Цензор.НЕТ

24.02.19 15:07

Ветеран "Донбасу" Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: "Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна"

Автор: М. Ухман

"Нам назустріч виїхав російський танк. Один із бійців групи Кіпіш вистрілив у нього з гранатомета і вдало влучив. Машина почала відходити, і її розірвало, напевне, здетонував боєкомплект. Та це був не кінець".

Ветеран Донбасу Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна 01

"В ДЕБАЛЬЦЕВОМУ ПОТРІБНА БУЛА ПІДТРИМКА НАШИМ ХЛОПЦЯМ. ЗГОДИЛИСЯ ВСІ, ХТО БУВ НА ТОЙ ЧАС"

- У кінці січня 2015 року ми були в Лисичанську. До нас приїхав Семен Семенченко, тодішній комбат і заявив, що в Дебальцевому потрібна підтримка нашим хлопцям. Хто бажає добровільно їхати туди, хай вийде із шеренги. Він говорив, що ніхто нікого не буде судити. Адже боягуз не той, хто не дасть згоди. А той, хто згодиться їхати, а потім відступиться від свого слова і підведе хлопців. Згодилися всі, хто був на той час.

Наступного ранку ми виїхали в Дебальцеве. Зупинилися в районі, який називається "Хрест", там іде розв’язка доріг. Декілька годин довелося лежати під машинами, адже тривав шалений обстріл з обох боків і над нами пролітало все: міни, снаряди. Потім поступила команда іти на зачистку водоочисних споруд, які розміщувалися недалеко від нас.

В одній групі вийшли я, мій командир Борис і боєць з позивним Швайк, ми були з саперно-інженерного підрозділу, група "Хоріка" у складі до 15 бійців. Ми дійшли до однієї з наших позицій, яка була попереду. Там все було розбито, лежали трупи наших бійців. Хоча надворі була зима, їхні тіла уже неприємно пахнули. Нам поступила команда повертатись до "Хреста". З’явилась інформація, що ціль, до якої ми йшли, зайнята росіянами.

- Як зустріло вас Дебальцеве, крім того, що росіяни накривали вогнем?

- Після невдалої вилазки ми зайшли в саме місто і оселились у колишньому домі мистецтв. Там у підвалі були місцеві люди. Були навіть жінки з немовлятами, які там і жили. В середині стояла буржуйка, яка обігрівала всіх. Ми теж допомагали продуктами. Вони до нас ставилися приязно.

Через кілька днів поступила команда вийти на зачистку Вуглегірська. Говорили, що там залишились невеликі групи росіян. Туди поїхала наша розвідка, вони сказали, що все чисто, мовляв, нікого не бачили. Але насправді в посадці, навпроти дороги - була величезна сила російської техніки з піхотою, і вони заманювали нас у пастку.

Основна група пішла до нижньої частини міста – це машини з людьми, танками і так далі. На підході до міста її вщент розстріляли московські окупанти. Наші хлопці і техніка були для них цілями, як у тирі.

Я був в іншій групі, яка пішла у верхню частину міста. І звідти мала проводити зачистку. Частинка верхнього міста була нашою, там стояв, здається, батальйон "Світязь" і хтось із бійців ЗСУ. Ми в’їжджали у місто через їхні блокпости. Там отримали задачу – пробитись до залізничного вокзалу.

Зв'язок у місті росіяни глушили. Останнє, що передали нам з командного пункту це - наступ скасувати, зайняти кругову оборону і діяти по ситуації. Ми уже пройшли чималий шлях на той час і коли отримали цей наказ, зрозуміли, що сталася біда. Хоча про розгром колони ще не знали. Тому почали міркувати, як вибратись із цього лайна.

"РОСІЯНИ ПОЧУЛИ ПОСТРІЛ, ЗУПИНИЛИСЬ, І ТАНК ПОЧАВ ПОВЕРТАТИ БАШТУ НА НАС"

- Як ваша група діяла далі?

- Ми перебували у дворах. Там стояла підбита російська БМП. Один вбитий окупант лежав біля машини, інший зверху на ній. При тому частина тіла знаходилась всередині машини. БМП була заведена, двигун працював. Ми оглянули її, чи вона не замінована. Я заліз всередину на місце водія механіка і спробував включити передачу. Коли в машину влучили, там щось перебили, тому я не зміг нею поїхати.

Довелося залишити БМП і зайняти позицію в сусідньому будинку. Перебуваючи на другому поверсі, ми побачили, як по вулиці їхали новенькі танки з російськими прапорами. На них була ціла активна броня, тому ми навіть не намагалися стріляти в них з гранатометів. Крім того по Вуглегірську гатила наша артилерія, росіяни гатили у відповідь. Ми розуміли, що вляпались в добряче лайно. Проте довго затримуватись там не могли, тому вирішили виходити. І попали в ситуацію, з якої дивом вийшли живі.

Нам назустріч виїхав російський танк. Один з бійців групи Кіпіш - вистрілив у нього з гранатомета і вдало попав. Машина почала відходити, і її розірвало, напевне здетонував боєкомплект. Та це був не кінець.

Через годину спустились у дворик і побачили, як із-за будинку виїхав російський автомобіль "Урал" з піхотою. Нас було понад 10 у групі, і ми всі відкрили вогонь по машині. Вони були на відстані 25 метрів від нас. Ми гатили до того моменту, поки не зробили з нього і тих, хто там був, – сито. Коли автомобіль загорівся, ми заспокоїлись і почали відходити. І тут побачили, як знову їде російський танк.

Він нас не бачив і їхав повз. Можливо, ми б його не чіпали. Але в нашій групі був хлопець Мемфіс. У нього в руках була зведена "муха" (РПГ-18. Реактивний протитанковий гранатомет). Коли він його побачив, то крикнув: "О, танчик". І вистрілив по ньому. Біда в тому, що Мемфіс не влучив у машину, а перед нею. Ми ще встигли сказати: "Мемфісе, що ти наробив?"

Росіяни почули вистріл, зупинились і танк почав повертати башту на нас. Ми почали інстинктивно стріляти по ньому, хлопці гранатометники гатили з усіх стволів. Спочатку почала відпадати активна броня, потім башту заклинило в танка, хтось із хлопців попав туди з РПГ (ручний протитанковий гранатомет). І це було дуже вчасно. Ми знаходились у вузькому дворику. Якби танк вистрілив, з нас би залишились тільки мокрі плями..

З танка почали летіти іскри, все диміло, він почав відходити і по дорозі зачепив несправною баштою підбитий "Урал". Коли танк заїхав за будинок, прогримів вибух - це здетонував боєкомплект. Я побачив, як танкова башта, яку підкинуло вибухом на метрів десять від будинку, крутилась у різні боки, а потім упала. Після такого феєричного шоу наша група знову продовжила шлях на вихід.

Ветеран Донбасу Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна 02

"ДЕСАНТНИЙ ВІДСІК ТРОФЕЙНОЇ МТЛБ БУВ ЗАБИТИЙ ПРОТИТАНКОВИМИ БОЄПРИПАСАМИ"

- Був якийсь план виходу, хтось вас коригував?

- Ні, все робилось на інстинктах. Ми розуміли, що наша група залишилась сама в цьому місті, тому стояло завдання – залишитись живим. Якщо чесно, я думав, що це кінець життя. Було пох..ру з одного боку і прикро з іншого..

У такому стані доводилось переходити з обережністю вулиці, адже працював снайпер їхній. В одному будинку знайшли підвал і в ньому побачили людей, які не встигли покинути місто. Поговорили з ними, перевірили чоловіків і пішли далі. Правда, довелося забрати батареї з їхніх телефонів. Ми ж не знали хто вони, адже мешканці могли зателефонувати терористам, як це уже не раз було.

Вийшовши благополучно на край Вуглегірська, ми знову побачили наші блокпости, які стояли порожніми. Хлопці покинули їх, залишили зброю, боєкомплект. Важкий кулемет "ДШК" стояв біля плит.. Поруч з позицією знаходився будинок, який був розвалений артилерією. Там лежало два наших воїни. Тіло одного розірвано наполовину, інший був цілий, але мертвий.

Поряд знаходився склад наших військових, який вони теж покинули. Машина "Урал" і на ній зенітна установка "ЗУ-23-2, яка була несправна. Багато "ПТУРів" (протитанкові комплекси), гранатомети.

Наш командир сказав загрузити частину боєкомплекту в КРАЗ, яким ми хотіли виїхати в Дебальцеве, все інше знищити. В той момент до мене підійшов побратим Сергій, позивний Рибалка, і каже: "Льохо, пішли зі мною". Перейшли через дорогу, там приватний сектор, поряд розбита заправка. Неподалік стояла МТЛБ (бронетранспортер).

Він каже: "Ти, як сапер, можеш оглянути (мотилигу) чи вона не замінована"? Я все перевірив, нічого не виявив. Здивувало, що московські окупанти залишили її. На ній були намальовані їхні розпізнавальні знаки. Я кажу до побратима: "Сергію, будемо заводити". Він заліз в середину, сів на місце водія механіка, включив масу, насос нагнітання палива і вона завелась.

Я в легкому шоці пішов доповідати командиру. Як потім виявилося, в ній геть не було пального, тому окупанти і не хотіли тягатися з машиною. Командир наш, Борис, хороша людина, воїн, він пізніше був важко поранений, сказав підірвати машину. Я повернувся до Сергія, ми поспілкувались і вирішили порушити наказ командира та виїжджати в Дебальцево на МТЛБ.

Знайшли неподалік підбиту техніку, злили пальне і заправили свою машину. Хотіли уже виїжджати, як перед нами на дорогу виїхав наш "КРАЗ". З вікна командир помахав ще кулаком, але не зупиняв. Дозволив їхати на трофейній техніці. Пізніше, коли ми повернулися в Дебальцеве, ми побачили, що весь десантний відсік машини, був забитий протитанковими боєприпасами.

Ветеран Донбасу Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна 03

"НАМ ВДАЛОСЯ НАЗДОГНАТИ НАШУ КОЛОНУ І РАЗОМ ЗАЙТИ В МІСТО. ВОНИ УЖЕ НЕ ЧЕКАЛИ НАС. ВВАЖАЛИ, ЩО МИ ВБИТІ"

- Коли ви виїжджали, українських військових уже зовсім не було в місті? Ніхто не траплявся? Адже все-таки кругом нього були наші блокпости і групи бійців могли виконувати інші завдання?

- Ми були останніми, хто виходив з міста. Проте, коли уже мали виїжджати, до нас підійшов дивакуватого вигляду чоловік. Сивочолий, в окулярах, весь закутаний. Я дивлюсь на нього і не можу зрозуміти, хто це? Хоча на формі був наш шеврон. Цей дядько підійшов і каже: "Хлопці, а можна з вами"?

"Ти хто?" - запитую його. "Я Зорін", - відповідає він. Запитую його, що він тут робить? Зорін каже: "Мене забули". Ми ще пожартували з ним, посадили в машину і забрали з собою.

При виїзді з міста нас обстріляли. В сусідній дерев’яній посадці уже були сепаратисти, вони відкрили вогонь по нас. Пощастило, що з дрібної стрілецької зброї. Тоді довелося розвертати пушку в машині і гатити по деревах, щоб не дати ворогам прицілитись.

Дорога була незнайома, адже коли нас везли з Дебальцевого, ми не встигли запам’ятати орієнтири. Тому рухались навмання. По дорозі нам попадались закинуті блокпости, проте, ми не знали, чиї вони? Довелося гатити по них з кулемета, щоб уникнути всіляких несподіванок.

На цій дорозі зустріли одиноку жінку, яка тягнула нижню частину дитячої коляски і направлялась в бік Вуглегірська. До коляски була прикріплена вудочка з білою ганчіркою, щоб ніхто не стріляв. Ми запитали її, як доїхати в Дебальцевого, вона сказала нам. Хотіли пояснити їй, що у Вуглегірськ не потрібно іти, там можуть убити. Проте жінка йшла до своїх родичів і їй було все одно, що буде потім.

Під Дебальцевим нам вдалось наздогнати нашу колону і разом зайти в місто. Як виявилося, вони уже не чекали нас, вважали, що ми вбиті.

Всю техніку наше командування розмістило у задньому дворі райвідділу міліції. Тамтешні працівники сиділи перелякані і чомусь охороняли будівлю міліції, при тому не маючи зброї.

Ветеран Донбасу Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна 04

"ОКУПАНТИ ЗАБРАЛИ У ЗАГИБЛОГО ХЛОПЦЯ ТЕЛЕФОН І ЗАТЕЛЕФОНУВАЛИ ЦІЙ ДІВЧИНІ. ДОВЕЛОСЯ ПОЯСНИТИ, ЩО ЇЇ КОХАНОГО НЕМАЄ В ЖИВИХ"

- Ви повернулись у місто. Які були плани щодо подальшого перебування батальйону "Донбас" у зоні Дебальцевого?

- У перший день всюди панував хаос. Намагалися дізнатись, скільки наших бійців не вистачає. Адже колона, яка заходила у Вуглегірськ з нижньої частини, була геть розбита. Цілими залишились кілька одиниць техніки. Проте потім сталась подія, яка змусила нас діяти в певному напрямку.

З нашими хлопцями зв’язалась одна дівчина, як виявилося, що це кохана одного вбитого бійця нашого батальйону. Окупанти забрали у загиблого хлопця телефон і зателефонували цій дівчині. Вони почали говорити, що її хлопець прийшов убивати їх, а вони вбили його.. Дівчина запитала потім у нас, що це за жарти? Чому їй телефонують невідомі люди з телефону хлопця і кажуть всяку гидоту. Довелося пояснити, що її коханого немає в живих.

Командування батальйону прийняло рішення, щоб тіла всіх "двохсотих" із розбитої колони вивезти в безпечне місце. На місце трагедії виїхало два джипа і один мікроавтобус. Мені командир дав окреме завдання: витягнути звідти, по можливості, БМП, яка, за словами бійців, залишалась цілою, або підірвати її.

Приїхавши вночі на місце знищення колони, я пішов оглядати машину, інші бійці оглядали з тепловізорами тіла вбитих українських воїнів. Адже, ми знали, що росіяни були тут, тому могли замінувати хлопців. На жаль, "беха" не підлягала ремонту на місці, і я замінував її. Вся інша група потроху стягувала тіла бійців та грузила в джипи.

Коли все закінчили, я заскочив останній у машину і ми почали рухатись убік Дебальцевого. Був момент, коли мені було незручно сидіти, я намагався вирівняти брезент і відчув чиюсь холодну руку. Наші вбиті воїни лежали поряд зі мною.

Коли від’їхали чималий шмат дороги, пролунав вибух, ніч пронизало велике сяйво. Це горіла наша військова машина, яку ми змушені були підірвати, щоб не дарувати окупантам.

Ветеран Донбасу Олексій Коваленко (позивний Гюнтер) про бої під Дебальцевим 2015 року: Коли отримали наказ скасувати наступ, зрозуміли, що сталася біда. Почали міркувати, як вибратися з цього лайна 05

"ВИПАДОК ВКОТРЕ ПОДАРУВАВ МЕНІ ШАНС НА ЖИТТЯ"

Найцікавіше в цій історії, що я не мав їхати за тілами вбитих хлопців. Мені дали завдання висуватись із командиром  Борисом та тодішнім комбатом Семеном. Проте в останні хвилини все змінилось. У машині поїхали: Семен, Борис, снайпер Тімоха, Медок, та бригадний генерал Збройних сил Чеченської Республіки Ічкерія – Іса Мунаєв. Їх обстріляли, перші троє дістали важкі поранення. Борису знесло півголови, хоча він вижив. Тімосі роздробило таз. Медок та Іса Мунаєв – загинули. Волею долі, цей випадок вкотре подарував мені шанс на життя.

- Після цього вам дали наказ на вихід з міста?

- Так. В ньому уже було неможливо перебувати. Кожен метр прострілювався російською артилерією. Я разом з побратимом Сергієм та посестрою Альоною сіли в МТЛБ і почали вибиратись з Дебальцевого. Оскільки дорога розстрілювалась, ми відстали від головної колони. З пригодами, ледве дістались до місця дислокації. В МТЛБ були перебиті шланги і все паливо текло в салон. Тож у Лисичанськ приїхали мокрі, брудні.

Як тільки вийшли з машини, зайшли в магазин і купили собі морозива. Продавчиня дивилась на нас великими очами. Вона думала, що ми замовимо собі горілку, а тут хлопці ласощів захотіли.

- Ти особисто знав Ісу Мунаєва?

- Ми познайомились із ним на полігоні у Дніпропетровській області в 2014 році. Там тренувались бійці батальйону "Донбас" та чеченські добровольці. Це були активні і вмотивовані хлопці. Вони в спеку могли підтягуватись, бігати, при тому будучи одягнуті в бронежилети.

Наступна наша зустріч відбулася перед самою його загибеллю. Я передав Ісі свій ніж, щоб він віддав його своєму сину, з яким теж був знайомий. На жаль, генерал загинув, і ножа передали інші люди… Це була велика людина, таких мало тепер.

Михайло Ухман, для "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики