Цензор.НЕТ

05.05.19 10:09

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук

Автор: Віка Ясинська

У 2014 році прокурор львівської прокуратури Максим Грищук добровільно пішов на фронт. Взимку 2015 року близько трьох тижнів воював на метеостанції під ДАПом. За службу на сході Максима нагороджено орденом "За мужність" III ступеня.

Сьогодні колишній атовець обіймає посаду першого заступника керівника САП. "Цензору" Максим розповів про період служби в зоні бойових дій. Сама ж розповідь нагадує одну зі сторінок його щоденника, який він вів увесь період служби в зоні АТО і з якого згодом планує зробити книгу.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 01

ХЛОПЦІ ДИВУВАЛИСЯ, ЩО Я ДОБРОВІЛЬНО ПРИЙШОВ НА ФРОНТ. ПРОЗВУЧАЛА НАВІТЬ ТАКА ФРАЗА: "ТО ТИ ЩО, МОЖЕ, ВІД ЛЮСТРАЦІЇ КОСИШ?"

Родом я з Тернополя. Коли обирав, де вчитися, подав документи на історичний факультет і на юрфак. Поступив і туди, і туди, але враховуючи, що бюджетне навчання можливе лише на одному напрямку, вибрав юриспруденцію. Це був Тернопільський економічний університет. Після третього і четвертого курсів пішов на практику в прокуратуру - мені сподобалося. А після п’ятого допомагав підшивати справи слідчим прокуратури і паралельно дивився, як вони працюють.

Але коли у 2006 році я хотів влаштуватися на роботу, попри червоний диплом, мені сказали, що з мого вишу в прокуратуру практично не попадають. На жаль, була тоді така система, що брали тільки з певних 4 закладів на всю країну. І я вступив на магістратуру в Київ, в Національну академію прокуратури. Після закінчення вийшло так, що потрапив в Червоноград (Львівська область) - і там здобув дуже добрий досвід. Згодом перевівся до Львова, працював там, а в 14 році, в зв’язку з подіями, я зробив невелику перерву в роботі.

Коли в Криму почали з’являтися "зелені чоловічки", це мене обурило - і я 1 березня 14 року пішов у військкомат. Прийшов туди після роботи, заходжу – темно, нікого нема, сидить черговий. Кажу, що хочу записатися у добровольці. В нього на це зробилися круглі очі, тобто які добровольці? А я йому, що ви бачили, які події, напевно ж буде мобілізація. В результаті попросив записати мої дані, щоб мене набрали в разі потреби.

Взагалі, армія мене не лякала, мій дід був кадровий військовий, окрім нього інші родичі теж, – і військова тема мене захоплювала з дитинства, я перечитав купу книжок, пов’язаних з цим. Спортивним орієнтуванням займався по військових картах. Був момент, що хотів вступати у військове училище, але зламав дві руки – і не вийшло.

Коли минув березень, квітень, травень – і вже події в країні розгорнулись на повну, мені досі ніхто не дзвонив. Я знову прийшов у військомат у червні - і мене записали ще раз. Повістка прийшла на початку серпня 14 року. Я саме був у відпустці – і написав рапорт, щоб мене відкликали з неї. З прокуратури тоді мало кого мобілізовували, тому на мене усі дивилися досить здивовано. Навіть прокурор міста перепитував: "Ти що, дійсно добровільно?" Але хочу подякувати колегам – вони зібрали мені гроші на екіпірування.

15 серпня 14 року нас мобілізували. Причому варіант був або 24ка, або 80ка. В армії я не служив, військова спеціальність у мене була "Діловод діловодства". Але, я сказав, що двічі стрибав з парашутом і маю розряд зі спортивного орієнтування - мене записали в десантники. Тобто з 25 чоловік я один поїхав у 80ку, інші – у 24 бригаду. А коли нас розподіляли, комісія теж широко відкрила очі на те, що я з прокуратури. Та й хлопці здивувалися. Прозвучала навіть така фраза: "То ти що, може, від люстрації косиш?"

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 02

 Фото: Петро Задорожний

На полігоні у нас були всі мобілізовані. Мені дали посаду - номер обслуги АГС у восьмій штурмовій роті, третього бату. Офіцерів у батальйоні було дуже мало, в мене у взводі командував сержант. Перший місяць ми вставали по-бойовому, робили марш-кидки – і в мене був неабиякий ентузіазм, але потім воно поступово так все зійшло на пси (Звестися на ніщо, - ред.): хтось під час ранкової пробіжки вже ховався по кущах, потім поступово зміщався час підйому з 05.00 до 07.00, а якось ми прийшли в столову снідати, а вона закрита. Я тоді думав, ну як таке може бути? В книжках про таке не писали. Але чим десантна рота відрізнялася від інших, тим, що ми в повному екіпіруванні ходили пішки на полігон. Я схуднув в ремні на дві защіпки, проте, як тренування – це було досить корисно. За місяць я освоїв практично все, чого досі не знав, а далі програма почала повторюватися. І якось на одному з шикувань я сказав, що знаю карти. Ця інформація дійшла до командира батальйону - і з бригади прислали начальника картографічної служби - товариша майора Таню. Коли вона зі мною поспілкувалася, виявилося, що я немало знаю, окрім прямокутної сітки координат для артилерії. Буквально за півтори години вона розповіла мені, як шукати координати – і десь через годину приїжджає за мною "Бобік" командира бату. І командир каже: "Блін, та чого ж ти мовчав про карти? Тебе так Таня хвалила, що ти молодець і все знаєш - тепер будеш інструктором батальйону!". Ще місяць я вчив людей, паралельно вчився сам. І надалі усіма картами займався я, мені це подобалося.

Через два місяці навчань нас вже почало "крити" – усі голосно заявляли, що ми прийшли не для того, щоб на полігоні загоряти, а йти воювати. І в листопаді ми поїхали в Костянтинівку. Цікаво, що поки вибирался зі Львова, адреналін зашкалював: ось нарешті ми виїхали на схід, вже чуємо цей запах війни. Романтика. А коли виїхали з Ізюма, і усім роздали патрони, за нами приїхав "Пазік"(Автобус ПАЗ) з блатним воділою, в якого був автомат з бойовими патронами, а ще пів цинка сховано під сидушкою. Він два рази їздив там, де стріляють – і в наших очах був дуже крутим воїном, який розповідав різні ужастіки, як над ним вибухали гранати. Це зараз дивишся по-іншому, але тоді нам здавалося це чимось неймовірно героїчним. І ось ніч, темно, ми виїхали, він летить тим нещасним "Пазіком" 120 км на годину. Я ще питав, якого хрєна так їхати - зараз той автобус розсиплеться разом з нами. А він нам, що стріляють, треба якнайшвидше пролітати ці зони. І врешті машина зламалася. Усі перелякані. Наш офіцер з першого взводу Андрюха скомандував зайняти кругову оборону навколо автобуса, хоча це було всього десь км 20 від Ізюма. По обидва боки від дороги – зеленка і суцільна темрява і наш героїчний поламаний "Пазік" посеред дороги. Я розумів, що зараз хтось пукне – і ми один одного постріляємо. А воділа ходить біля машини і не знає, що робити. Оскільки в мене була подібна ситуація з моєю машиною десь півроку тому, підійшов подивився, виявилося - вирвало патрубок. Ми все підкрутили і далі їхали чемно: 60-70 км. А наша техніка приїхала пізніше. Вона була в такому стані, що частина не доїхала до Констахи, і подальші 3 доби її стягували до пункту постійної дислокації .

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 03

17 грудня наша рота поїхала в аеропорт, а я як картограф  - у штаб, у Водяне. Проте там зрозумів, що кожному нарізати якусь конкретну задачу – нереально. Плюс там було багато офіцерів, які самі займались корегуванням і мене не допускали – я в основному чергував на рації вночі. В 20 числах грудня мене відправили в Авдіївку. Там я багато чого навчився у хлопців з 90 окремого бату, дивився, як вони вичислюють сєпарську арту. Фактично, це був контрартилерійський підрозділ. І якось вони спалили ворожий "град", а я вичислив міномет і передав його координати нашій арті. В Авдіївці ми зустріли Новий рік. А на Різдво мене викликали назад у штаб. Там сказали, що ти, Прокуроре, у нас тепер досвідчений корегувальник вогню – поїдеш в аеропорт, на метеостанцію. Питань нема – поїду. В напарники мені дали хлопця зі взводу розвідки, і вручили бусоль, яку я тиждень тому тільки освоїв. Ще видали спальник і оберемок дров, щоб було, чим грітися.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 04

 Фото: Петро Задорожний

НА ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ НА МЕТЕОСТАНЦІЇ МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО ПРОКУРОР, ТИ ТУТ САМИЙ СТАРШИЙ – КОМАНДУЙ. ЗАГАЛОМ Я ПРОВІВ ТАМ 17 ДІБ

На метео спочатку ще не було такої дупи, як стало пізніше. З підрозділів там був добровольчий батальйон "ОУН", "ПС", хлопці з третього полку спецназу, був Саша Мамалуй з 93 бригади зі своїми пацанами. Мене поселили в кубрик і показали місце - півтора на метр, сказали ось тут можна переночувати - і пішла служба. Наступного дня десь о 7,30 розбудив Сивий, командир з ОУНа, і каже: "Прокуроре, чого це ти спиш? Бери свою бусоль і йди корегуй!". Довів мене до невисокого насипу, де стояв кусок автобуса, ця позиція називалась "Кабінка". Там була кулеметна точка, поруч стояв замаскований ПТУР. Ще була яма з плитами: метр глибини на три ширини – наше бомбосховище. Коли я намагався виставити бусоль, усі ходили повз мене і постійно її штовхали - все збивалося. І коли нарешті всі звалили, і я тільки виставив прилад, зверху прилетів ВОГ. Я з переляку плигнув в яму. Це йшло вороже ДРГ, і вони побачили, що я стою на позиції. Досі у мене не було досвіду такого близького контакту, коли кулі свистять над головою. Страшно, ноги трусяться. Плюс я лишився сам, бо якраз була моя черга по наряду і я сказав, що постою сам, щоб ніхто не заважав і не копав бусоль. По рації передаю, що по мені стріляють, а мої нові товариші відповідають: "Ну стріляють, що тут такого? Відстрілюйся". А мені настільки було страшно, що важко було вдихнути на повні груди – хапав повітря, як риба. Проте трохи попанікувавши, зрозумів, що не можна так сидіти, бо сєпари пронюхають, що нікого нема - і прийдуть сюди. Перед очима пролетіли сім’я, діти, згадалося, як ВДВшник має підірвати гранату. Тобто почалися соплі, сльози, але раптом у голові клацнув якийсь умовний тумблер, коли опускаєшся до рівня своєї підготовки. Я взяв автомат, витягнув його над головою - і почав стріляти. Побачивши відповідь, сєпари випускали трохи менше куль - їм теж стало страшно. Потім прибіг Абхаз з 3 полку - і мені стало легше, що нас двоє. Коли ми відстрілялись, хлопці розказали, що це рядова ситуація: сєпари часто ходять під парканом і стріляють, щоб їм не заважали там лазити. Ввечері, коли вони знову почали, я вже нормально відстрілювався. А потім нас накрили мінами. І це теж було страшно – ти не розумієш, що це свистить, як воно вибухає. Взагалі не розумієш траєкторію польоту тієї міни. Це вже потім приходить досвід - і ти розрізняєш звуки свисту снаряда від "хурчання" міни, і як близько воно лягає. В результаті під кінець дня я був емоційно вижатий, як лимон. Власні нерви "послали мене подалі" – і я завалився поспати. Прокинувся - попустило, і наступні декілька днів я поступово звикав до обставин: спочатку нас з зенітки обстріляли, потім ще з мінометів, потім гаубиці, далі танк і за ним прилетіли "гради". А через дні чотири, коли ця ДРГшка пішла по тій самій схемі і кинула нам ВОГ над головою, – я поставився до цього досить спокійно і з розумінням ситуації.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 05

На метео відбувалися ротації, і мене теж обіцяли поміняти протягом 10 днів, але ніхто мене не замінив - сказали, що нема ким. В цілому я провів там 17 днів, тоді як всі інші заїжджали на 4-5. Був момент, коли нашу з напарником кімнату обстріляв танчик - попав у кут вікна, і всю хату завалило сміттям з дощок і битої цегли. Ще там була каністра з солярою – вона розлилася, всі речі провонялися. Напарника контузило, його забрали - і я лишився сам. А на десятий день мені сказали, що, Прокуроре, ти тут самий старший – командуй. На той момент я добре знав територію, звідки що прилітає і розповідав іншим. За два тижні я набув дуже жестякового досвіду. Сєпари часто крили, було таке, коли вони випустили, мабуть, мін 30 поспіль по одній точці, намагаючись вцілити. Інколи прилітало дуже близько – майже влучно.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 06

Задниця почалася, коли впала диспетчерська вишка. У підвалах аеропорту з’явилися сєпари. Ротаційні групи вже не дуже горіли бажанням їхати на метео. А людей було все менше і менше: коли приїхав – 20, потім 18, 10 – а це мінімально, щоб забезпечити там службу.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 07

Але 17 січня наші війська планували деблокування аеропорту: йти на Спартак, монастир, відбивати позиції. І це було так круто - ми подумали, що зараз відіб’ємо, як не пів-Донецька, то взльотку і навколишні території точно. Бо приїхало багато людей, купа техніки, танки, БТРи - і вони всі йшли вперед повз мою позицію. Я корегував свій вогонь, а наші війська, окрім всього, ще намагались забирати поранених. Нам тоді привезли "трьохсотих" з-під вишки, десь там міна попала – їм поперебивало ноги. В нас був медик з ПС, але я в межах того, що міг, теж надавав допомогу. Хоча в мене були свої завдання, оскільки я був типу старший, усі хто прибували, ставили мені купу питань: що як, де, куди ставити техніку і так далі. Плюс дратувала рація, яка працювала через раз. Потім 93 забрала своїх поранених бійців. Їх грузили під мінометним вогнем, наші допомагали – і дехто теж нахапався уламків.

А 18 – 19 числа сєпари оклигалась і попідтягували резерви. І хоч 17 ми їм трохи дали, але наші не змогли закріпити ті позиції. Найважче психологічно було 20 січня. Тоді був сильний туман, і наші війська знову намагалися прорватися в аеропорт, але, я так розумію, сєпари вже були до того готові – і це все захлинулося. А ти сидиш і розумієш, що через туман ні хрєна не бачиш і допомогти корегуванням не можеш. Бігти по взльотці - це до першої міни, або першої кулі. Тобто просто очікуєш. Правда, ми пробували АГСом крити. Від мене до вишки було 950 метрів, а до кута термінала 1 км 400 – діставали. Проте розуміння, що все пішло не так, гнітило: зранку поїхали хлопці - невдало, потім другий штурм - теж, далі зайшов комбат 90 бату Олег Кузьміних. І спочатку він по рації кричав, що дайте підмогу, а потім в ефірі вже була тиша. А через деякий час сепар на ім’я Макс взяв рацію 99-го (Позивний Кузьміних) - і каже, що ваші пацани у нас. І ось це дуже нагрузило, бо ти розумієш, що багатьох хлопців, що йшли повз тебе, вже нема в живих, а ще частина в полоні.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 08

В той день перед нами вибухнула наша МТЛбха. І я бачив, як це відбулось – за якихось 200 метрів. Наші хлопці кинулись до неї, проте жар був такий, що навіть на 10 метрів не можливо підійти, та й боєкомплект розривався всередині.

Рацією користуватися теж ясно, що неможливо було. І відчувався якийсь ступор, що далі? Проте вночі з 20 на 21 січня до мене вискочив Окунь, старший розвідки з 81 бригади, і видав нову перепрошиту рацію. Мене трохи попустило, бо я хоча б розумів, що відбувається.

Зранку, 21 січня за добровольцями приїхали машини. Вони пропонували їхати з ними, але я відмовився, бо в мене з аеропорту ще пацани не вийшли. Тобто я мав лишитися взагалі один, але домовився, що двоє з ОУНівців залишиться зі мною, поки не приїде заміна.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 09

Тоді ж зранку я ходив у розвідку до тієї МТЛБшки. Знову був туман. Навкруги згорілої машини було купа розкиданого вибухом нездетонованого БК і 4 обгорілих трупа. Я все сфотографував, але сєпари мене якось вичислили, виїхала їхня БМП-1 і давай в мій бік стріляти. Після першого вибуху біля мене я вирішив, що це випадково, але потім ще один – "бабах". І я давай, як заєць, бігти від тієї МТЛБ, плигаючи "щучкою" з воронки у воронку.

Потім десь в обід приїхала 79ка на БТРах. Взагалі, хлопці думали, що на метео вже нікого нема і зраділи, що є кому розповісти, що і як. Спочатку я провів "екскурсію" одному офіцеру - півдня з ним "бавився", а потім ввечері він пішов на пост, дістав осколки в лікоть від близького розриву ВОГа і "успішно" поповнив загін 300. Я подумав, що от блін, давайте другого офіцера - і ще половину вечора йому розповідав знову те саме. А зранку 23 числа за ними приїхала техніка, і я виїхав з метеостанції разом з ними.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 10

Під час моєї розповіді в академії про те, що робилось під ДАПом, стояла тиша, а потім, коли весь зал почав аплодувати, стало ніяково.

Приїхав у Водяне в штаб. Такий брудний, що не передати - 17 днів не брився, не мився. Сам відчував, що від мене вже смердить. А там була купа офіцерів: заступник командувача ВДВ, мій командир, офіцери з 90-ки, Призер - командир 81ої, я їм кажу: "Бажаю здоров’я!", - а вони, не впізнавши мене, питають: "Ти хто такий?". Проте коли почули, що це Прокурор, було таке враження, що я, як з пекла повернувся, і вони не сподівалися мене тут побачити. Зраділи, почали обіймати, а потім відкрили карту, щоб я розповідав все, що знаю по метеостанції. Я їм показав і МТЛБшку, і Зенітку, яку 20 січня везли на штурм і думали, що втратили, а вона просто відскочила і стояла недалеко від нас. Ми з хлопцями ще хотіли її витягнути але розуміли, що 950 кг не потягнули б. І вони вирішили, що треба евакуювати двохсотих зі згорілої машини. Попросили мене допомогти – я погодився. Дали пацанів для евакуаційної групи. І ми на 130му ЗІЛу дістались метеостанції, проте машина застрягла в болоті. Ми пробували його випхати, але це не мало сенсу. В результаті тієї поїздки ми намагалися витягнути застряглий там 80 БТР 79 бригади, в той момент хлопці з 81 забрали двохсотих, яких виявилося не 4, а 5. Ще вони якось відкопали таки нашого ЗІЛа, в потім і Зенітку. По дорозі назад ми побачили ще один БТР без колеса, вийшли, щоб подивитися, чи можна його витягнути, але сєпари нас почули і почали обстрілювати мінами. Я розумів, що не прицільно, проте хлопці в машині почали переживати, що нас повбивають – і той БТР наші забрали вже потім.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 11

Коли ми повернулися в Костянтинівку, інформації по ДАПу було дуже мало. Кожному з нас хотілося помитися, відпочити, бо морально було дуже складно. Але вже потім потроху почала доходити інформація, що загинуло немало, і є ті, хто потрапив у полон. Це ще більше пригнічувало, тим більше, коли багатьох знаєш особисто, наприклад, я знав нашого медика Ігоря Зінича, командира взводу в 9 роті Бориса Байненкова, Андрія Грицана, Любчика Подфедька єдиного загиблого з нашої роти, та і багатьох інших.

До того ж, наш батальйон трохи втратив боєздатність: в когось "їхав дах", хтось бухав, щоб заспокоїти нерви, усі очікували на відпустку. Я хворів, але виконував обов’язки командира взводу, і зважаючи на купу загиблих і поранених, треба було закривати оці всі дірки. Окрім того я лишився на певний період ще замість заступника начальника штабу, бо він поїхав вибивати якісь документи у Львів. І всі звіряння, перевірки БЧС (Бойовий чисельний склад батальйону) і так далі припали теж мені.

Коли нарешті дали відпустку, якимось чином з академії, де я вчився, дізналися, що я був в аеропорту. Мене знайшли через військову прокуратуру – і написали листа, щоб я виступив перед студентами. А мені дуже хотілося додому – моя дружина була вагітна другою дитиною на той момент. Проте для того, щоб я з’їздив в Київ, мені накинули ще 3 дні відпустки. Під час моєї розповіді в академії про те, що робилось під ДАПом, стояла тиша, а потім, коли весь зал почав аплодувати, стало ніяково. Лунали слова, що ось "Кіборг" приїхав. Але я постійно усім кажу, що я не "Кіборг", вони залишились в аеропорту.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 12

Після відпустки, батальйон почали повертати до робочого стану. А далі знову була Авдіївка. Ми міняли іншу бригаду, ще тоді промзона була сірою зоною. І свої позиції ми виставляли перед нею. Зайшли в березні, а вийшли в травні. Я, маючи досвід, вже розумів, що і як, і міг організувати оборону. І історій там в Авдіївці теж було різних: і трагічних, і комічних. Першого квітня наш бат перейшов офіційно в 122 окремий батальйон. Я отримав молодшого сержанта, посаду - командир кулеметного відділення. Авдіївка була останнім серйозним бойовим місцем для нашого підрозділу. Коли вийшли звідти, ціле літо "кошмарили" сєпарів. Тобто з Костянтинівки виїжджали по тривозі на завдання – тренувались швидко висуватись у завдані райони. А між цим, коли в нас було немало вільного часу, я займався картографією. Брав групу хлопців зрізних підрозділів нашого батальйону - і ми ходили навколо міста по карті, робили орієнтування на місцевості, бійці вчились визначати координати. В результаті практично весь батальйон пройшов цей курс.

Коли я приїхав у штаб після 17 діб під ДАПом, офіцери дивились на мене так, наче я з пекла повернувся, - заступник керівника САП доброволець Максим Грищук 13

Нас демобілізували у 4 етапи у вересні 15-го. На той момент бажання залишитись в армії в мене не було, але тепер періодично тягне назад, мабуть, як і моїх інших побратимів по зброї. І якщо буде гостра потреба, то йти знову воювати не буде проблемою . Але поки я розумію, що на цій посаді, яку обіймаю зараз, я зроблю більше, ніж на фронті.

Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Дивитися коментарі → ← Назад до рубрики