Яку вони там роль виконували? Адже на даний момент більшість представників влади замовчує перебування добровольців на війні.

- З цими хлопцями я познайомився під час штурму Карлівки, далі ми були разом у боях за Піски. Ці воїни допомагали нам визволяти Авдіївку і так далі. Пліч-о-пліч ми стояли в ДАП. Це дуже класні бійці, які своєю мотивацією заряджали. Вони виконували такі завдання, які не робили чи боялись робити інші. Там, де з ними доводилося працювати, як кажуть, "навіть вовки боялися ходити". Адже з таких місць, можна було уже не повернутись.

З іншого боку, вони звичайні люди, які помилялися, помиляються і будуть помилятись. Хоча їхній вклад у війну – неоцінений і він, ще не зрозумілий багатьом.

Тоді робили єдину справу, ніхто не думав про якісь привілеї. Добровольці, ЗСУ, волонтери. Окремо слід відзначити Лілю Сову, яка допомагала не тільки технічним оснащенням, але надавала інформацію, яка дозволяла нам вижити. Вона була нашим охоронцем і з тих пір, я люблю сов (сміється).

Захисник донецького аеропорту Кирило Недря (Доцент): Оборону тримали не 242 дні. Цих днів було 244. Тому що останні хлопці вийшли з ДАП 23 січня 2015 року 07

Олена Безєдінова допомагала з тактичним спорядженням, радіостанціями. Захаренко Андрій із Запоріжжя робив тюнінг стволів. Хлопці з Допропілля пригнали техніку і зробили нам дуже класний блокпост. І таких дуже багато, за що їм дуже вдячний.

- Ти був консультантом фільму "Кіборги". Наскільки близько до реальності змогла передати знімальна група події у картині.

- 80 відсотків фільму можна прирівняти до цих подій. За декораціями та психологічним навантаженням… Там місцями все було настільки реалістичним, що я навіть ходив по павільйону, де відбувалися зйомки, з обережністю. Дивився, оглядався чи немає там розтяжок.

Михайло Ухман, для "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики