Цензор.НЕТ

20.03.19 16:40

Командир десантного взводу Максим Бугель: "Удвох з начальником зв’язку 81 бригади ми вивели сімох бійців з пожежної частини під ДАПом"

Автор: В.Ясинська

19 cічня в район аеропорту прорвалася наша остання машина з комбатом і вивезла звідти близько 19 осіб - майже всіх з моєї роти. Декілька взагалі не влізли в машину і сиділи зверху. Я тоді зустрічав усіх і записував, хто повернувся.

Я з 99-го року живу у Львові, родом з Новояворівська Львівської обл. До армії раніше не мав жодного стосунку, окрім того, що закінчив "Львівську політехніку" і там військову кафедру.

На Майдані я був декілька днів – приїхав туди після перших смертей. Але тоді було затишшя - і я повернувся додому. А під час найскладніших моментів, у лютому, дуже переживав, навіть не спав ночами, але не поїхав. Проте щойно навесні оголосили мобілізацію, я одразу пішов у військомат. У мене взяли дані і відправили додому. Моя дружина була вагітна в цей період, тому я сильно не переймався, чому мене не викликають. Вона народила нашу першу дитину 10 серпня 14 року, а 21 числа мене призвали служити.

Командир десантного взводу Максим Бугель: Удвох з начальником зв’язку 81 бригади ми вивели сімох бійців з пожежної частини під ДАПом 01

 На Яворівському полігоні

Оскільки я завжди неформальствував, то приїхав на полігон з довгим волоссям. Прийшов у намет і кажу: "Ну що, хто хоче виконати мрію дитинства - постригти неформала?" Усі посміялися, але бажаючих не знайшлося. Потрапив я у 80 бригаду, в 9 роту, командиром 2 взводу. З офіцерів в батальйоні були тільки офіцери запасу і один контрактник. У роті жодного кадрового військового не було. Командиром першого взводу був Юра Чучалін, він народився і жив в Узбекистані, а після розпаду совка жив у Луцьку. Дуже хороший був дядько. Ще у нас був замполіт і заступник командира роти з десантної підготовки, а командир роти на той момент до нас не доїхав, тобто ми були без нього.

Мені сподобався наш комбат Валерій Курко, він з усіма особисто перезнайомився. Мене спитав, де я вчився. Я відповів, що комп’ютерний інженер – і через декілька днів, комбат поцікавився, чи граю я в комп’ютерні ігри або симулятори. Суть була в тому, що волонтери привезли в наш підрозділ безпілотники і комусь треба вчитися з ними працювати. В результаті вирішили, що я спробую керувати літаками. Це були два звичайних китайських БПЛА. Львівські волонтери їх досить непогано заапгрейдили - і вони могли літати на відстань до 80 км. Тоді ми почали співпрацювати з Максимом Грищуком, бо він орієнтувався по картах. Я вибрав собі помічника - і ми опанували цю справу достатньо швидко.

На полігоні я був десь до жовтня, а на початку листопада, коли ми виїхали на схід, я постійно працював з БПЛА і своїми обов’язками майже не займався. Ми прибули в Костянтинівку, а десь на початку грудня мене викликав заступник комбата і каже, що збирайся - завтра зранку їдемо з безпілотником під ДАП. Ми заїхали спочатку в Тоненьке, жили в будиночку начальника ВДВ. І в першу ж ніч прокинулися від того, що почали падати "гради". Коли прилетіла перша половина касети, я подумав, що якось вже пізно лізти в бліндаж, розвернувся і далі ліг спати. Але коли почало падати знову, стало ясно, що треба ховатись. Пам’ятаю, добіг до сходів у бліндаж – бахнуло поряд, навкруги все освітило, я зупинився, серце почало калатати, але якось зібрався і спустився вниз. І після цього прилетіла третя касета.

Того ж дня мене відправили у штаб бригади, тоді він був ще в Тоненькому. Там я познайомився з командуванням бригади і вони мені нарізали задач, що на тобі рацію, зараз їдеш у Водяне, там є розвідка 90-го бату, вони тебе зустрінуть і скажуть, де літати. І першим було завдання знайти ворожий "блукаючий" міномет, який ніяк не могли вирахувати.

Завезли мене в якийсь кар’єр, мороз тоді був десь під мінус 30. І хоча я знав, що літати можна максимум при мінус 20, все одно годину відпрацював. Міномет не вирахував, але під час посадки мій літак стукнувся об якийсь камінь - зламалася камера і її відправили ремонтувати до Львова. Ми з помічником повернулися у Костянтинівку. А 26 грудня наша рота теж виїхала під ДАП. Перед тим зайшла 8, і неповна 7, яку ми доукомплектували своїми людьми, а решту з нашої роти розкинули по різних місцях: третій взвод кинули в Опитне охороняти мінометну батарею, перший у Водяне - штаб бригади, який туди переїхав. Частину мого взводу відправили в село Орлівка, це за Тоненьким, як охорону гаубичної батареї. Техніка в нас була неробоча, тому водії разом з керівництвом роти вирушили в Піски охороняти мінометку першої танкової бригади. В Орлівці я пробув близько тижня, а потім мене знову викликали літати біля ДАПу. Проте коли я йшов на посадку, почув крики по рації, що летить "одноокий у#бан" - так в нас називали ворожі безпілотники. Виявилося, що ніхто не повідомив про мене 93 бригаді, над територією якої ми запустили БПЛА. По "пташці" почали стріляти – і я примудрився його посадити, але в дерево. Зламав крило і корпус. Камера вціліла, ми передивилися відео, правда, ніякої серйозної техніки не побачили. Шкода, що я не долетів до монастиря або як його називали "Будинка з хрестом" - пізніше з’ясувалося, що там був ворожий укріпрайон. Після того моя кар’єра як командир БПЛА безславно закінчилася. І мене як чергового офіцера залишили на зв’язку при штабі. Ми чергували по черзі з командиром зв’язку нашого бату і командиром зв’язку бригади. Це був початок січня 15 року.

Коли впала диспетчерська вежа в ДАПі, наші швидко збирали машину, яка буде їхати туди на заміну пораненим. В тому числі з нашої роти виїхало 13 чоловік, вони доукомплектували сьому роту. Пам’ятаю, як хлопці загружалися в МТЛБхи, які були забиті БК: залазили в бушлатах, брониках, з магазинами, а поверх усього цього ми пхали їхні речі, тобто в разі обстрілу, самостійно з тих машин вилізти було нереально. Мало їхати 4 машини, але одна зламалася і двоє хлопців, що залишились, виїхали через два дні, але не на вишку, а в пожежну частину.

Командир десантного взводу Максим Бугель: Удвох з начальником зв’язку 81 бригади ми вивели сімох бійців з пожежної частини під ДАПом 02

Метеостанція біля ДАПУ - перші дні після Нового року

Щодо мене, то я приїздив на метеостанцію ще в грудні і думав, що тепер в бік ДАПУ не доберуся, бо підходив до командира роти Олега Височанського, який теж їхав на диспетчерську вишку, на заміну пораненому командиру одного зі взводів 8 роти, просився з ними, але мені сказали, що я залишаюся тут замість нього. І, можна сказати, що з того моменту і до дембеля я був ВО командира роти.

Потім ще приїхали розвідники 90-го батальйону - двоє хлопців, з якими я жив у Тоненькому на початку грудня. В результаті вони потрапили в ДАП з командиром 90 бату Олегом Кузьміних, який потрапив у полон, але обидва загинули.

У найважчий період, коли наші намагалися деблокувати аеропорт, тобто 17,18 січня, я підбадьорював хлопців по рації, і зв’язувався з їхніми родинами. А 19 числа в район аеропорту прорвалася наша остання машина з комбатом і вивезла звідти близько 19 чоловік - майже всіх з моєї роти. Пара чоловік взагалі не влізли в машину і сиділи зверху. Я тоді зустрічав усіх і записував, хто повернувся. З роти був один тяжкий поранений Рома Калинюк. Решта хлопців були пораненні легко. Загиблих з нашої роти не було. Після того жоден транспорт в ДАП не потрапив.

А 20 числа, після другого підриву, довго поблукавши під ДАПОм, до нас прийшли Зеник - солдат зі взводу розвідки нашого батальйону, і Рахман - начальник розвідки 81 бригади. Саме Рахман сказав, що можна на МТЛБхах поїхати і витягти пацанів, але під’їжджати треба не туди, куди завжди, бо це пристріляне місце, а на іншу точку. Комбриг спитав, чи Рахман зможе поїхати, показати дорогу – і той погодився. Разом з ним поїхали хлопці з 90 бату - три МТЛБхи. Водії були з нашої роти. Загалом поїхало 6 людей - по двоє на машину. Проте вони не доїхали і відповідно нікого вивезти не вдалося. Рахман тоді дійшов до диспетчерської вежі і повернувся вже покоцаний на наступний день разом з хлопцями з тих підрозділів, що штурмували "Дім з хрестом" і потім закріпилися на вишці. Пам’ятаю, як ми з парамедиком Ольгою Башей надавали Рахману допомогу. А потім було затишшя, я збирав інформацію по загиблих і визвався забирати хлопців, що згоріли в МТЛБ недалеко від метеостанції. Вони везли зенітку на вежу, яка мала обстрілювати 3-4 поверхи терміналу, але загубивши її , самі поїхали далі. Коли почали висаджуватись біля вишки, по них відкрили вогонь і частина вийшла з машини, а частина ні, плюс туди погрузили поранених. МТЛБха поїхала назад - і її сєпари спалили. Отже забирати згорілих хлопців разом зі мною поїхали хлопці із зенітно-ракетного відділення, плюс начальник зв’язку 81 бригади.

Ми приїхали до зенітки, але було таке болото, що вона просто туди провалилася. Частина людей почали її витягувати, а я і ще четверо хлопців пішли до МТЛБхи. Знайшли машину. Два тіла лежали біля неї, всередині ще два. Але коли я діставав їх, виявилося, що їх там не двоє, а троє. Потім дійшли до метео і, забравши ЗУшку, виїхали назад у Водяне.

А 23 січня вийшли на зв’язок семеро хлопців з 90 бату, що були в пожежній частині - це відділення Максима Ридзанича. Він загинув пізніше за ті події - в березні 15 року. Бійці вийшли на зв’язок, але ми знали, що сєпари слухають наші рації, і були навіть сумніви, чи не захопили вони хлопців, і не використовують когось, щоб ми попалися. Тому спочатку Слава (начальник зв’язку 81 бригади), а він чемпіон України зі спортивного орієнтування, розповів їм, як вийти і дійти до метеостанції, але хлопці без супроводу не пішли б. І в результаті ми зі Славою пішли їх звідти виводити. Від метео до пожежки треба було йти по відкритому полю – по взльотці, вона вся була завалена уламками, але ми пройшли без пригод. Коли зайшли всередину будівлі, там реально було семеро хлопців, на той момент вони вже спакувалися і чекали на нас. Вивели ми їх теж тихо і спокійно.

Далі до 27 січня ми сиділи у Водяному. А потім поїхали в Костянтинівку. 29 числа з Орлівки повернулися мої хлопці. Всі зарослі, брудні, бо вони жили в таких умовах, де не могли помитись. А третій наш взвод, 15 хлопців, сидів в Опитному і їх давно не міняли. Я запропонував, що треба дати бійцям відпочити. Перший взвод сказав, що вони самі давно не відпочивали і не поїдуть. Тоді я підійшов до своїх, і вони відповіли, що командир, ми з тобою підемо, куди скажеш. Ось так я і ще 12 чоловік приїхали в селище. Хлопці, що були там, розповіли нам, що до чого, і були щасливі, що нарешті їдуть звідти. Теж без ротацій ми пробули в Опитному місяць. І у мене там трапилось декілька цікавих моментів. Наш пост був на краю села, і я побачив, що навпроти нас метрів за 400-500 стоїть якийсь БТР. Нам розповіли, що то командирська машина 90 бату - і я допускаю що це дійсно так, бо в ДАП Кузьміних їхав на БТРі розвідки. Мені той "бетер" муляв, тобто хотілось його забрати - я взяв солдата Пєтю Терещука, і ми з ним вдвох посадками сходили до тієї машини. Я викликав одного з наших водіїв. Полагодили БТР – і на ньому повернулися в Опитне. Я зв’язався з комбригом, розповів йому про це, і, він сказав, що Макс, круто, що ви це зробили.

Командир десантного взводу Максим Бугель: Удвох з начальником зв’язку 81 бригади ми вивели сімох бійців з пожежної частини під ДАПом 03

БТР-80, який бійці забрали 10 лютого 2015 року між Опитним і "Зенітом"

А ще одного разу мене викликали на крайній пост, там стояло двоє людей: чоловік і жінка, які прийшли з Авдіївки. Проте самі вони з Опитного, хочуть набрати консервації. Було дивно, що їх ніхто не зупинив на жодному з постів, але ті люди сказали, що йшли полями. Я взяв ще солдата і ми провели їх до їхньої хати, а коли вони поверталися назад, показали нам доріжку до Авдіївки. І коли ми майже дісталися міста, я побачив ще один БТР повністю завантажений БК, продуктами, ПТУРами, проте він теж був не на ходу. Самим забрати його не вдалося, тож комбриг прислав за ним машину. Але в результаті його забрали хлопці з 95ки, бо, як з’ясувалося, "бетер" був їхнім.

На початку березня я нарешті поїхав у відпустку. А, коли повертався з неї, заїхав в Київ, колеги "затягли" мене у центральний офіс тоді ще МТСу – там я довгий час працював до того, як пішов воювати. Ще вони закупили мені різних речей для служби. І наша прес-служба взяла у мене інтерв’ю.

Командир десантного взводу Максим Бугель: Удвох з начальником зв’язку 81 бригади ми вивели сімох бійців з пожежної частини під ДАПом 04

Кінець квітня 2015 - перед поїздкою в Авдіївку

А першого квітня 15 року з нашого підрозділу утворили новий 122-ий батальйон 81 бригади. Хлопці з мого взводу зайшли в Авдіївку, а я ще деякий час був в Костянтинівці – роботи, в зв’язку з реорганізацією, було купа. А 3 числа мені подзвонили, що в Авдіївці підірвалися наші пацани, коли показували кудись дорогу розвідці 25 бригади. Капітан Юра Чучалін зібрав групу - ще трьох хлопців з собою. Туди йшли нормально, а назад поверталися іншою дорогою – і підірвалися в якійсь балці. Ще один боєць Дмитро Степанов стояв на посту, почув вибух, побіг туди - в результаті, включно з ним, загинуло четверо: Юру і Андрюху Карпюка сильно порвало. Боєць Діма Свідерський спочатку був живий, навіть стріляв угору, даючи сигнал, де вони є, але помер через декілька днів у госпіталі в Дніпрі. А Романа Чарового, що вижив, поранило уламками, пізніше він повернувся до нас.

А потім з’ясувалося, що в той самий період часу в Дніпрі знайшли ще два тіла з аеропорту. Тобто ми мали ховати чотирьох хлопців одночасно, а поховали шестеро. І це був дуже тяжкий період. Спілкуватись з родинами мав би, як мені здається, замполіт, але він був у відпустці. І дзвонити рідним загиблих довелося мені – це, мабуть, найважче, що довелося робити за всю службу.

У кінці квітня я ще раз заїхав в Авдіївку, і 8 травня всю бригаду поміняли. Далі була Костянтинівка, і звідти нас відправили неподалік міста на "Дракон" - це урочище Клебан-Бик. Там ми пробули два місяці. А потім до нас повернувся класний хлопець з нашої роти - Стасян Стовбан, це боєць, що зазнав поранення в аеропорту і залишився ноги. Він просив, що Макс, я буду далі кулеметником. Проте у нас тоді з’явилось кулеметне відділення - і я запропонував йому стати його командиром. Але комбат перевів Стаса в роту РВП і там він став старшиною одного зі взводів. А цієї зими Стовбан вже отримав звання лейтенанта.

Коли я йшов на дембель, комбат вмовляв мене залишитись, казав, що такі люди йому потрібні. Але я вирішив побути з сім’єю, а далі буде видно. І коли повернувся додому, в мене був певний період, коли гризли думки, що справу на сході не завершено. Але все ж таки я вирішив залишитися на гражданці.

Якщо проаналізувати себе, я вважаю, що війна зробила мене набагато жорсткішим, але це плюс: я перестав бути інертним в деяких речах, наприклад, неправильно сусід паркується - викликаю поліцію; бачу стихійне сміттєзвалище неподалік свого житла - і намагаюсь вирішити питання, щоб його не було. І якщо підсумувати зміни, то теперішній я собі подобаюсь більше, ніж до того ,як потрапив на фронт.

Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики