Цензор.НЕТ

20.03.19 09:33

Аеророзвідник Олексій Барановський: "Теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Я сказав Маші: "Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула"

Автор: Валерія Бурлакова

Боєць 92 ОМБр розповів "Цензор.НЕТ" про конфлікти всередині батальйону "Айдар", різницю між нашою та ворожою аеророзвідкою, державні закупівлі безпілотників та почуття ненависті.

Аеророзвідник Олексій Барановський: Теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Я сказав Маші: Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула 01

"НЕ ХОТІЛОСЯ БУТИ БОЯГУЗОМ"

-У 14-му ти пішов на війну. Як виникло це рішення?

-Я доволі давно знаю Машу Берлінську. Від самого початку бойових дій Маша хотіла на фронт, а я навіть відмовляв її. Казав, що триватиме АТО, на мою думку, недовго, що воювати мають професійні військові.

Я був вдома, у Кам’янці-Подільському, коли Маша подзвонила і спитала чи приїду я до Києва щоб пройти курси та навчитися керувати коптером. Людей на ці курси брали по двоє, тому їй потрібен був напарник. Маша дала мені 15 хвилин на роздуми, сказала, що якщо я не погоджусь – шукатиме когось іншого. Я вже розумів, що якщо пройду курси – доведеться їхати на Донбас. Але відмовити старій подрузі я не зміг. Чесно кажучи, не хотілося у її очах бути боягузом… До того ж, я тоді подумав, що працюючи з безпілотником ти знаходишся у безпечному місці. Що страшного нічого немає.

Я приїхав у Київ, і ми пройшли ці курси, а також засвоїли основи тактичної медицини та військово-тактичної підготовки. А потім поїхали у "Айдар". Це було на початку вересня 2014 року.

Спочатку ми потрапили у Половинкине, що кілометрів за 30 від Щастя. Це було на початку вересня 2014-го, і приїхавши, ми побачили, як масово відступає українська армія. Як відводять техніку. І як залишається практично лише "Айдар" (який також потроху відступав, тому що не мав можливості утримувати позиції). Це було моторошно.

Незабаром нас забрали у Щастя. Дорогою туди ми їхали повз лісок. Погода була ще літня, і теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Добре пам’ятаю, що я тоді Маші сказав: "Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула…"

-Яким було перше завдання?

-Потрібно було подивитися, чи не готуються "орки" до атаки. Сучасні коптери дозволяють вільно відлітати і на 4 км - головне, щоб вистачило заряду батареї повернутися назад. Але тоді був 2014 рік, і наш коптер міг летіти максимум на 600-700 метрів, після чого втрачав сигнал. Тому ми мали вирушити майже під Луганськ, до Металіста (селище за 10 км від Луганська, - ред).

З нульового блокпоста, який тоді розміщувався у селищі Весела Гора, ми поїхали туди двома машинами. Це були УАЗик з кулеметом та "таблетка". Ними ми під’їхали до колись нашої, української позиції, яку бійцям довелося залишити. У бліндажі там було декілька "двохсотих" – в укріплення влучило щось серйозне. Поруч стояли ящики з мінами, були залишені й інші боєприпаси… Очевидно було, що наші залишали ці місця поспіхом.

Ми запустили коптер, відлітали максимум його можливостей. Побачили східні околиці Луганська. Скупчення техніки там не було.

У цей самий час по території, на якій ми перебували, працювала наша артилерія, розриви були доволі близько. Таким чином, загинути ми могли як від ворога, так і від своїх… І якщо я спочатку думав, що аеророзвідка це доволі безпечно, – того дня цей міф розвіявся.

-Довго ти був у "Айдарі"?

-Я заїжджав та виїжджав, адже це був добровольчий батальйон. У останній заїзд ми пробули на Луганщині практично до Нового року. Після свят я трохи побув вдома. Але війна не закінчувалася, відбувалася мобілізація, тому я пішов у військкомат та попросив записати мене добровольцем. Так я потрапив у ЗСУ.

Після "учєбки" мене відправили у 92 ОМБр, яка тоді дислокувалася у Щасті. Це були рідні місця, і знову практично у той самий час, що й уперше, під кінець літа – але вже рік потому…

"НАШІ ВІДБИЛИ ПОЗИЦІЮ НАЗАД"

- Одразу відчув різницю між добробатом та армією?

-Звісно. Адже "Айдар" - це була анархія. Це був батальйон, який не мав армійської структури абсолютно. Це були, скажімо так, банди людей…

-Групи…

-Добре, групи. Але можна сказати і банди (сміється). Адже там, насправді, бійці дуже різні були. Траплялися й відверті покидьки.

В "Айдарі" були навіть випадки, коли угруповання між собою ворогували. Наприклад, порядні з непорядними. Одні "трусили" бабусь, які сигарети продавали на вулиці – був такий випадок конкретний. А інші побачили це, роззброїли перших, заарештували їх та посадили у підвал. Потім їх, звісно, відпустили, і у прокуратуру чи у СБУ їх ніхто не здавав – і після цього почалася ворожнеча між двома групами.

Особливої координації між групами також не було. Шикування батальйону чи ще якісь військові уставні речі? Ніколи. Щось схоже на шикування я там бачив лише один раз – але всі стоять колом, перевальцем, курили…

Хоча, звісно, в армії у 2015 році також ще не було дуже жорсткої дисципліни, гайки так не закручували, як зараз. Адже ще були мобілізовані - наприклад, чоловіки років по 50, афганці, які могли і полковника під три чорти послати. Коли вони вже демобілізувалися, і хто пішов додому, а хто підписав контракт – стосунки у ЗСУ стали більш уставними.

-Ти підписав контракт?

-Так. Зі Щастя нас вивели, ми помоталися по полігонах, навчання у нас були. Потім я ще проходив підготовку в університеті Корольова. Космічна розвідка – але там майже все старе було, радянське.

Але на практиці аеророзвідка у ЗСУ з часом вже почала ставати дійсно такою, що перебувати під час роботи можна було у відносно безпечному місці.

-Які дні найбільше запам’яталися у 92?

-Влітку 2017 року була масована атака на Красногорівку та Мар’їнку – аж до того, що танк їхній підійшов на 600 метрів до наших позицій. Він прямою наводкою довбив по шахті, довбив так, що хлопці, які там перебували, заховалися у підвал та боялися що бетонні плити зараз складуться, як картковий будинок.

Обстріл ішов по усій лінії. Артилерія, танки, БМП – по нам з усього гатили. Наші не відповідали ніяк. Обстріл тривав до 6-ї ранку.

Близько 4-ї ранку ДРГ підійшла до однієї з наших позицій, захопила її та вбила усіх, хто був там. Лише один хлопець відійшов у туалет чи кудись, пощастило йому. Він побачив все, зрозумів, що позицію захоплено, побіг до командира – і бійці пішли відбивати позицію. Сєпари стали відступати, кількох з них також було вбито. Це була група Купола, доволі серйозного бойовика – і його самого тоді також поклали. Наші відбили позицію назад.

Цікаво, що сусідня бригада артилерійська тоді пропонувала нам свою допомогу. Наші сказали їм – не треба, самі впораємося. Але жодного артилерійського залпу у бік ворога не було.

Аеророзвідник Олексій Барановський: Теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Я сказав Маші: Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула 02

-Чому так?

-Не знаю. Командир 92-ї тоді був вже не Вітер, а Лаваш. Він мав погану репутацію. Не мав поваги серед військових, Любив випити. Думаю, офіцери йому давали запит на те, що треба вивести артилерію. Але цього так і не відбулося.

Вранці ми поїхали робити розвідку – приблизно у той час, коли на позицію до хлопців заходила група ДРГ. Запустили літак. З повітря було дуже добре видно сліди від гусениць танків на асфальті. За ними ми знайшли кілька ангарів, у яких було заховано танки. І один танк знайшли закиданий якимись гілками – мабуть, він зламався дорогою. У нас були чіткі координати. Ми передали їх своєму керівництву, і наскільки мені відомо, наше керівництво довело це Лавашу. На що їм відповіли: "Чого ти до#бався до цього танка?"… І все у такому стилі. А танк простояв там ще 2-3 години, поки його не відбуксували чи не полагодили.

Наскільки я знаю, ще вище потім доповіли, що наша бригада вивела артилерію та дала адекватну відповідь, що сєпарів поклали – але поклали їх хлопці у стрілковому бою. Артилерія ж наша тоді не працювала, завдання їй такого не дали.

Тоді сєпари могли і шахту захопити і, думаю, Красногорівку спробувати штурмувати…

Аеророзвідник Олексій Барановський: Теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Я сказав Маші: Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула 03

"ПЕРШИЙ ПОЛІТ ЗАКІНЧИВСЯ ПЕРШОЮ ВТРАТОЮ"

-Чому ти вирішив звільнитися з лав ЗСУ?

-Я майже два з половиною роки в армії пробув. Все було добре, стосунки з керівництвом у мене були нормальні. Але я втомився… Поки що пробую себе у художній аеровідеозйомці на коптері. Ролики монтую.

Втім, якщо лінія фронту почне кардинально змінюватися у той чи інший бік, – повернусь. Є у мене побоювання широкомасштабної війни, яка може початися у будь-яку хвилину. Тому що російська армія стоїть біля наших кордонів, тому що проводяться масштабні навчання… Я читав Суворова, він пише, що все це коштує дуже дорого, що просто так це ніхто не робить, і у більшості випадків це підготовка до війни.

Якщо вона буде – вважаю, що без допомоги союзників не впораємося. Адже нам дуже потрібна зброя, яка змінює правила гри. І "Джавеліни", і безпілотні комплекси, адже аеророзвідка у нас в плачевному стані зараз…

-А у того боку як з нею?

-Трохи краще. У них є доволі непогані російські комплекси – "Орлан", наприклад.

Ми літаємо від випадку до випадку, коли щось потрібно. Вони ж літають над нами постійно.

Хоча, наскільки я розумію, росіяни не дають їм найновіші зразки. Тому сили все ж приблизно рівні.

Аеророзвідник Олексій Барановський: Теплий вітерець доносив до нас трупний запах. Я сказав Маші: Знову ти мене у якийсь п#здоріз затягнула 04

Донбас-Арена з безпілотника

-Тобі та колегам на фронті доводилося користуватися виключно волонтерською технікою?

-З того, що мені відомо, єдине державне – це безпілотник Spectator M київського заводу "Мерідіан". Він був у нас в 92, але перший же політ закінчився першою втратою літака, і більше ми на них не літали. Spectator дуже поганий за технічними характеристиками, тому є підозра щодо корупційних схем. Щоправда, його ще не вирішили закуповувати для армії – закупили лише пробну партію. І я сподіваюсь, що після неї від нього відмовляться. Комплекс довго розгортається, у ньому постійно щось ламається…

-А є альтернативи українського виробництва?

-Є "Мара", є "Лелека". Все українське! Крім коптерів китайських найпростіших. Ну, і також у нас були старі американські Raven з тепловізійними камерами.

-Яку пораду ти б дав військовим, які намагаються повернутися до цивільного життя?

-Не ненавидіти людей. Я перший час з презирством ставився до людей. Їдеш у метро, стоять два хіпстери, говорять про гаджети…

-А ти думаєш: "Ага, не пішли на війну…"

-Це перше. А друге: та чим у них голови забиті?! У країні таке відбувається, хлопці гинуть…

Але потім я зрозумів, що люди різні. Кожному своє. Не всім туди йти. Не всі створені для цього. Та й навіщо вони там, якщо вони нічого не вміють?

…Хоча я ж також спочатку нічого не вмів.

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики